8.Україна на початку хх ст. Піднесення національного руху.

Приступаючи до вивчення теми, слід мати на увазі специфіку економічного розвитку України, яка полягала в тому, що, попри колоніальне становище, деякі галузі її економіки були високорозвиненими і мали загальноімперське значення. На початку XX ст. високого рівня розвитку досягли вугільна, металургійна, цукрова, паровозобудівна, суднобудівна промисловості, сільськогосподарське машинобудування, залізничний транспорт. Бурхливий розвиток промисловості супроводжувався створенням монополій, що посіли панівне становище в основних галузях промисловості. У 1910–1916 рр. в Україні почалось утвердження комбінованих об’єднань – трестів і концернів, за прямою участю банків, що вело до виникнення фінансового капіталу. Однак фактичний колоніальний статус України не давав їй створити збалансовану економіку. У 1913 р. Україна давала 24,3% загального промислового виробництва Росії, однак на її частку припадало лише 15% від усього обсягу обробної промисловості і 70% – видобувної. В структурі фабрико-заводської промисловості України у 1912 р. обробка металів і виробництво машин становили тільки 10,4%. Україна залишалась імперським сировинним придатком, ринком збуту виробів російської промисловості.

Швидкі темпи розвитку капіталістичної промисловості висували перед Росією потребу адекватного розширення капіталістичної системи у сільському господарстві. Цьому завданню сприяла реформа аграрних відносин, запроваджена П. Столипіним. Відповідними актами селянам надавалося право закріплення надільної землі у приватну власність і виходу з громади, і 1907 по 1911 р. в Україні вийшли на хутори й відруб 226 520 селянських господарств. Поряд із зростанням заможного селянства відбувалося розорення дрібних господарств, посилювалось аграрне перенаселення в ряді регіонів України, збільшилася міграція сільського населення. Протягом 1906–1912 рр. з українських губерній до Сибіру і Далекого Сходу виїхало близько 1 млн. переселенців, або майже половина від їхньої загальної кількості по європейському регіону імперії. Аграрна реформа прискорила розвиток капіталізму в сільському господарстві і сприяла зростанню його продуктивності, хоча ще зберігалося поміщицьке землеволодіння, відробіткова система, малоземелля і інші кріпосницькі пережитки.

Студенти повинні знати і про зрушення у соціальній структурі населення України, які вніс бурхливий розвиток капіталізму. Швидко зростав робітничім клас України, чисельність якого у 1917 р. досягла приблизно 3,6 млн. чол. Найчисленнішим був сільськогосподарський пролетаріат – 1,2 млн. чол.; промисловий становив 893 тис. чол. Особливість класової структури селянства Україні порівняно з іншими регіонами імперії полягала у вищій питомій вазі середняцьких господарств (30% на 1917 р. порівняно з 20% у Росії). Економічно сильним був прошарок заможного селянства, яке щорічно нагромаджувало 240 мли пудів хлібних лишків. З-поміж 3 млн. 977 тис. селянських дворів в Україні було 2 млн. 293 тис. бідняцьких, 1 млн. 197 тис. середняцьких і 487 тис. замовних господарств. Дедалі більшу політичну та економічну роль відігравала 6уржуазія. Всеросійський перепис 1897 р. зафіксував в Україні 40 658 українців, які жили за рахунок прибутків з капіталів та нерухомого майна, а 203,7 тис. постійно користувалися найманою працею. Серед українських капіталістів було чимало мільйонерів, таких як Терещенки, Харитоненки, Симиренки, Алчевські Рутченки та ін. Чимало з них брали участь в українському національному русі, підтримували українську пресу, культурницькі заходи української інтелігенції тощо. Усі класи і соціальні верстви в Україні дедалі активніше включались суспільно-політичне життя. Одночасно з класовим самоусвідомленням різних верств українського народу зростала їхня національна свідомість, що створювало необхідні передумови для національного відродження України.

Слід мати на увазі, що кінець XIX і початок XX ст. характеризувалися піднесенням політичного життя в Росії, формуванням політичних партій та організацій, зростанням їхнього впливу на суспільний розвиток. Студенти мусять усвідомити, що плідна культурницька діяльність українського громадянства у попередній період сприяла формуванню нової генерації українців, яка прагнула послідовно виборювати всю повноту політичних і національних прав українського народу. З’являються перші зародки незалежних українських організацій. У 1891 р. постало Братство тарасівців – об’єднання молодих українських патріотів, які вже не задовольнялися культурницьким українофільством старшого покоління і ставали на шлях національного радикалізму. У 1896р. у Києві було утворено українське таємне товариство «Молода Україна», метою якого, за свідченням київського жандармського управління, була «пропаганда соціалізму і політичного сепаратизму на український основі»

Зазначені політичні групи, а також українські студентські громади стали основою, на якій у Харкові в лютому 1900 р. виникла перша українська політична партія – Революційна українська партія (РУП). Для початків її діяльності був характерним радикально-національний напрям роботи, душею якого був М. Міхновський. Однак під впливом загальноросійського соціал-демократичного руху з другої половини 1902 р. РУП почала пройматися марксистською ідеологією, що спричинилося до її розкладу і створення ряду нових політичних партій. Першою серед них стала Українська народна партія на чолі з М Міхновським, яка обстоювала ідею повної української державної самостійності. Частина рупівців разом з бундівськими організаціями в Україні утворили Українську соціал-демократичну партію («Спілку»), яка увійшла до РСДРП на правах автономної частини меншовицької організації. Більшість рупівців, яка гуртувалася навколо М. Порша, В. Винниченка, Д. Антоновича, С. Петлюри, М. Ткаченка, проголосила утворення Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). УСДРП прийняла соціал-демократичну програму західноєвропейського зразка, висунувши лозунг автономії замість самостійної України.

Українська ліберальна інтелігенція, що об’єднувалася в громадах та ін., утворила у 1904р. Українську демократичну партію. Згодом вони злилися в єдину – Українська радикально-демократичну партію. її активними діячами були Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький, Є. Тимченко, В. Чехівський, Є. Чикаленко. Саме УСДРП і УРДП були головними виразниками суспільно-політичних поглядів організованого українського руху.

Студенти мають також прослідкувати діяльність неукраїнських партій в Україні. Серед них партія соціалістів-революціонерів, яка успадкувала традиції революційного народництва, Російська соціал-демократична робітнича партія (меншовицька і більшовицька течії), «Союз освобождения» – предтеча майбутніх кадетів – та ін.

Ознайомившись із основними подіями революції 1905–1907 рр., її перебігом в Україні, студенти повинні звернути увагу на процес подальшого розмноження політичних сил у Росії, творення нових політичних партій. Серед них: Конституційно-демократична партія (кадети), яка ставила своїм завданням перетворити Росію у конституційну парламентарну монархію партія великої буржуазії та поміщиків – «Союз 17 октября» (октябристи) монархічні партії – «Союз русского народа» та ін.

Слід мати на увазі, що революція сприяла інтенсивному створенню легальних українських організацій, серед яких чільне місце посідай «Просвіти», а також українські клуби, численні студентські, кооперативні м інші організації. Важливого значення набула політична діяльність діячці українського руху в Державній думі, де було утворено українську думську громаду, в основу діяльності якої було покладено програму УРДП.

У період наступу царизму, посилення реакції розпочалися репресії і проти українського руху. У 1911 р. з 14 «Просвіт» залишилося 7, закривались, українські періодичні видання, культурно-освітні й громадські організації. Позицію уряду і правих партій щодо України фактично підтримали російські ліберальні кола (антиукраїнські виступи П. Струве, О. Погодіна та ін.).

Однак зупинити український рух уже було неможливо. Тривала боротьба за українську школу, зростав попит на українське слово в широких масах селянства і робітництва, підносилась їхня національна свідомість. Проблеми української культури, добробуту українського народу обговорювалися на кооперативних, агрономічних, учительських, наукових з’їздах. Важливе значення мало створення Товариства українських поступовців (ТУП), яке об’єднало на загальній платформі обстоювання національних прав українського народу різні політичні сили. У її створенні та діяльності чільну роль відігравав визначний український історик і громадський діяч М. Грушевський.

Перша світова війна, що спалахнула у липні 1914 р., кинула у вир кривавої боротьби мільйони українців, які були змушені воювати за інтереси двох велетенських імперій – Російської та Австро-Угорської. Одночасно війна поставила проблему визвольної боротьби українського народу в міжнародну площину, привернувши до України увагу європейської громадськості, Російський уряд, виношуючи мрію захоплення Галичини, розпочав одночасно переслідування українських організацій, окремих діячів на Східній Україні. Посилилися заклики російських націоналістів до розправи над українством. У листопаді 1914 р. був заарештований М. Грушевський, здійснювалася політика репресій щодо організованого українського руху на тимчасово захопленій російською армією території Галичини (закриття українських шкіл переслідування греко-католицьких священиків, висилка в Росію митрополита А. Шептицького та ін.). У відповідь фактично всі українські політичні партії перейшли в опозицію щодо ведення війни й висунули завдання боротьби за повалення самодержавства та здійснення автономії України.

Разом з тим початок війни привів до значного пожвавлення діяльності українських політичних емігрантів з Наддніпрянщини, значна кількість яких у цей час перебувала у Галичині. Дії царської армії, яка після тимчасового захоплення Галичини у другій половині 1914 р., за словами Д. Дорошенка вдалася до цілковитого «нищення всяких ознак українського національного життя... просто з дивовижним завзяттям і жорстокістю», остаточно переконали їх у необхідності рішучої боротьби проти Російської імперії. Ці переконання підсилювалися і військовими невдачами царської Росії у поєдинках із німецькою та австрійською арміями, що стали своєрідним каталізатором бо­ни ні українців за відродження нації, за утворення незалежної Української держави. Остаточна поразка Російської імперії, на думку українських діячів різного політичного спрямування, давала реальний шанс для національного самовизначення України та повної її самореалізації. Наслідком цих сподівань стало створення 4 серпня 1914 р. у Львові Союзу визволення України (СВУ) – безпартійної політичної організації російських українців для пропаганди ідей самостійності України.

До керівного органу новоствореної організації – президії СВУ – тоді увійшли В Дорошенко, А. Жук, Д. Донцов і М. Залізняк, а після перенесення осідку до СВУ до Відня (внаслідок -захоплення Львова російською армією) до її складу увійшли також М. Меленевський і О. Скоропис-Йолтуховський. 25 серпня 1914 р. СВУ оприлюднив відозву «До громадської думки Європи», в якій стверджувалося, що єдиним захистом для Європи перед агресією Росії може бути самостійна Українська держава і що її створення необхідне для встановлення політичної рівноваги і подальшого мирного розвитку Європи. У відозві підкреслювалося, що змагання за створення такої держави є головним стратегічним завданням Союзу. Це положення було конкретизоване у програмі діяльності СВУ під назвою «Наша платформа». Констатуючи, що «об’єктивна історична конечність вимагає, аби між Західною Європою і Московщиною повстала самостійна українська держава», Союз взяв на себе «репрезентацію... національно-політичних і соціально-економічних інтересів українського народу в Росії».

Визвано недвозначно задекларувавши у власній програмі завдання боротьби за незалежну державу, СВУ розпочав широку видавничу діяльність, інформуючи народи Європи про стан українських справ. З цією метою Союз видавав брошури і книжки одинадцятьма мовами, заснував у Лозанні франкомовний журнал «La Revue Ukrainienne», а у Відні – німецькомовний тижневик «Ukainische Nachrichten». З осені 1914 р. СВУ почав також видавати двотижневик (з 1915 р. – тижневик) «Вістник Союзу визволення України». Офіційно редакцію «Вістника» очолив О. Бачинський, але фактично керували виданням часопису провідні діячі СВУ – В. Дорошенко, М. Возняк, А. Жук, М. Троцький. Усього в 1914–1918 рр. вийшло 226 чисел часопису, тираж кожного з яких становив близько 5000 примірників. «Вісник СВУ» був найсоліднішим українським органом воєнного часу, який мав великий вплив на полонених, а також на австрійських українців. Це був суспільно-політичний часопис, публікації якого торкалися широкого кола проблем міжнародних відносин, висвітлювали перебіг військових подій, характеризували життя та побут українських військовополонених у Німеччині й Австро-Угорщині. З метою ознайомлення останніх з історією України та її культурною спадщиною значне місце в часописі відводилося матеріалам історичного й етнографічного характеру, а також творам красного письменства.

Але найефективнішою була діяльність Союзу серед військовополонених українців царської армії, загальна чисельність яких на початку Першої світової війни становила понад 200 тис. чол. З огляду на те, що серед полонених українців було багато національно несвідомих, СВУ планував розпочати з ними широку культурно-освітню роботу шляхом навчання бранців української грамоти, народних пісень, ознайомлення їх з українською історією тощо. Для реалізації цих завдань провід СВУ розраховував залучити українських емігрантів з Галичини та Буковини, які на цей час перебували у Відні.

Біля джерел національно-виховної і культурно-освітньої роботи серед полонених вояків-українців у Німеччині та Австро-Угорщині стояли відомы українські науковці та діячі культури: М. Гаврилко, М. Голубець, К. Даниленко, Є. Турула, В. Сімович, Р. Домбчевський, В. Пачовський та ін. Умілий психологічний підхід співробітників СВУ до полонених дав можливість розгорнути широку діяльність з формування національної свідомі у таборян. З часом на заклик СВУ до національно-виховної праці у таборах прилучилися також О. Охримович, В. Левицький, М. Чайковський, О. Беспалко, о. О. Гнідий, С. Смаль-Стоцький, О. Терлецький, Я. Остапчук та інші представники патріотичної інтелігенції переважно з Галичини і Буковини, загартовані в суспільно-політичній та культурно-освітній роботі, з великим педагогічним досвідом. Усі вони у різний час входили до складу просвітніх відділів Союзу визволення України, які координували всі напрямки національно-патріотичної роботи у таборах.

Діяльність СВУ серед полонених вояків-українців у Німеччині та Австро-Угорщині мала позитивні наслідки як у справі освіти, так і національного ховання. Союзу вдалося зосередити полонених української національності в окремих таборах (Фрайштадт, Раштат, Вецляр, Зальцведель) і розпочати серед них широку культурно-освітню та національно-виховну роботу, головною метою якої була підготовка національно свідомих кадрів для майбутньої Української держави. З цією метою Союз спочатку активно розповсюджував у таборах українські книжки, організовував школи грамоти, засновував народні хори, влаштовував різні курси та виклади, організував бібліотеки тощо. Свою діяльність СВУ поширив і на багатонаціональні табори полонених царської армії, які були своєрідним джерелом для поповнення свідомими українцями основних таборів, зміцнюючи таким чи їх національне ядро. Після повалення царату СВУ активізував політичну роботу серед полонених, послідовно обстоюючи ідею державної незалежності України.

Діяльність СВУ в Німеччині та Австро-Угорщині спричинилася до того, що у 1916–1917 рр. у таборах постали автономні українські товари (просвітні, драматичні, хорові, кооперативні, січові та ін.), які об’єднали у своєму складі значну кількість полонених українців. З часом ці товари перебрали на себе ведення культурно-просвітницької роботи і фактично уможливили створення у 1918 р. українських військових формувань – Синьо- і Сірожупанної дивізій, вояки яких взяли участь у збройній боротьбі українську державність.

Український національно-визвольний рух і державотворчі процеси у 1917 – 1921 рр.

Повалення самодержавства. Утворення Центральної Ради

Лютнева революція 1917 р. змела з історичної арени російське самодержавство. В Росії утворилося переплетіння двох влад. Одну з них уособлював Тимчасовий уряд, сформований з ліберальних депутатів Державної думи. Його політичним суперником була Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів, обрана революційними робітниками і солдатами. 1 березня Петроградська рада видала наказ № 1, який запроваджував виборні комітети у військових частинах, що стали всевладними у вирішенні всіх політичних і поточних питань в армії. На місцях владу Тимчасового уряду представляли губернські, повітові та міські комісари, а також виборні комітеті громадських організацій. Поряд з ними повсюдно виникали ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, в яких були представлені соціалістичні партії.

В Україні звістки про повалення самодержавства розпочався могутній український національний рух. На початку березня 1917 р. з ініціативи ТУІІ було засновано загальноукраїнську громадсько-політичну організацію - Українську Центральну Раду, до якої з часом влилися представники численних українських політичних партій, різних гуртків, громад тощо. Головою Центральної Ради обрано М. Грушевського. Центральна Рада отримала могутню підтримку широких верств українського населення і стала єдиним представницьким органом парламентського типу, навколо якого відбувалося згуртування всіх українців різних ідейних переконань. На початку квітня відбувся Український Національний Конгрес, який поповнив Центральну Раду. Був створений Виконавчий Комітет Ради (згодом – Мала Рада), який став своєрідним урядом в Україні. Очолив Виконавчий Комітет М. Грушевський; його заступниками обрано С. Єфремова і В. Винниченка. Головною політичною вимогою Конгресу була боротьба за досягнення автономії України у складі федеративної демократичної Росії.

Студентам слід мати на увазі, що питання про самостійність України і творення незалежної держави висувалися лише окремими діячами та групами. Більшість українських політичних партій та політичних лідерів стояла на позиціях автономії України. Процес національного відродження охопив також армію. Почалась організація окремих українських частин, які заявляли про свою підтримку Центральної Ради. Перший український полк імені Б. Хмельницького був сформований на початку 1917 р., а вже на жовтень постали десятки українізованих частин, які об’єднували близько 3 млн. солдатів-українців. Ініціатором українського військового руху був М. Міхновський, який активно обстоював ідею створення української армії. Студенти повинні знати, що значна частина діячів Центральної Ради (зокрема В. Винниченко) не розуміла значення власної армії, за що, зрештою, Україна згодом заплатила втратою своєї державності.

Необхідно познайомитися з основними рішеннями 1-го і 2-го українських військових з’їздів, які посилили процес створення українських військових частин і виявилися могутньою підтримкою політичній діяльності Центральної Ради. Саме на цей час припадає найвищий ступінь її впливу серед широких верств населення України. Вона активно вимагає від Тимчасового уряду негайного запровадження якнайширшої автономії для України. 25 червня 1917 р. Центральна Рада видала свій 1-ий універсал, який фактично проголошував самочинне проведення в життя автономії України – «однині самі будемо творити своє життя». На чолі з В. Винниченком був створений уряд – Генеральний Секретаріат, до якого увійшли П. Христюк, С. Єфремов. Х. Барановський, С. Петлюра, Б. Мартос, В. Садовський, І. Стешенко, М. Стасюк. Цей крок Центральної Ради викликав занепокоєння і роздратування Тимчасового уряду та більшості російських політичних партій. Після переговорів з урядовою делегацією і шаленої кампанії тиску Центральна Рада фактично відступила від свого наміру негайного запровадження автономії, про що сповістила у своєму ІІ-му Універсалі. Тимчасовий уряд визнав юрисдикцію Генерального Секретаріату лише в межах Київської, Волинської, Подільської, Чернігівської та Полтавської губерній. Це було початком розчарування народних мас у Центральній Раді, від якої чекали рішучіших кроків у здійсненні автономії України та розв’язання інших політичних і соціальних проблем.

Політична боротьба в Україні.

Студентам треба знати основні українські політичні партії, які діяли в Україні між лютим і жовтнем 1917 р. Це Українська соціал-демократична робітнича партія – лідери В. Винниченко, Д. Антонович, М. Порш, С. Петлюра; Українська партія соціалістів-революціонерів – лідери М. Ковалевський, М. Грушевський, П. Христюк, В. Залізняк, М. Шраг; Українська радикально-демократична партія, з червня – Українська партія соціалістів-федералістів – лідери С. Єфремов, А. Ніковський, Д. Дорошенко, О. Лотоцький; Українська партія соціалістів-самостійників, яка ставила завданням утворення незалежної Української Республіки, – П. Макаренко М. Андрієвський, І. Луценко; Українська демократично-хліборобська партія (лідери С. Шемет і В. Липинський), яка стояла на позиціях суверенності українського народу і збереження приватної власності як основи економіки.

Слід наголосити, що в Україні після липневих подій сформувалися три основні політичні сили: а) Тимчасовий уряд, що спирався в основному на поміркованих соціалістичних лідерів рад робітничих, солдатських і селянських депутатів; б) Центральна Рада, яка очолювала український національно-визвольний рух; в) радикальні елементи рад на чолі з більшовиками, які закликали до повалення влади Тимчасового уряду.

Потрібно з’ясувати ставлення цих сил до розв’язання найважливіших проблем - про владу, про війну і мир, про землю, про національне питання, 8-годинний робочий день і робітничий контроль та ін. Навколо цих питань точилася політична боротьба за маси, в яку включалися всі політичні партії та громадські організації.

Переважна більшість російських політичних лідерів фактично виступила проти українського національного руху, вбачаючи в ньому загрозу територіальній цілісності Росії. Більшовики на словах підтримували демократичні вимоги Центральної Ради, але на практиці розглядали український рух лише як один із чинників, який слід використати у боротьбі проти уряду. В міру зростання анархії із послаблення влади Тимчасового уряду більшовики завойовували собі все більше число прихильників, демагогічно обіцяючи масам припинення війни і негайний мир, передачу землі селянам, заводів і фабрик – робітникам, політичної влади – радам.

Важливою підтримкою в національно-визвольній боротьбі було утворення в Україні Вільного козацтва. Зародившись весною на Звенигородщині як територіальне військо, воно вже влітку нараховувало кілька тисяч козаків. 16-17 жовтня 1917р. на з’їзді Вільного козацтва в Чигирині 2000 делегатів представляли 60 тис. вільних козаків Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Китеринославщини й Кубані. Почесним отаманом Вільного козацтва було обрано командира 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського, однак лідери Центральної Ради з підозрою ставились до вільного козацтва, вважаючи його можливою підпорою консервативних течій українства. В умовах загальнонаціональної кризи в Росії восени 1917 р. знову різко загострилися стосунки між Тимчасовим урядом і Центральною Радою. Напередодні Жовтневого перевороту заступник міністра юстиції Малянтович зажадав порушення кримінальної справи проти Центральної Ради, звинувачуючи її в антидержавній діяльності.

Вивчення теми слід починати із Жовтневого збройного перевороту в Петрограді 25 жовтня (7 листопада) 1917 р. У цей день більшовики, керовані В. Лененим, повалили владу Тимчасового уряду і проголосили владу рад на всій території колишньої Російської імперії. Однак в Україні утвердження влади більшовиків викликало опір як прихильників Тимчасового уряду, так і Центральної Ради. На першому етапі боротьби за владу в Україні порівняно маловпливові більшовицькі організації зосередили всі свої зусилля на боротьбі проти Тимчасового уряду, розраховуючи на принаймні нейтральну. І позицію Центральної Ради. В ході триденних боїв у Києві (27–29 жовтня 1917 р.) урядові війська під тиском більшовицьких сил і окремих українізованих частин були змушені залишити столицю України. Проте Центральна Рада не допустила переходу влади до рук більшовиків і через якийсь час оголосила себе верховною владою в Україні. У своєму ІІІ-му універсалі (листопад 1917 р.) вона заявила про утворення Української Народної Республіки, скасування приватної власності на землю, 8-годинний робочий день, державний контроль над виробництвом. Проголошувалася свобода совісті, слова, друку, зборів, профспілок. Встановлювалися межі Української Республіки, які, крім визначених Тимчасовим урядом 5 губерній, поширювалися також на Харківщину, Катеринославщину, Херсонщину, Таврію. Разом з тим лідери Ради не наважилися на проголошення самостійності України. III-й універсал залишив її федеративний зв’язок з Росією, хоч було незрозуміло з якою – більшовицькою, якої Рада не визнавала, чи Росією Керенського, якої вже не існувало. Така суперечність була результатом утвердження у політичній свідомості переважної більшості українських політичних діячів федералістсько-автономістської концепції, відсутність у них послідовного державницького світогляду. І все ж це була грандіозна програма перебудови всього суспільного життя в Україні, здійснення якої могло перетворити її у демократичну та економічно розвинену країну. Формально Центральну Раду визнала вищим крайовим органом переважна більшість неукраїнських політичних і громадських організацій, партій, в тому числі ради робітничім солдатських і селянських депутатів. Усі вони сподівалися, що УНР стане стабілізуючим фактором і покладе край анархії, що дедалі більше поширювалася. Однак на місцях фактично не було повновладдя Центральної Ради. На противагу її органам на владу претендували як ради, так і органи місцевого самоврядування, обрані влітку 1917 р. на основі прямого, таємного і загального виборчого права. За цих умов більшовицькі організації вели інтенсивну агітацію проти Центральної Ради, намагаючись дискредитувати її в очах робітників і селян звинуваченнями у буржуазності та зрештою захопити владу у свої руки.

Студентам слід ознайомитися з основними результатами виборів до Установчих Зборів, що відбулися у листопаді 1917 р. і переконливо засвідчили перевагу українських політичних партій, які отримали понад 70% поданих голосів, тоді як більшовики – лише 10%. Однак більшовицькі організації в Україні все більше зміцнювали свої політичні позиції. Цьому сприяла і нерішучість Центральної Ради у справі аграрної політики, укладення миру та у воєнному питанні. Спроба Центральної Ради ввести норму 40 десятин на кожне господарство, які не мали підлягати відчуженню в ході соціалізації землі, викликала незадоволення значної частини селянства України. В той же час більшовики в своєму декреті про землю проголошували скасування земельної власності без усяких обмежень, що сприяло зростанню їхнього впливу на селі. Під впливом більшовицьких агітаторів в Україні, всупереч закликам Генерального Секретаріату берегти національне багатство, почалися масові погроми поміщицьких господарств, нищення запасів хліба, підпали лісів, садів тощо. Анархія стала повсюдною в армійських частинах, які масово залишали фронт і верталися додому ділити землю. Швидко розкладались українізовані частини, чому сприяла недолуга воєнна політика Центральної Ради. Усі спроби приступити до створення дисциплінованих українських формувань без комітетів викликали протидію Генерального Секретаріату, який боявся постійної армії як «буржуазного» інституту. Слід звернути увагу студентів на драматичну долю 1-го Українського корпусу П. Скоропацького, який у листопадові дні 1917 р. захистив Київ від наступу збільшовиченого 2-го гвардійського корпусу. Завдяки П. Скоропадському Київ був врятований від більшовиків. Однак Генеральний Секретаріат змусив Скоропадського подати у відставку і довів до розкладу цього зразкового корпусу.

Незважаючи на невдачу на Всеукраїнському з’їзді рад у Києві (4 грудня 1917р.), який був скликаний з метою ліквідації Центральної Ради, його більшовицькі учасники переїхали до Харкова і разом з делегатами 1-го з’їзду рад Донецько-Криворізького регіону провели 1-й Всеукраїнський з’їзд рад. З’їзд проголосив Україну Республікою Рад, анулював усі акти і розпорядження Центральної Ради, яка звинувачувалася в антинародній буржуазній політиці та націоналізмі. Було утворено уряд – Народний Секретаріат, який розпочав організацію наступу більшовицьких військ на Київ з метою ліквідації Центральної Ради.

Відсутність надійних військових частин у розпорядженні УНР, що було результатом згаданої вище позиції лідерів Центральної Ради, призвела до її воєнної і політичної катастрофи. Протягом січня 1918 р. більшовицькі частини на чолі з В. Антоновим-Овсієнком зайняли Лівобережжя. У Києві вибухнуло повстання збільшовизованих робітників, яке було ліквідовано 4 лютого 1918р.. Однак переважаючі сили загонів червоногвардійців на чолі з Муравйовим витіснили нечисленні українські частини з Києва. Центральна Рада евакуювалася на Волинь.

За умов, коли українське селянство займало вичікувальну позицію, а більшість українізованих частин остаточно розклалася і рушила на село, єдиним порятунком від утвердження більшовизму в Україні було укладення миру з центральними державами й отримання від них військової і політичної підтримки. Ведення повноправних переговорів і укладення миру потребувало незалежного статусу України. В ході запеклих боїв за Київ Центральна Рада провела ряд законів, в т. ч. радикальний закон про ліквідацію права власності на землю, а 22 січня проголосила своїм ІV-м універсалом самостійність і незалежність України. 9 лютого 1918 р. у Бересті українська делегація підписала мир між УНР, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією. Центральні держави визнали УНР як самостійну державу, встановили з нею дипломатичні відносини, а також зобов’язалися здійснювати взаємний обмін товарами. Для України це означало постачання мільйонів пудів сільськогосподарської продукції Німеччині та її союзникам. Додатковими умовами Берестейського договору були організація збройної допомоги УНР у боротьбі з більшовиками, надання їй мільярдної позики.

З другої половини лютого 1918 р. австро-німецькі війська, а також українські відділи розпочали наступ проти більшовицьких частин, які на квітень 1918 р. повністю залишили територію України. 2 березня 1918 р. український уряд повернувся до Києва. Його становище було надзвичайно важким. Він не мав реальної сили, щоб протидіяти німцям, які все більше поводили себе як окупанти, втручалися в управління, самовільно заарештовували, судили й розстрілювали громадян України. Посилилися суперечності між різними політичними групами у Центральній Раді, значною мірою спричинені її аграрним законом. Значна кількість незаможних селян не отримала очікуваної землі. Польські та російські поміщики Волині, Поділля зверталися 6езплсередньо до австрійського командування з проханням відновлення поміщицького землеволодіння, ліквідації селянських організацій. Заможне селянство Лівобережжя вимагало приватної власності на землю. Однак Центральна Рада й надалі прагнула проводити «соціалістичний» курс, незважаючи на глибоке розчарування двомісячним соціалістичним експериментом більшовиків. З іншого боку, німецьке командування все більше переконувалося, що уряд УНР не в змозі виконати взяті на себе економічні зобов’язання, оскільки практично не мав відповідного адміністративного апарату. Центральна Рада повисала в повітрі, втрачаючи соціальну опору в усіх версті населення України.

Гетьман Скоропадський.Директорія

Забезпечивши себе підтримкою німецького командування, консервативні лідери скликали Хліборобський конгрес, який представляв в основному середніх і дрібних землевласників. 29 квітня 1918 р. на ньому було проголошено гетьманом України П. Скоропадського. Прихильники гетьмана захопили усі державні установи, Центральна Рада була розігнана німецьким загоном. Скасовувались усі закони Центральної Ради, замість Української Народної Республіки проголошувалася Українська Держава. Закон про тимчасовий державний устрій України віддавав усю повноту виконавчої і законодавчої влади гетьманові, поновлював право приватної власності та оголошував вибори до Українського Сейму.

Гетьманська влада викликала опозицію більшості українських політичних партій, які, не погоджуючись із її соціальною політикою, основними принципами державного будівництва, утворили опозиційний центр – Український національно-державний союз. Незважаючи на протидію як українських, так і багатьох російських партій, що вбачали в Українській державі лише плацдарм для відбудови «єдиної неділимої Росії», гетьманський уряд здійснив ряд важливих державотворчих кроків. Студенти повинні звернути увагу на найважливіші з них. За кілька місяців було створено розгалужений державно-адміністративний апарат. Було встановлено дипломатичні стосунки на рівні послів з 12 державами. Було введено конвертовану національну валюту, забезпечену в основу цукром та іншими природними багатствами України, створено її державний бюджет. За часів Української Держави було засновано 150 нових українських гімназій, відкрито два українські університети, засновано Українську Академію наук, Національну галерею мистецтва, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку та ін. Почалося будівництво постійної армії, створенню якої, однак, протидіяли німці. Здійснювалося поновлення організації козацтва як окремого стану, який мав створити соціальну опору для Української Держави та її армії. Україні було передано судна Чорноморського флоту, захоплені німцями.

Однак режим Скоропадського виявився нестабільним з огляду на цілу низку внутрішніх і зовнішньополітичних причин. Насамперед в очах широких верств населення його компрометувала залежність від німецького командування. Скоропадському ставилися у провину численні каральні експедиції проти селян, які часто ініціювалися місцевими поміщиками і німецькими частинами без відома уряду. Українське селянство, яке прагнуло безплатної передачі поміщицької землі та ліквідації поміщицьких господарств, не могло задовольнитися гетьманськими аграрними законопроектами. Невдовзі вся Україна вкрилася селянськими повстанськими загонами як українського політичного спрямування, так і просто анархістськими або збільшовизованими. В адмініістративному апараті у зв’язку з опозицією більшості української інтелігенції чиновницькі посади були зайняті в основному росіянами з дореволюційного чиновництва, які не приховували свого ворожого ставлення до України. До цього слід додати активну підривну діяльність більшовистських організацій, лідери яких підштовхували соціалістичних діячів Українського Національного Союзу до організації загального повстання проти Української Держави.

За умов, коли поразка Німеччини стала очевидною, Український Національний Союз зважився на виступ проти гетьмана. 13 листопада у Білій Церкві було створено Директорію (В. Винниченко – голова, С. Петлюра – головний отаман, Ф. Швець, О. Андрієвський, Д. Макаренко) для керівництва повстанням. Завдяки участі в ньому десятків тисяч селян гетьманський режим, позбавлений підтримки німецьких військ, які оголоси нейтралітет, був швидко повалений. 19 грудня 1918 р. Директорія в’їхала у Київ; Українська Народна Республіка була відновлена.

Перед новою владою стояли важкі проблеми організації влади, зміцненні української державності, якій загрожували війська Антанти з півдня, більшовицькі частини – з півночі. До цього слід додати швидке формування білогвардійської армії Денікіна, створення польського фронту на північному заході, загроза румунського наступу із-за Дністра. За таких обставин відбувся Трудовий Конгрес (23–28 січня 1919 р.), який до утворення парламенту передав усю законодавчу і верховну владу Директорії. Конгрес затвердив Акт злуки УНР і ЗУНР, проголошений у Києві 22 січня 1919 р.