2. Форми безготівкових розрахунків

Оскільки всі підприємства і організації повинні обов'язково зберігати свої грошові кошти на рахунках в банках, то на практиці їх взаємовідносин повинні використовуватися певні форми платіжних документів. Вони заповнюються підприємством і служать для банку розпорядженням по списанню чи зарахуванню грошових засобів на рахунок підприємства.

Всі платіжні документи повинні відповідати вимогам встановлених стандартів і мати в обов'язковому порядку наступні реквізити:

• найменування розрахункового документа;

• номер, дата, місяць і рік виписки;

• найменування та номери банків платника і одержувача коштів;

• номери рахунків платника і одержувача коштів (в банку);

• найменування платника і одержувача;

• призначення платежу (крім чеків);

• сума платежу цифрами та прописом;

• на першому примірнику розрахункового документа повинні бути підписи керівника підприємства, головного бухгалтера, відбиток печатки.

Відповідно до існуючої в нашій країні практики встановлені такі форми безготівкових розрахунків: платіжними вимогами, платіжними дорученнями, платіжними вимогами-дорученнями, акредитивами, чеками, векселями.

Використання тієї чи іншої форми платіжних документів не залежить від банку, а визначається договором між платником і одержувачем коштів. При виборі тієї чи іншої форми розрахунків підприємства повинні враховувати багато факторів: місце знаходження платника та покупця, швидкість обігу грошових коштів, можливість взаємного контролю, джерела коштів для платежу, гарантію сплати і т.д.

Платіжна вимога – це документ, який містить вимогу одержувача коштів платнику про сплату певної суми грошей через банк.

Платіжне доручення – це документ, який містить наказ платника банку про списання з його рахунку певної суми та перерахування її на рахунок одержувача.

Платіжні доручення зручні при авансовій оплаті за товари, при виконанні платежів до бюджету тощо.

Платіжна вимога-доручення – це комбінований розрахунковий документ, який об'єднує платіжну вимогу і платіжне доручення. Частину документу "платіжна вимога" заповнює одержувач, а другу частину – "доручення" – заповнює платник при згоді на оплату.

Акредитив – це розрахунковий документ, який містить доручення банка платника банку одержувача оплатити товар (послуги) лише при виконанні одержувачем умов, вказаних в акредитиві. Акредитив вигідно використовувати у відносинах з неакуратними платниками.

Розрахунковий чек – документ, який містить доручення чекодавця (платника) банку про перерахування з його рахунку певної суми грошей на рахунок чекодержателя (одержувача) при здачі ним чека в банк.

3. Закон грошового обігу

Обіг грошей здійснюється на основі притаманних йому законів. Одним з найважливіших є закон, який визначає кількість грошей, необхідних для обігу.

Закон грошового обігу передбачає, що протягом певного періоду в обігу має бути певна, об'єктивно зумовлена грошова маса. Він з'ясовує внутрішні зв'язки між кількістю грошей в обігу і масою товарів, рівнем цін, швидкістю обороту грошей.

Згідно з класичним підходом кількість грошей, необхід­них для обігу, може бути визначена за такою формулою:

КГ =

СЦ - К + П - ВП

О

де КГ — кількість грошей, необхідних для обігу;

СЦ — сума цін товарів, реалізованих протягом року;

К — сума цін товарів, про­даних у кредит;

П — платежі за кредити минулого року;

ВП — платежі, які взаємно погашаються;

О — швидкість обороту однієї грошової одиниці за рік.

В умовах паралельного обігу золотих і паперових гро­шей діяв закон їхнього обігу. Сутність закону обігу паперо­вих грошей полягає в тому, що випуск їх повинен дорівню­вати тій кількості замінених ними золотих грошей, яка не­обхідна для забезпечення нормального товарного обігу. Пе­реповнення каналів обігу паперовими грошима неминуче призводить до знецінення їх, тобто веде до інфляції.

Більшість сучасних західних економістів для визначен­ня кількості грошей, необхідної для обігу, базуються на нео­класичній теорії збалансованості грошової і товарної мас, запропонованої американським економістом І. Фішером:

М • V = Р • Q,

де М - маса грошей в обігу;

V — середня швидкість обігу гро­шей;

Р — середній рівень цін на товари та послуги;

Q — кількість товарів та послуг, представлених на ринку.

З цього рівняння можна визначити кількість грошей, необхідних для обігу:

М = Р• Q

V

Однак у сучасних умовах потреба в грошах не обмежується лише товарними угодами. Вона доповнюється попитом на гроші, зумовленим заощадженнями готівкових грошей насе­ленням, придбанням комерційних та державних цінних папе­рів тощо. Якщо позначити цей попит на гроші показником L/(r), то формула кількості грошей набуде такого вигляду:

М = Р• Q + L/(r)

V

Різноманітність грошових засобів, які функціонують у сучасній економіці, потребує виміру грошової маси (рис. 1).

Рис. 1. Структура грошової маси

Грошова маса — це сукупність усіх грошових за­собів у готівковій і безготівковій формах, які забезпе­чують реалізацію товарів, послуг і всі нетоварні пла­тежі у народному господарстві.

Насамперед грошову масу можна поділити на дві частини — активні гроші, які постійно використовуються в готівковому й безготівковому обігу, і пасивні гроші (або "квазі-гроші"), які потенційно можуть бути використані як гроші за певних умов.

Залежно від рівня ліквідності грошові засоби ранжуються і зводяться у грошові агрегати М₀, М_х, М₂, М₃, L (рис. 2).

Рис. 2. Агрегатні показники грошової маси

Структура грошової маси відображає структуру і рівень розвитку економіки країни: чим менша частка готівки у загальній грошовій масі, тим ефективнішою та розвинутішою вважається ця національна грошова система. У розвинутих країнах на готівку припадає лише 5 - 10 % грошової маси, а в Україні поза банками обертається близько 50 % готівки. У кожній країні існує своя методика створення грошо­вих агрегатів. Так, у Франції розраховують і використовують 2 агрегати, в Німеччині і Швейцарії - 3, США - 4, Англії - 5, Україні 4 (М₀, М₁, М₂, М₃).