фінансування за рахунок статутного фонду.

2. позикові кошти:

• банківські кредити;

• кошти від продажу власних акцій, облігацій;

• комерційний кредит постачальників ресурсів;

• фінансовий лізинг.

2. залучені кошти:

• залучені кошти акціонерів - засновників (пайо-виків);

• кошти наукових фондів;

• спонсорські кошти;

• бюджетні асигнування;

• дивіденди і проценти по цінним паперам інших емітентів.

2. інші змішані джерела фінансування:

• випуск і розміщення конвертованих один в одного акцій і облігацій; інноваційний кредит;

• отримання форвардних контрактів на поставку продукції, що освоюється, із відстроченим терміном поставки, при наявності авансових платежів;

• венчурний капітал.

Найважливішими джерелами недержавної системи фінансування інноваційних проектів є: власні кошти підприємств; кошти, що мобілізуються шляхом емісії цінних паперів; кредити комерційних банків; спеціалізовані та благодійні фонди; кошти інвестиційних компаній, зацікавлених у швидкому випуску нової продукції, венчурний капітал.

Порядок фінансування та конкретні джерела, що використовуються, в першу чергу залежать від виду інновації, типу підприємств та країни розташування підприємства.

Види фінансування повністю залежать від джерел фінансування, тобто від того як фінансуються інноваційні процеси - за рахунок власних чи позичених коштів (кредитів). В усіх випадках вони повинні забезпечити повернення витрат і певний рівень прибутковості.

Для фінансової підтримки інноваційної діяльності в регіонах країни доцільно створювати спеціалізовані державні та комунальні інноваційні фінансово-кредитні заклади.

В 2000 р. на базі ліквідованих Державного інноваційного фонду та його регіональних відділень була створена Українська державна інноваційна компанія, яка є державною небанківською фінансово-кредитною установою. Вона організована з метою забезпечення реалізації державної інноваційної політики і залучення вітчизняних та іноземних інвестицій для розвитку національної економіки.

Завданнями інноваційної компанії є фінансування за рахунок власних і залучених коштів інноваційних та інвестиційних проектів, спрямованих на впровадження у виробництво прогресивних науково- технологічних розробок, освоєння випуску нових видів продукції шляхом надання підприємствам кредитів, для їх інвестування, а також проведення з ними спільної діяльності.

На сьогодні продовжує свою діяльність Український фонд підтримки підприємництва, одним із завдань якого є підтримка інноваційної діяльності в підприємницьких структурах недержавного сектора економіки шляхом надання пільгових кредитів, обладнання і виробничих потужностей на умовах лізингу, оренди тощо.

Однак основним джерелом фінансування інновацій залишаються власні кошти підприємств (70,3%), за рахунок коштів державного та місцевого бюджетів фінансується 3,1% витрат на інноваційну, частка кредитних ресурсів складає 18% загального обсягу фінансування.

Можливості підприємств щодо використання кредитних коштів для реалізації інноваційних проектів на сьогодні дуже обмежені, так як фінансовий ризик таких операцій занадто високий. У практиці розвинутих країн за банками закріпилась роль інституцій, які здійснюють фінансування інноваційних проектів найбільш дохідних та перспективних напрямів діяльності.

Цілком очевидно, що за нинішніх економічних умов залучення банківських установ до кредитування інноваційної діяльності потребує розробки та впровадження дійових стимулюючих заходів на державному рівні. Заходи щодо активізації кредитних операцій в інноваційній сфері мають передусім забезпечити: вищий рівень дохідності кредитно- інноваційних операцій порівняно з іншими активними операціями банків та зниження рівня банківських ризиків від вкладень в інноваційні проекти (ризик незбалансованої ліквідності, кредитний ризик).

В Україні вже тривалий час іде полеміка щодо необхідності та доцільності залучення іноземних інвестицій. Висока активність іноземних заявників у поданні заявок на виробництво товарів та послуг свідчить про зацікавленість іноземного інвестора в оволодінні ринком України. Проте частка іноземних інвестицій у вигляді нових технологій є не високою, вони спрямовуються переважно в галузі зі швидким оборотом капіталу. Інакше кажучи, іноземні інвестори намагаються вкладати свої кошти в ті сфери економіки, де потрібні мінімальні вкладення, відбувається швидка їх окупність, очікується висока норма прибутку, а ризик є невисоким. У загальному обсязі фінансування інноваційної діяльності в 2003 р. кошти іноземних інвесторів зменшились до 4,2%, тоді як у 2002 р. вони складали 8,8%. Порівняно з 2002 р. дещо збільшилась частка фінансування інноваційних робіт вітчизняними інвесторами і склала 3,7% (майже 112 млн.грн.).

У США та країнах Західної Європи одним з ефективних механізмів забезпечення інноваційної діяльності ресурсами є венчурне фінансування. Однак в Україні ця форма фінансування ще не набула належного поширення, підприємницькі структури венчурного капіталу знаходяться на початковій стадії розвитку.

Венчурне фінансування є специфічним видом ризикового фінансового інвестування новоутворених компаній, які мають перспективний проект впровадження інновації, але не мають коштів для його реалізації. Акції цих компаній не мають котирування на фондових біржах. Венчурне фінансування здійснюється спеціалізованими високопрофесійними фірмами, найчастіше утвореними у вигляді венчурного фонду. Венчурні фонди утворюються переважно у формі акціонерного товариства. Кошти венчурних фондів формуються за рахунок вільних коштів страхових компаній, пенсійних фондів, корпорацій, коштів засновників та цільових інвесторів

Одним з потенційних джерел отримання коштів на проведення інноваційної діяльності є механізм інвестування інноваційних проектів за рахунок випуску та реалізації цінних паперів, зокрема, акцій і облігацій. Дане джерело інвестиційних ресурсів дозволяє накопичувати акціонерний капітал за рахунок розміщення цінних паперів на фондовому ринку. Проте розглянутий процес в Україні знаходиться ще на стадії становлення, так як його використання стримується нерозвиненістю фондового ринку, відсутністю механізму участі іноземних інвесторів на ринку цінних паперів. Разом з тим, це джерело мобілізації інвестиційних ресурсів є доступним лише для підприємств, які мають значний статутний фонд та високий рейтинг емітованих цінних паперів.

Світова практика свідчить, що досить перспективною формою фінансування є лізинг.

Лізинг порівняно новий вид господарської діяльності для України. У законі України „Про лізинг"[14] зазначено, що лізинг - це підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця, або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Об'єктами лізингу є рухоме і нерухоме майно, що належить за чинним класифікатором до основних засобів, крім майна, забороненого до вільного продажу на ринку.

За схемою лізингу беруть у довгострокову оренду переважно сучасне устаткування, діагностичну апаратуру, контрольно-вимірювальні прилади, цілісні технологічні комплекси та лінії, мінізаводи «під ключ», медичне устаткування, сільськогосподарську техніку тощо. По закінченні терміну лізингового договору і виплати орендарем повної вартості майна й визначених відсотків це майно стає його власністю або, якщо це обумовлено умовами договору, повертається лізингодавцю.

Суб'єктами лізингу є юридичні особи, що беруть участь у лізинговій операції. До них відносять: лізингодавця — юридичну особу (найчастіше спеціально створену з цією метою лізингову компанію), що передає в лізинг за договором спеціально придбане для цього майно; лізингоодержувача — юридичну особу, що отримує за договором майно в тимчасове користування.

На підставі аналізу лізингової діяльності в Україні та за кордоном відносно типу фінансування виділяють роздільний, фінансовий та банківський лізинг[13].

У новому законопроекті „Про лізинг" [14] фінансовий лізинг визначається як договір, згідно з яким лізингоотримувачу передається у користування на визначений договором термін майно (предмет лізингу), яке спеціально придбане лізингодавцем відповідно до визначених у договорі з лізингоотримувачем специфікації та умов, яке лізингоотримувач може отримати у власність після закінчення терміну користування ним та у випадку оплати повної визначеної договором ціни.

Алгоритм лізингового фінансування має особливості, котрі полягають у його двоякій природі:

• з одного боку, він зберігае риси кредиту (терміновість, зворотність, платність);

-з іншого боку, є своєрідною інвестицією капіталу, оскільки об'єкт позички виступає у формі матеріального майна.

Використання лізингового фінансування у науково-технологічній сфері дозволяє суттєво збільшити:

• темпи відновлення техніки й технологій;

• номенклатуру продукції.

Лізинг в Україні все ще перебуває на межі свого формування. Для того щоб ринок лізингових послуг ставав більш дійовою а прозорою складовою сучасного ринку капіталів необхідно творити міцне підґрунтя для його розвитку — сприятливу законодавчо-нормативну базу, яка б у подальшому забезпечила ефективне функціонування лізингового бізнесу.

Для обґрунтування вибору джерел фінансування можна рекомендувати такі критерії[12]:

• достатність обсягу інвестицій для конкретного варіанту інноваційного проекту;

• максимальна результативність з погляду інвестора і одержувача інвестицій;

• мінімальний ризик.

Загалом, аналіз джерел фінансування інноваційної діяльності у промисловості дозволяє зробити висновок, що в Україні ще не створений дієвий механізм фінансування масштабних технологічних змін. У той же час фахівці стверджують, що у населення, підприємств, комерційних банків, інших фінансових посередників зосереджені значні кошти. В умовах гострого дефіциту інвестиційних ресурсів залучення цих коштів в інноваційну сферу набуває особливої актуальності для оздоровлення та динамічного розвитку економіки країни.

Враховуючи вищесказане, можна зазначити, що вирішення комплексу проблем фінансового забезпечення інноваційних процесів є однією з головних умов приведення в рух всього цілісного інноваційного механізму держави. Реалізація вищевикладених пропозицій можлива за умов формування принципово нових засад державної інноваційної політики, які створюватимуть сприятливі передумови для підвищення результативності залучення фінансових ресурсів в інноваційну сферу та зростання інноваційної спрямованості вітчизняного виробництва.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1. У чому відображаються головні напрямки інноваційного розвитку?

2. Принципи і основні завдання фінансової стратегії інноваційної діяльності.

3. Критерії оцінки фінансової стратегії.

4. Основні джерела фінансування, структура їх розподілу.

5. Джерела фінансової підтримки інноваційної діяльності, передбачені Законом України "Про інноваційну діяльність".

6. Охарактеризувати організаційно-правові форми фінансових інститутів та інноваційних структур у сфері інноваційної діяльності України.

7. Українська державна інноваційна компанія, основні завдання і напрями дія дьності.

8. Кредитування: економічний зміст та роль у фінансуванні інноваційної діяльності.

9. Венчурне фінансування, венчурний капітал, венчурний бізнес, венчурні фонди.

10. Розвиток венчурного фінансування в Україні.

11.Лізинг: економічна сутність, об'єкти й суб'єкти лізингу, лізингові операції.

12.Оптимальні спввідношення обсягів фінансування на фундаментальні й прикладні дослідження і розробки.

13. Стан фінансового забезпечення науки в нашій країні, динаміка загальних (національних) витрат і державного фінансування.

ЛІТЕРАТУРА

1. Василенко В. О., Шматько В. Г. Інноваційний менеджмент. - К.: ЦУЛ. --439с.

2. Ілляшенко С.М. Управління інноваційним розвитком: Навч. посібник. - Суми: Університетська книга. -2003. -272с.

3. Цигилик С.О. та інші. Економіка й організація інноваційної діяльності: Навчальний посібник. - К.: КНЕУ. - 2004. - 127с.

4. Шершньова З.Є., Оборська C.B. Стратегічне управління: Навч. посібник. - К: КНЕУ.- 1999.-384с.

5. Зимовець В. Фінансове забезпечення інноваційного розвитку економіки // Економіка України. -2003. - №11. -С.9-17.

6. Закон України „Про інноваційну діяльність"// Урядовий кур'єр. - №143.-7 серпня 2002 р.

7. Наукова та інноваційна діяльність в Україні. Стат.зб.- К.: Держкомстат. -360 с.

8. Гаман М. Державна підтримка фінансування інновацій // Економіка України. - 2004. - №4. - С.44-49.

9. Рудь Н.Т. Методичні аспекти вдосконалення механізму фінансування інноваційної діяльності підприємств// Вісник технологічного університету Поділля, част.2, томі. Економічні науки. -2004. -С.98-102.

10.Васюренко О., Пасічник І. Шляхи розвитку кредитного забезпечення інноваційної діяльності // Економіка України. - 2000. - №2. - С. 25-31.

11.Кузнєцова А. Роль комерційного банку у фінансуванні інноваційних проектів підприємницького сектора економіки України // Регіональна економіка. - 2002. - №4. - С. 213-216.

12.Корецкий Ю.М., Рудь Н.Т. Проблеми вибору джерел фінансування інноваційної діяльності// Матеріали міжнародної науково-практичної конференції „Реформування фінансово-кредитної системи і стимулювання економічного зростання". - Луцьк: ВДУ. -2004. -с.235-237.

ІЗ.Сідун В.А. Лізинг як засіб інвестиційного фінансування// Вісник Технологічного університету Поділля. -2004. - №1. - ч.2, т.1.

14.Закон України „Про лізинг"// Відомості ВРУ. - 16.12.1997. - №1381-1У.

15. Усик Ю.М. Особливості алгоритму лізингового фінансування в науково- технологічній сфері// Актуальні проблеми економіки. - 2004. - №9(39). – С.157-161.

16. Довгаль Н.С. Форми участі підприємств у лізинговому бізнесі// НТ1. - 2004. -№1.-с.39-40.

17. Закон України „Про наукову та науково-технічну діяльність" // Відомості ВРУ. 1999.-№1316-1У.

18. Актуальні питання методології та практики науково-технологічної політики. /Під ред. Б.А.Малицького. - К.: УкрІНТЕІ. - 2001,- 204 с.

19. І9.3авлин П.Н. Сколько потратить на науку. //Инновации. - 2001.- №3 (40).- с.50-51.

    20. Шаповалова Л.А. Фінансове забезпечення науково-технічних послуг в Україні // НТІ. - 2004. - №3. - с.45-48.

    21. Красовська А. Шляхи впровадження інноваційних проектів в Україні// Інтелектуальна власність. - 2001.- №3.- С.40-43.

    22. Сиденко С. Украина и глобальная конкуренция. //ММ. Деньги и технология. -2002. - №1-2. - С.20-25.

Тема 9 державне регулювання інноваційної діяльності

9.1 Макроекономічне регулювання інноваційної діяльності Державна інноваційна політика - це комплекс цілей та методів впливу державних структур на економіку, пов'язаних з ініціюванням та підвищенням економічної та соціальної ефективності інноваційних процесів, а також комплекс організаційних заходів, спрямованих на створення сприятливих умов виникнення та нормального функціонування інноваційної інфраструктури.

Реалізація інноваційної політики передбачає вибір пріоритетів, які повинні враховувати умови розвитку економіки (в тому числі структурних змін економіки), зміни структури ресурсів і джерел енергії, а також вибір правових і економічних рішень, необхідних для захисту навколишнього середовища.

Основні напрями державної інноваційної політики:

• підтримка фундаментальних досліджень, направлених на о гримання результатів, які є революційними в науці і техніці;

• фінансування пошукових НДДКР для створення нової техніки та технології для подальшої передачі результатів в сферу матеріального виробництва;

• створення законодавчої та інформаційної бази, яка б забезпечувала економічну зацікавленість виробників у здійсненні інновацій (тобто, освоєння нової техніки та технології і на цій основі радикальної зміни технічного рівня виробництва та економіки в цілому).

Найважливішими засобами регулювання інноваційної діяльності на загальнодержавному рівні є [1]:

1. закони і законодавчі акти;

2. обсяги і джерела інвестування;

3. асигнування і дотації з місцевого бюджету;

4. норми і нормативи;

5. ціноутворення;

6. ставки податків і пільги по оподаткуванню;

7. відсоток за кредит та державні гарантії;

8. державні замовлення і закупки;

9. мито і митні податки;

10. ліцензії і квоти;

11. розробка і реалізація державних і цільових комплексних програм.

Закон України „Про інноваційну діяльність"[2] визначає основні принципи державної інноваційної політики:

• орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки України;

• визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку;

• формування нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності;

• створення умов для збереження розвитку і використання вітчизняного науково-технологічного та інноваційного потенціалу;

• забезпечення взаємодії науки, освіти, фінансово-кредитної сфери у розвитку інноваційної діяльності;

• ефективне використання ринкових механізмів для сприяння інноваційної діяльності, підтримка підприємництва у науково-виробничій сфері;

• здійснення заходів на підтримку міжнародної науково- технологічної кооперації, трансферу технологій;

• захисту вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та її просування на зовнішній ринок;

• фінансова підтримка, здійснення сприятливої кредитної, податкової і митної політики у сфері інноваційної діяльності;

• сприяння розвитку інноваційної інфраструктури;

• інформаційне забезпечення суб'єктів інноваційної діяльності;

• підготовка кадрів у сфері інноваційної діяльності.

За роки незалежності в Україні було прийнято майже 200 державних програм щодо різних напрямів інноваційного розвитку, жодна з яких не виконана в повній мірі.

У Законі України „Про наукову і науково-технічну діяльність"[3] визначаються правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку науково-технологічної сфери, створюються умови для наукової і науково-технологічної діяльності, забезпечення потреб суспільства і держави у технологічному розвитку. Закон України „Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні" створює правову базу для концентрації ресурсів держави на провідних напрямах науково-технологічного оновлення виробництва та сфери послуг у країні, забезпечення внутрішнього ринку конкурентною, наукомісткою продукцією та виходу з нею на світовий ринок |4]. Законом України „Про загальнодержавну комплексну програму розвитку високих наукоємних технологій" визначаються положення, спрямовані на запровадження моделі сталого економічного зростання вітчизняних підприємств шляхом удосконалення структури їх основного капіталу та інтенсивного інвестування високотехнологічного виробництва. Також існує Постанова Кабінету Міністрів України „Про схвалення державної програми розвитку промисловості на 2003-2011 роки", Постанова Верховної Ради України „Про підсумки парламентських слухань „Енергетична стратегія України на період до 2030 року", Закон України „Про режим іноземного інвестування", Закон України „Про промислово-фінансові групи в Україні", Закон України „Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяль­ності технологічних парків", Постанова Верховної Ради України „Про концепцію науково-технологічного та інноваційного розвитку України". Необхідність переходу вітчизняної економіки на шлях інноваційних перетворень було визначено одним із стратегічних пріоритетів держави в Посланні Президента України до Верховної Ради України „Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки", де підкреслюється, що „стимулювання науково-технологічного розвитку, реалізація структурно-інноваційної стратегії повинна стати однією з визначальних цілей уряду, Верховної Ради, органів виконавчої і представницької влади на місцях" Проте доводиться констатувати , що до цього часу процес практичної реалізації державної інноваційної політики бажаних результатів не приніс.

За даними Держкомстату України, наукомісткість промислового виробництва України не перевищує 0,3%, що в 10-20 разів менше загальноприйнятого світового рівня. Сьогодні понад 90% продукції, що виробляється в Україні, не має відповідного науково-технологічного забезпечення, а на світовому ринку високотехнологічної продукції частка вітчизняної наукоємної продукції' складає лише 0,1%, проти 40%, які мають США.

Важливим етапом для держави є те, що планується створення Національного інноваційного агентства України на базі Української державної Інноваційної компанії. Національне Інноваційне агентство України, головним завданням якого буде забезпечення державної промислової, аграрної, науково-технологічної і регіональної політики, повинне виконувати функції спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в сфері інноваційної діяльності. Можливо, таким чином проблему кредитування інноваційних проектів буде вирішено, а також будуть найдені джерела кредитних ресурсів. Однак до справжнього інноваційного "переозброєння" вітчизняної економіки ще далеко. Відносно загальноприйнятого світового рівня наукомісткість промислового виробництва в Україні менша в кілька десятків разів.

9.2 Державна інноваційна політика. Класифікація інструментів державної підтримки інновацій

Виділяють чотири типи державної інноваційної політики [6]:

1. технологічного поштовху (головні цілі та пріоритетні напрями науково-технологічного та інноваційного розвитку задає держава, на основі чого визначаються шляхи стимулювання інноваційної діяльності);

2. ринкової орієнтації (передбачає провідну роль ринкового механізму в розподілі ресурсів та визначенні напрямів розвитку науки і техніки, а також обмеження ролі держави в стимулюванні фундаментальних досліджень);

3. соціальної орієнтації (процеси прийняття рішень відбуваються із залученням широкої громадськості; рішення приймаються за умов досягнення соціально-політичного консенсусу);

4. зміни економічної структури господарського механізму (істотний вплив передових технологій на вирішення соціально-економічних проблем, на зміну галузевої структури, взаємодію суб'єктів господарювання, рівень життя);

Державне регулювання є чинником постійного розвитку ринкової системи, що дозволяє істотно підвищити ефективність і стабільність ринку в цілому. Інноваційна політика держави грунтується на певній інноваційній стратегії. Вчені виділяють три стратегічні моделі інноваційної політики [7]:

1. Модель стратегії "перенесення" полягає у використанні наявного зарубіжного науково-технологічного потенціалу в економіці власної країни через закупівлю ліцензій на високоефективні технології для освоєння виробництва продукції нових поколінь, що користується попитом за кордоном.

2. Модель стратегії "запозичення" передбачає освоєння випуску наукомісткої продукції, яку виробляли раніше в індустріально розвинутих країнах, на основі використання дешевої робочої сили та частини науково- технологічного потенціалу власної країни.

3. Модель стратегії "нарощування" полягає в тому, що з використанням власного науково-технологічного потенціалу, залученням іноземних учених, об'єднанням результатів фундаментальної і прикладної науки можна створювати нові продукти і технології, які використовуються на виробництві та соціальній сфері.

Основні положення державної інноваційної політики пересікаються з багатьма елементами державної політики в інших секторах соціально - економічної сфери. Найбільш важливі зовнішні умови досягнення цілей саме інноваційної політики:

1. забезпечення гарантій вільної конкуренції між суб'єктами господарської діяльності;

2. зміцнення національної валюти, підвищення ефективності банківської системи, стимулювання вкладень капіталу в основне виробництво, реалізація заходів щодо полегшення накопичення розсіяного капіталу;

3. стабілізація правил економічних відносин.

Основне завдання - досягнення рівня конкурентоспроможності виготовленої в країні продукції на міжнародному рівні. Завдання і цілі (загальні) державної інноваційної політики можна розділити на дві групи [8]: ? Перша група - це дії, які можуть дати вагомий результат за короткий період. До них відносяться:

1. пристосування фінансово - податкової політики до потреб підтримки інноваційного характеру економіки (надання довготермінових кредитів під впровадження інновацій);

2. формування політики обміну товарами, яка сприяє зміцненню державної валюти;

3. створення юридичних умов, які стимулюють і прискорюють організацію нових інноваційних підприємств і фірм;

4. розвиток комп'ютерних систем збирання і переробки інформації, підтримки прийняття рішень, консультацій для підприємств і фізичних осіб.

Друга група - довготермінові дії. До них відносяться:

1. підвищення рівня і розширення сфери НДДКР (шляхом збільшення витрат на науку в державному бюджеті);

2. розвиток економічних секторів, які мають першочергове значення для переведення економіки на інноваційний шлях;

3. перетворення в деяких межах системи власності господарських суб'єктів організаційних одиниць в сфері науки;

4. формування в суспільстві нових поглядів на підтримку інновацій шляхом впровадження нових освітніх програм, а також шляхом розвитку системи безперервної освіти (підвищення кваліфікації кадрів) в науці, економіці, виробництві;

5)створення умов, які сприятимуть розвитку інфраструктури, тобто появі підприємств і організацій, які підтримують інноваційні дії, допомагають встановленню зв'язків між науково-дослідною сферою і економікою (особливо, які сприяють комерціалізації наукових досліджень);

6).Створення технопарків, інкубаторів, інших фірм, які впроваджують нові технології в економіку і виробництво;

7)розвиток нового організаційно - економічного механізму трансферу технологій, що створює політичні, правові і економічні умови для збільшення залучення іноземного капіталу, а також активізує імпорт і експорт технологій.

На державному рівні розрізняють наступні способи розвитку інноваційної діяльності.

Способи державного впливу на ефективність інноваційної діяльності:

• прямі;

• непрямі.

До прямих способів належать:

• фінансування НДДКР і інноваційних проектів із бюджетних

коштів;

• правове регулювання;

• формування державної інноваційної інфраструктури (центри розповсюдження нововведень, консультаційні центри);

• здійснення моніторингу та прогнозування інноваційних процесів

До непрямих способів належать:

• пільгове оподаткування;

• проведення політики прискореної амортизації основних фондів;

• державна підтримка фінансового лізингу;

• стимулювання франчайзингу (спосіб розповсюдження інновацій, оснований на праві створення підприємства, якому надаються в користування нововведення на певний термін);

• підтримка інноваційного підприємництва;

• страхування ризикового (венчурного) підприємництва;

• сприяння формуванню фінансово-промислових груп (ФПГ), які об'єднують в один комплекс науково-технічні структури.

Дані про економічний розвиток України свідчать, що вихідні умови здійснення державної інноваційної політики в Україні не особливо сприяють реалізації цілей технологічного розвитку. Це обумовлено наступними причинами [8]:

1. дуже низька доля бюджетних витрат на наукові дослідження;

2. незначна частина інноваційної продукції в загальному обсязі виробництва;

3. технологічна відсталість в деяких базових секторах нашої економіки;

4. відсутність у підприємств можливостей для фінансування і інвестування розробок за рахунок власних фінансових коштів;

5. низька інноваційність безпосередніх іноземних інвестицій, які вкладаються у виробництво сучасних технологій і виробів;

6).постійне зниження рівня активності винахідників і раціоналізаторів;

7). низьке оновлення машин і обладнання;

8).незначне використання комп’ютерної техніки в сфері проектування, господарського управління і управління виробничими процесами;

9) низький рівень стандартизації виробів;

10) дуже висока енергомісткість української економіки;

11) повна відсутність програми приватизації організаційних одиниць в сфері науки.

Серед факторів, які стримують інноваційну діяльність підприємств, відзначають недолік власних коштів, відсутність стимулювання інноваційної діяльності зі сторони держави, високі кредитні ставки банків.

Все це вимагає нових підходів до формування в державі інноваційної політики. Враховуючи територіальну, галузеву і структурну неоднорідність науково - технологічного потенціалу України, експерти пропонують використовувати різні моделі інноваційного розвитку. До найбільш перспективних можна віднести наступні:

1. модель централізованого управління інвестиційною діяльністю в інноваційній сфері (МЦУ);

2. модель регіональних пріоритетів інноваційного розвитку (МРП);

3. модель ефективного використання локальної концернтрації інноваційного потенціалу (МЛК);

4. модель єдиного інноваційного простору СНД (МЄП);

5. модель міжнародного співробітництва в інноваційній сфері

(ММС).

Очевидно, що ні одна із перерахованих моделей не може бути самодостатньою. Необхідно вибрати оптимальну стратегію розподілу сил і можливостей держави для поступової реалізації всіх моделей інноваційного розвитку. Державну політику України слід орієнтувати на різні моделі інноваційного розвитку в залежності від стану науково - технологічного потенціалу і конкретних проблем, які виникають перед суспільством.

При розгляді Державної інноваційної політики не слід забувати про ризик. До найбільш поширених видів інноваційного ризику належать ті, що пов'язані з нестабільністю економічного законодавства та поточної економічної ситуації: ризик умов інвестування та використання прибутку; зовнішньо-економічний ризик несприятливих соціально-економічних змін в державі; неповна або неточна інформація про динаміку техніко-економічних показників; параметри нової техніки та технологій; коливання ринкової кон'юнктури, цін, валютних курсів; виробничо-технологічний ризик; невизначеність цілей, інтересів та поведінки учасників; типова або неточна інформація про фінансовий стан та ділову репутацію підприємств-учасників. У нашій країні найбільш актуальним є страхування зовнішніх (не пов'язаних безпосередньо з проектом) ризиків, серед яких особливо виділяють ризики, пов'язані безпосередньо з нестабільністю економічного законодавства та соціально-економічного становища. Законодавче закріплення обов'язковості страхування інвестицій для інновацій підвищить інноваційну активність у державі [10].

9.3. Захист інновацій. Система патентування та її особливості

Державне регулювання інноваційної діяльності невіддільне від охорони права інтелектуальної власності, оскільки кожна інновація є реалізацією (впровадженням) об'єкта інтелектуальної власності (винаходу, корисної моделі, промислового зразка тощо), на які виробник продукту має державні охоронні документи (патенти, свідоцтва) або одержані від власників цих об'єктів інтелектуальної власності ліцензії.

Інтелектуальна власність - це насамперед результат інтелектуальної, творчої діяльності, об'єктом якої може визнаватися лише результат власного творчого пошуку. Крім того, цей результат має бути певним чином об'єктивований, одержане інтелектуальне досягнення - здатним до відтворення, а об'єкти інтелектуальної власності повинні належним чином охоронятися.

Інтелектуальний продукт - результат творчих зусиль окремої особистості або наукового колективу.

Відповідно до визначення ВОІВ і СОТ інтелектуальна власність як поняття і об'єкт охорони включає дві сфери права:

• промислова власність;

• авторське право і суміжні права.

Об'єктами промислової власності є: винаходи, знаки для товарів послуг, промислові зразки, корисні моделі, фірмові найменування, найменування місця знаходження товарів, топографії інтегральних мікросхем, ноу-хау тощо.

Об'єктами авторського права та суміжних прав є: художні, літературні, музичні, фотографічні, аудіовізуальні твори, комп'ютерне програмне забезпечення та інші [11].

Законодавство України у сфері охорони інтелектуальної власності включає ряд законів і підзаконних актів, серед яких Закон України "Про охорону прав на винаходи", Закон України "Про корисні моделі, промислові зразки", Закон України "Про знаки для товарів і послуг", Закон України "Про охорону авторського права і суміжних прав". У структурі Верховної Ради України, у складі Комітету з питань науки і освіти створений Підкомітет з питань інноваційної діяльності і захисту інтелектуальної власності.

Патентна система України існує декілька років в масштабах патентних систем розвинених країн, і природно, їй властиві всі недоліки розвитку. За минулий час було зроблено немало, але необхідно зробити ще більше. Для успішного розвитку цієї системи були створенні умови: розвинена законодавча база, і відповідно оснащений експертний орган, також комп'ютеризована патентна бібліотека з унікальною інформацією, навчальний інститут інтелектуальної власності і права.

Основна мета світової патентної системи - забезпечення прогресу в різних галузях промислових технологій. З цією метою передбачено заохочення авторів технічних удосконалень та сприяння розкриттю останніх для загального блага. Це, безперечно краще, ніж таємне використання винаходів. Будь-яка особа, яка удосконалила той або інший оригінальний виріб чи спосіб його виготовлення, нову речовину тощо, може, після розкриття всіх деталей Патентному відомству своєї чи іншої країни, одержати псиний набір виключних прав на обмежений час. По закінченню цього періоду винахід входить до загальнолюдської технічної скарбниці.

Охорона, що надається патентом на винахід, означає, що будь - хто з бажаючих використати винахід має спочатку отримати дозвіл на таке використання від особи, яка є власником патенту, тобто патентовласника. Використання запатентованого винаходу без такого дозволу власника є протизаконним. Строк охорони, що надається патентом, обмежений і в більшості країн складає 20 років після дати подачі заяви на його одержання. Законодавчо всі питання, пов'язані з одержанням та використанням права власності на винаходи та корисні моделі в Україні регулюються Законом України "Про охорону прав на вина-ходи і корисні моделі" від 15.12.1993р. №3687-Х11 [13].

Розробка механізму стимулювання створення і використання винаходів, а також державного контролю над експортом результатів науково- іехнологічної діяльності - це лише один бік проблеми передачі технологій. Нe менш важливим є питання забезпечення державою сприятливих умов для успішної комерціалізації результатів вітчизняних наукових розробок на внутрішньому і зовнішньому ринках. Необхідно більше приділяти уваги контактам з представниками розвинутої ринкової економіки. Не можна не визнавати того, що саме для них існує патентна система, тому потрібно частіше проводити міжнародні семінари, галузеві і регіональні конференції, семінари і наради з питань охорони і використання прав на об'єкти промислової власності при особистій участі представників промисловості, науки, різних установ. Варто активізувати роботу з засобами масової інформації, а також з неурядовими і громадськими організаціями з питань охорони промислової власності, зокрема із Міжнародною асоціацією по охороні промислової власності (АІРРІ), Міжнародною федерацією винахідницьких організацій (IFІA), Міжнародною федерацією патентних повірених (FICPІ), Ліцензійним товариством (LES), Міжнародною асоціацією власників товарних знаків (ІNTA)[14].

9.4 Зарубіжний досвід державного регулювання інноваційної діяльності

Підтримка малого інноваційного підприємництва на управлінському рівні в США виражається цифрою приблизно 5,5 млрд. дол.. Форми підтримки - різні. В США діє спеціальна програма підтримки малого інноваційного підприємництва, включаючи позики по лінії підтримки і розвитку малого підприємництва - 0,8 млрд. дол. і державні інвестиції - 3,1 млрд. дол.. До форм приватної підтримки належать в основному ризикові венчурні фонди - 0,75 млрд. дол., а також приватні інвестори - 0,15 млрд. дол.. Законодавством США визначено, що федеральні відомства, які мають бюджет на науку більше 100 млн. дол., повинні відраховувати певний визначений відсоток на підтримку малих інноваційних підприємств. Розмір цих відрахувань постійно зростає. Спочатку це виражалось цифрою 0,5 %, р,отім послідовно: 1%, 1,5%, 2% [15].

В Японії особливо важливих переваг над іншими новими індустріальними країнами вдається досягнути, головним чином, за рахунок звуження терміну інженернб-конструкторських розробок, виробничого освоєння і якісних переваг продукції, що випускається. Це дозволяє їм випереджати або не відставати з виходом на нові ринки. За швидкістю розробок і запуску у виробництво японці сильно випереджають американців і євро-пейців. Японська автоіндустрія виходить на ринок через місяць після початку виробництва. США для цього необхідно 4 місяці, європейцям - 2 місяці. Приблизно 6,5 млн. підприємств Японії - малі та середні інноваційні підприємства. Зайнято на них 54 млн. чол., тобто 79% всієї робочої сили Японії. Фінансові гарантії і фінансову допомогу малим інноваційним підприємствам реалізує державна фінансова корпорація, яка має 59 філіалів, національні фінансові корпорації, центральні банки торгової і промислової кооперації, корпорація страхових кредитів для малих інноваційних підприємств. Майже 47% всіх кредитів Японії виділяється малим і середнім підприємствам. Дуже важливим елементом японської системи малого і середнього інноваційного бізнесу є система законодавчого забезпечення. Вона включає цілий комплекс законів, що вводилися поступово, починаючи із закону "Про утворення Державного управління по підтримці малих інноваційних підприємств", закону "Про утворення державної корпорації по фінансуванню малих інноваційних підприємств", закону "Про систему погашення позик малих інноваційних підприємств" та ряд інших законів [16].

Державна інноваційна політика в промислово розвинених країнах направлена на створення сприятливого економічного клімату для втілення інноваційних процесів і є закріпляючою ланкою між сферою "чистої" (академічної) науки і завданнями виробництва. В цілому, роль держави в області підтримки інновацій можна звести до наступного:

• держава сприяє розвитку науки, в тому числі прикладної, підготовці наукових і інженерних кадрів (основне джерело інноваційних ідей);

• в рамках більшості управлінських відомств існують різні програми, направлені на підвищення інноваційної активності бізнесу;

• державні замовлення, переважно у формі контрактів, на проведення НДДКР, забезпечують початковий попит на більшість новинок, які потім знаходять широке застосування в економіці країни;

• фіскальні та інші елементи державного регулювання формують стимулюючу дію внутрішнього середовища, яка обумовлює ефективність і необхідність інноваційних рішень окремих фірм;

• держава виступає в ролі посередника у справі організації ефективної взаємодії академічної і прикладної науки, стимулює кооперацію в області НДДКР промислових корпорацій і університетів.

В даний час економісти по ступеню активності втручання держави в економіку виділяють три групи країн:

1. у першій домінує концепція необхідності активного втручання держави в управління економікою (Японія і Франція);

2. друга характеризується перевагою ринкових відносин (США, Великобританія)

3. третя дотримується "проміжного" варіанту в економічній, в тому числі і інноваційній політиці. Державне регулювання поєднується з низькою отупінню централізації державного апарату, використовуються непрямі методи дії при розвиненій системі узгодження інтересів правління і бізнесу.

Державна підтримка створення організаційних формувань здійснюється в розвинених промислових країнах переважно у вигляді спеціальних програм у різних управлінських відомствах (в США це Міністерство енергетики і Національний Науковий Фонд - ННФ).Так, у даний час ННФ здійснює чотири програми по організації співробітництва науково-дослідних установ і промислових фірм США. Перша - передбачає створення корпоративних університетсько-промислових центрів на базі розробки і реалізації великої дослідної програми, в якій беруть участь декілька промислових фірм і один університет. Друга програма направлена ті організацію кооперації промисловості з університетами у виконанні дослідних проектів, що фінансуються ННФ в зацікавлених урядом областях. Третя ставить своїм завданням надання фінансової допомоги окремим особам ибо фірмам у сфері малого бізнесу, що зобов'язуються протягом шести місяців провести дослідження якої-небудь наукової ідеї. Ціль четвертої програми полягає у розвитку фундаментальних знань про процес технологічних нововведень і оцінку механізму підтримки спільно проведених досліджень промисловості і університетів.

Уряди багатьох держав створюють сприятливе для появи інновацій внутрішнє та зовнішнє середовище; підтримують усі види інновацій, нові організаційні структури й нові економічні механізми; реалізують програми розвитку окремих територій на основі інноваційних моделей. За останнє десятиліття відношення національних видатків на НДДКР до ВВП розвинутих країн стабілізувалися.

Таблиця 9.4

Частка видатків на НДДКР у ВВП у країнах "великої сімки", %

У США активно формують інкубатори для інновацій. У Японії створюють спеціальні містечка для вчених, які розробляють фундаментальну науку і прикладні проекти. У розвинутих країнах застосовують різноманітні податкові пільги щодо стимулювання НДДКР. У США фірми мали право вираховувати з податку на прибуток до 10 % витрат на нове устаткування. В Японії промислові компанії мають право на зменшення податку на прибуток на суму 7 % інвестицій у передову техніку та технологію, в Канаді ця знижка коливається від 7% до 20 % інвестицій. В Англії компаніям дозволено використовувати близько 10 % коопераційного податку для раніше обумовлених законом інвестицій.

Пільги у вигляді податкового кредиту широко використовуються і стосовно витрат підприємництва на НДДКР. У США застосовують спеціальні податкові стимули посилення співробітництва фірм з університетами. Американським фірмам надано право вираховувати з податку на прибуток до 20 % їх витрат на фінансування фундаментальних наукових досліджень. У Франції акціонерні товариства мають право на зниження суми податку у розмірі 50% збільшення суми витрат на НДДКР порівняно з попереднім роком. Система інноваційного розвитку підприємництва в економічно розвинутих країнах охоплює також амортизаційні пільги і формування резервних фондів.

Зарубіжний досвід показує, що формування в країні інноваційної політики дає змогу визначити ефективність інноваційних планів для галузей і фірм у разі зміни концепції на конкретному товарному ринку; соціально- економічні наслідки реалізації стратегічних інноваційних планів, програм, проектів.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1. Що являє собою поняття, державна інноваційна політика.

2. Основна мета політики України в галузі державного регулювання.

3. Принципи державної інноваційної політики.

4. Складові системи соціально-економічних нормативів.

5. Види цільових комплексних програм.

6. Функції податкових заходів на інноваційну діяльність.

7. Державний контроль у сфері інноваційної діяльності.

8. Види інноваційних ризиків, що виникають на державному рівні.

9. Найважливіші засоби регулювання інноваційної політики.

10. Основні із форм державної політики інноваційної діяльності.

11. Якими причинами обумовлено те, що здійснення державної інноваційної політики в Україні не особливо сприяють реалізації цілей технологічного розвитку.

12. Які засоби захисту інновацій існують в Україні?

Література

1. Економіка й організація інноваційної діяльності / Під ред.проф. О.1. Волкова, проф. М.П. Денисенка -К. :ВД „Професіонал". -2004. -960с.

2. Закон України "Про інноваційну діяльність" від 04.07.2002 р. №2340-ІХ.

3.Закон України "Про наукову і науково-технічну діяльність" від 11.2003.№1316-ІV.

4. Закон України "Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні" від 16.01.2003р.№433- IV.

5. Баляснікова Є.В. Передумови створення інноваційної моделі розвитку економіки України.// Актуальні проблеми економіки.-2004.-№10.-С. 127-134.

6. Йохна М.А., Стадник В.В. Економіка і організація інноваційної діяльності: Навч.посібник.- К. : Видавничий центр "Академія". - 2005.-400с.

7. Крупка М.І. Фінансові інструменти державного регулювання та підтримки інноваційної сфери. // Фінанси України.-2001. -№4.-С.77-81.

8. Соловьев В.П. Исходные условия осуществления государственной инновационной политики Украины // Инновации.-2002.-№7(54).-С.41-44.

9. Абібулаєв М.С. Фінансування інноваційної діяльності // Фінанси України.-2001. -№3.-С. 111-115.

10. Коюда В.А., Колісниченко В.Ф. Інноваційна діяльність в Україні. // Фінанси України.-2002. ,-№10.-С.99-102.

11. Кравченко О., Подоляка С.Система органів управління в сфері охорони прав на об'єкти інтелектуальної власності в Україні // Інтелектуальна иласність. -2004. - №1. -С. 3-7.

12. Петров В.Л. Розвиток та правова охорона інтелектуальної власності в Україні// Науково-технічна інформація.-2000.-№4.-С.21-25,

13. Драпак Г., Скиба М.. Основи інтелектуальної власності. - Хмельницький: ГУ 11- 2003-135с.

14. Захарін С. В. Активізація інноваційної діяльності промислових підприємств. // Фінанси України.-2003. -№1-С. 13-16.

15. Бердашкевич А.П. Об основах инновационной политики и деятельности в (СІІІА // Инновации.-2002.-№4(51).-С.61-63.

16. Бердашкевич А.П. О поддержке инновационной деятельности Японии // Инновации. -2002. -№7(54). -С.77-79.

Тема 10 стимулювання інноваційної діяльності

10.1 Державне стимулювання інновацій

Підвищення ефективності суспільного виробництва на сучасному етапі розвитку економіки України значною мірою визначаються інноваційно- іішестиційною діяльністю.

У вітчизняній економіці поки що мало господарюючих суб'єктів, які повною мірою здійснюють інноваційну діяльність. Виникає потреба у формуванні механізму стимулювання інноваційного розвитку сучасних підприємств, який має бути спрямований, у першу чергу, на підвищення пауково-технологічного рівня виробництва, створення і освоєння нових видів продукції.

Державною підтримкою інноваційного розвитку підприємств є иодаткова, амортизаційна, кредитна політика. Особливо помітну роль відіграє податкова. Встановлення пільгового оподаткування на розвиток НТП є однією з форм непрямого фінансування сфери науки. В умовах ринкової економіки державний вплив на розвиток науки і техніки здійснюється:

а) державним фінансуванням наукових досліджень, розробок і інноваційного процесу в цілому;

б) проведенням податкової політики, що стимулює НТП;

в) за допомогою фінансово-кредитної політики.

У нашій країні кредитними методами стимулювання довгострокової інноваційної діяльності незаслужено зневажають. Це пов'язано з негативними моментами, властивими колишній кредитній системі, які досі залишаються не перебореними. Кредитна експансія - одна із головних причин росту бюджетного дефіциту, розладу грошового обігу і незаконного посилення інфляційних тенденцій в економіці, а також росту незавершеного будівництва і наднормативних запасів.

Податок повинен відчутно знижуватись залежно від обсягу витрат на розробку й освоєння нової високоефективної продукції. У податковому законодавстві України існують пільги, пов'язані з проведенням наукових досліджень, розробкою й освоєнням нових прогресивних технологій і видів продукції. Однак, варто взагалі виключити асигнування на НДДКР при обчисленні розміру оподаткованого доходу. Це ж стосується й устаткування, переданого вузам на дослідницькі цілі. Доцільно ввести „кредитний податок", при використанні якого загальна податкова база замінюється в залежності від річного збільшення витрат на НДДКР.

Негативні наслідки застосування податкових претеренцій широко відомі з економічної літератури. Податкові стимули, наприклад, призводять до зниження ефективності розподілу ресурсів та необхідності підвищення інших податків з метою компенсації суми втраченого доходу, що ставить під сумнів дотримання принципу рівності системи оподаткування в країні. Диференціація за видами діяльності приводить також до прийняття широких заходів з планування та перегляду діяльності підприємств таким чином, щоб отримати право на податкові пільги. При цьому, підприємства здебільшого не здійснюють інноваційної діяльності у тому сенсі, який вкладають у неї ініціатори пільг з оподаткування цього виду діяльності.

Найчастіше шляхом запровадження податкових стимулів державою підтримуються такі види інноваційної діяльності [2]:

-проведення досліджень та розробок;

-придбання обладнання, призначеного винятково для проведення досліджень та розробок;

-трансфер технологій - придбання патентних та безпатентних ліцензій, прав на об'єкти інтелектуальної власності, результатів досліджень та розробок, послуг технологічного характеру;

-виробниче проектування;

-навчання працівників;

-укладання підприємствами контрактів із дослідниками;

-співробітництво підприємств із дослідними організаціями (університетами);

-придбання програмного забезпечення;

-створення нових інноваційних підприємств.

Згідно із Законом України "Про наукову і науково-технічну діяльність" [3], основним засобом державної підтримки даної сфери мають бути:

-національна державна та міжнародна науково-технічна програма;

-державне замовлення у науково-технічній сфері;

-державна науково-технічна експертиза;

-бюджетне фінансування в науково-технічній діяльності;

-патентно-ліцензійна діяльність;

-сертифікація продукції в науково-технічній сфері;

-формування науково-технічних кадрів;

-створення системи науково-технічної інформації.

У країнах Європи використовують такі податкові пільги:

-екстраконцесії (extra tax allowance) - особливі пільги, що дають імогу фірмам фінансувати із своєї податкової бази понад 100% своїх інноваційних витрат;

-податковий кредит (tax credit) - пільга, що дає можливість фірмам фінансувати певний відсоток своїх інноваційних витрат з податкових зобов'язань.

В Україні Законом "Про інноваційну діяльність" встановлено особливості в оподаткуванні інноваційної діяльності, зокрема, передбачено, що 50% суми податку на прибуток, одержаного від виконання інноваційних проектів, залишається в розпорядженні підприємств. Ці кошти зараховуються на їхні спеціальні рахунки з подальшим використанням лише для фінансування інноваційної, науково-технічної діяльності й розширення власних науково-технологічних і дослідно-експериментальних баз.

Поряд із розглянутою вище пільгою зі сплати податку на прибуток передбачені й пільги зі сплати ПДВ, земельного податку, особливий (пільговий) режим митного регулювання, а також державна фінансова підтримка суб'єктів інноваційної діяльності (пільгове кредитування, майнове страхування, надання державних гарантій та компенсація комерційним банкам відсотків, частково сплачуваних суб'єктами інноваційної діяльності за отриманими кредитами).

Слід зазначити, що застосування фінансових методів державного стимулювання інноваційної діяльності, зокрема, пільг зі сплати податків є необхідною, але недостатньою умовою. Без застосування поряд із ними інших заходів державного впливу, наприклад, створення системи інформаційного забезпечення учасників інноваційної діяльності, створення сприятливих умов для розвитку інноваційних структур, що забезпечуватимуть комерціалізацію результатів НДДКР (венчурних фондів, технологічних бізнес-інкубаторів, промислово-фінансових груп, інжинірингових центрів), забезпечення трансферу технологій з державного сектору до приватного, надання державою консультаційних послуг суб'єктам інноваційної діяльності; створення дієвої системи охорони та захисту (в тому числі й судового) інтелектуальної власності досягти очікуваних результатів неможливо [4].

Додаткове джерело коштів на інноваційний розвиток підприємства одержують при проведенні державою політики прискореної амортизації фондів. Існують дві основні моделі прискореної амортизації: зниження терміну перенесення вартості устаткування, а також встановлення підвищених норм амортизаційних відрахувань у перші роки його експлуатації і знижених - у наступні. В умовах високої інфляції необхідна також систематична переоцінка вартості основних фондів із тим, щоб уникнути знецінювання і втрати стимулюючих функцій амортизаційних відрахувань [3].

10.2 Методи стимулювання інноваційної активності персоналу

Успіх інноваційного процесу залежить від того, якою мірою безпосередні учасники - персонал, зайнятий в інноваційному процесі, зацікавлений у швидкому й економічно ефективному впровадженні результатів НДДКР у виробництво. Тут визначну роль відіграють методи й форми стимулювання їх праці з боку організації. Слід зазначити, що завдання стимулювання науково-технічної праці досить складне через його специфіку. Виникає необхідність підвищувати активність персоналу в пошуку нових знань, ідей, стимулювати прийняття нестандартних рішень.

Таким чином, в основі сучасного підходу до стимулювання праці в інноваційній сфері лежать такі завдання керівників організації:

-максимально активізувати творчі здібності кожної особистості;

-спрямувати цю активність у русло досягнення конкретних інноваційних і економічних результатів.

Завдання менеджерів зводиться до того, щоб створити умови, у яких би в найбільшій мірі міг розкритися творчий потенціал працівника та виникла б стійка потреба в напруженій і результативній праці. При цьому керівнику важливо брати до уваги ситуації, в яких здійснюються стимулювання, врахувати не тільки особисті здібності працівників, а і їх особисті мотиви: потреби, інтереси, пріоритети. З цією метою в стимулюванні використовуються прямі і непрямі методи (рис. 10.1 ), в основі яких лежать такі причини:

-вивільнення творчої ініціативи;

-зв'язок рівня заохочення працівника з кінцевим результатом інноваційної діяльності;

-забезпечення персоналу необхідними ресурсами;

-заохочення накопичення нових знань і досвіду;

-розширення неформального спілкування (наукової комунікації);

-всестороння підтримка новаторства керівництвом організації та держави;

-простота та ясність патентних процедур;

-швидкість розгляду заяви винахідника;

- заохочення подання як індивідуальних, так і колективних ирииочицій;

-використання моральних стимулів:

а) нагородження;

б) присудження почесних титулів та звань;

-поєднання короткострокових і довгострокових інструментів стимулювання.

Рис. 10.1 Методи стимулювання творчої активності персоналу

До прямих методів стимулювання належить, перш за все, розмір заробітної плати.

Наприклад, корпорація „Minnesota, Hinoing end manufacturing" впровадила систему „подвійних східців", або „двох напрямів у кар'єрі". Суть цієї системи передбачає можливість альтернативного просування працюючого у сфері НДДКР по службі залежно від його індивідуальних здібностей і переваг - по адміністративній або науково-інженерній лінії.

Дана система відкрита для науково-інженерного персоналу як з ученим ступенем, так і без них. Працівник, який не схильний до адміністративної роботи, може одержати посадове підвищення, якщо він робить значний внесок в інноваційні успіхи фірми.

Посади науково-інженерного напряму прирівнені відповідно до управлінських посад, як це показано на рис 10.2 [6].

Ключовими умовами наведеного механізму є гнучкість, індивідуальний підхід до персоналу, взаємоузгодженість стимулювання з делегуванням повноважень новаторам.

Інший підхід до встановлення розміру заробітної плати в науково- дослідній сфері великих корпорацій, таких, наприклад, як „Дженерал електрик", „Крайслер", „Поляроїд", „Вестигауз" та інших будується на методі „кривих досвіду". Розмір оплати праці розглядається як функція від стажу роботи, досвіду і кваліфікації працюючого, як це показано на рис 10.3.

Рис. 10.2. Два напрямки розвитку кар’єри науково- інженерних кадрів у корпорації.

Рис 10.2 Два напрямки розвитку кар'єри науково-інженерних кадрів у корпорації

За цієї системи початковий рівень заробітної плати спеціаліста іа інновлюється згідно з його кваліфікацією на момент найму; коли ж він іиіііуі» нових знань і навичок - зарплата підвищується. Як стверджують прихильники цієї системи, такий підхід до формування заробітної плати дає імої у розширити сферу діяльності команд, посилити гнучкість і знизити (НІ іиіьні витрати на робочі ресурси. Крім того, потрібні програми є стимулом ним працівників.

Останніми роками дедалі більше компаній здійснюють оплату праці від одержаного економічного ефекту як кінцевого результату.

Великий стимулюючий вплив на творчу діяльність новаторів відіграє киробпиче середовище, що забезпечує працівника всіма необхідними \моішми. До них належать як безпосередні знаряддя праці - техніка, експериментальні установки, засоби зв'язку, комп'ютери, лабораторне нНікіднання, так і умови праці, що забезпечують задоволення Ш'ііередбачуваних потреб учених та інженерів, наприклад, звільнення від монотонної, однорідної допоміжної роботи, шляхом передавання її допоміжному персоналу, зручні офісні меблі тощо. Ще одним важливим моментом у створенні сприятливих умов творчості в організаціях неформального спілкування - це види спілкування, під час яких відбувається Ще інформацією, що підвищує можливість прискорення інноваційного процесу.

Рис. 10.3. Оплата праці за кваліфікацію

У практиці господарювання набули поширення різноманітні форми морального стимулювання і заохочення. Використовуються різні методи оцінки результатів творчості, ентузіазму, ініціативи. Це індивідуальний та колективні нагороди, присвоєння почесних звань і титулів, знаків пошани, публічне вручення грамот, сертифікатів, значків, проведення конкурсів і публікацій їх результатів у внутрішньофірмових газетах, бюлетенях [6].

До форм негативного стимулювання належать право керівника звільнити або перевести співробітника на нижчу посаду і зменшити заробітну плату. Проте найефективнішими методами стимулювання спеціалістів у сфері інноваційної діяльності, на думку американських дослідників, є самомотивація, тобто стан, коли прагнення до творчої праці виходить від самого працівника за певних умов, які створює організація. Посилена система матеріального і морального стимулювання значно підвищує їх зацікавленість у результатах своєї праці [5].

10.3 Нетрадиційний метод стимулювання інноваційної діяльності

Для більш раціонального стимулювання інноваційної активності може бути застосований принцип інноваційної номенклатури. Номенклатуру необхідно розглядати як можливість отримання додаткових благ в залежності від ефективності праці співробітника.

Доречно застосовувати паралельно дві системи нагороди за науково- технічну працю. Перша з них, аналогічна існуючій сьогодні, реалізується через виплату щомісячної заробітної плати. Друга система базується на обліку сукупного накопичувального ефекту від праці співробітника - сумарний ефект, отриманий від усіх науково-технічних розробок співробітника за визначений період його трудової діяльності. В залежності від величини даного ефекту співробітник відноситься до тієї чи іншої категорії номенклатури. Право займати певну „ступінь" (категорію інноваційної номенклатури) представляється тому чи іншому співробітнику, коли ефект від його наукових розробок досягає певної величини. В залежності від присвоєної інноваційної категорії співробітник отримує визначені матеріальні і моральні блага. Причому, чим вища категорія номенклатури, тим більший обсяг цих благ.

Кожна фірма, із врахуванням своєї специфіки, може створювати індивідуальні положення про інноваційну номенклатуру (ПІН). Даний документ, повинен розроблятись адміністрацією разом із представниками трудового колективу. В індивідуальному ПІН підприємства відображається:

• 1)кількість категорій інноваційної номенклатури;

• 2)величина сумарного ефекту від робіт співробітника, необхідна для заняття даної категорії номенклатури;

• 3)перелік благ, які отримує співробітник, що належить до тієї чи іншої категорії номенклатури;

• 4)порядок експертної оцінки ефекту, що не підлягає точному підрахунку;

• 5)порядок роботи, склад, права і обов'язки органу, який присуджує категорії інноваційної номенклатури;

• 6)(порядок (церемонія) присудження категорії інноваційної номенклатури.

Необхідно відмітити, що фінансування інноваційної номенклатури пошито здійснюватись на основі принципу самоокупності, тобто частина і умарного ефекту від наукових робіт повинна витрачатись на фінансування інші; які пред'являються у відповідності із категорією номенклатури.

Відповідно до накопиченого ефекту від робіт співробітника, йому пріїсіююється категорія інноваційної номенклатури. Це дає право працівнику користуватися за рахунок підприємства певними благами, які представляються в різних формах. Вони можуть виступати як у вигляді ж інкасової винагороди, так і у вигляді купівлі за рахунок коштів підприємства престижних товарів для співробітників, оплати послуг.

Однією із цілей введення інноваційної номенклатури є максимальне шіньнення дослідника від вирішень побутових проблем. Цим повинен займаитися спеціальний підрозділ внутрішньофірмової інфраструктури. І Іііуковий працівник повинен максимально зосередитись на творчій праці і иілночинку. Такий підхід хоч і вимагає додаткових витрат, але в подальшому оьуноиується.

Окрім матеріального і морального, інноваційна номенклатура має на иииробітника і естетичний вплив. Він виражається у церемонії присвоєння бистрії інноваційної номенклатури. Церемонія присвоєння повинна переслідувати дві цілі: по-перше, нагороджені повинні зрозуміти, що їх праця не пропала даром і по заслузі оцінена фірмою; по-друге, щоб у інших п 11 »робітників фірми, присутніх на церемонії, з'явилося бажання бути пін ородженим .

Таким чином, інноваційна номенклатура, на відміну від шіміиіетративної, може суттєво сприяти прискоренню генерації і »провадження перспективних ідей і на цій основі - росту загальної ефеніивності виробництва. В результаті, інноваційна номенклатура може • і прияти суттєвому підвищенню конкурентоспроможності фірми. Найбільш продуктивному застосуванню інноваційної номенклатури повинен сприяти раціональний механізм її функціонування. Кожен співробітник має право понити інноваційну, заявку у відповідні підрозділи фірми. Далі вона проходить експертну оцінку на наукову новизну, можливість розробки і ипроиадження, очікувану економічну ефективність.

Якщо заявка приймається, то співробітнику вручається відповідний документ і виплачується мінімальний гонорар, що залежить від величини очікуваного ефекту, у протилежному випадку відсилається повідомлення про підмову. Відмова в прийнятті заявки може бути в двох випадках:

1. якщо вона не містить в собі наукової новизни чи не може бути корисна виробництву;

2. якщо в заявці містяться недостовірні дані.

Інноваційна номенклатура може сприяти розвитку прогресу, оскільки її головною ціллю є стимулювання науково-технічної активності працівників. Метод інноваційної номенклатури буде сприяти вдосконаленню

інноваційного процесу на державних і приватних підприємствах в умовах ринкових відносин [7].

10.4 Поведінка і мотивація персоналу в інноваційній організації. Мотивація є одним із найважливіших факторів результативності праці людини, тому висока результативність окремого працівника об'єктивно обумовлює прямий і суттєвий вплив на продуктивність праці будь-якої структурної одиниці організації (групи, відділу, підрозділу, фірми в цілому) [8].

Проблематика мотивації праці персоналу набуває дедалі більшого значення, оскільки у всіх видах інноваційної діяльності зростає елемент творчих розумових зусиль.

Мотивація як функція управління означає сукупність рушійних сил, що стимулюють усіх учасників інноваційного процесу і кожного окремо до активної діяльності.

Мотиви містяться "всередині" людини, мають "персональний" характер, залежать від множини зовнішніх і внутрішніх відносно людей чинників, а також від дії

інших, що виникає паралельно з ними, мотивів. Мотив не тільки спонукає людину до дії, а й визначає, що потрібно робити і як буде здійснюватись ця дія. У змісті і характері мотивів розкривається сенс, який мають для людини її власні дії і вчинки, їх життєве значення. Будь-яка свідома людська дія виходить з мотивів, із спонукального переживання чогось значущого, що розкриває сенс даної дії для індивіда, тобто її внутрішній психологічний зміст. При цьому свідома дія спрямована на певну мету, яка також усвідомлюється індивідом. Мета і мотиви діяльності тісно пов'язані між собою. Мотив виступає як причина поставлених тих чи інших цілей.

До наукової діяльності можуть спонукати такі мотиви:

-самореалізація;

-пізнавальний інтерес, пошук істини;

-соціальні мотиви ( користь суспільству);

-матеріальні стимули (винагорода);

-самоствердження і саморозвиток;

-ідентифікація з кумиром;

-ідентифікація з соціумом (або з групою, фірмою, її цінностями)

В основі сучасного розуміння мотивації лежить концепція потреб, що визначає зміст і напрям людської діяльності, оцінку цієї діяльності соціальним оточенням і самою особистістю [2].

До таких потреб відносяться, перш за все, перший рівень умов праці, міжособистісних відносин, оплата праці. Окрім очікуваного результату своїх зусиль, людина прагне до задоволення бажань більш високого рівня. Це можуть бути потреби у відносинах визнання, успіху, влади, змісту праці, і пмосіійності, усвідомлення своєї праці, фінансової винагороди. У випадку ((ідоиолення таких потреб можна очікувати повної віддачі від працівника, з пічки зору кінцевих цілей організації [8].

Важливим напрямом застосування непрямих методів стимулювання і організація змагань між підрозділами фірми й автономними творчими іруїшми, які працюють як цільова команда на принципах самоуправління. Усі члени групи беруть участь у загальних дискусіях з тим, щоб всебічно інформувати один одного відносно одержаних результатів і проблем, що шишкиють і потребують негайного вирішення. У процесі таких дискусій іин поклюються різні міркування і пропозиції, що розширяє горизонти мін нсімія і може бути джерелом нових ідей і пропозицій. Крім того, мінек і ивне мислення позитивно впливає на кожного учасника групи, а саме:

-підвищується цілеспрямованість у вирішенні спільних завдань, прнОлем, над якими група працює;

-відбувається подолання "синдрому егоїзму" авторів ідей;

-з'являється можливість обдумувати проблеми найбільш різнобічно I |ііі юм з тим самокритично;

-у результаті обміну думками збагачуються знання і досвід кожного учіїсиика групи;

-накопичується новаторський потенціал;

-зміцнюються міжособові та функціональні контакти і взаємодія прпцюючих;

-народжуються почуття змагання і бажання розвивати особисту миІН'іерність та вміння працювати в цільових групах.

Отже, реалізується принцип "чим більше свободи, тим більше Ирпсіору для творчості". Одночасно з підвищенням самостійності інновагори псі у 11, відповідальність за результати праці, міра якої в чіткій формі ип питається до початку роботи.

Склад і взаємодія основних факторів, які впливають на річуш.тативність, представлені на рис. 10.4 [8].

Ставлення людини до інноваційних процесів визначається багатьма мопінами в різноманітному їх поєднанні, що в сукупності складають механізм мотивації участі в інноваційній діяльності. Сюди належать: внутрішні мотиви, що визначають схильність особистості до інновацій (ВМі); зовнішні позитивні мотиви, що викликають позитивну реакцію і спонукають ші участі в інноваційних процесах (ЗИМі); зовнішні негативні мотиви, що никликають негативну реакцію і примушують до участі в інноваційних процесах (ЗИМі).

Найсприятливішим є мотиваційний комплекс інноваційної діяльності, у якому оцінка працівником мотиваційної значимості зазначених Ніцци груп мотивів підпорядковується умові: ВМi>ЗПМi>ЗНМi. Найменш сприятливим є комплекс індивідуальної мотивації, у якому ВМі<ЗПМі<ЗНМі.

Відповідно до цього необхідне введення коригувальних коефіцієнтів при оцінці загального індивідуального рівня мотиваційної сприйнятливості інновацій залежно від структури мотиваційного комплексу (табл. 10.1) [9].

Мотивація творчих працівників до інновацій прямо пов'язана з державною науково-технологічною і інноваційною політикою, а також визначається багатьма іншими факторами, в тому числі - матеріальною зацікавленістю. Але мотиваційний потенціал оплати інтелектуальної праці в нашій країні використовується недостатньо.

Рис. 10.4. Склад і взаємодія факторів, які впливають на результативність

Для творчих працівників грошова мотивація відіграє, безумовно, важливу роль, але в деяких випадках важливішими стають мотиви самовираження, як засіб задоволення потреби більш високого порядку. Наприклад, престиж, задоволення від роботи, кар'єра, влада і вплив, можливості самовираження як особистості. Тому важливо розробити систему мотивації, пристосовану до психології конкретної людини.

Велику роль у мотивації творчої праці відіграє створення певних умов праці, що стимулюють творчу діяльність. "Навколишнє середовище" мас включати забезпечення працівника потрібними ресурсами, звільнення його від допоміжної роботи, надання йому самостійності.

Зупинимось на одному аспекті мотивації персоналу до інновацій - це є іші захисту інтелектуальної власності. Вартість інвестицій в наукові дослідження й розробку інтелектуальних продуктів окупляться лише в тому ріпі, якщо інтелектуальна власність охороняється законодавчо.

Перспективним є й застосування принципу "роялті", що допускає право розробника, дослідника на частку прибутку від виробництва нової Ц'хніки, використання наукових та технічних розробок. Це дає змогу підвищити Иіцікавленість науковців як у виборі напрямів досліджень і розробок, так і в ісрмінах впровадження останніх. Реалізація цього принципу забезпечить додаткову фінансову підтримку наукових і конструкторських організацій.

Таблиця 10.1

Перевага структур мотиваційного комплексу і відповідні коригувальні коефійієнти.

Готовність до праці характеризує схильність людини виконувати роїкму. Вона визначається мотивацією, задоволеністю працею, особливостями особистості, системою цінностей, характером праці, ініересом до праці, потребами людини, очікуванням винагороди в залежності під результативності. Результатом оцінки діяльності працівника є іадоіюлення певних потреб, яке він очікує від системи (організації, групи), де працює. До таких потреб відносяться, перед усім, відповідний рівень умов Н|НЩІ, міжособистісні відносини, оплату праці. Крім очікуваного результату сноїх зусиль, людина намагається задовільнити бажання більш високого порядку. Це можуть бути потреби визнання, успіху, влади, змісту праці, самостійності, усвідомлення своєї ролі, фінансової винагороди. У випадку ііідонолення таких потреб можна очікувати підвищеної віддачі від працівника, з точки зору кінцевих цілей організації.

На рис. 10.4 показано, що існують два способи вирішення такої задачі: або з допомогою внутрішньої мотивації, підбираючи відповідним чином людей, готових працювати з підвищеною віддачею, або з допомогою зовнішньої мотивації, шляхом задоволення бажаного рівня їх потреб.

Обидва способи мотивації значною мірою залежать від прийнятої в організації системи оцінки результативності, складу і обсягу ресурсів, які є в наявності, свободи в розпорядженні цими ресурсами.

Оцінка особистістю своїх шансів на успіх (очікування успіху) значно впливає на мотивацію до професійної діяльності. Чим більше людина вірить в успіх, тим більше зусиль вона схильна прикладати до досягнення поставлених цілей. Виділяють фактори, що впливають на очікування успіху:

1.суб'єктивна оцінка своїх здібностей, яка формується на основі успіхів і невдач в минулому;

2.суб'єктивне сприйняття ступеню складності задач;

3.переконання в залежності успіху від затрачених зусиль.

Для виживання в динамічному ринковому середовищі підприємства повинні бути готовими до постійних змін. Йдеться не тільки про адаптивні зміни, а й про такі, що випереджають майбутні кризи. 1 тому саме від якості персоналу організації багато в чому залежить його здатність до змін.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1.Яку роль відіграє держава у стимулюванні інноваційної діяльності підприємства?

2.Охарактеризуйте податкову, амортизаційну, кредитну політику державної підтримки інноваційного процесу підприємств.

3.Розкрийте сутність методів стимулювання творчої активності персоналу.

4.Яку роль відіграє заробітна плата в стимулюванні інноваційної діяльності? Наведіть приклади.

5.Розкрийте сутність принципів, під впливом яких формуються методи прямого і непрямого стимулювання.

6.Який механізм стимулювання творчої активності існує на підприємствах України?

7.Розкрийте сутність мотивації як функції інноваційного менеджменту.

8.Які види винагород використовують організації для підвищення мотивації своїх співробітників?

9.Інноваційна номенклатура, її роль у впровадженні перспективних ідей.

10.Назвіть і охарактеризуйте складові механізму мотивації.

11.Яка роль у механізмі мотивації кваліфікації працівників?

ЛІТЕРАТУРА

1. Шарко М.В. Формування мотиваційних умов розвитку інноваційної діяльності// Вісник Технологічного університету Поділля. -2004. - 4.2, т.1. - №1. - С.194-197.

2. Йохна M. А., Стадник В. В. Економіка і організація інноваційної іинпміості: Навч. посібник -К.: Видавн. центр " Академія", 2005. -400 с.

3. Сердюк І. Г. Стимулювання інноваційної діяльності// Фінанси України.- МІІІІ. -№11. - С.81-90.

4. Павленко І. А. Економіка та організація інноваційної діяльності: Навч. посібник . - К.: КНЕУ, 2004.-204 с.

5. Цигилик І. І. та інш. Економіка й організація інноваційної діяльності: Навч. посібник. - К.: "Центр навчальної літератури", 2004. - 128 с.

6. Власова A.M., Краснокутська H. В. Інноваційний менеджмент: Навч. посібник. -К.: КНЕУ, 1997.-92 с.

7.Галица И. А. Нетрадиционный метод стимулирования инновационной активности // Инновации. - 2003. - №10 (67).- С.60-62.

8. Рогалев Н.Д., Лебедев И.П., Хабалова H.J1. Системный анализ мотивационной деятельности субъектов инновационного процесса // Инновации. - 2003. - №10 (67). - С.56-59.

9. Кравченко М.О. Кадрова складова інноваційного потенціалу промислових підприємств // Маркетинг в Україні. -2001. - №1. - С.36-39.

10 Погеряхин А. Анализ мотивации достижения в процессе професионально- псиохологического отбора кадров // Довідник кадровика. -2004. -№9 - С.70-75.

Тема 11 моніторинг інновацій

11.1 Теоретичні і практичні засади моніторингу інновацій

Ціль моніторингу сучасних проблем економіки можна сформулювати як постійне системне відстеження змін ситуацій, її імітаційне моделювання та прогнозування [1].

Термін «моніторинг» трактується як спеціально організоване tum к'реження (відслідковування) за станом будь-яких об'єктів [2].

Моніторинг, як форма організації інформаційних процесів у сфері унршіління економікою, пов'язана з обробкою економіко-статистичних піших, характеризується певними особливостями порівняно зі стандартною і і її і истинною технологією:

-по-перше, він має чітко визначений цільовий характер, тобто являє rofioio проблемно-орієнтовану систему, яка задовольняє інформаційні ікмрсби органів управління в цілком конкретній проблемній галузі для роіїї'ячання певних проблем, зокрема для регулярної перевірки стану инконання прийнятих рішень в галузі економічної політики;

-по-друге, аналіз ходу економічних процесів не обмежується фіксаіцією динаміки числових даних ("статистика цифр"), а включає також дослідження зв'язків різних економічних явищ і процесів ("статистика факторів") та виявлення факторів, які впливають на досліджувані явища і процеси ("статистика факторів"), що знаходить вираз не лише у числовій, а й V нкісній нечисловій інформації;

-по-третє, безперервне спостереження за ходом економічних процесів охоплює, поряд з фіксацією подій, які вже відбулися, також короткострокове прогнозування їхнього розвитку на найближчу перспективу, чим досягається реалізація цільового характеру моніторингу;

-по-четверте, моніторинг виконує інтегруючу роль, об'єднуючи у цілісну систему цифрові і якісні (нечислові) дані, ретроспективну та короткострокову прогнозну (тенденції на найближче майбутнє) інформацію, а також систематичну інтерпретацію одержуваних даних.

Метою створення системи моніторингу державних цільових програм різного рівня є інформаційна підтримка управління процесами формування, реалізації та контролю за виконанням державних цільових програм засобами інформаційних комп'ютерних технологій, виконання аналізу та підготовки необхідних управлінських рішень і рекомендацій щодо вдосконалення законодавчої і нормативної бази в цій сфері.

До структури системи моніторингу входять:

- блок збору та попереднього аналізу інформації;

- блок формування та актуалізації баз даних;

- блок розробки інтерфейсу користувача та підтримки функціонування системи моніторингу;

-блок комп'ютерного аналізу інформації та моделювання варіантів рішень щодо оцінки та прогнозу стану управління державними цільовими програмами.

Моніторинг та аналіз стану управління державними цільовими програмами впроваджує Міністерство економіки України разом з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади. Міністерство економіки України затверджує нормативні і методичні документи щодо створення і функціонування системи моніторингу, які є обов'язковими для виконання усіма суб'єктами управління державними цільовими програмами і здійснює контроль за їх додержанням. Нормативні документи з питань звітності погоджуються з Державним комітетом статистики України.

Моніторинг інновацій — це безперервне комплексне спостереження і контроль за створенням, впровадженням, поширенням і використанням інновацій [3].

11.2 Показники науково-технологічної та інноваційної діяльності

Моніторинг інноваційної діяльності здійснюється на підставі даних державної статистичної звітності, аналітичної інформації центральних та регіональних органів державного управління, матеріалів спеціальних обстежень з окремих питань стосовно даного об'єкта моніторингу.

Нині існують такі групи показників, що описують деякі аспекти науково-технологічної та інноваційної діяльності. До них належать статистичні показники розвитку сфери досліджень і розробок (НДДКР), або статистика науки; статистика інновацій; патентна статистика; технологічний інпіппс платежів, що характеризують міжнародний трансфер технологій; ішнікіметричні дані про наукові публікації і цитованість [4].

Для моніторингу науково-технологічної діяльності використовуються і пі'цшльні форми статистичних спостережень у сфері науки, збір і розробка иміх здійснюється органами державної статистики. На основі цих форм ші і носі і здійснюється систематичне (річне або квартальне) відстеження і фери досліджень і розробок (НДДКР) країни в цілому, окремого регіону чи іігнпоґо виду економічної діяльності [5].

За минулий, більш ніж десятирічній, період кількість організацій, що шіммііуіоть наукові та науково-технічні роботи, в нашій країні зросла більше мі» на 10 %. При цьому, в основному за рахунок організацій академічного сектору пиумі на 33,4 % і вузівського сектору - на 12,3 %. Одночасно суттєво і ішроіилася кількість організацій заводського сектору науки - на 14,4 %.

У 2003 році більше половини організацій (57,0%), що виконували пііукоиі та науково-технічні роботи, відносилися до галузевого сектору, Ині.меїь яких становила 847 одиниць. В академічному секторі науки нн среджено 387 організацій (26% загальної їхньої кількості). У секторі пишні' освіти наукову діяльність здійснювали 164 (11,0%) організацій, у імішнському - 89 (6,0%).

Статистичні дані свідчать, що в цей же період в наукових прі іиіпиціях країни чисельність працюючих щорічно зменшувалася і за 1991- г'ОО І рр. скоротилася загалом більш ніж у 2,5, а тих, хто займається Гн> іпоїх'редньо науково-технічною діяльністю, — більш ніж у 2,8 рази.

Слід зауважити, що число безпосередніх виконавців досліджень та розробок постійно зменшується: порівняно з 2002р. на -2,4%, з 2001р. - на 7,5%» Крім того, у 2003р. до виконання наукових досліджень та розробок на (штідмх сумісництва було залучено 63,4 тис. науково-педагогічних Ііриніїїііиків вузів та інших спеціалістів.

Форми статистичної звітності стосовно сфери науки дають змогу відсежувати тенденції джерел фінансування науково-дослідних та дослідно- нопі ірукторських робіт (НДДКР), стану матеріально-технічної бази наукових нрі шп'шцій, рівня технічної оснащеності й інформаційного забезпечення її іірііцшників та результатів діяльності наукових організацій. До останніх можна віднести, наприклад кількість і обсяги виконаних НДДКР та їхній роїиоділ за видами робіт, пріоритетними напрямами розвитку науки і цімнки. У 2003 р. науковими організаціями України виконано 63,5 тис. ииукоііих робіт, що становить більше 100 % від їхньої кількості у 1995-му і 77,4% у 1991р.

Кількість робіт зі створення нових видів техніки і технологій склала Н,У ікс. одиниць, або 13,7 % від загальної їх кількості. Значне скорочення кількості розробок з нової техніки (майже у 4 рази проти 1991 р.) пояснюється не лише дійсним їх зменшенням, а й зміною з 1999р. методики економічного обліку.

Зростає винахідницька активність науковців: кількість заявок на видачу охоронних документів на об'єкти інтелектуальної власності порівняно з 2002р. збільшилась на 24,2%, 2001р. - на 44,2%, з 2000р. - на 82,0% і у 2003р. складала 6953 заявки. Кількість отриманих охоронних документів збільшилась проти 2002р. на 22% і становила 6610 патентів, з яких 150 отримано в інших країнах світу.

Загальний обсяг наукових і науково-технічних робіт, виконаних власними силами наукових організацій, становив у 2003 р. 3319,8 млн. грн., що на 67,8 % більше, ніж у 2000 р. При цьому зростання на 84,2 % відбулося за рахунок обсягів фундаментальний досліджень, на 71,8 — розробок і на 17,7 — науково-технічних послуг. Водночас обсяги прикладних досліджень у 2003 р. збільшились лише на 12% порівняно з 2000р.

Статистика науки відображає лише першу стадію інноваційного циклу — процес виробництва нових знань. Вид знань, їхні обсяги та суб'єкти інноваційної діяльності, які їх використали, залишаються поза увагою даної області статистики.

Для моніторингу діяльності підприємств з освоєння нововведень і створення на їхній основі інноваційних продуктів використовуються наступні форми статистичної звітності: 2/5-нт (термінова) «Звіт про хід виконання найважливіших робіт з питань науки та технології» (термінова-піврічна); 4-нт «Звіт про надходження та використання об'єктів промислової власності» (поштова-річна); 6-нт (ліцензії) «Звіт про продаж ліцензій на об'єкти інтелектуальної власності» (поштова-річна); 1-інновація «Обстеження технічних інновацій промислового підприємства» (поштова-річна); 2-пром. (інновація) «Звіт про інноваційну активність підприємств» (квартальна- термінова). На основі цих форм статистичної звітності відстежуються зміни щодо кількості інноваційно активних підприємств, обсягів і напрямів витрат на інноваційну діяльність, отриманих результатів від неї і багато інших характеристик.

У 2003 р. нововведення здійснювали 1496 підприємств, що на 12% менше, ніж у 2000р., на 11,8% менше, ніж у 2001 році і на 17% менше ніж у 2002р.

Основними напрямами інноваційної діяльності були розробка і впровадження нових технологічних процесів, створення й освоєння технологічно нової чи удосконаленої продукції. Для цього у 2003 р. близько 45% підприємств, що проводили інноваційну роботу, придбали і впровадили у виробництво нові види машин, устаткування та інші засоби виробництва. Дещо зменшилась кількість підприємств відносно 2000р., які проводили маркетингові дослідження та займалися рекламою продукції задля розширення ринків її збуту.

Крім згаданих форм статистичної звітності, для моніторингу інноваційної діяльності підприємств можуть використовуватись деякі дані з форми №1 - підприємство „Звіт про основні показники діяльності підприємсгва". У ній є спеціальний розділ „Витрати підприємств на інновацію та інформатизацію" з відповідними статистичними показниками.

Інноваційну діяльність малих підприємств певною мірою можна інінііііи ч використанням даних форми № 1-підприємництво (малі) «Звіт про ні ііііііііі показники діяльності малого підприємства» (піврічна-поштова).

За статистичною формою № 1-інновація «Обстеження технологічних інновацій промислового підприємства» можна відстежити: витрати німнригмства на придбання прав на патенти і ліцензії на використання мнніїчцдіїї, корисні моделі, промислові зразки; виплати ліцензіару; витрати на нріінімпня об'єктів промислової та інтелектуальної власності, не захищених ммірііінїими документами. Проте інформації, зібраної у цій формі, недостатньо, аби оцінити рівень трансферу (передачі) технологій в Україні. Форма звітності № 1-інновація охоплює лише промислові підприємствам не ирмшіиус сектор послуг.

Головний же недолік даної та інших форм статистичної звітності полягає в тому, що в них не відображаються багато кількісних та вартісних показників міжнародного трансферу технологій за різними видами існуючих у світі угод. Такими є угоди на: передачу патентів на винаходи; торгівлю безпатентними винаходами; патентне ліцензування, передачу ноу-хау. Окрім згаданих, це угоди на: товарні знаки; промислові зразки; послуги технохімічного змісту (інжиніринг); наукові дослідження й розробки, що здійснюються вітчизняними спеціалістами за кордоном або фінансуються зарубіжними спонсорами. Додатково укладаються угоди на маркетингові, рекламні, фінансові, страхові, транспортні та інші послуги за реалізації основної угоди на обмін технологіями, які не мають технічного змісту .

До вартісних показників міжнародного трансферу технологій належить:

-загальна вартість предмета угоди, наведена в угоді (контракті);

-чиста продажна ціна, за вирахуванням витрат: розмір витрат за ічнними, які пов'язані або не пов'язані з даною технологією, проте мають бути сплачені її продавцем (витрати на фрахт, упаковку, транспортування, на виплату страхових сум, митних зборів, податків, комерційні знижки);

-надходження (виплати), що були здійснені за діючими угодами у звітному році.

Загалом же патентну статистику орієнтовано також на перший міни інноваційного циклу. Вона характеризує вузьку сферу інноваційної діяльності, і, крім того, має ряд інших недоліків. Так, багато продуктових Ііншшщій не патентуються через швидке старіння технічних рішень, які ішклидепо у їх основу. На ряд процес-інновацій патенти не оформляються з Міркунань збереження таємності, оскільки в патенті розкривається чимало Інформації. Значною перешкодою для патентування отриманих наукових результатів є відсутність коштів у наукових організацій та наукових нрицішіиків на цю діяльність і, головне, на подальшу підтримку дієвості патентів у різних країнах. Показники технологічного балансу платежів характеризують лише потоки капіталу і технологій в оречевленій та неоречевленій формах, але не дають змоги оцінити вплив цих потоків на технологічну еволюцію та економічну, екологічну й технологічну її безпеку, а також на інноваційний клімат у країні.

Науково-технологічну діяльність характеризують бібліометричні та організаціино-фінансові показники [3].

Бібліометричні показники можна застосовувати для макроаналізу (наприклад, оцінка частки даної країни в глобальному обсязі наукової літератури за певний період ), а також для мікроаналізу, відображення оцінки результатів випуску наукової продукції, що є результатом фінансової підтримки наукових напрямів та окремих наукових колективів (тобто, роль даних інститутів, лабораторій у створенні документів з фундаментальних та прикладних областей науки тощо).

Розглянемо перелік основних бібліометричних індикаторів та їх основні хараісгеристики.

Бібліометричні індикатори віднесено до двох груп. Перша — головні кількісні індикатори науково-технічної діяльності, друга — "реляційні", тобто показники зв'язку і взаємодії різних учасників науково-технологічної системи.

Індикатори науково-технологічної діяльності

Число документів. Цей індикатор відображає наукову продукцію, що вимірюється "документним" індексом, який характеризує різні засоби та носії інформації, що містять наукові тексти (книги, монографії, звіти, огляди, статті, доповіді тощо).

Число посилань. Посилання розглядаються за ступенем впливу цитованих статей, а також їх своєчасністю та корисністю. При цьому передбачається, що наукова робота, тільки маючи певний якісний рівень, справляє вплив на наукову громадськість.

Число співавторів. Число співавторів роботи - індикатор співробітництва на національному або міжнародному рівні.

Число патентів. Патентна статистика має забезпечувати основу для виміру результатів використання ресурсів, що вкладені у дослідження і розробки, а також у визначення тенденцій технологічних змін у часі.

Число цитувань патенту. Цей індикатор має виражати вплив технології (який, можливо, більший за вплив науки).

Ці показники, по-перше, вважаються доцільними для співставлення з показниками інших країн, а по-друге, можуть сприяти запровадженню національної системи бібліометричних вимірів результатів науково- технологічної діяльності в Україні.

Основними організаційно-структурними показниками розвитку науково-технологічного потенціалу України є:

-кількість наукових, науково-дослідних і проектно- конструкторських установ, що проводять наукові дослідження;

-кількісна характеристика наукових досліджень, що проводяться у тминнії період часу;

-кількість науковців, що проводять дослідження (з них - з науковими ступенями кандидата та доктора наук);

-кількість наукових шкіл та їх розподіл за регіонами;

-кількість науковців, що захищають дисертації в спеціалізованих наукових радах.

Рівень фінансування досліджень та розробок у країні відображається И іикях показниках:

-загальний рівень фінансування наукових досліджень у державі;

обсяги фінансування за окремими НДДКР і програмами ДНТП та середній обсяг фінансування НДДКР за певний період;

-загальна вартість наукових установок та обладнання, що використовуються для проведення НДР;

-загальні витрати за проектом на одного науковця тощо.

Розробка системи моніторингу першоджерел науково-технічної

Інформації на основі механізму формування і використання наявних систем електронних інформаційних ресурсів є ефективним вирішенням проблеми підвищення рівня інформаційного обслуговування процесів управління розвитком національної науки, наукоємносгі виробництва, ефективності використання бюджетних коштів.

11.3 Моніторинг інноваційних проектів, методики їх оцінки

В розвинутих зарубіжних країнах процедури отримання державного фінмік уїишня через спеціальні структурні фундації, контроль за інноваційними проектами, що фінансуються державою, і алгоритм взаємодії інноваційних партнерів детально відпрацьований.

Моніторинг інноваційних проектів, широко вживаний в зарубіжній практиці, фактично бере на себе одну з основних функцій управління — конті рольну. Оскільки державні фонди - це фінансові організації, то основна ціль моніторингу полягає, перш за все в забезпеченні ефективного ниміриеіапия фінансових коштів. Моніторинг допомагає створювати миніиміїльні передумови до забезпечення такої необхідної для інноваційної діяльносгі прозорості. Крім того, з його допомогою держава може коні ролюнати і направляти інноваційну діяльність в потрібне русло.

Зарубіжні методики моніторингу спрямовані, перш за все, на створення ефективного механізму стимулювання кооперації між промисловими і науковими партнерами. Ці методики є набором критеріїв по спільному управлінню ресурсами проекту. Моніторинг проектів - є один із ключових компонентів програм державної підтримки, його процедури вже детально відпрацьовані, оскільки досвіду моніторингу за кордоном близько 20 років.

Основними цілями моніторингу є:

-контроль за використанням виділеного державного фінансового гранту за призначенням і за дотриманням його термінів і умов;

-контроль за відповідністю заявки на отримання фінансування встановленим вимогам;

-прогнозування розвитку проекту;

-відслідковування відповідності проекту прогнозним результатам з метою продовження або припинення здійснення гарантових виплат у разі невідповідності отриманих результатів поставленим цілям;

-створення основи для виявлення економічної доцільності підтримки проекту фундацією.

Моніторинг має два рівні задач: стратегічні, які стосуються державної інноваційної програми в цілому, і специфічні, які регламентують цілі конкретного проекту. Процедури моніторингу повинні проводитися достатньо деталізовано, щоб можна було відстежити виконання намічених цілей і оцінити розвиток проекту.

Вибір інноваційних проектів повинен грунтуватися не тільки на науковій значущості отриманих результатів, але і враховувати наявні технологічні можливості виробничих підприємств і можливість реалізації інноваційної продукції на ринку [7].

Мета оцінки інноваційного проекту може бути різною. Залежно від мети будуть різними очікувані результати і особливості побудови та застосування методики.

Існуючі методики оцінки інноваційних проектів чи технологічного аудиту не забезпечують необхідної повноти аналізу. Кожна методика розроблена для цілком певної мети і дозволяє оцінити проект на тій або іншій стадії його розвитку.

Методика будується за модульним принципом і складається з розділів, які дозволяють оцінювати різні сторони інноваційного проекту:

0. 1) загальні відомості;

1. 2) стадія розвитку проекту: технічний стан; ринковий стан (у тому числі ринковий потенціал); фінансовий стан;

2. 3) науково-технологічний потенціал проекту;

4) правова оцінка інтелектуальної власності і стратегіїїї використовування;

0. 5) кадровий потенціал колективу проекту (організації");

1. 6) відповідність міжнародним стандартам якості;

2. 7) рівень взаємодії організації-розробника науково-технічної продукції і промислового партнера;

3. 8) рівень менеджменту організації (колективу);

4. 9) очікуваний ефект від реалізації проекту.

Процедура комплексної оцінки інноваційного проекту включає попереднє вивчення матеріалу, анкетування і проведення інтерв'ю. Багато питань анкети і теми інтерв'ю використовуються для оцінки декількох розділів і окремих характеристик проекту. Такий підхід дозволяє проводити перехресні перевірки одержуваних результатів.

Підсумкова комплексна оцінка включає оцінки розділів, але не нрін її) повторює їх, а дає більш глибоку і комплексну оцінку проекту в цілому. Слабі сторони і ризики розділів необов'язково повинні бути слабими моринами і ризиками проекту.

Замовником комплексної оцінки і моніторингу інноваційного upnritiy можуть виступати органи влади, наукові, науково-технічні, науково-основні установи і організації, інноваційні фірми, промислові підприємства, колективи проектів, інвестори.

Замовник визначає проект (сукупність проектів), мету аналізу, надає попередню інформацію, визначає (при необхідності спільно з експертом) глибину комплексної оцінки, застосування окремих розділів методики оцінки І форму представлення результатів аналізу. Замовник визначає відповідальних осіб за проект, терміни і місце проведення інтерв'ю.

Експерт вивчає попередню інформацію, коректує перелік питань і теми анкети і інтерв'ю, готує друкарський варіант анкети і попередній перелік питань інтерв'ю.

Експерт направляє анкету відповідальному за проект і після отримання заповненої анкети готує остаточний перелік питань і тем інтерв'ю, які найбільш точно відповідають стадії інноваційного проекту і його особливостям.

Результати аналізу заносяться у форму представлення підсумкової оцінки, підписуються експертом і передаються замовнику.

Залежно від необхідної точності й особливостей об'єкту моніторингу розрізняють такі технології оцінки виконання проекту: контроль у моменти закінчення робіт (метод «0-100»); контроль у момент 50 % готовності робіт (метод«50-50»); контроль у заздалегідь визначених точках проекту; регулярпий оперативний контроль (через рівні проміжки часу); експертна оцінка ступеня виконання робіт і готовності проекту.

Перший з цих методів називають методом простого контролю, оскільки він відстежує лише моменти завершення детальних завдань, і вважається, що роботу виконано з отриманням кінцевого результату.

Метод «50-50» надає можливість врахування деякого проміжного Щмулмату для незавершених робіт. Ступінь завершеності визначається тоді, кили nil роботу витрачено 50% бюджету.

Інші методи контролю застосовуються для проектів з тривалими термінами проведення. При цьому заздалегідь визначаються окремі точки чи етапи робіт, які слід вважати певними ступенями завершеності проекту в цілому.

Одним із найважливіших чинників, що визначають ефективність і рвіулмативність проекту в цілому, є досягнення всіх технічних і якісних його характеристик, встановлених в технічному завданні на його виконання. Мппііоринг інноваційного проекту в цьому напрямі полягає в комплексі уііршіліііських, технічних та технологічних заходів щодо перевірки виконання поставлених технічних завдань, аналізу отриманих результатів і внесення коригувальних дій на усунення знайдених відхилень від запланованих техніко-економічних показників.

11.4. Система показників моніторингу інноваційних процесів в науково-технологічнін сфері

Традиційно моніторинг інноваційних процесів в науково- технологічній сфері здійснюється на основі вивчення послідовності етапів інноваційного процесу. Об'єктивно будь-який процес виробництва інноваційної продукції складається з ряду етапів (див. тему 2).

Результат кожного етапу передбачає оцінку або інтелектуальної власності, або вартісну оцінку бізнесу (як оцінку майбутніх доходів) [8].

Даний підхід не завжди забезпечує необхідний результат як при управлінні підприємством вцілому, так і при ухваленні інноваційних рішень, зокрема. Проблема полягає в тому, що багато підприємств не виділяють результати окремих етапів і не здійснюють економічної оцінки додаткової вартості. Крім того, такий підхід до моніторингу не дозволяє інвестору (державному або приватному) скласти уявлення про результативність підприємства науково-технічної сфери.

Аналіз показує, що кращі результати для інноваційної мети дає моніторинг у вигляді системи показників. Основне призначення пропонованої системи полягає в:

-позиціонуванні даного підприємства по критерію «інноваційна активність» (див. тему 5), що може служити основою прогнозування майбутньої інноваційної поведінки підприємства у вигляді оцінки ефективності використання інноваційного потенціалу (див. тему 6) на конкретну дату або за певний період;

-виявленні напрямів поліпшення ефективності майбутніх інноваційних дій на основі порівняння з плановими нормативами, у вигляді оцінки відповідного розміщення людських ресурсів і фінансових вкладень;

-індикації інноваційного процесу, що дозволяє зробити висновок про результативність інвестицій і розкрити потенційні проблеми, які необхідно досліджувати.

Щодо формування системи моніторингу результативності, то тут необхідна розробка узгодженої групи абсолютних та відносних індикаторів, які у своїй сукупності з тим чи іншим ступенем повноти (в залежності від кількості індикаторів у групі) відбивали б як кількісну, так і якісну характеристику стану, динаміки та результативності.

Система індикаторів - це реальне втілення моделі єдиного інформаційного поля, в межах якого взаємодія суб'єктів набуває осмисленого та очевидного для кожного з них характеру. Принциповою вимогою при її формуванні є необхідність використання для визначення концепції розвитку науки і наукової політики, прогнозних оцінок, очікуваних наслідків тих або інших законодавчих чи управлінських рішень, використання єдиної, бажано наскрізної, системи показників та індикаторів. Доцільно визначити їх, як мінімум, на двох рівнях - на макро- та мікрорівні з розподілом на функціональні складові підсистеми [9].

Аналіз відомих в науково-технічній і економічній літературі показників дозволяє представити систему показників у вигляді наступних індикаторів:

-період інноваційних змін - інтервал часу, протягом якого відбуваються істотні зміни продукту, послуги, технології, організації управління або сегменту ринку;

-життєвий цикл інноваційних продуктів показує, як ринок відноситься до впроваджуваних інновацій даного підприємства і скільки комерціалізованих нових продуктів необхідно ринку протягом періоду інноваційних змін. Цей індикатор демонструє швидкість зняття нових продуктів даного підприємства з ринку.;

-частка ефективного життєвого циклу інноваційних продуктів показує ступінь задоволеності інвесторів в отриманому доході. Вона демонструє, в якій мірі комерціалізовані нові продукти відповідають Н)Міі по інм доходу або прибутку;

-частка продажу інноваційних продуктів в загальному обсязі продажу; структура процесу розробки нових продуктів характеризує, як заповнений процес розробки новими продуктами;

-структура інноваційного портфеля дозволяє оцінювати частку і дохід, то ирипадає на кожну комерціалізовану нову продукцію, і служить основою для розробки інвестиційної стратегії;

-ефективність інвестицій в НДДКР показує, яка віддача з кожної гривні, нкнаденої в дослідження і розробки інноваційних продуктів;

-структура витрат на НДДКР показує, яка доля інвестицій від загальної суми витрачається на розробку нових продуктів;

-інноваційний дохід на одного працівника - це своєрідний критерій

Продуктивності праці праці людей, що займаються інноваціями, що показує ефективність розміщення додаткових ресурсів;

-рентабельність інновацій - відношення сумарного чистого прибутку до всіх інноваційних інвестицій.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1. Значення та зміст поняття моніторингу інноваційної діяльності.

2. Інформаційно-аналітична база для проведення моніторингу науково- технічної та інноваційної діяльності.

3 Викоіристання патентної статистики для моніторингу інноваційної діяльності.

4 Моніторинг інноваційного проекту: зміст і основні напрями.

5. Моніторинг технічних і якісних характеристик проекту.

6.Технології оцінки виконання проекту.

7.Моніторинг термінів виконання проекту.

8.Моніторинг вартісних показників проекту.

ЛІТЕРАТУРА

1.Морозов А.О., Косолапое В.Л., Колосов В.Є., Суперсон В.І., Смірнова С.М. Розробка системи моніторингу національних інтересів в економічній сфері //Науково-технічна інформація. - 2001. - №1-2.- С. 16-20.

2.Репін 1.1., Слівак А.Є. Системи моніторингу як інструментарій державного регулювання соціально-економічного розвитку України // Науково-технічна інформація. -2001. - №1-2. -С. 60-63.

3.Обвінцева Г.1. Розробка інформаційної моделі моніторингу науково- технологічної та інноваційної діяльності в Україні з використанням систем електронних інформаційних ресурсів // Науково-технічна інформація. - 2003. - №4,-С. 21-24.

4.Економіка і організація інноваційної діяльності: Підручник/ Під ред. проф. О.1. Волкова, проф. М.П. Денисенка - К.: ВД „Професіонал", 2004.-960 с.

5.Наукова та інноваційна діяльність в Україні. Статистичний збірник. - К.: Держкомстат, 2004. - 360 с.

6.Калач Т.О., Зинов В.Г. Основные аспекты мониторинга инновационных проектов //Инновации. -2004. - №1(68).- С. 75-83.

7.Зинченко В.И., Погребняк С.А., Монастырный Е.А., Пушкаренко А.Б. Концепция и принципы разработки и применения методики комплексной оценки и мониторинга инновационных проектов// Инновации. - 2003. - №6(63).- С. 57-60.

8.Поляков С.Г. Мониторинг инновационных процесов в научно- технической сфере // Инновации. - 2003. - №5(62).- С. 62-64.

9.Радзієвська Л.Ф., Єгоров І.Ю. Проблеми побудови системи статистичних показників науково-технічного та інноваційного розвитку // Науково- технічна інформація. -2004. - №2. - С.39-44.

Тема 12 комплексна оцінка ефективності інноваційної діяльності

12.1 Методологічні основи оцінки ефективності

Методологія визначення економічного ефекту результатів НДДКР, а також нової техніки, інвестицій, капітальних вкладень, організаційно- технічних заходів повинна мати єдину основу. Спільними є методи вимірювання результатів і витрат, одноразових і поточних витрат, облік факторів часу, критерій економічної ефективності і принципи його визначення. Разом з тим окремі види НДДКР мають свою особливість, оскільки їх результат не зводиться лише до економічного ефекту.

За характером впливу на суспільний розвиток виділяють: науково- технічний, економічний та соціальний ефекти[1]:

-науково-технічний ефект стосовно технологічних розробок - це підвищення науково-технічного рівня, поліпшення параметрів техніки і технологій, що випливає з відкриття нових законів та закономірностей у природі, а отже, і нових технологічних засобів виробництва речовин, матеріалів та видів продукції;

-економічний ефект полягає в отриманні економічних результатів від науково- технічних розробок як в цілому для національної економіки, так і кожного виробничого суб'єкта. Економічна ефективність проектів науково- технічних розробок за відповідною системою показників має відображати інтереси економіки країни в цілому, а також регіонів, галузей, організацій і підприємств, що беруть участь у реалізації технологічних нововведень;

-соціальний ефект, що відображає зміни умов діяльності людини в суспільстві. Його прояв спостерігається в змінах характеру та умов праці, підвищенні жигтєвого рівня населення, поліпшенні побутових його умов, ртші|тніи можливостей духовного розвитку особистості, у змінах стану довкілля.

Залежно від цілей, які ставляться перед підприємством, для оцінювання НДДКР визначальним може бути будь-який із перелічених (фміін, и інші виступатимуть як додаткові.

Соціальний ефект оцінюється переважно якісними показниками. Вони іособливо широко проявляються при здійсненні великомасштабних програм (Цім (спорудження нафтотерміналів, мостів через великі річки, тунелів, ліній метро, залізниць, портів та ін.). Як показники ефективності науки застосовуються фізико-біологічні параметри комфорту на виробництві, екологічні умови життя людей - чистота повітря, параметри тепловологого режиму. граничні норми виробничих відходів, наявність водоймищ і якості води у них, площі озеленення, рівня шуму, освітлення та ін.

Складиі соціальні процеси (життєвий рівень, комфорт житла, торгового і побутового обслуговування та ін.) часто не підлягають прямому вимірюванню, оскільки вони складаються із різних непорівнянних показників. Тому оцінку їх проводять способом розчленування на елементні частки показника і наступним вимірюванням кожного з них у відповідних одиницях. Для кожної частки елемента соціальної ефективності ефект визначається зміною кількісої характеристики, досягнутої у зв'язку з виконанням НДДКР, у зіставленні з витратами на ці роботи після того як встановлена кількісна оцінка кожного елементного показника складного соціального процесу. Комплексна його оцінка може бути здійснена з урахуванням нормативних „ваг" кожного елемента.

При реалізації результатів НДДКР разом з вирішенням соціальних задач досягається і економічний ефект у вигляді зростання продуктивності живої праці і економії трудових ресурсів. Проте оцінка соціального ефекту іщреї економічні категорії утруднюється тим, що не завжди удається визначити їх кількісні вимірники.

Для прикладних наук, як правило, основним є економічний ефект.

Економічний ефект наукових досліджень визначається зменшенням сукупних витрат на виробництво і споживання продукції в тому виді діяльності, де впроваджено завершені наукові дослідження.

Фактичну річну економію сукупної праці (живої і неживої) у вартісному виразі називають річним економічним ефектом. Він може бути, залежно від стадії закінчення роботи, попереднім, очікуваним, фактичним і потенціальним [2].

Попередній економічний ефект визначається на стадії техніко- економічного обгрунтування доцільності дослідження, в загальних показниках на очікувальний об'єкт впровадження.

Очікуваний економічний ефект визначається в процесі проведення наукового дослідження на основі прогнозування термінів впровадження отриманих результатів у виробництво. Очікуваний ефект розраховується для визначення періоду використання отриманих результатів, які можуть бути від 5-ти до 10-ти років від початку їх впровадження у виробництво.

Фактичний ефект визначається після впровадження наукових результатів у виробництво і має конкретний характер. Розрахунок економічного ефекту ведеться за фактичними витратами на дослідження і впровадження з урахуванням економічних показників області, де ці результати впроваджено.

Потенційний економічний ефект - це сума, визначена за загальними показниками на можливий обсяг впровадження. Цей ефект виступає як інформація і обгрунтування доцільності широкого впровадження результатів у виробництво.

Мета діяльності підприємства - збільшення маси прибутку за рахунок підвищення конкурентоспроможності товару, розширення ринку його збуту і забезпечення стійкості роботи фірми. Покращення фінансового стану фірми можна досягти за рахунок підвищення якості товару (чим вища якість, тим вища ціна), реалізації політики ресурсозбереження, збільшення програми випуску конкурентноздатного товару, організаційно-технічного і соціального розвитку фірми. Будь-які заходи щодо поліпшення цих сторін діяльності відображаються на зростанні прибутку фірми - виробника товару.

У споживача товару головними критеріями є якість товару, його ціна і витрати на експлуатацію.

Ці особливості прояву ефективності в сферах виробництва і споживання товару вимагають застосування різних методик розрахунку економічного ефекту при уніфікованих принципах підходу до цих розрахунків. До принципів економічного обгрунтування відносяться [3]: облік чинника часу; облік витрат і результатів за життєвий цикл товару; застосування до розрахунку системного підходу; застосування до розрахунку комплексного підходу; забезпечення багатоваріантності технічних і організаційних рішень; забезпечення співставлення варіантів за початковою інформацією; облік чинників невизначеності і ризику.

Оцінка ефективності є одним найбільш складним завданням, що ИНумоипспо невизначеністю кінцевих результатів досліджень і тим, що апріорна інформація про минулі успіхи не є підставою для позитивних результатів у майбутньому.

Фундаментальні дослідження дають віддачу через певний проміжок ЧШЛ, економічний ефект від їх використання у багатьох випадках важко НМІии і її ті альноприйнятими економічними показниками.

Заслуговує уваги експертна методика оцінки фундаментальних робіт 4и ііінімн критеріями: якість, вартість та забезпеченість проекту [4]. Оцінка фундаментальних робіт проводиться за такими напрямами: ідейна новизна, методична новизна, фактична новизна, наукова цінність очікуваного результату, прогноз суспільного резонансу, компетентність та спроможність авторів проекту, актуальність проекту, загальна характеристика проекту, кадри. обладнання та матеріали, оцінка фінансування проекту. За кожним аспектом визначається ваговий коефіцієнт і відповідна величина балу, на основі иких обчислюється середня оцінка і евклідова відстань від проекту з „ідеальною якістю".

Загальний рейтинг проекту визначається з використанням методу ранжування. Суть процедури ранжування полягає в тому, що критеріальні показники (якість, забезпеченість та вартість проекту) розташовуються у порядку зросгання Кожному з них приписуються числа натурального ряду – ранги. При цьому ранг 1 одержує найбільша оцінка, а ранг N (кількість проектів) найменша.

Розраховується усереднена оцінка кожного критеріального показника для всіх проектів. Для цього сумарні оцінки рангів усіх проектів підсумовуються, а потім кожна з них ділиться на одержану суму. Одержані усереднені оцінки є результатом суми, поділеної на три.

Таким чином розраховується середня арифметична оцінка для коіжного проекту за формулою:

Р_і= , (12.1)

Q_яі- середня оцінка і-го проекту за якістю;

Q_ві-середня оцінка і-го проекту за вартістю;

Q_зі-середня оцінка і-го проекту за забезпеченістю, яка визначається за формулою:

Q_ві=Р_ві/ _ві (12.2)

Аналогічно розраховуються Q_ві, та Q_зі, і-го проекту.

Кращим буде проект, що має найменшу усереднену оцінку Р_і (середній ранг). Дані методичні підходи можна коняретизувати для оцінки робіт фундаментального напрямку.

Для фундаментальних робіт рекомендується оцінка науково- технологічного ефекту [5]. При обмеженій кількості інформації наукова цінність, технічна значимість і ефективність робіт визначається методом бальних оцінок. Сутність методу полягає в тому, що на основі оцінок ознак роботи визначається коефіцієнт її науково-технологічного ефекту за формулою:

Е_нт= (12.3)

де к_і - ваговий коефіцієнт і-ої ознаки науково-технологічного ефекту;

Б_і - кількісна оцінка і-ої ознаки науково-технологічного ефекту роботи.

Таблиця 12.1

Вагоні коефіцієнти ознак науково-технопогічного ефекту

Таблиця 12.2

Бали значимості теоретичного рівня

Таблиця 12.3

Бали для оцінки рівня новизни

Таблиця 12.4

Можливість реалізації результатів в часі і масштабі

Час реалізації	Бали
Протягом перших кількох років Від 3до 5 років Більше5 років	10 4 2
Масштаби реалізації
Одне або декілька підприємств Вид діяльності Національна економіка	2 4 10

Примітка: Бали за параметрами часу і масштабами реалізації складаються.

Оцінка науково-технологічного ефекту проводиться за наступною шкалою

Від 1 до 4 балів Низький рівень

Від 5 до 7 балів Середній рівень

Від 8 до 10 балів Відносно високий рівень

Від 11 до 14 балів Високий рівень

Методика визначення економічної ефективності витрат на наукові дослідження і розробки та їх впровадження у виробництво рекомендує застосовувати орієнтовну шкала балів для оцінки і порівняння науково- технологічного ефекту результатів НДДКР та значень нормативних величин вагових його коефіцієнтів[1].

Таблиця 12.5

Забезпечення балів для оцінки

У прикладних темах застосовують показник перспективності (П), в основу якого покладено економічні показники:

П= (12.4)

де А - обсяг продукції після впровадження результатів теми;

Ц-вартість одиниці продукції, грн.;

р_н - імовірність наукового успіху в розробці теми;

р_в- імовірність впровадження наукових розробок;

Т- тривалість виробничого впровадження в роках;

В_н -витрати на наукове дослідження, грн.;

В_д -витрати на дослідне і промислове освоєння;

В_р- щорічні витрати на виробництво продукції, грн.

Чим вищий показник перспективності (П), тим перспективніша тема, що планується до розробки.

Показник перспективності теми можна визначити і за такою формулою:

П = (12.5)

де Є₀ загальний очікувальний економічний ефект;

Р_р- імовірність ризику.

У формулах р_н ,р_в і р_р величини прогнозні. Вони встановлюються на основі наукових прогнозів.

Ефективність прикладних досліджень визначається сукупністю Щійньних і конкретних кількісних показників.

До загальних належать основні, які характеризують ефективність всього дослідження вцілому з врахуванням результатів у процесі створення, виробництва, споживання (експлуатації) об'єктів нової техніки, технології, матеріалів.

До них належать:

-співвідношення корисного ефекту у вартісному виразі від впровадження результатів (проектування, виробництво, експлуатація) і витрат виконання, освоєння в сфері виробництва і експлуатації;

-співвідношення тривалості періоду ефективної роботи і періоду фуїроОмі, освоєння і експлуатації;

-суспільна значимість результатів, тобто рівень поширення й ШіНн уніїннн цих результатів у національній економіці.

12.2 Методи оцінки ефективності інноваційних проектів

Питання техніко-економічного обгрунтування і вибір методів оцінки ефективності проектів є одними з основних при розробці концепції проекту. Обгрунтування ефективності інноваційних проектів і їх попередній аналіз необхідний для того, щоб уникнути несподіванок на подальших етапах роботи над проектом. За даними Світового банку, витрати на доінвестиційні дослідження складають такі частки від загальної вартості проекту: дослідження інвестиційного задуму (ідеї) проекту - 0,2-1,0%; дослідження інвенстиційних можливостей (обгрунтування інвестицій, ТЕО) - 0,25 -1,5%, техніко економічні дослідження для невеликих проектів - 1-3%, для великих 0.2 1% (6).

Методи, що використовують на практиці для того, щоб полегшити процес прийняття рішень відбору проекту та оцінки його переваги, можна розділити на дві групи:

перша - методи з використанням некількісних показників;

друга - методи з використанням вартісних кількісних показників.

На практиці широко відомий такий метод оцінки, як розчленування цілей дослідницьких проектів на підцілі. При аналізі проекту прагнуть і структурувати його так, щоб виділити техніко-економічні, економіко- комерційні та часові цілі в таких напрямках [7].

Техніко-економічні цілі. Технічне здійснення. Наявність сировини. ; Вплив на діюче виробництво. Видатки на рекламу, витрати на НДДКР

Економіко-комерційні цілі. Готовність ринку. Характер конкуренції. 1 Можливі та бажані прибутки. Видатки на рекламу, витрати на НДДКР.

Часові цілі. Зміни у вимогах ринку. Динаміка цін за певний період. ; Час, необхідний для впровадження..

Особливе значення при використанні некількісних методів оцінки має вибір критеріїв для оцінки окремих проектів і етапів їхнього життєвого циклу.

Так, наприклад, на етапі аналізу конкурсних пропозицій С. Блейк рекомендує такі організаційно-технічні критерії: рівень технічного рішення; рівень технічного виконання і управління, спроможність до вкладення коштів; інтерес до програми; ідентифікація головної проблемної галузі; об'єктивність; виконання умов конкурсу; надійність попереднього розрахунку витрат; змінювані методи керування; винятковість технічних параметрів; досвід і загальна завантаженість роботою.

Науково-методологічннми критеріями при аналізі інновацій Л.Уайк називає: ступінь зрілості проблеми; імовірність успіху; логічні взаємозв'язки в досліджуваній проблемі; стан досліджень, що відносяться до проблеми; внесок у вирішення зовнішніх проблем стосовно даної системи; організаційно-технічне здійснювання; витрати.

Для визначення технічного рівня інноваційного проекту використовують показники: питомої ваги нововведень в проектній розробці, ступінь морального старіння, ступінь відновлення продуктової структури.

З огляду на те, що успіх реалізації проектів пов'язаний з невизначеністю і ризиком, Г. Кнаух на основі критеріїв, що включають негрошові фактори, пропонує порівнювати й оцінювати альтернативні проекти з урахуванням імовірності успіху на основі так званого показника їхньої ефективності. Передумовою до використання цього методу служить наявність достатньої інформації про можливість реалізації проекту. В якості спрощених критеріїв використовуються: Є - ефект деякої новації (наприклад, технології) протягом її повного життєвого циклу; р - імовірність успіху; К - сумарні поточні витрати і капвкладення аж до практичного впровадження; V - наявність відповідного науково-технічного й адміністративного персоналу,а також науково-технічної бази; S - стратегічна цінність, включена в проект. Відповідно до прийнятих значень запропонований показник ефективності приймає вигляд:

Е = (12.6)

У роботі Г. Лахтіна, який узагальнив методи розрахунку ефективності дослідницьких розробок, що застосовуються в США, містяться висновки щодо визначення показника їхньої прибутковості (R). Ці рекомендації побудовані на основі використання співвідношення розрахункової віддачі від проекту, помноженої на імовірність його успіху до розрахуккової вартості проектної розробки, а також витрат, пов'язаних з освоєннням товару і просуванням його на ринок. З урахуванням цих факторів розгорнута формула розрахунку прибутковості проекту представлена таким чином;

R=	Ймовірність наукового ∙успіху	Ймовірність комерційного успіху	Річний обсяг продажу	Прибуток на одиницю продукції	Період стійкого збуту (роки)
	Вартість дослідження +	Витрати виробничо- + технічного освоєння		Витрати на просування на ринок

Досліджені на основі аналізу публікацій синтетичні показники оцінки ефективності проектів використовуються для того, щоб дати загальне уявлення про пропорцію співвіднесення порівнюваних проектів.

Оцінка та аналіз ефективності інноваційного проекту вимагає сполучення якісних, кількісних методів проведення порівняльного аналізу, викорисгання факторних моделей у різних сукупностях.

Основні кількісні показники ефективності проекту застосовуються з використанням вартості грошей у часі, що визначається за допомогою дисконтування, тобто визначення теперішнього еквіваленту вартості грошей майбутньому.

Метод дисконтування грошових потоків дозволяє різночасові значення приводити до їхньої цінності на визначений момент часу, що називається моментом приведення.

Метод чистої поточної вартості (ЧПВ) чи майбутніх наявних надходжень передбачає зміну грошової оцінки в часі на основі перерахування усіх майбутніх надходжень по проекту.

Основним економічним нормативом, що використовується при дисконтуванні є ставка дисконту у виразі частки одиниці або відсотках на рік. За своїм змістом ставка дисконту може бути величиною процентної ставки депозиту чи кредиту або процентна ставка плюс коефіцієнт інфляції.

Для визнання проекту ефективним з погляду інвестора необхідно, щоб чиста поточна вартість була позитивною. При порівнянні альтернативних проектів перевага повинна віддаватися проекту з більш високим позитивним значенням дисконтованого накопиченого сальдо.

Вибір одного з декількох альтернативних проектів здійснюється за критерієм максимуму ЧПВ за умови, що ЧПВ≥0, якщо ЧПВ≥0, то проект вигідний, його варто здійснювати; якщо ЧПВ ≤0, то в такий проект недоцільно вкладати інвестиції. Негативний ЧПВ ще не означає його збитковості, а тільки те, що вкладати гроші в даний проект менш вигідно, ніж в альтернативний, прибутковість якого була врахована у ставці дисконту. У випадку, коли ЧПВ=0 проект знаходиться на межі між ефективним і неефективним. Практика управління проектами показує, такі проекти найчастіше не реалізуються, оскільки при незначних коливаннях ринкової кон'юнктури або якогось технічного параметра такий проект може легко перетворитися на неефективний.

„Віддачу проекту" на вкладені кошти характеризує індекс прибутковості (ІП). Це відносний показник. Він може розраховуватися як для дисконтованих, так і для недисконтованих грошових потоків.

Індекс прибутковості це відношення суми дисконтованих елементів грошового потоку від операційної діяльності до абсолютної величини грошового потоку від інвестиційної діяльності.

Індекс прибутковості тісно пов'язаний з ЧПВ: якщо значення ЧПВ додатне, то ІП >1. При цьому, якщо ІП > 1, то проект є прибутковим і в нього варто вкладати гроші; якщо ІП < 1, то вкладення грошей у даний проект менш ефективне, ніж у те джерело, прибутковість якого була прийнята як ставка дисконту; якщо ІП = 1, то можна приймати будь-яке рішення.

При порівняльному аналізі проектів за методом терміну окупності перевага віддається тому проекту, який має самий короткий період окупності. Метод, заснований на обліку періоду окупності, простий і доступний, що робить його найбільш придатним для маловитратних проектів. Використання цього показника пов'язане з певними обмеженнями, а саме з тим, що рух готівки по закінченні періоду окупності втрачає свою актуальність і грошова оцінка надалі не змінюється. При зміні грошових потоків, коли за життєвим циклом проекту кілька разів змінюється їхній знак з «+» на «-», розраховується дисконтований термін окупності. Моментом окупності з врахуванням дисконтування називається той найбільш ранній відрізок часу в розрахунковому періоді, після якого чиста поточна вартість ЧПВ і надалі залишається позитивною, тобто збільшується чистий прибуток.

Порядок, що рекомендується, для прийняття рішень за допомогою показника строку окупності зводиться до наступного: проект приймається, якщо він взагалі окупається, тобто період окупності інвестицій проекту менший за життєвий цикл інновацій (термін функціонування проекту); проект приймається, якщо період окупності інвестицій не перевищує ні інноііленого компанією граничного значення. Цей показник використовують багато компаній як метод початкового відбору проектів; тобто, якщо термін окупності є більшим чи меншим за встановлене граничне значення, то цей проект взагалі не приймається до розгляду.

Метод оцінки проектів з врахуванням внутрішньої ставки доходу (ВСД) передбачає дисконтування майбутнього річного прибутку на основі процентних ставок і визначення чистої поточної вартості (за визначений період) для кожної ставки. Значення процентної ставки, при якій чиста поточна вартість дорівнює нулю, називається внутрішньою ставкою доходу. Внутрішня ставка доходу проекту визначається в процесі розрахунку, а потім порівнюється з передбаченою інвестором нормою доходу на вкладений капітал Чим вища ВСД процентної ставки на капітал, тим вигіднішим вважається проект. Якщо внутрішня ставка доходу дорівнює необхідній інвестору нормі доходу на капітал або більша ніж вона, то інвестиції в даний проект є виправданими. Інакше інвестор може відмовитися прийняти проект. Таким чином, позитивна оцінка прийнятності проекту і його вибір залежать від того, чи перевищує величина внутрішньої ставки доходу витрати організації за позиками.

З числа розглянутих економічних критеріїв оцінки ефективності іноваіційних проектів показник чистого поточної вартості (дисконтоване накопичепе сальдо) має властивість адитивності, тобто на його основі можна підсумовувати прибутковість портфеля проектів. Відносні показники підсумовуються для порівняльної оцінки ефективності витрат у вигляді грошових потоків і інвестицій при виборі альтернативного проекту.

12.3 Оцінка доцільності інвестицій в умовах ризику

Проблема ризику є однією з основних при порівнянні та виборі варіантів інвестицій. Для зменшення впливу ризику застосовуються різні методи, які дозволяють підвищити надійність результатів. У ринкових умовах господарювання інноваційна діяльність пов'язана із прийняттям ризикованих рішень, що зумовлюється невизначеністю більшості параметрів її здійснення.

Ризик може визначатися як закладена в проектні рішення ймовірність недоодержання (недосягнення) тих економічних результатів, які були заплановані.

На основі аналізу літературних джерел оцінку ризику слід здійснювати за двома підходами:

а) визначення економічної доцільності (ефективності вкладених засобів|8|;

б) визначення фінансової доцільності (ліквідності) [10].

В економічному аналізі ефективності інвестицій використовуються такі показники [11]:

1) звичайний і дисконтований терміни окупності (РР);

2) чиста поточна вартість ( NPV);

3)індекс прибутковості (PI);

4) внутрішня ставка доходу (IRR);

5) модифікована внутрішня ставка доходу (MІRR).

Оцінка доцільності інвестицій, основана на визначенні економічної ефективності для детермінованих умов, не може бути достатньою для прийняття рішення. Власнику коштів необхідно знати не тільки рівень доходу, але і можливість оцінки ризику в таких умовах.

Термін окупності характеризує ризик і ліквідність проекту, так як показує, як довго інвестиційний капітал буде „в стані ризику". Таким чином, при інших рівних умовах, чим коротший термін окупності, тим ліквідніший проект. Тривалий термін окупності означає, що інвестовані кошти будуть зв'язаними протягом багатьох років і тому проект є відносно неліквідним.

Чиста поточна вартість показує генерований проектом прибуток, який належатиме акціонерам фірми і тому є кращою характеристикою віддачі на вкладений капітал.

Внутрішня ставка доходу - відносний показник, він оцінює доходність інвестицій, так як містить інформацію про „резерв безпеки проекту", який не властивий чистій теперішній вартості.

Індекс прибутковості дає інформацію про „резерв межі безпеки", так як він вимірює прибуток, який приходиться на 1 грн. інвестицій.

Різні критерії оцінки проектів дають різну інформацію. Так як розрахунок критеріїв нескладний, всі вони повинні враховуватися в процесі прийняття рішень. В кожному конкретному випадку один критерій є більш вагомим, ніж інший, але було б помилкою ігнорувати інформацію, властиву кожному критерію. Критерії NPV, PI, IRR приводять до однакових результатів при аналізі незалежних проектів; у випадку альтернативних проектів можуть виникати протиріччя. В такій ситуації рекомендується використовувати критерій NPV. Критерії NPV, PI, IRR доцільніші критерію РР, крім того, NPV є найкращим мірилом доходності проекту, так як показує наскільки вартість фірми збільшується в результаті реалізації проекту.

Оцінка доцільності інвестицій – це завжди оцінка проектів з ризиком. Майбутні грошові доходи проекту можуть несподівано впасти або вирости. Ставки, під які інвестуються майбутні грошові потоки, можуть змінитися. Існує багато інших чинників, які можуть зменшити сподівані грошові потоки: втрата позиції на ринку, підвищення собівартості товарів, нові вимоги щодо захисту навколишнього середовища, зростаюча вартість фінансування.

В світовій практиці найбільш часто зустрічаються такі підходи до оцінки ризику [8,12]:

1) аналіз чутливості інноваційного проекту;

2) аналіз сценаріїв;

3)імітаційне моделювання методом Монте-Карло;

4) аналіз дерева рішень;

5) модель оцінки капітальних активів;

6) метод безризикового еквіваленту.

На початкових стадіях проектування, на думку автора, необхідно виконати аналіз беззбитковості. Якщо значення точки беззбитковості буде меншим значень максимально можливих обсягів виробництва і продажу, то це підтвердить доцільність проекту. Чим дальше від них (у відсотковому відношенні) значення точки беззбитковості, тим менш ризиковий проект.

Аналіз чутливості дозволяє виділити параметри, зміна яких найбільш суттєво впливає на результати. Аналіз чутливості розглядає NPV, IRR та інші показники, пов'язані з прибутком, ризиком, обсягом продажу товарів, собівартістю, дисконтною ставкою тощо. Мета - виявити, як чутливо реагує NPV або IRR на зміни одної перемінної. З двох проектів більш чутливим до змін вважається більш ризикованим. Проект з більш крутими кривими чутливості рахується більш ризиковим. Метод широко використовується, хоча має деякі обмеження: не дає можливості оцінити ймовірність відхилень проекту від очікувавних значень.

Аналіз сценаріїв вивчає реагування результатів проекту як до змін критичних перемінних, так і до діапазону їх ймовірних значень. Метод обмежений розглядом тільки декількох результатів проекту, в дійсності -нескінченне число можливостей.

Імітаційне моделювання методом Монте-Карло об'єднує аналіз чутливості і аналіз розподілу ймовірностей вхідних перемінних. В результаті імітаційного моделювання можна одержати не тільки дисперсію розрахункового показника, але імовірнісний його розподіл. Проте припущення про не залежність факторів, які включені в модель, може привести до грубих наближених оцінок. Аналіз вимагає системи програмного забезпечення. Широкого застосування не знайшов, так як важко обгрунтовується розподіл ймовірності перемінних і кореляція між ними.

Попередні методи дають можливість оцінити одиничний ризик, але більш цікавим є можливість його зменшення.

Mетод побудови дерева рішень використовують, коли необхідно прийняти декілька рішень в умовах невизначеності і кожне рішення залежить від результату попереднього. „Гілки" дерева означають можливі альтернативні рішення, які можуть бути прийняті, і можливі результати, що виникають в процесі цих рішень. Часто витрати на реалізацію проекту (вкласти в проект додаткові кошти або відмовитись від проекту). Даний метод застосовується для відносно невеликих проектів.

В світовій практиці найбільш поширеним методом урахування ризику є ввдення компенсаційної „премії за ризик" в значення ставки дисконтування, яка використовується в моделі оцінки капітальних активів (MOKA) Проте в Україні використання MOKA практично неможливе, так як відсутня необхідна для розрахунків інформація. Крім того, модель MOKA враховує тільки систематичний ризик.

Метод еквівалента певності виділяє безпечні грошові потоки із сподіваних грошових потоків і дисконтує безпечні потоки за безпечною ставкою.

Аналітичне моделювання, на думку автора, є найбільш точним методом оцінки ризику, але результат залежить від достовірності вхідної інформації, а також від правильності побудови моделі. Комбінуючи два методи - аналітичне моделювання і аналіз чутливості можна добитися врахування більшої кількості факторів ризику.

Ризик характеризує невизначеність майбутніх подій - прибутковість проекту. Для деяких проектів є можливість використання статистичних даних минулих років (розширення виробництва, аналогічні проекти, нова сфера бізнесу). Це дозволяє проаналізувати ризиковість інвестицій. Але є випадки, коли неможливо одержати статистичні дані (проект виробництва електромобілів). Для нових проектів (інноваційних), коли відсутня необхідна інформація для проведення аналізу іншими методами, застосовують метод експертних оцінок на основі балів.

Методи оцінки доцільності інвестицій, які не враховують інфляцію, дуже часто бувають помилковими. Зважаючи на те, що інфляція стала постійною проблемою економіки, її слід враховувати завжди при прийнятті важливих фінансово-економічних рішень. Для цього необхідно скоригувати грошові потоки і ставку дисконту на річні темпи інфляції.

В сучасній економічній літературі для оцінки фінансової доцільності розроблені і пропонуються для практичного використання наступні методичні підходи. Для якісної оцінки ризику часто використовуються показники рівня ризику: мінімальний, середній, допустимий, критичний, катастрофічний. Для віднесення ризику до тієї чи іншої групи застосовуються так звані показники- індикатори ризику:

- вартість капіталу (ВК);

-коефіцієнт поточної ліквідності (ПЛ );

-коефіцієнт термінової ліквідності (ТЛ);

- коефіцієнт абсолютної ліквідності (АЛ).

Значення цих індикаторів за різними рівнями ризику, згідно з підходом, що пропонується, необхідно розподілити таким чином (таблиця 12.6) [13].

Таблиця 12.6

Взаємозв'язок рівня та значення індикатора ризику

До складу фінансових коефіцієнтів, що пропонуються для використання , різні дослідники включають різну кількість і перелік показників (10]. Вони розраховуються на матеріалах звітного (чи аналітичного) балансу підприємства, прості для розрахунку і практичного використання. Затверджена методика аналізу господарсько-фінансової діяльності неплатоспроможних підприємств охопила самі поширені та відомі показники.

Враховуючи множину показників фінансової стійкості, відмінність в рівні їх критичних оцінок і виникаючих в зв'язку з цим складностях в оцінці ризику банкрутства, більшість вітчизняних і зарубіжних економістів рекомендують проводити інтегральну бальну оцінку фінансової стійкості. Суть даної методики полягає в групуванні підприємств по ступеню ризику виходячи і фактичного рівня показників фінансової стійкості і рейтингу кожного показника, оціненого в балах. Запропоновані автором методичні напрямки аналізу забезпечують комплексний підхід до оцінки доцільності реальних інвестицій в умовах ризику та допомагають знизити вплив ризику на втрату капіталу, що дає змогу більш впевнено приймати рішення щодо реалізації інвестиційних проектів у складних умовах прогнозування і невизначеності економічної ситуації. Подальші наукові розробки дадуть змогу визначити пріоритетність окремих методичних підходів, можливість і доцільність, їх впровадження у практику.

12.4 Комплексне оцінювання ефективності інноваційної діяльності

За умов переходу економіки країни і суб'єктів господарювання до іноваційної моделі розвитку значно зростає роль системного та своєчасного аналізу інноваційної діяльності фірми.

Мета комплексного аналізу такої діяльності полягає в обгрунтуванні найбільш ефективних напрямів інноваційної діяльності, інноваційних програм і проектів фірми [19].

Оеновними завданнями аналізу є: _;

-визначення відповідності фінансового стану фірми його цільовим

параметрам щодо інноваційного розвитку;

-оцінка спроможності до інноваційного розвитку;

- вибір інноваційних проектів; ,

-оцінка показників інноваційної діяльності;

- виявлення невикористаних резервів підвищення ефективності

інноваційної діяльності;

- оцінка впливу інноваційних рішень на фінансові результати

діяльності фірми.

Для комплексного аналізу інноваційної діяльності фірми необхідно використовувати різноманітні джерела інформації: дані соціальних спостережень, статистичні дані Державного комітету статистики України, звітні дані фірми, регістри бухгалтерського обліку, первинну документацію фірми.

Під інноваційною привабливістю фірми слід розуміти оцінку доцільності вкладень грошових коштів у певний інноваційний проект з метою задоволення усіх зацікавлених сторін.

Для оцінки інноваційної привабливості фірми пропонуються такі групи показників:

• фінансової стійкості і незалежності фірми (коефіцієнти автономії, фінансування, загальної поточної заборгованості, довготермінової фінансової не залежності, маневреності власного оборотного капіталу, забезпеченості виплат відсотків за кредитами );

• ліквідності та платоспроможності (коефіцієнти абосолютної ліквідності, швидкої ліквідності, покриття, величина чистого оборотного капіталу, співвідношення дебіторської й кредиторської заборгованості);

• ділової активності ( коефіцієнти оборотності усіх активів фірми, необоротних та оборотних активів, запасів дебіторської і кредиторської заборгованості, а також періоди їхнього обороту );

• ринкової активності ( доход на акцію, рентабельність акції, коефіцієнт дивідендних виплат );

• прибутковості (рентабельності основної діяльності, операційної діяльності, продукції, інноваційної продукції, продажу активів, власного капіталу).

При оцінці спроможності фірми до інноваційного розвитку необхідно врахувати такі фактори:

-наявність достатньої чисельності та відповідної кваліфікації персоналу, що здійснює НДДКР;

-наявності завершених НДДКР або придбаних ліцензій, що можуть бути впроваджені у виробництво;

-наявність належного дослідного виробництва;

-здійснення необхідних витрат у сферу НДДКР та оновлення виробництва.

Узагальнюючий показник здатності фірми до інноваційного розвитку К запропоновано розраховувати у такий спосіб [19]:

К_ір= *К_ч+ * + *К + * *К_в (12.8)

де , - питома чисельність працівників, зайнятих НДДКР фактично і за нормативом ( відношення чисельності працівників, зайнятих НДДКР, до обсягу продукції); В^пр- закінчені НДДКР, що готові до зміни застарілої продукції, обсяг продажу нової продукції відповідно, грн.; В^Т - закінчені НДДКР, що готові до заміни застарілої технології (за трудомісткістю), обсяг вибуття застарілої технології відповідно, чол.-год.; , - питома вага вартості обладнання у загальній вартості обладнання фактично і за нормативом, %; , , - питомі витрати на НДДКР фактично і за ивом відповідно, %; К_ч, , , К_д, К_в - вагові коефіцієнти відповідних часткових показників інноваційного розвитку фірми, при цьому.

Кч + + КТ_з +К_д+К_в =1.

При оцінці рівня продукції доцільно визначати : динаміку продажу; рівень оновлення асортименту продукції; рівень конкурентоспроможності продукції; рівень сертифікованої продукції; частку продукції, що відповідає міжнародним стандартам; відносно частку ринку; частку експортної продукції.

Оцінку організаційно-технічного та управлінського рівня фірми можна здійснювати за такими групами показників:

- за рівнем прогресивності основних засобів і технологічних процесів (рівень автоматизації та механізації виробництва, озброєність нематеріальиими активами, коефіцієнти оновлення й вибуття основних засобів, коефіцієнти зносу основних засобів та їхній середній вік, частка інноваційних основних засобів та прогресивних технологічних процесів і методів обробки );

- за оцінкою рівня організації виробництва ( коефіцієнти спеціалізації, кооперування, використання виробничої потужності, наявності вільних потужностей);

- ча оцінкою кадрового потенціалу і рівня організації праці (кваліфікаційний та освітній рівень персоналу, рівень перепідготовки кадрів, рівень підвищення кваліфікації кадрів, коефіцієнти використання робочого часу, змінності робочої сили, плинність кадрів, стабільності робочих кадрів);

-за оцінкою рівня управління виробництва ( коефіцієнт ефективності управління, ступінь централізації управлінських функцій, показник економічності апарата управління.

Останнім часом висловлюється думка, що необхідно розрізняти поняття ефективності та результативності. Результативність характеризується ступенем задоволення потреб зацікавлених сторін, а ефективність є критерієм того, як само з економічної точки зору використовуються ресурси фірми для забезпечення певного рівня задоволення зацікавлених сторін.

За інтегральний показник ефективності інноваційної діяльності . пропонується використовувати коефіцієнт фактичної результативності:

Р= , (12.9)

де З_с- сумарні витрати на закінчені роботи, прийняті (рекомендовані) до освоєння в серійному виробництві; 3_t - фактичні витрати на НДДКР за t-тий рік; Т - кількість років періоду, що аналізується; Н₁,Н₂- незавершене виробництво відповідно на початок та кінець періоду у вартісному виразі.

Згаданий показник охоплює лише стадію НДДКР і не враховує подальшого просування нововведень, не дає можливості об’єктивно оцінити інноваційну діяльність вцілому по підприємству.

Пропонується оцінювати ефективність інноваційної діяльності за такими напрямами:

1) оцінка економічної ефективності нововведення стосовно підприємства (як саме воно забезпечує конкурентоспроможність, прибуток і фінансову стабільність підприємства);

2) оцінка ефективності управління інноваційної діяльності стосовно забезпечення неперервності інноваційного процесу й досягнення кінцевої мети одержання новинок, які відповідають вимогам ринку;

3) урахування фактора часу (здатність одержувати необхідні результати за визначений його проміжок).

Єдність вищезазначених компонентів дає змогу оцінити ефективність управління інноваційною діяльністю, що здійснюється на підприємстві. При цьому необхідно зважати на можливість взаємодії із зовнішнім середовищем підприємства, а саме: кількість об'єктів інтелектуальної власності, що купують зі сторони або ж реалізують на ринку. Показник результативності інноваційної діяльності на стадії проведення НДДКР має такий вигляд:

Р_нддкр= / ,

де Р_нддкр- результативність інноваційної діяльності на стадії проведення НДДКР; К_еф.t, - кількість самостійно розроблених інновацій (винаходів, технічних рішень, ідей), які відповідають вимогам підприємства в t-му році; К_пр.t - кількість придбаних об'єктів інтелектуальної власності, що відповідають вимогам підприємства в t-му році; К_заг.t, - загальна кількість інновацій як результат проведення НДДКР і придбання об'єктів інгелектуальної власності у зовнішньому середовищі підприємством в t-му році; К_реал.t - кількість об'єктів інтелектуальної власності - результатів НДДКР, реалізованих у зовнішньому середовищі і не використаних у діяльності підприємства в t-му році; Т- кількість років аналізованого періоду.

Проведення комплексного аналізу інноваційної діяльності на основі викладених методичних підходів сприятиме обгрунтуванню найбільш ефективних напрямів інноваційної діяльності, інноваційних програм та проектів фірми [19].

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1. Чим відрізняється ефективність інновацій?

2. За якими критеріями оцінюють результати інноваційної діяльності?

3. З яких позицій оцінюють значущість інноваційного проекту?

4. Які існуютьвиди ефекту від реалізації інновацій?

5. За якими показниками здійснюють економічну оцінку інновацій?

6. Яким є загальний принцип оцінювання економічної ефективності інноваційної діяльності?

7. Яким чином упровадження інновацій може вплинути на величину прибутку підприємства?

8. На чому грунтуєтьсяться розрахунок економічної ефективності інноваційного проекту?

9. Яким чином може бути врахований рівень ризику, що супроводжує проект?

10. Охарактеризуйте метод оцінювання економічної ефективності інноваційного проекту за показником внутрішньої норми рентабельності.

11. Які показники використовують для порівняння комерційної доцільності альтернативних проектів?

12. Як розраховують термін окупності інвестицій, спрямованих на реалізацію. інноваційного проекту?

13. Яка методика оцінювання економічної ефективності інновацій, спрямованих на зниження рівня виробничих витрат?

14. За якими показниками оцінюють соціальну ефективність інноваційної діяльності

ЛІТЕРАТУРА

1. Методика оцінки економічної ефективності витрат на наукові дослідження і розробки та їх впровадження у виробництво від 26.09.2001. №218/446, Затв. Наказом Міністерства економіки та з питань Європейської інтеграції та Міністерства фінансів України.

2. Покропивний С.Ф., Новак А.П. Ефективність інноваційно-інвестиційної діяльності: 36. навч.-метод, матеріалів, - К.: КНЕУ, 1997.-184с.

3. Фатхутдинов P.A. Разработка управленческого решения: Учебник для вузов» 2-е изд., доп. - М.: ЗАО "Бизнес- школа "Интел - Синтез", 1998 . -272с.

4. Кияк Б.Р., Карла Ю.В., Одарич О.М.,Ткаченко Л.Н. Алгоритм визначення переможців конкурсу фундаментальних наукових проектів // Науково- технічна інформація.-2001 .-№ 1 .-С.З8-45.

5. Рудь Н.Т. Економічні розрахунки в дипломному проектуванні (Науково- дослідні та дослідно-конструкторські роботи).- Луцьк: ЛДТУ, 1998.-28с.

6. Тимощук Л. Аналіз методів оцінки ефективності інноваційних проектів /Інтелектуальна власність. -2004.-№1.- С. 39-44.

7. Мирошников Л.П., Мирошников П.С. Экономическое обоснование затрат на новую технику (Методические рекомендации).- Одесса; Консалтинг. 1997. -64с.

8. Рудь Н.Т. Оцінка доцільності інвестицій в умовах ризику // 36. наук. праць "Проблеми раціонального використання соціально-економічного та природно ресурсного потенціалу регіону", випуск VIII, №2.-Луцьк Надстир'я, 2002-с.79-87.

9. Рудь Н.Т. Оцінка доцільності впровадження технології утилізаці металошламів механообробних виробництв. //3б.наукових праць „Проблеми раціонального використання соціально-економічного та природно- ресурсного потенціалу: фінансова політика та інвестиції. - Луцьк: ЛДТУ. 2001,- №7. -С.95-104.

10. Рудь Н.Т., Гримайло В.В. Прийняття інвестиційного рішення в умова: ризику.//Технічний прогрес та ефективність виробництва: Вісник Харківського держ.політех. ун-ту. 36.наукових праць.- Харьків: ХДПУ. Випуск 92. - с.53-57.

11. Бригхем Ю., Гапенски Л. Финансовый менеджмент: В 2-х т., т.1 /Пер. і англ. под ред. В.В.Ковалёва. -Спб.: Экономическая школа, 2001. -497 с.

12. Нікбахт Е., Гроппеллі А. Фінанси./Пер.з англ. В.Ф.Овсієнка та В.Я.Мусієнка. - К.: Основи, 1993.- 383 с.

13. Блех Ю., Гетце У. Инвестиционные расчеты ./Пер. с нем. под ред А.М.Чуйкина, Л.А.Галютина. - Калиниград: Янтар. Сказ., 1997. - 307 с.

14. Мазур Е.П., Смирнова Г.А., Титова М.Н.. Инновационные риски деятельности предприятия //Инновации. - 2001. - №4-5 (41-42). - С.68-70.

15. Кулагин A.C. Риск инновационной деятельности и обеспечение е безопасности в условиях нестабильности экономики // Инновации. -1999. №3-4.- С.61-67.

16. Грачева М.В., Кулагин A.C., Симаранов С.Ю. Инновационно предпринимательство, его риски и обеспечение безопасности //Инновации 2001,- №8 (45). - С.65-70.

17. Власова A.M., Краснокутська Н.В. Інноваційний менеджмент Навч.посібник. - К.: КНЕУ, 1997. - 92 с.

18. Економіка й організація інноваційної діяльності: Підручник// Під ред проф. О.І. Волкова, проф. М.П.Денисенко. - К.:ВД "Професіонал",2004. 960с.

204