14.Поняття "матерія" у філософії. Атрибути. Методологічне значення поняття матерії.

 

Матерія (від лат. Materia - речовина) філософська категорія для позначення фізичної субстанції взагалі, на противагу свідомості (духу)

У матеріалістичної філософської традиції категорія "матерія"

позначає субстанцію, що володіє статусом першооснови (об'єктивною реальністю) по відношенню до свідомості (суб'єктивної реальності): матерія відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них (об'єктивно). Матерія є узагальненням поняттям матеріального і ідеального, в силу їх 

відносності. Тоді як термін «реальність» носить гносеологічний відтінок, термін «матерія» носить онтологічний відтінок. Поняття матерії є одним з фундаментальних понять матеріалізму і, зокрема, такого напрямку в філософії, як діалектичний матеріалізм.

Атрибутами матерії, загальними формами її буття є рух, простір і час, які не існують поза матерії. Точно так само не може бути і матеріальних об'єктів, які не володіли б просторово-часовими властивостями. [7] Фрідріх Енгельс виділив п'ять форм руху матерії: фізична; хімічна; біологічна; соціальна; механічна. Універсальними властивостями матерії є: несотворімость і незнищенність вічність існування в часі і нескінченність в просторі матерії завжди притаманні рух і зміна, саморозвиток, перетворення одних станів в інші детермінованість всіх явищ причинність - залежність явищ і предметів від структурних зв'язків в матеріальних системах і зовнішніх впливів, від породжують їх причин та умов відображення - проявляється у всіх процесах, але залежить від структури взаємодіючих систем і характеру зовнішніх впливів. Історичний розвиток властивості відображення призводить до появи вищої його форми - абстрактного мислення Універсальні закони існування і розвитку матерії: Закон єдності та боротьби протилежностей Закон переходу кількісних змін у якісні Закон заперечення заперечення

У чому ж виявляється альтернативність діалектики і метафізики як двох концепцій розвитку і методів пізнання? 1. У розумінні зв'язку старого і нового, того, що є, з тим, що виникає і якому належить майбутнє. Питання стоїть так: нове повністю відкидає старе чи якось його затримує для свого подальшого розвитку? Старе повністю зникає чи в "знятому" вигляді залишається в новому? З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе повністю відкидається новим, оскільки вони є протилежностями, котрі виключають одна одну. Це щось подібне до абсолютного знищення старого. Однак в об'єктивній дійсності все відбувається значно складніше. Розвиток включає в себе і старе, тобто все те, що необхідне для дальшого розвитку нового. А це вже діалектичний погляд на процес зв'язку нового зі старим, протилежний метафізиці, про що вже йшла мова вище. 2. У розумінні джерела розвитку, руху, зміни. Фактично метафізика його серйозно і не досліджує, обмежуючись уявленням про "першо-поштовх" як джерело руху, тобто знаходить його поза самими предметами і явищами, що є недостатнім з точки зору науки, діалектики, яка таке джерело руху і розвитку вбачає у внутрішній суперечності речей і явищ, в саморусі матерії через ці суперечності. 3. У розумінні "механізму" розвитку, способу переходу від старої до нової якості. З точки зору метафізики, таким "механізмом" є зміна, рух як процес зменшення чи збільшення, тобто як кількісне перетворення існуючого поза якісними змінами, стрибкоподібним розвитком, коли виникає нова якість на основі кількісних змін. 4. У розумінні спрямованості розвитку. Чи відбувається розвиток сутнього по прямій, по колу чи якимось іншим шляхом? Це досить важливе філософське питання, яке з'ясовується, тлумачиться метафізикою і діалектикою протилежно. Діалектика, як відомо, виходить з того, що розвиток відбувається не по колу, не за прямою, а за аналогією зі спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори, повернення назад, відтворення того, що було, але на вищій основі, виникнення тих елементів, яких не було і які залучаються в процесі розвитку, даючи свідчення про поступ, якісне зростання, становлення нового. Таке уявлення, звичайно, дає діалектика як сучасна методологія відображення дійсності. 5. У самому стилі мислення, усвідомлення дійсності. Для метафізики характерна однобічність, абсолютизація, прямолінійність, закостенілість, негнучкість. З точки зору діалектики, щоб справді знати предмет, необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв'язки і опосередкування. Треба розглядати предмет у його розвитку, саморусі, зміні. Практика людини має увійти в повне визначення цього предмета як критерій істини. 6. У розумінні суті істинного знання. Якщо діалектика виходить з того, що істинне знання предмета досягається через суперечливий синтез його протилежних визначень, то метафізика істинність такого знання обмежує принципом "або—або", "або те, або інше", синтез протилежних визначень виключається. 7. У розумінні самої суті пізнання. Метафізика розглядає його як результат, діалектика — як процес, що дає змогу охопити суперечливу єдність абсолютної і відносної істин, показати їхню складність, діалектику зв'язку, якісні переходи від емпіричного до теоретичного рівнів. 8. І, нарешті, останнє. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в тяжінні першої до побудови однозначної, статичної і умоглядної картини світу, до підміни дійсно цілісного осягнення його абстрактними конструкціями, перенесеним закономірностей розвитку окремих сфер дійсності на весь світ в цілому у спробі дати завершену і незмінну світоглядну систему, що з точки зору діалектики є недостатнім і тому неприйнятним.

19. Філософське тлумачення розвитку та прогресу

Проблема історичного прогресу є однією з центральних в усіх значних філософських навчаннях. І це не випадково, так як саме філософія покликана рефлексивно осмислити історичний процес. Але питання про історичне прогрес довгий час трактувався спрощено - як безперервне сходження по шляху до досконалості. Якщо у науково-технічній сфері прогрес безсумнівний, то вже в області економіки він не настільки очевидний (принаймні, економіка служить базою для багатьох негативних процесів), а стан моральності, розвиток культури не дозволяють навіть непомірним оптимістам говорити про величезну стрибку в порівнянні з минулим. Тому вже з середини XIX століття ставиться питання про плату людства за прогрес у продуктивних силах, про неоднозначність і суперечливість прогресу в різних сферах суспільного життя. Перед людством постало завдання навчитися поєднувати зміни у науково-технічній, соціальній і духовній сферах, щоб між ними не руйнувалася гармонія, щоб бездумне підкорення природи і насильство під історією не підвели людей до краю безодні.

Розгляд проблеми історичного прогресу слід почати з виявлення взаємозв'язку прогресу та розвитку.

Розвиток не можна вважати простим синонімом зміни або прирівнювати його до прогресу. Розвиток - процес більш складний, ніж зміна або сукупність змін. Сформулювати поняття розвитку можна на основі аналізу різних типів універсальних зв'язків, виражених у законах і категоріях діалектики. Розвиток - це особливий тип зміни.

Встановлення факту які кояться в предметі змін ще не свідчить про їх характер, тенденції. Зміни можуть носити кількісний характер. Розвиток ж передбачає народження нового, зміни якісні. Але й не всякі якісні зміни рівнозначні розвитку (просте руйнування предмета або циклічні процеси з повторенням однотипних фаз або просто оборотні зміни типу "вода - пар - вода...").

Поняття розвитку виділяє із загальної маси змін такі, які пов'язані з оновленням системи, з її внутрішнім структурним і функціональним зміною, перетворенням в щось нове, інше. Розвиток - процес тривалих, що накопичуються, необоротних, поступальних змін складних системних об'єктів у досить великі інтервали часу (наприклад, еволюція літосфери, екосистем, історичний розвиток людських спільнот, знарядь і навичок праці, НТП і т. д.).

Розвиток не можна розуміти як лінійний процес. Так, реальний соціально-історичний розвиток відбувається з постійними відхиленнями в бік, з поверненнями тому, нерідкі випадки розщеплення, дивергенції розвивається процесу (еволюція приматів або конвергенції - злиття, синтезу, об'єднання різних ліній розвитку (формування великих націй з різних племен).

Тут же важливо відзначити дотримання принципу історизму, суть якого полягає в розгляді об'єктів як цілісних систем, що виникли в певних умовах в результаті дії відповідних причин. Необхідно враховувати не тільки обумовленість цього минулим, а й розвиток самої сучасності: адже в цьому протиборствують різні тенденції , формуються альтернативні можливості майбутнього розвитку. Історизм тісно пов'язаний з концепцією детермінації явищ. Історія - не заданий спочатку процес із заздалегідь визначеним результатом. Об'єктивні закономірності історичного розвитку прокладають собі дорогу не в єдино можливій формі. Їх реалізація Змінні. І важливо враховувати різноманіття можливих форм, шляхів розвитку.

Найбільш складним типом розвитку є історія суспільства, що включає в себе, крім об'єктивних, також суб'єктивні чинники: погляди, цілі, інтереси людей. Це надзвичайно ускладнює характер детермінації суспільно-історичних процесів. У реалізації історичних перспектив, можливостей беруть участь людський вибір, ідеали, воля до дії. Теоретичне осмислення історичних процесів вимагає застосування всього комплексу знань, методів діалектики.

У процесах розвитку складно і багатьма проявляє себе суперечливий характер змін. Двома найбільш загальними протилежними за своїми характеристиками, різноспрямованими один від одного, діалектично пов'язаними тенденціями розвитку є прогрес і регрес.

Прогрес (від лат. Progress - рух вперед, успіх), тип, напрям розвитку, що характеризується переходом від нижчого до вищого , від менш досконалого до більш досконалого. Про прогрес можна говорити стосовно до системи в цілому, до окремих її елементів, до структури та ін параметрами розвивається об'єкта. Поняття прогресу співвідносні з поняттям регресу.

Прогрес припускає таку диференціацію та інтеграцію елементів і зв'язків системи, яка підвищує ступінь її цілісності, її пристосованість до середовища, функціональну ефективність, стійкість, надійність і забезпечує високий потенціал подальшого розвитку. Якщо ж в результаті процесу розвитку зменшується набір корисних для системи функцій, розпадаються, що існували раніше структури, зменшується число підсистем, елементів і зв'язків, що забезпечують існування, стійкість і життєдіяльність даної системи, то такий процес називають регресом.

20. Проблема взаємодії суспільства та природи

Проблему "природа і суспільство" по-різному розв'язують різноманітні філософські течії. Наприклад, об'єктивні ідеалісти ігнорують зв'язок суспільства з природою, розглядаючи історію людства не як розвиток матеріального виробництва на землі, а як розвиток світового розуму, абсолютної ідеї. Суб'єктивні ідеалісти саму природу вважають комплексом людських відчуттів. Представники натуралістичного напряму в соціології (географічний детермінізм) вважають, що джерело розвитку суспільства треба шукати поза його межами. Деякі з них стверджували, що доля народів і держав зумовлена кліматом (Ш. Монтеск'є), інші перебільшували значення річок і морів, абсолютизували вплив інших природних факторів на суспільний прогрес (Г. Бокль). Прихильники географічного детермінізму механічно переносили дію законів природи на розвиток суспільства, вважали вплив природи на суспільство запрограмованим, вирішальним фактором еволюції людства. Матеріалісти всіх часів визнавали природу джерелом, з якого вийшли людина, суспільство. З погляду діалектико-матеріалі- 57 стичного світорозуміння людина пов'язана з природою (географічним середовищем) як соціальний суб'єкт, як суспільство, яке є продуктом взаємодії людей. З кількісного боку суспільство визначається його чисельністю, а з якісного — характером відносин між людьми. Суспільство — це сукупність людей, поєднаних стійкими зв'язками. Природа (географічне середовище) і суспільство утворюють діалектичну єдність. Вона полягає в тому, що соціальна форма руху матерії є вищою формою руху, яка (як і інші) підпорядковується дії законів діалектики. Людина генетично походить з тваринного світу і є невід'ємною частиною природи. Суспільство, будучи невіддільним від природи, залежить від неї, перебуває в постійній взаємодії з нею. Залежність людини від природи існувала на всіх етапах історії. Але вона не залишалася постійною, а весь час змінювалася. З одного боку, у зв'язку з розвитком продуктивних сил людина дедалі більше підкорювала собі природу, ставала менш залежною від неї. З другого — розширювалося коло природних факторів, на які люди повинні були зважати. Водночас розви-ток продуктивних сил породжував складні демографічні проблеми, що зумовило тенденцію до посилення залежності людини від природи. Про це йтиметься далі. У системі "суспільство — природа" кожна із сторін впливає одна на одну. Але ця взаємодія не однозначна. Більш рухомим, активним елементом цієї системи є суспільство. Розглянемо процес взаємодії суспільства і природи з діалек-тико-матеріалістичної точки зору. Природа є колискою, середовищем життєдіяльності людини, єдиним джерелом, звідки вона черпає все необхідне для свого існування. На початковій стадії розвитку суспільство привласнювало готові продукти природи (плоди рослин, результати полювання на тварин та ін.). Надалі воно навчилося перетворювати природу й використовувати родючість землі, вугілля, нафту, метали як засоби праці. Природні умови можуть прискорювати або уповільнювати розвиток суспільства, впливаючи на його продуктивні сили, їх розміщення, розселення людей, на форми трудової діяльності, зумовлюючи певні цикли в житті людини (зміна дня й ночі, пори року). Але вони можуть впливати на людей і негативно, 58 інколи знищувати плоди цивілізації (землетруси, повені, засухи тощо). Проте в системі "природа — суспільство" вирішальним фактором є суспільство. Основними напрямами активного впливу його на природу на сучасному етапі є: • розширення меж освоєння космосу: використання нових регіонів земної поверхні, Світового океану, польоти в космос; • проникнення людини в мікросвіт, відкриття невідомих раніше властивостей і законів природи; • інтенсифікація використання природних ресурсів; • посилення впливу суспільства на структуру навколишнього середовища: зміна біосфери, енергетичного й теплового балансу, втручання в біологічні та фізичні процеси тощо.