4. Розмежування господарського права від інших галузей права і їхня взаємодія.

Сьогодні думки вчених стосовно питання про те, що становить со­бою господарське право, не є однозначними. Одні науковці не визнають господарське право як самостійну галузь права, та вважають його інте­грованим законодавством, що перебуває на межі багатьох юридичних та економічних галузей. Другі — вважають, що значний масив норм, які регулюють господарські відносини, є частиною цивільного права. Треті — переконані, що господарське право є самостійною галуззю права, існування та специфіка якої визначається передусім предметом її регулювального впливу та метою, задля якої він здійснюється.

Основна причина розходжень у поглядах представників двох науко­вих концепцій — цивілістичної (концепції «єдиного цивільного права») та господарсько-правової корениться у різному розумінні способів по­шуку правильних правових рішень: якщо перші намагаються їх віднай­ти у самому праві та його догмах, то другі — насамперед у «природі речей», у реальних потребах економічного розвитку.

Крім того, про самостійність господарського права як окремої галузі права свідчать і вихідні положення загальної теорії права. Так, для утворення само­стійної галузі права мають значення декілька факторів: наявність влас­ного специфічного предмета регулювання, неможливість урегулювання відносин, що залучаються до предмета правового врегулювання за до­помогою інших галузей права, необхідність застосування особливого методу регулювання та єдина мета, якій служить ця галузь права. Ви­никнення нової галузі права зумовлюється насамперед соціальними потребами у ній, появою якісно нових суспільних відносин, що потре­бують правової регламентації. Перехід до ринкової економіки і відповідно розширення приватного сектору економіки, бурхливий розвиток господарської діяльності, поява нових форм господарювання, вихід вітчизняних суб’єктів господарювання на зовнішній ринок та багато інших чинників зумовили потребу регулювання відносин, пов’язаних з організацією та здійсненням господарської діяльності у напрямку спеціалізації.

Згідно зі ст. 4. Господарського кодексу (ГК) України не є предметом його регулювального впливу:

– майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Ци­вільним кодексом (ЦК) України;

– земельні, гірничі, лісові та водні відносини, відносини щодо ви­користання й охорони рослинного і тваринного світу, територій та об’єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря;

– трудові відносини;

– фінансові відносини за участі суб’єктів господарювання, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів;

– адміністративні та інші відносини управління за участі суб’єктів господарювання, в яких орган державної влади або місцевого само­врядування не є суб’єктом, наділеним господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-господарських повноважень щодо суб’єкта господарювання.

До господарських відносин, що виникають із торговельного море­плавства і не врегульовані Кодексом торговельного мореплавства Укра­їни, застосовуються правила цього Кодексу.

Найбільш дискусійним є питання розмежування сфери дії господарського та цивільного права. Ця дискусія значно ускладнюється суперечністю цивільно-правових позицій. З одного боку, згідно зі ст. 1 ЦК України цивільним законодавством регулюються особисті немай­нові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Таке визначення можна трактувати з двох протилежних ракурсів:

1. Вважати, що поняття «особисті» належить тільки до характерис­тики немайнових відносин. Однак тоді виникає питання, в якій сфері виникають майнові відносини, що є предметом регулювального впливу цивільного права?

2. Вважати, що «особистий характер» є визначальною характерис­тикою усіх цивільних відносин. У такому разі слід визнати, що цивіль­ними є відносини, які виникають у особистій (побутовій) сфері. І саме це, на переконання автора, відповідає сутності цивільного права як частини системи права, сфера дії якого об’єктивно обмежена службовою роллю — захистом особистих інтересів учасників цивільних відносин, не пов’язаних із здійсненням ними будь-якої професійної, зокрема господарської, діяльності.

Утім, ЦК України містить положення про суб’єктів господарюван­ня (підприємницькі товариства, фізичну особу-підприємця), про окре­мі види договірних зобов’язань, які виникають під час здійснення господарської діяльності такими суб’єктами. У той же час загальні за­сади цивільного законодавства спрямовані на задоволення потреб суто цивільного (побутового) обороту, відповідно на забезпечення реалізації виключно приватних інтересів його учасників. Так, відповідно до ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є: 1) не­припустимість свавільного втручання у сферу особистого життя люди­ни (але відносини в царині комерційного обміну не належать до сфери особистого життя); 2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; 3) свобода договору; 4) свобода підприємницької діяльності, яка не за­боронена законом (однак не враховано зовнішній економічний фактор — державне регулювання економічних процесів.); 5) судовий захист цивільного права та інтересу (йдеться виключно про приватний інтерес, тоді як у сфері господарювання потребують захисту й публічні інтереси); 6) справедливість2, добросовісність та розумність (це загальні засади права як такого). Зазначені галузеві принципи правового регулювання створюють «несучу конструкцію», навколо якої формуються норми, інститути та галузь цивільного права в цілому. Саме на цих принципах «будується» увесь галузевий цивільно-правовий інструментарій, що служить загальній меті цивільного права. Утім цілком очевидно, що традиційний набір цивільно-правових засобів, за­снований на принципах цивільно-правового регулювання, нездатний по­вною мірою забезпечити реалізацію всього спектра інтересів (зокрема публічних), які виникають у сфері господарювання. Із цих міркувань абсолютно ґрунтовним є обурення представників господарсько-правової концепції з приводу прагнення вчених-цивілістів вийти «на нові обрії» цивільно-правового регулювання, однак, при цьому зберегти традицій­ний набір самих засобів такого регулювання.

Більше того, цивільне право взагалі не має на меті реалізацію публічних інтересів, сформованих на основі найважливіших суспіль­них потреб (у забезпеченні економічної безпеки, ефективного ви­користання природних ресурсів, підтримці та захисті економічної конкуренції, відтворенні основних засобів виробництва, інновати­зації виробництва тощо). У той же час ринкова саморегуляція у чистому вигляді не може існувати. Економіка може саморегулюва­тися лише за ефективного і стабільного законодавства та розвиненої інфраструктури.