Філософія Стародавньої Індії.

Зародки індійської філософської думки сягають гли­бокої давнини (2500-2000 рр. до н.е.). Світоглядом ста­роіндійського суспільства була міфологія аріїв та доарійских племен, що населяли Індію. Вона викладе­на у Ведах, — давніх індійських священних текстах, що складалися впродовж XV - VI ст. до н.е. — збірнику міфів, гімнів, заклинань. Слово "Веди" має індоарійський ко­рінь і означає "знання", "мудрість" (порівняйте: «відати»). Веди містять гімни (мантри або сукти) і звертання до богів, давні міфи і перекази, правила молитов і жертвопринесень. У самхітах відображені і перші філософ­ські елементи пізнання природи та місця людини в навколишньо­му світі і природі.

Вони освячували кастовий характер староіндійського суспіль­ства, проголошуючи панування касти жерців, яких називали брахманами.

Веди		Рігведа		самхіти (збірники молитов)		брахмани (питання обрядів)		араньяки (трактати для пустельників — араньїв)
		Сомаведа
		Яджурведа
		Атхарваведа

Пізніше Самхітів виникають брахмани. Брахмани — це комен­тарі до вед, складені жерцями-брахманами. У кожної з вед свої брахмани, які є основою опису та управління ведійськими обря­дами, жертвопринесеннями, перекази про богів, епічних героїв, царів та ін. Найвідоміші брахмани — Шатападха, Гопадха, Айтарея.

Останнім літературним твором ведичного періоду є Упанішади, які ще називають Аран'яками «лісовими трактатами» — завершення Вед. Упанішади, по суті, це відображення найвідвертішої таємниці Вед, своєрідна філосо­фія Вед, «Старий заповіт» індійської теоретичної думки. Термін Упанішада означає «те, що наближає людину до вчителя» (або до Бога). На відміну від звичайних молитов і гімнів, доктрини Упані­шад відомі лише таємничістю, їх таємний зміст гуру розкривали обраним учням.

Які ж фі­лософські ідеї містять Упанішади? Зупиніться на голов­них з них:

• думки про виникнення світу;

• концепції про бачення життєвої долі людини, пере­творення душі;

• ідеї про умови реалізаціі людської свободи;

• процес пізнання світу та ін.

Отже, в основних творах Давньої Індії мова йде про осмислення долі, становища людини, про пошук шляхів звільнення людини від блукань душі і досягнення стану повного блаженства — «мокші». Для вивільнення від земних пристрастей і оволодіння істин­ним знанням людина мала пройти чотири сходинки життя: період релігійного учнівства (брахмачар'я), життя домогосподаря (гархаст'я), самітництво (ванпрастха) і аскетизм (санн'яспі).

Доктринальний блок філософських ідей, що розсіяні в ведичних текстах, пов'язані з уявленнями про Брахму — духовну силу, світову душу, що керує світом та Атман — людську душу. Людська душа може вдосконалюватися, або погіршу­ватися. Людина має прагнути до вдосконалення власної душі. Максимально вдос­коналившись, людська душа зливається із Брахмою. Людина розчиняється у при­роді. Цей стан називається нірваною. У ведах існує, також уявлення про долю — карму, яка заважає людині досягнути нірвани. Карма пов'язана із сансарою — ма­терією, матеріальним началом. Мета людини — це позбавлення від карми. Тільки звільнившись від карми і сансари людина-Атман може злитися із Брахмою, досягнути нірвани.

В індійській філософії існувало два типи філософських шкіл (даршан): класична, ортодоксальна (астіка) і неортодоксальна, некласична (настіка). Авторитет Вед визнавали орто­доксальні школи. Неортодоксальні не визнавали святості Вед, хоча деякі ідеї брали до своїх вчень. До ортодоксаль­них шкіл належали: йога, санкх'я, міманса, веданта, вайшешика, ньяя. Основними філософськими на­прямами, що належать до настіки є: чарвака-локаята, будизм, джайнізм. Якими б різними не були ці напрями, спільним і для астіки і для настіки є мета філософуван­ня — досягнення нірвани. Інакше кажучи, нірвана мета всієї індійської філософії. Усі школи проголошують основою світу Брахмана, Бога, духовну субстанцію.

Астіка

Філософські ідеї школи йога виходять із своєрідно­го з'ясування питання про сутність відношення душі й тіла, духовного і тілесного. Засновником напряму є Патанджалі (ІІ ст. до н.е.). В перекладі із санскриту термін «йога» означає «духовне єднання, духовна досконалість».

Сутність відношення між тілом і душею (за йогою) — у безперервному самовдосконаленні душі й тіла шляхом самозаглиблення людини у свій внутріш­ній світ, що реалізується через безпосереднє бачення й переживання. Йога ставила перед людиною питання про сутність від­ношення душі до тіла, гармонію духовного, тілесного та психічного станів людини. Йоги досягли вражаючих ре­зультатів у філософському обґрунтуванні розуміння лю­дини як саморухливої та самоорганізованої системи.

Йога вчить, що існує система медитаційних вправ для звільнення від карми., а вчення йоги викладену у "Йога-сутрі" та ін. текстах. Йога базується на ґрунтовних знаннях фізіології і психології, яке розвивалось в Індії, протягом тисячоліть. Існує кілька напрямів всередині самої йоги: карма-йога, лайя-йога, дхаяна-йога, самадхі-йога, раджа-йога. Напрям, який створив сам Па­танджалі називається хатха-йога. Ця філософія вчить, що існує декілька щаблів до звільнення від карми:

• Підготовчі вправи морального характеру (вимоги не заподіяти нікому шкоди, бути правдивим, бути поміркованим, бути цнотливим, не брати подарунків, до­тримуватись тілесної та душевної чистоти) та асани (осанки), різні пози для укріп­лення тіла.

• Пранаяма - набір вправ, для здобуття контролю над диханням.

• Прад’яхара - вироблення здатності не реагувати на зовнішні фізичні впливи, наприклад біль. Чи не найбільш брендовою і відомою у світі є здатність йогів спа­ти на гвіздках.

• Сам'яма - найвищий щабель досконалості, який складається із дхарми - вмін­ня утримувати думку,

Метою цього самовдосконалення є досягнення стану самадхи — вищого зосередження, коли згасають всі бажання, припиняється процес мислення і проявляється інтуїтивне розуміння сутності матеріального світу.

Санх'я — проведичний напрям індійської філософії, що виник у VII - VI ст. до н.е. заснований Капілою (VII ст. до н.е.), особою легендарною. Тексти, які вміщують філософію санкх'ї називаються "Санкх'я-сутра" та "Санкх'я-каріна". Центральною ідеєю філософії санкх'я є ідея про те, що все в світі має причину і наслідок. Пізнаючи причину, ми пізнаємо наслідок, а отже отримуємо контроль над своєю долею, кармою, або навіть звільняємось від неї.

Основою світу філософи цієї школи вважали матерію. Існувало два начала: пракрі­ті (першопричина, природа) і пуруша (дух, свідомість). Ці сутності вічні і світ може існувати лише в разі їх взає­модії. Зв'язок пракріті і пуруші розкриває їх основні якості: маса, енергія, прояснення. У філо­софському плані пракріті можна розуміти як першо­причину світу об'єктів. Пуруша у санкх'ї пасивна, але наділена свідомістю, що становить її сутність. Санкх'я вважає, що Всесвіт виник завдяки впливу пуруші на пракріті. Пуруша творить світ завдяки впливу на пракріті трьома якостями: раджас (бажання), тамас (морок), саттва (світло), що є протилежними за своєю суттю одне одному.

Раджас — це спонукаюче начало, джерело діяльності, що є причиною прагення до всього — влади, насолоди, комфорту, вічний збуджуючий неспокій.

Саттва — це здатність об’єктивної реальності повнитись свідомістю, почуттям, інтелектом, необхідна умова добра задоволенняя, ясності, знання.

Тамас — начало пасивне і негативне, що стримує дії, породжує пасивність, байдужість, апатію.

Санкх'я як філософська школа має свою си­стему категорій. Ці категорії є начала існування (на­приклад, зір, слух, смак, розум, душа, дух і т.д.). І, зви­чайно ж, до складу категорій входять пракріті і пуруша.

Міманса за переказами заснована Джайміні (ІІ – І ст. до н.е.) — особливість цієї філософської школи в тому, що вона визнає реальність зовнішнього світу, як вічного і незмінного, без початку і кінця. Заперечується роль Бога у створенні цього світу. Міманса, виступаючи суперником буддизму у вченні про сутність світу, рішуче заперечує ідею нереальності, або ілюзор­ності світу, миттєвості його існування, пустоти або іде­альності його. Міманса вважає, що світ у цілому вічний і незмінний, він не має ні початку, ні кінця, хоча окремі речі в ньому здатні змінюватися, виникати і гинути. Визнаючи багатоманітність світу, міманса зводить її до декількох категорій, зокрема до такої, як субстанція. Субстанція (у розумінні міманси) — це основа всіх якостей, що існує у дев'яти модифікаціях: земля, вода, повітря, вогонь, ефір, душа (Атман), розум, час і простір.

У пізнанні виділяється: безпосе­реднє і опосередковане пізнання. Головні джерела пізнан­ня: порівняння, логічний умовивід, постулювання та ін.

У вирішенні проблеми пізнання міманса стоїть на позиціях сенсуалізму. На особливу увагу заслуговує вчення міманси щодо зв'язку мови і мислення, слова і його значення. Міманса розрізняє вічні, незмінні зву­кові субстрати, слова і їх конкретні фонетичні вирази, здатні модифікуватись і змінюватись під впливом лю­дини.

Веданта, заснування якої пов’язують з іменем Бадараяни (ІІІ-ІV ст.) є об'єктивно-ідеалістич­ною школою, що обґрунтовує існування Брахмана (Бога), який і є кінцевою та єди­ною основою буття. Людська душа (Атман) — тотожня з Брахманом. Реальний світ — це сам Брахман у своєму емпіричному прояві. Він є єдністю буття, свідомості і раю.

Людська душа (Атман) тотожна з Брахманом і його емпіричним втілен­ням. Усі відмінності між явищами зовнішнього світу, між Атманом і Брахманом — лише ілюзорні породження людської необізнаності. Тільки той, хто пізнав Брахмана, усвідомив свою тотожність з ним, набуває справжньої свободи. Досягнення істинного знання — брахмавід’ї — передбачає ряд умов:

• прагнення до звільнення;

• віру у власну можливість пізнання суті Брахмана;

• усвідомлення відмінності між вічним буттям Брахмана і мінливим характером сансари — світу матеріальних речей;

• спокій духу

• помірність, відчуженість, терпіння і зосередженість.

У більш пізньому своєму прояві веданта визнає за тілом і душею реальність їх існування.

Засновником школи вайшешика вважають мудреця Кананду (ІІІ ст. до н.е.). Школа вайшеши­ка займалась подальшою розробкою таких традиційних ідей філософії Стародавньої Індії:

• розуміння світу як поєднання фізичних елементів — землі, води, світла, повітря і т.д.;

• уявлення, що всі предмети і явища дійсності (включно із свідомістю і мисленням) є про­дуктами первинних атомів.

Вчення школи вайшешика про атоми грунтується на основі математичної теорії про нескінченно малі величини. Атоми вічні, незмінні, протяжні, неподільні, мають розмір і форму.

За вченням вайшешика, все існуюче обіймають сім кате­горій: субстанція, якість, дія, загальне, особливе, прита­манне, заперечення, або небуття. Основною категорією є субстанція, яка виявляє сутність речі. Теорію пізнан­ня вайшешика будує на базі ідеї, що предметом пізнан­ня є об'єктивно існуючий світ. Він пізнається через сприйняття, висновок, пам'ять та інтуїцію. Субстанція як го­ловна реальність виступає в дев'яти формах.

П'ять із них є земля, вода, повітря, вогонь і ефір. Поєд­нання землі, води, вогню і повітря створюють фізичний світ. Вайшешика вважає, що матеріальний світ існує в просторі, часі та ефірі. Він управляється всезагальним, моральним законом (дхармою), який визначає порядок у Всесвіті і зумовлює поведінку людини.

Оригінальність філософської школи н'яя, засновником якої вважають Готаму, якого ще називали Акшепада — «мислитель» (сер. ІІІ ст. до н.е.) виявляєть­ся в тому, що вона є вершиною староіндійської логіки і теорії пізнання. Логіка н'яя виникла в процесі узагаль­нення прийомів і методів публічних філософських ви­ступів, які широко практикувались у Стародавній Індії. Щодо теорії пізнання н'яя, то вона виходить із прин­ципу: знання відповідає об'єктивній дійсності, яка існує незалежно від суб'єкта пізнання. Н'яя вважає, що існує чотири джерела вірогідного пізнання:

• чуттєве сприй­няття — прат’якша;

• логічний висновок — анумана;

• порівняння — упамана;

• словес­не свідчення авторитетів, що заслуговують на довіру — шабда.

Істинне пізнання — у єдності сприймання: порівняння, висновок і свідчення — ось елементи істинного сприйняття дійсності і розуміння своєї істинної природи.

Крім звичайного сприйняття в ученні істинного пізнання н'яя виділяють ще й інтуїтивне пізнання — йогаджу, яким володіють мудреці, що досягли божественного розуміння світу, духовної досконалості — йогіни.

Пізнання власної істинної природи є необхідною умовою звільнення людини від страждань. Розуміючи всю помилковість власних бажань і спонукань, людини не підпадає під вплив карми і відривається від світу страждань.