28. Головні риси творчості Федора Достоєвського.

1)зацік.документ.фактом;2)безстрашні дослідж.таємниці людської душі;3)ущільненість романів у просторі і часі;4)граничне насичення драматичними елементами;5)дослідження проблеми морального і соц.зла,його перемоги над людською душею і серцем.

29. Головні риси творчості Федора Достоєвського.

1)зацік.документ.фактом;2)безстрашні дослідж.таємниці людської душі;3)ущільненість романів у просторі і часі;4)граничне насичення драматичними елементами;5)дослідження проблеми морального і соц.зла,його перемоги над людською душею і серцем.

29. Роман-епопея: характеристика жанру.

Роман, за винятком історичного, художньо досліджує життя окремої людини, перипетії її долі, її щоденні турботи й духовні пошуки. В епопеї ж ідеться про якусь видатну історичну подію, що справила вирішальний вплив на життя народу, нації. Отже, головна відмінність між двома жанрами — у предметі зображення.Поступово епопеєю стали називати великі і складні епічні твори (романи, цикли романів). Вони з'явилися у другій половині 19 ст.

30. Дієвість християнського смирення у творчості Федора Достоєвського. У творчості Достоєвського, на мій погляд, протиріч і парадоксальних моментів більше, ніж в інших російських письменників того часу. Він, наприклад, боровся проти будь-якої соціальної несправедливості, гноблення людини людиною, проти влади грошей, а з іншого боку, проповідував християнське смирення, вірив, що всі людські питання може вирішити тільки Бог. Ці протиріччя читач знайде майже у усіх творах Достоєвського, починаючи з його першого роману "Бідні люди" і кінчаючи "Братами Карамазовими".

31. Роман «Біси» - провісник соціалістичної революції (перевороту): ознаки публіцистичного пророцтва. виявилося, що його «Біси» – то сценарій ХХ століття…» – пояснює В.Панченко. Сценарій, але далеко не глобальний: Достоєвський тільки передчував те, що Булгакову довелося побачити. Достоєвський дав філософську концепцію, розписану в особах, а Булгаков прямо вказав на джерела загрози («Собаче серце», «Фатальні яйця», «Майстер і Маргарита») Д. задумував тоді ж написати великий роман про атеїзм, що в рахунку привело його до визначення “Бісів”. Сюжетна історія цього роману полягає в реальну подію: 21 листопада 1869 у Москві члени революційного гуртка Нечаєва вбили свого товариша, студента Іванова.

32. Повість «Бідні люди» та її проекція на російське суспільство.

33. Ознаки літературно-критичного дискурсу у творчості Віссаріона Белінського.

34. «Площинний» і «глибинний» типи свідомості у журналістиці.

Мережкоський висунув гіпотезу на осн. 2 типів модерністського світогляду: одні орієнтувалися на зміни завдяки релігійному мисл.,трасформувати свідомість, інші – оцінка сукупності фактів та подій, змінювати ситуацію засобами педагогіки та високоморальної філософії. Оплощинення, зміління духу писав Герцен. Маси добре розуміють зміст такі тексти.

Площинні тексти – цінні, але не на часі. Площинність – оперування фактами, вказування площ., буденних недоліків суспільства, не заглиблюючись в суть проблеми. Реформаторів з площинн. типом свід. в Україні значно більше, ніж мудрих і поміркованих. Площинні мають великі переваги у будь-якій боротьбі. Повільно і важко рухаються Глибокі, оскільки долають багато перешкод — сходять на гори, падають у провалля і тисячі разів можуть поламати собі кістки; а Площинні рухаються швидко й легко, ковзаючи гладкими поверхнями чи повзучи ними, ніби плазуни… Надто часто Глибокі роз’єднані, бо різноманітні і прагнуть свободи, а Площинні завжди разом, оскільки байдужі й хочуть рівності…

Глибинні – далекоглядність, заглядання в корінь проблеми, можл. використ. символізму, помірковане публ. проповідництво, глибинне осягнення ідей релігії і філософії, політики та історії, застереження, попередження майб. проблем, вказавши на їх можливі причини. Тільки спр. інтелігенції дозволено осягати такі тексти, гіпертекст – посилання на праці. Зміст – спочатку в головах представників вищих інтелектуальних кіл, потім сягає свід. мас у спрощеному вигляді.

Предст. у Росії: Мережковський, Бальмонт, Розанов, Гіппіус.

Боротися за єднання особистостей з поміркованим, глибинним типом свідомості сьогодні — означає обстоювати ідеали суверенного суспільства, яке може і має право вдосконалюватися духовно та інтелектуально.

35. Трагедія життя Анни Ахматової та Марини Цвєтаєвої:

порівняльний аспект. Трагедія життя Анни Ахматової та Марини Цвєтаєвої: порівняльний аспект. Вірші Цвєтаєва почала писати із шести років (не тільки по-російськи, але і по-французьки, по-німецьки), друкуватися — із шістнадцяти. Герої і події оселилися в душі Цвєтаєвої, продовжували в ній свою «роботу». Маленька, вона хотіла, як усяка дитина, «зробити це сама». Тільки ж тепер «це» було не гра, не малювання, не спів, а написання слів. Самій знайти риму, самій записати що-небудь. Звідси перші наївні вірші з шести-семи років, а потім — щоденники і листи. Марина була дуже життєстійкою людиною («Мене вистачить ще на 150 мільйонів життів!»). Вона жадібно любила життя і, як поет-романтик, пред'являла йому вимоги величезні, часто — непомірні. Спочатку біла еміграція прийняла Цвєтаєва як свою, її охоче друкували і хвалили. Однак незабаром картина істотно змінилася. Насамперед для Цвєтаєвої настало протверезіння. Білоемігрантське середовище, з метушнею і лютою гризнею всіляких «фракцій» і «партій», відразу ж розкрилося перед поетесою у всій своїй жалюгідній і огидній наготі. Поступово її зв'язки з білою еміграцією рвуться. її друкують дедалі менше, деякі вірші і твори роками не потрапляють до друку чи взагалі залишаються в столі автора. Ось що вражає: не зрозумівши і не прийнявши революції, утікши від неї, саме там, за кордоном, Марина Іванівна, мабуть, уперше знайшла тверезе знання про соціальну нерівність, побачила світ без будь-яких романтичних покривів. Марина Цветаева — великий поет, і внесок її в культуру російської поезії XX століття значний. Спадщина Марини Цвєтаєвої велика. Серед створеного Цвєтаєвою, крім лірики — сімнадцять поем, вісім віршованих драм, автобіографічна, мемуарна, історико-літературна і філософсько-критична проза.

Анна Ахматова — російська поетеса, творчість якої узагальнила шлях, пройдений російською культурою від «срібної доби» до періоду хрущовської «відлиги». Дебютувавши у межах акмеїстської течії, А. Ахматова упродовж своєї мистецької еволюції сягнула вершин модерністської лірики.

На долю А. Ахматової у російській літературі випала особлива місія. Вустами Ахматової заговорила, розправивши могутні крила, російська жіноча поезія. Видатні сучасниці поетеси зазначали, що у своїй творчості вона дала «цілу книгу жіночій душі», висловила головні її суперечності, «яким стільки років не було виходу...» В особі Ахматової російська «жіноча» поезія дорівнялася до «чоловічої», скасувавши давні упередження, згідно з якими аналогічні явища у російській літературі XIX ст. здебільшого зверхньо оцінювалися, хіба що як розваги освічених дам.

Критика майже відразу відвела Ахматовій місце поруч з О. Блоком. Та й сам Блок з великою повагою вирізняв її на тлі багатої творчими особистостями «срібної доби». Він і книжки свої надписував їй як рівний — рівній: «Блок — Ахматовій». Порівнюючи себе, жінку зі зламаною долею, і ту «царськосільську веселу грішницю», якою вона була за часів юності, Ахматова сумно жартувала, що їй «підмінили життя». Утім, цей трагічний поворот долі зробив з неї великого поета.

До останніх днів А. Ахматова зберігала дивовижну творчу працездатність. Творчість А. Ахматової продовжувала й розвивала традиції російської класики XIX ст. — О. Пушкіна, І. Гончарова, І. Тургенєва, Ф. Достоєвського, Л. Толстого. Значну роль у становленні її поетики відіграла естетична програма акмеїзму.

Головним принципом ахматівської лірики є настанова на «пізнання світу через біль», що перегукувалася з художнім світом І. Анненського. На ранньому етапі творчість Ахматової була «любовним щоденником», у якому тема кохання розроблялася під кутом зображення драматичних надламів і розривів взаємин. У процесі творчого розвитку поетеси її лірика поступово набувала форми своєрідного «літопису» трагічної епохи. Однією з центральних категорій художньої філософії Ахматової стала категорія пам'яті.

У художньому світі А. Ахматової відбувається «матеріалізація» складних і тонких душевних порухів. Поетеса широко використовує психологічну деталь. Ахматівській ліриці притаманні емоційна стриманість, лаконізм і аскетичність у доборі художніх засобів, настанова на відтворення буденної мови.