48. Соціально-етнографічні розвідки м. Зібера, м. Максимовича, в. Антоновича.

Микола Іванович Зібер (1844-1888) – видатний український вчений-економіст, вихованець і професор Київського університету Св. Володимира, обдарований дослідник, поліглот і ерудит. Вітчизняний вчений із сформованою українською національною позицією і разом з тим – громадянин світу: М. Зібер залишався підданим Швейцарії, отримав європейську економічну освіту, значну частину його творчої біографії (1875-1884) складає перебування за кордоном. М. Зібер прожив цікаве, напружене, але разом з тим непросте і багато в чому драматичне життя. У розквіті наукового визнання, обстоюючи право вченого-викладача на власну політичну позицію, він свідомо прирік себе на тривале добровільне вигнання. Вплив цих потужних теоретичних джерел не обійшов і формування М. Зібера як молодого вченого. У 1868 р. він успішно склавмагістерські екзамени. Присутній на іспиті М. Бунге запропонував Зіберу розповісти про політекономічну теорію К. Маркса. «Я пам’ятаю, як розгорілись щоки Зібера, коли він став викладати теорію, якої він зробився палким послідовником», – згадував у своїх спогадах мемуарист. У 1869 р. у Київському університеті М. Зібер захистив магістерську дисертацію «Теория ценности и капитала Д. Рикардо, в связи с позднейшими дополнениями и разъяснениями». У 1871 р. вона була опублікована в «Университетских ведомостях». Ця книга містила фактично перший в українській та загальноросійській економічній літературі глибокий фаховий аналіз рікардіанської економічної системи. Видана в Києві магістерська дисертація М. Зібера була серед книг, надісланих Карлу Марксу М. Ф. Данієльсоном, економістом та публіцистом, одним з російських перекладачів «Капіталу». На цьому екземплярі книги М. Зібера збереглося багато поміток Маркса, що свідчить як про уважне ознайомлення з нею, так і про її змістовність. Книга зацікавила Маркса зокрема і тим, що містила реакцію М. Зібера на вихід першого тому «Капіталу», опублікованного в Німеччині в 1867 р. На становлення суспільно-політичних поглядів М. Зібера вплинули також представники демократичної, патріотично налаштованої української громадськості – вчені та суспільні діячі М. Драгоманов та С. Подолинський. Як і вони, М. Зібер був членом української Громади в Києві.

У другій половині XIX ст. йшов інтенсивний розвиток історичної думки. Розгортанню наукових досліджень сприяли збирання, систематизація й публікація історичних джерел. Найбільше значення мала діяльність заснованої в 1843 р. Київської тимчасової комісії для розгляду давніх актів, у якій плідно працювали професори Київського університету М. Іванішев, М. Максимович, В. Антонович та інші. Співробітники зібрали на Правобережжі велику кількість актових рукописних книг та окремих документів і в 1852 р. створили Київський центральний архів. Уже в 1845—1859 pp. вони видали чотири томи документів під назвою «Пам'ятники», а з 1859 р. до 1914 р.— 35 томів «Архива Юго-Западной России». В 1863—1892 pp. Археографічна комісія в Петербурзі видала 15 томів «Актов, относящихся к истории Южной и Западной России» (9 з них за редакцією М. Костомарова). 15 томів «Жерел до історії України — Русі» (до 1917 p.) опублікувала Археографічна комісія, що працювала при Науковому товаристві ім. Шевченка у Львові. Велику кількість історичних джерел, зокрема літописних, опублікував у «Чтениях Московского общества истории и древностей росийских» О. Бодянський. Публікувалися джерела і в інших виданнях, зокрема в журналі «Киевская старина» (1882—1906), в «Записках» Наукового товариства ім. Шевченка і т. д. Продовжувалася публікація пам'яток народної творчості, розгорталися археологічні й етнографічні дослідження. Одним з найбільш видатних істориків України був В.Б.Антонович (1834—1908). Його діяльність як історика проходила в київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів і в Київському університеті. Будучи ряд років (1863—1880) головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, Антонович займався збиранням архівних документів і видав 9 томів «Архива Юго-Западной России» з своїми великими вступними статтями. Він написав понад 300 праць з історії, археології і етнографії України. Найбільш значними є його праці: «Дослідження про козацтво за актами з 1500 по 1648 рік» (1863), «Останні часи козацтва на правому березі Дніпра за актами 1679—1716 pp.» (1868), «Дослідження про міста в Пів-денно-Західній Русі за актами 1432—1768 р.» (1870), «Дослідження про гайдамацтво за актами 1700—1768 р.» (1870), «Нарис історії великого князівства Литовського до смерті великого князя Ольгерда» (1877—1878), «Київ, його доля і значення в XIV — XVI ст.» (1882) та ін. Цими працями, заснованими переважно на нових архівних документах, Антонович зробив великий внесок у дослідження багатьох важливих питань, зокрема ввів у науковий обіг немало невідомих до нього фактів, почав вивчати нові проблеми (про міста, міщанство, промисловість, гайдамаччину та ін.), розвінчував польсько-шляхетські історичні концепції щодо минулого України. Із своїх учнів В. Антонович створив Київську школу істориків, які пильно вивчали документи, через що цю школу часто називають документальною. До неї належали М. Грушевський, Д. Багалій, М. Довнар-Запольський, В. Ляскоронський, О. Грушевський, О. Андріашев, І. А. Линниченко, В. Ю. Данилевич, М. Біляшевський та ш. Зокрема учні Антоновича всебічно дослідили історію руських, зокрема південноруських, українських князівств у період феодальної роздробленості, через що цю школу Антоновича називають «обласниками».

Білет №49. Мова як одна з істотних ознак етносу у творчості О. Потебні.

Олександр Опанасович Потебня (1835 — 1891 рр.) народився в селі Гаврилівка на Харківщині. Після закінчення школи він із 1851 по 1856 р. навчається спочатку на юридичному, а потім історико-філологічному факультеті Харківського університету. Вже в цей час визначається спрямування його світогляду, що значно формувався під впливом ідей кириломефодіївців, зокрема М.Костомарова. Як зазначав О.Потебня, під впливом М.Костомарова, зокрема його праці «Про історичне значення руської народної поезії» (Харків, 1843 р.), було написано ним магістерську дисертацію «Про деякі символи у слов'янській поезії». В дусі умонастрою, притаманного діячам громадівського руху (до діяльності Харківської громади певний період безпосередньо був наближений і О.Потебня), визначається й коло наукових інтересів вченого, яке охоплює питання фольклору, літератури й передусім мовознавства. 1862 р. молодий асистент професора філології Харківського університету друкує серію теоретико-літературних статей в «Журнале Министерства Народного Просвещения», що незабаром були видані окремою книгою під назвою «Думка й мова». Ця книга, що витримала за життя вченого кілька перевидань, містила виклад основ філософсько-лінгвістичної концепції вченого. Після поїздки до Берліну, де О.Потебня поглиблював свої знання з філології, він повертається до рідного університету, де послідовно посідав посади спочатку доцента, а згодом професора. Тут 1867 р. він захищає докторську дисертацію «Із записок з російської граматики», що відіграла видатну роль в обгрунтуванні історичного мовознавства. Одним із перших (не лише в Україні, а й у Російській імперії взагалі) О. Потебня розробляє питання історії мислення у його зв'язку з мовою, спираючись на величезний фактологічний фундамент, що охоплював, по суті, всі слов'янські і балто-слов'янські мови. Зважаючи на видатні наукові досягнення вченого, його було обрано членом-кореспондентом Петербурзської Академії Наук, нагороджено престижною Ломоносівською премією.       Помер Потебня у п'ятдесятшестилітньому віці 11 грудня 1891 р. Вже після смерті його дружиною та учнями було видано том «Із лекцій з теорії словесності» та «Із записок з теорії словесності» О. Потебні. В центрі філософії О. Потебні — проблема взаємозв'язку мови й мислення, де мова не є пасивною формою думки, а, в свою чергу, виступає засобом її формування. Людина осмислює світ і пізнає його через посередництво мови. Спираючись на ідеї гносеології Канта, О.Потебня, слідом за В.Гумбольдтом, вважає мову органом, що утворює думку. Думка, зароджуючись як суб'єктивна діяльність, ініційована впливом об'єктивного світу, лише в слові може стати чимось зовнішнім і об'єктивним. При цьому думка не втрачає своєї суб'єктивності. Адже слово, мовлене мною, є моїм словом. Таким чином, вже при самому народженні слово виступає як єдність об'єктивного і суб'єктивного. Мовний шар, що утворюється між людиною і світом, опосередковує процес пізнання, перетворюючи його на вельми складний і релятивний. Знання в кожний даний момент має відносний характер, а пошук істини — безконечний. Такий підхід, підкреслює Потебня, дає змогу виявити процесуальний характер пізнання. Він «робить можливою історію, — зазначає автор в «Із записок з теорії словесності», — котра дає і підтримує переконання, що світ людства в кожний даний момент суб'єктивний; що він є зміною свідомостей, істина яких полягає лише в їхній необхідності, що ми лише остільки можемо протиставляти наше переконання, як істинне, переконанню більш давньому, як хибному, оскільки нам бракує засобів для перевірки нашого переконання».       Стверджуючи органічну єдність думки й мови, О.Пс~ тебня, проте, не схильний ототожнювати їх: на початкових стадіях зародження думка ще тільки нагромаджує матеріал, необхідний для їх кристалізації в поняття.       Лиш коли цей процес на нижчих формах думки дозрів, стає можливою поява слова, з допомогою якого думка знаходить свій вираз в понятті. Та на вищих сферах абстракції слово перестає задовольняти потреби думки, воно обмежує її. «Царина мови, — резюмує О.Потебня, — далеко не збігається з цариною думки. В середині людського розвитку думка може бути пов'язана зі словом, але на початку вона, певно, ще не доросла до нього, а на вищому ступені абстрактності покидає його, як те, що не задовольняє її вимогам...» Отже, мова необхідно пов'язана з думкою. Вона не є чимось готовим, а, як підкреслював В.Гумбольдт, перебуває в постійному творенні. Структурною одиницею мови є слово.       Аналізуючи слово-мовлення, О.Потебня виділяє три складові частини його: зовнішню форму (артикульований звук), зміст (думку), яка передається за допомогою форми, і внутрішню форму, «або, — пояснює він, — найближче етимологічне значення слова, цебто той спосіб, яким висловлюється зміст». Наприклад, слово «вікно», крім того, що є сполученням п'яти літер (зовнішня форма) і поняттям про заскленний отвір у стіні (значення), містить чуттєвий образ цього значення — уявлення про «око*, «очі», вказуючи тим самим на предмет, через який можна дивитися (внутрішня форма).       Внутрішня форма кожного слова завжди визначається специфікою народної мови, оскільки кожна мова має притаманний їй специфічний погляд на світ або неповторну перспективу бачення. У цій тезі О.Потебия поділяє ідею В.Гумбольдта, ще раніше висловлену Й.Гердером та Й.Фіхте, про тотожність мови з духом нації. Ідея про те, що мова формує «проміжний світ» і тим самим закодовує в його структурах особливий національний світогляд, вже в XX ст. обґрунтовувалася в німецькій філософії Е.Кассірером, у США — Е.Сепіром та Б.Уорфом.       Внутрішня суперечність між чуттєвим образом і абстрактним значенням визначає, на думку, О.Потєбні, генезу мовно-мислительної діяльності. Якщо чуттєвий образ (внутрішня форма) характеризує «ближче значення» слова, що виникає в свідомості і мовця, і слухача, що «зумовлено їхньою приналежністю до одного й того самого народу», то «подальше значення» слова — семантично розпорошене, воно не є однаковим для того, хто говорить, і того, хто слухає.       Співвідношення образу і значення в слові має, на думку О.Потєбні, історичний характер. Воно виявляє специфіку як міфологічної свідомості, так і форм, що приходять їй на зміну, художньо-поетичного та наукового мислення.       Специфіка міфологічної свідомості полягає в нерозчленованості образного і понятійного аспектів мови. У художньо-поетичному мисленні значення подається крізь образ, виражає себе в образі. Наукове ж мислення характеризується приматом значення над образом.       Міфологічне мислення притаманне, підкреслює О. Потебня, «не одному якомусь-то часові, а людям усіх часів, що перебувають на певному ступені розвитку думки». Міфологічна свідомість виникає тоді, коли мова вже є, й виконує функцію відображення та пояснення навколишнього світу. Своєрідність цього пояснення полягає в тому, що тут образ, який пояснює і має лише суб'єктивне значення, сприймається як щось об'єктивне, як дійсне буття. В міфі образ і речі, суб'єктивне і об'єктивне, внутрішнє і зовнішнє перебувають у нерозчленованій єдності, вони ототожнюються.       Лише подальший прогрес пізнавальних здібностей людини веде до появи неміфологічного мислення, якому притаманне відокремлення образу й поняття, суб'єктивного та об'єктивного, внутрішнього й зовнішнього.       Першою формою неміфологічного мислення є художньо-поетичне. Стан слова тут характеризується вже виділенням значення й образу. Водночас образ є неодмінним засобом для виразу значення. Аналізуючи співвідношення образу й значення як основних компонентів мистецтва, Потебня підкреслює властиву поетичному слову полісемантичність, множинність значень. У праці «Із записок з теорії словесності» Потебня вводить так звану «формулу поетичності»: А (образ) < X (значення), згідно з якою нерівність числа образів по відношенню до множини значень підноситься до рівня специфічної ознаки мистецтва.       Наступну форму мислення утворює мислення наукове, що грунтується не на поетичній, а прозовій мові Прозовим слово стає в міру втрати своєї внутрішньої форми. Тут слово прагне урівнятися з поняттям. Якщо найзагальнішими категоріями мистецтва є образ і значення, то в науці їм відповідають факти і закон.       О.Потебня вирізняє три ознаки, що зумовлюють істотну відмінність цих категорій, отже, науки й мистецтва. Насамперед відмінність ця полягає в тім, що в науці думка про факт може оцінюватись як істинна чи неістинна, а поетичний образ не підлягає такій перевірці. Поетичний образ оцінюється лише з огляду на здатність збуджувати психічну діяльність у того, хто сприймає його.       По-друге, наукове мислення є висновком від факту як часткового до закону, який виражає загальне у фактах і явищах. Співвідношення ж образу й значення у поетичній мові зовсім різне. Воно будується на грунті зіставлення нерухомого образу і мінливого значення, що потребує свого визначення в кожному окремому випадку.       По-третє, в науці відношення факту й закону доводиться, в поезії ж співвідношення образу і значення не доводиться, а стверджується як безпосередня вимога Духу.       З проблемою мови й мислення щільно пов'язана ще одна — «народ і мова», що глибоко розроблена в творчій спадщині О.Потєбні. Звернення до цієї проблеми мало особливе значення за умов дії драконівських заходів царського самодержавства щодо української мови й культури. Свій протест проти них О.Потебня реалізує не лише через глибоке вивчення історії української мови, народної творчості, що підставно засвідчувало багатство і своєрідність української духовної культури, а й глибоко теоретично осмислює проблему ролі національної мови в долі кожного народу, чим реалізується безпосередній внесок вченого в історію розробки філософії української ідеї.       Поняття «народ», на думку Потебні, є виразом певного вищого щаблю самостійного національно-культурного життя. Головною і обов'язковою ознакою єдності народу є його мова. Мова є знаряддям національної свідомості, духовний розвиток нації нерозривно пов'язаний з розвитком її мовних здібностей. Мови як «глибоко відмінні системи прийомів мислення» зумовлюють специфіку національного світосприйняття. У зв'язку з доведенням цієї тези О.Потебня аналізує явище «двомовності», звертаючись, зокрема, до творчості російського поета Ф.Тютчева. «Ф.І.Тютчев, — підкреслює він, — править за чудовий приклад того, як користування тією чи тією мовою надає думці того чи того напряму... Два роди розумової діяльності йдуть..., переплітаючись між собою, але зберігаючи свою окремішність, через ціле його життя, до останніх днів його віку. Це, з одного боку, поетична творчість російською мовою, з другого — мислення політика й дипломата, людини світської в ліпшому розумінні цих слів — французською». Увагу Потебні тут привертає те, що різні мови в одній і тій таки людині водночас співіснують по-різному і служать різним цілям, втіленню різного змісту. Справа у тому, пояснює О.Потебня, що «людина, котра говорить на двох мовах, переходячи від однієї мови до іншої, разом з тим змінює характер і напрям плину своєї думки... І навпаки, якщо дві або кілька мов є доволі звичними для того, хто говорить на них, то разом з переміною змісту думка мимоволі вдається то до тієї, то до іншої мови».       Сказане не означає наявність «вищих» чи «нижчих» мов і народів. О.Потебня переконаний, що «немає мови і наріччя, які б не були здатні стати знаряддям необмежено різноманітної й глибокої думки». Але кожний народ, кожна нація вносять свій вклад до розвитку духовної культури людства, що відображає специфіка національної мови й зумовленого нею світосприйняття, яке відображається у різноманітних продуктах народної творчості. Порівнюючи у зв'язку з цим російські й українські народні пісні, О.Потебня зазначає властивий першим «нахил до ампліфікацій (словесних поширень. — В.Г.)» на відміну від стилю української пісні, «яка дає лише необхідні поштовхи уяві, але не веде її на помочах, а передбачає її самостійність».       З огляду на це О.Потебня вважає за необхідне розвивати міжнаціональне спілкування, яке сприяє активізації нової плідної діяльності. Таке спілкування «заохочує» нації до самостійного розвитку, подібно до «заохочення», що виникає між квітами, які живлять комах, і комахами, що запилюють квіти. Разом з тим неприпустимим, підкреслює вчений, є створення умов, що унеможливлюють вільний національний розвиток, коли «народність буває поставлена в неможливість з достатньою енергією відповідати на ці (інонаціональні. — В.Г.) впливи, оновлювати свій зміст, удосконалювати свої засоби сприйняття». Причини згубної для народу денаціоналізації треба шукати у політичному становищі нації.       Аналізує О.Потебня й поняття «націоналізм», що, на його думку, визначає такий світогляд, який вважає природною національну різноманітність людства, тому, висновує О.Потебня, «послідовний націоналізм є інтернаціоналізмом». Конкретизуючи розуміння націоналізму через тлумачення, яке надає він «ідеї національності», О.Потебня зауважує, що ця ідея може слугувати і прогресу, і реакції, регресові. «Ідея національності» буде сприяти прогресові, якщо вона стверджує взаємоповагу й право народів на самостійне існування й розвиток. Якщо ж, спираючись на цю ідею, стверджують зверхність одного народу над іншим, «дане Богом» право однієї нації — панувати, а інших — підкорятися, то в цьому випадку «ідея національності» набуває відверто реакційного характеру.       Головними принципами у взаєминах між націями, вважає О.Потебня, має стати рівноправність і взаємоповага. Він вітає зростання міжнаціонального спілкування народів Європи, заперечуючи лише ті випадки, «де вірна течія справ змінюється силою зброї або політичного шахрайства».

Білет №50. . Міф, мистецтво, наука як форми пізнавального відображення дійсності у концепції О. Потебні.

Для Потебні міф – специфічне слово. Вчений цікавився парадигматичними (смисловими) аспектами міфу, який народжується як результат подвійної розумової діяльності: спершу земні предмети і явища визначають відповідь на питання про будову небесного світу, а потім виникає питання про земні предмети. Відповідь на нього визначається уявленням про небесний світ. Інакше кажучи, людина спершу створює модель небесного світу на основі свого земного досвіду, а потім пояснює земне життя за допомогою моделі небесного життя.

З теорією міфу пов’язана наукова діяльність О. Потебні, спрямована на з’ясування символіки фольклору. Походження символіки мотивується ходом еволюції мови і мислення. Слова, як ми вже зазначали, поступово втрачають свою внутрішню форму, своє ближче етимологічне значення. На його відновлення і спрямовані символи, які використовуються в народній поезії. Ідея вираження етимологічного значення слова в різного роду поетичних тропах набула актуальності в сучасних розвідках з етимології.

Потебня вважає, що в одному і тому ж образі можуть поєднуватися різні уявлення, навіть протилежні.

В сучасних дослідженнях з етимології ця точка зору стала аксіомою, яку вперше теоретично обґрунтував О. Потебня.

Кожна із згаданих ідей Потебні не лише має продовження, але й до кінця не вичерпала закладеного в ній змісту. Творчий потенціал філософської спадщини Потебні настільки великий, що можна навіть не сумніватися у її довгому житті.

Білет №51. Соціологічні ідеї у творчості С. Подолинського, Л. Українки.

Велике значення для розвитку філософської думки має оригі-нальне світорозуміння видатної української поетеси Лесі Україн-ки (1871—1913 рр.). У творах Лесі Українки відчутний вплив еволюційної теорії для розуміння історії і природи, роль вчення Дарвіна. Поетеса розвивала діалектичний погляд на суспільство, природні процеси. Велике світоглядне значення має поезія Лесі Українки, її роздуми над долею українського народу. Поетеса мужньо закликала пригноблені маси до боротьби за соціальне і національне визволення. Вона обстоювала гідність людської осо-бистості, вважала необхідним розвивати духовні сили народу, вивчати духовні скарби людства.

Соціологічна концепція Сергія Подолинського С.Подолинський (1850-1891) – учасник загальноросійського визвольного руху (українофіл). Він відстоював думку, що при соціалізмі не буде державного постійного війська, яке стояло б проти народу, а буде загальнонародне ополчення, по-друге, не буде ніякого начальства, державно-адміністративного апарату, який стоїть над народом і проти народу, а буде адміністративний поділ на округи; по-третє, не буде станових, поліцій, жандармерії, тюрем, а злодіїв і інших правопорушників наказуватимуть народ, суспільство; по-четверте, не буде суду і законів, “вигаданих начальством”. Ідеал Сергія Подолинського – суспільство, в якому народ сам управляє і керує всіма економічними, політичними і культурними справами, організовує вибрану адміністрацію і т.п. Визнаючи автономно-федеральну систему суспільно-політичного устрою, Сергій Подолинський відкидав анархізм.

Білет №52. Соціологічна проблематика у творчості І. Франка.

І.Я.Франко перший в українській і один з перших у європейській літературі всебічно й по-справжньому розробляє тему праці, трудової моралі, яка розвивається пізніше в одну з провідних соціологічних та філософських тем. Вже в першому своєму філософському трактаті "Поезія і її становисько в наших временах". Франко говорить, що духовне ледарство, то злочин проти гуманності. Ставлячи в центр своєї філософії людину, І.Франко формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство — зло, а праця — добро. Праця у розумінні Франка — єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди.

Одначе, за Франком, в таку духовну силу може обертатися лише така праця, в якій живе громадянська свідомість, яка не тільки виправдовує, а й визначає мету й сенс людського покликання на землі. Але жити лише для праці неможливо, вважає І.Франка Крім праці існує внутрішнє благо людини, її творче натхнення, її пісня, здатна, бодай на певний час, відривати душу від земного, колючого, брудного і переносити її до надії та віри у завтрашній день. У Франковій творчості постійно виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книжка і хліб.

Франко говорить, що, на жаль, людина цілком природно підламує собі "крила духовності", втрачає потяг до ідеалу, стає жертвою громадського песимізму й збайдужіння. Франківська філософія породжує досить важливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого сумління, а тому в сфері духу панує, власне, та найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям основу для їхньої єдності, для братерства і любові.

Соціологічні погляди Франка — це також заповідь любові до Батьківщини й до людства., В цілому ж, його філософія — це яскраве втілення філософії українського духу початку XX ст. витоки, якої йдуть від Г.Сковороди і Т.Шевченка.

Білет №53. Предмет і специфіка соціології в розумінні І. Франка.

Вивчення української соціологічної спадщини дає змогу ліпше зрозуміти стан сучасної вітчизняної соціології, її роль і значення у розв’язанні проблем розбудови громадянського суспільства в Україні.

Багато цінних для соціології ідей висловив Іван Франко (1856—1916). На його думку, соціологія має вивчати еволюцію суспільства, розвиток суспільної праці, людину як суспільну істоту. Соціологія є одною з форм просвітництва народу, вона має допомагати зрозуміти людині своє місце в суспільстві, інтереси, мету існування, і в цьому її практичне значення.

Основним рушієм еволюції І. Франко визнавав боротьбу за існування, яка за умов суспільства постає у формі спільної праці, що спонукає людей до вдосконалення економічних відносин (перехід від мисливства до землеробства, приручення диких тварин тощо).

Білет №54. Розуміння І. Франком ролі держави та влади в житті суспільства.

Не дивлячись на те, що І.Франко фактично цілком зійшов з політичної арени, але його цікавили ідеї, і головне — ідея української державності, основні напрямки її розвитку (що потрібно зробити, щоб недержавна нація досягла своєї державності). На превеликий жаль його теоретичні розробки мало неоціненні. Ми їх постійно відсували на другий план, розтикали по куточках, ніколи не розуміли і не хотіли зрозуміти. Франко якось завжди залишався в полону дрібнобуржуазної моралі, ідеології і ніколи не виростав, у нашому розумінні, вище. Зараз, наприклад, ми не згадуємо, що він був натхненником січових стрільців, що вважали Франка своїм батьком. Це — унікальний випадок у людській цивілізації, коли ще не було держави, а вже створювалася армія для її захисту. В історії нічого подібного немає.

В контексті виникнення “людського суспільства” Іван Франко розглядає природне право і суспільний договір.

Згідно Івана Франка, необхідність держави зумовлена об’єднанням окремих частин для загальної цілі, уряди підтримують суспільну солідарність, заважаючи окремим силам розірвати суспільне ціле.

Значне місце приділяє Іван Франко концепції держави, намагається аналізувати і саме виникнення і розвиток держави, прослідковує степені її становлення від створення общин, общинних утворень до утворення самої держави.

Розкриваючи в 70-х роках 19 ст. революційних перехід від капіталістичних відносин до соціалістичних Іван Франко відмічає, що “велика, всесвітня революція поступово рознесе сучасний порядок і побудує новий”. Під “всесвітньою революцією” Іван Франко розуміє не “всесвітній бунт бідних проти багатих”, а “великий ряд таких культурних наукових і політичних факторів, які змінять всі тодішні поняття і основу і цілий розвиток якогось народу, повернуть на зовсім іншу дорогу”.

Розкриваючи зміст “народної держави”, Іван Франко відмічає, що по такій програмі свідомі і організовані робітники парламентським шляхом зможуть вдосконалити і покращити сучасну державу, що існувало на пануванні одних і гнобленні інших. Однак пройшов якийсь час, і Іван Франко критичніше почав ставитися до ідеї “народної держави”. Пізніше він писав: “Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кождого поодинокого чоловiка. Власна воля i власна думка кождого чоловiка мусила би щезнути, занидiти, бо ану ж держава признає її шкiдливою, непотрiбною. Виховання, маючи на метi виховувати не свобiдних людей, але лише пожиточних членiв держави, зробилось би мертвою духовною муштрою, казенною. Люди виростали б i жили би в такiй залежностi, пiд таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютнiших полiцiйних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою.

Білет №55. І. Франко про предмет соціології та особливості пізнання соціальних явищ.

Вивчення української соціологічної спадщини дає змогу ліпше зрозуміти стан сучасної вітчизняної соціології, її роль і значення у розв’язанні проблем розбудови громадянського суспільства в Україні.

Багато цінних для соціології ідей висловив Іван Франко (1856—1916). На його думку, соціологія має вивчати еволюцію суспільства, розвиток суспільної праці, людину як суспільну істоту. Соціологія є одною з форм просвітництва народу, вона має допомагати зрозуміти людині своє місце в суспільстві, інтереси, мету існування, і в цьому її практичне значення.

Основним рушієм еволюції І. Франко визнавав боротьбу за існування, яка за умов суспільства постає у формі спільної праці, що спонукає людей до вдосконалення економічних відносин (перехід від мисливства до землеробства, приручення диких тварин тощо). Гігантська і розмаїта, хоча й не завжди рівна за глибиною, ідейна спадщина Франка охоплює естетико-психологічні (”Із секретів поетичної творчості”), історіософські (”Що таке поступ?”), політологічні (”Соціалізм і соціал-демократизм”) та соціологічні (”Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм”) праці, роботи з історії суспільної думки України (”Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова”) тощо. Втім філософське обдаровання Франка щонайбільше увиразнено у художніх творах (поеми “Смерть Каїна”, “Ex nihilio”, “Іван Вишенський”, “Похорон”, “Мойсей” та ін.), в яких граничні проблеми людського буття інтерпретовані в етико-антропологічному ракурсі. Почавши з успадкованого від М. Драгоманова раціоналізму позитивістського штибу і засад реалістичної естетики, оспівування “розуму владного” та утвердження громадського змісту мистецтва і його доступності, Франко згодом наближується до філософії життя і до засад “ідеалістичного реалізму”, опертого на нац. романтичну традицію та віру в творче призначення духу.

Центральну для себе проблему “особистість і загал” Франко розгортає у різних площинах: герой і маса, творець і народ, митець і публіка, будитель і спільнота . Ця суперечність в її різних модифікаціях осмислюється і переживається поетом як смисложиттєва, спроектована на долю укр. інтелігента, що за вкрай несприятливих обставин життя бездержавної спільноти має бути готовим до жертовного подвигу, щоб сприяти перетворенню маси на активну й самосвідому нац. силу. Його опорою на цьому шляху є віра в ідеал — головний рушій прогресу суспільства і спільноти. Таким ідеалом для зрілого Франка є “ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації”. Змагання до цього ідеалу під силу цілісній людині: “Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоби наближуватись до нього .” Примат суб’єктивності — віри в ідеал — на грунті єдності розуму, почуттів і волі; переконання у поступальній ході історії, критерієм якої є “емансипація людської одиниці”, й передчуття загрозливості “розвою матеріальних відносин”, “раціоналізм у справах віри і реалізм у штуці” — з одного боку, а з іншого — віра в ідеал і романтизм “огню в одежі слова”; усвідомлення необхідності культурницької діяльності в Україні та її недостатності; поринання в безконечні буденні клопоти і високий духовний аристократизм; повага й увага до загальнолюдських проблем і докори укр. марксистам, котрі не відчули того, що вони “наперед українці, а потім соціал-демократи”; звертання в “образках з життя” до натуралістичних засобів і наголошення креативності поетичної фантазії — ось деякі з тих незчисленних дилем, з яких виростає напруга думки Франка і драматизм його поетичного слова.