Виховання в школах в країнах Західної Європи
В епоху Середньовіччя в Західній Європі склалося кількам типів вихованих систем. Серед них вирізнялося церковне (духовне) виховання, що здійснювалося в християнській сім’ї та церковних школах: парафіяльних, монастирських, соборних.
Християнська філософська педагогічна думка головною метою виховання бачила спасіння душі . Основою виховання признавався божественний початок. Носіями християнської педагогіки були, в першу чергу, служителі католицької церкви. Велику роль відігравали ідеї античних філософів в появі схоластики (школа). Величним схоластом є французький богослов і педагог Абеляр (1079 – 1142). Він вчив досягати високого положення за допомогою освіти. Він казав, що знання – це результат самостійної роботи.
5. Августин Блаженний (354-430 рр.) — філософ, високий церковний ієрарх, політичний діяч, автор твору "Сповіді". Він доходить висновку про необхідність використання античних авторів у шкільній освіті. На його думку, шкільна освіта, яку людина здобуває в юності, не може перешкоджати її духовному розвиткові, не повинна заважати їй здобувати істинне знання, що міститься в християнському вченні. Початковою точкою історичного розвитку, за Августином, є творення світу. Перший період людства починається за часів Адама і закінчується Ноєм; першими представниками двох незримих "градів" були Каїн та Авель. Передостанній період припадає на часи від Давида до Христа, з появою якого почався останній період, що завершує світову історію.
Важливим складником Августинового вчення була теорія особистості. Він, за словами сучасників, був першим мислителем, який здійснив аналіз філософських і психологічних понять — "людина" і "людська особистість". Як свідчать філософи та культурологи, після Августина основним питанням християнського світобачення стає поводження людини у світі, її правильне ставлення до світу й до Бога.
Теорія особистості стає теорією моральної особистості, дослідницький пошук зосереджується на духовних потенціях людини в її моральному вимірі. Отже, Августин сформулював тематичну філософську тріаду, покладену в основу теоретичного мислення всього Середньовіччя: Бог — світ — людина.
Аніцій Манлій Северин Боецій (бл. 480-525 рр.) - своїми філософськими творами ("Про Трійцю", "І Отець, і Син", "Проти Євтихія та Несторія" та ін.) заклав основи нового типу філософського мислення, визначив нові критерії інтелектуального життя європейського суспільства, визначив нову систему освіти.
Саме Боецій остаточно поділяє тодішню систему " семи вільних мистецтв" на два рівні — вищий ("тривіум") та нижчий ("квадривіум"). Нова структура навчання передбачала "математичну" освіту як передумову істинної науки — філософії. Програма елементарних шкіл періоду Середніх віків передбачала вивчення абетки, формування у дітей навичок читання та письма, засвоєння ними найпростіших релігійних текстів і основних молитв. Навчання співу й участь у богослужінні були обов'язковими компонентами шкільної освіти.
Учні граматичних шкіл повинні були не тільки вивчати мову. На перший план висувалися завдання щодо формування навичок лінгвістичного аналізу (граматика) і використання мови як засобу викладення думок та інструменту логічного мислення (риторика, діалектика або логіка). Відтак, освіта як процес забезпечувала міцність і надійність засвоюваних знань і водночас спонукала учнів до вивчення логіки, філософії і теології. Метою освіти в цих школах, розвиток яких відноситься до пізнього середньовіччя, була підготовка учнів до практичної діяльності — оволодіння нотаріальною справою, мистецтвом написання листів тощо.
У середньовічних школах не існувало уніфікованої процедури допуску вчителів до викладання. Видача ліцензій на право викладати було монополією церкви. Підставами для видачі такої ліцензії, в першу чергу, було отримання відповідного вченого ступеня в університеті, а також наявність викладацького досвіду. Магістрам звичайних міських шкіл було достатньо отримати ступінь магістра граматики чи бакалавра мистецтв. Великі кафедральні школи не мали проблем із залученням викладачів, що мали університетські ступені, для яких праця тут була доброю основою для подальшої церковної чи академічної кар'єри.
Організаційні форми монастирських шкіл розробив та виклав Бенедикт Нурсійський (Бенедиктів закон, 529 р.). При заснованих ним монастирях (у першій половині IV ст. коло Понту) були притулки для сиріт і школи для хлопців, які мали намір стати монахами. До школи приймали також і тих хлопців, що бажали здобути освіту. Високорозвинене чернецтво Візантії (свої початки бере з Єгипту) і численні монастирі мали величезний вплив на духовний розвиток народів Східної Європи.
Основний зміст монастирської шкільної науки розробив Магна Флавій Аврелій Кассіодор (бл. 487р.-бл. 578р.). Серед творів, що належать перу Кассіодора, особливе місце посідають "Варії". За різнобічність інформації їх можна назвати першою енциклопедією Середньовіччя. Опубліковані у 537—538 роках. Твір подавав широкі відомості про соціальне, державне, політичне, культурне життя остготського суспільства, а також про сільське господарство, ремесло, звичаї, військову справу. Не залишив поза увагою Кассіодер і народні повстання, дав пояснення природних явищ, змалював портрети сучасників.
Монастир Кассіодера, який він заснував на півдні Італії в середині 50-х років, був справжнім осередком духовних традицій і знань. Три елементи його структури як культурного центру стали традиційними для всього Середньовіччя: бібліотека — сховище книжок і рукописів; скрипторій — майстерня письма для розмноження й поширення рукописів, що використовувалися для потреб монастиря й на продаж; школа — навчальний заклад. Члени "Віварію" (так звався маєток, в якому було засновано монастир) знайомилися зі священними науками та вільними мистецтвами.
Безперечним є внесок Карла Великого (768—814 рр.) у поширення освіти. Низкою Уряджень він вимагав, щоб при кожній Церкві були школи, а у 802 році окремим розпорядженням наказав кожному батькові посилати сина до школи.
При дворі він заснував "Академію", учнями якої були члени королівського й аристократичних родів. Управителем цієї школи став відомий філософ свого часу Алкуїн. Найвизначніші праці Алкуїна -"Про розум душі", перший західноєвропейський середньовічний трактат із психології, та "Діалектика" — твір, що вперше виводив діалектику з переліку вільних мистецтв. У навчальному процесі він застосовував методи навчання латини, що стимулювали у молоді інтерес до науки.
Важливе значення для розвитку педагогічної думки раннього Середньовіччя мала схоластика - система мислення, яка полягала в застосуванні законів формальної логіки для обґрунтування догматів релігії. Як і філософія, вона створювала алгоритми дедуктивних міркувань; виявом її у навчанні було переважно вивчення формально-логічних доведень певних релігійних положень. Схоластичне навчання розвивало витонченість розуму, але придушувало самостійність мислення людини. Схоластика сприяла розвиткові абстрактного мислення, але це була лише гімнастика для розуму, вона не розвивала інтересу до реального світу, до природничих наук.
Серед тогочасних представників філософського напрямку вирізняється Фома Аквінський (1225—1274 рр.). Він намагався поєднати наукові знання та християнську релігію, визначивши при цьому пріоритет релігійних постулатів. Учений-філософ сформулював п'ять доказів існування Бога як першопричини та кінцевої мети існуючого світу. Твори Ф. Аквінського ("Про вічність світу проти воркунів"; "Про єдність розуму проти Авєрроеса"; "Про єдність розуму проти авєрроїстів"; "Про правління владик"; "Про існування і сутність" (1250-1256 рр.); "Сума істини католицької церкви проти язичників" (1259—1264 рр.)) становили основу вивчення богослов'я у школі епохи Середньовіччя. Останній твір Фоми "Сума теології" (1265-1274) залишився незакінченим і був дописаний учнями. За Ф. Аквінським, теологія — "це інтелектуальна процедура для закріплення віри". "Але якщо людина вірить, якщо нею інстинктивно оволодіває Дух Божий, нащо їй схоластичні роздуми. Останнє слово дано взагалі не для систематичного роздуму", — писав Ф. Аквінський. Тобто він визнавав самостійність природного буття й людського розуму, але був переконаний у тому, що природа завершується в благодаті, а розум — у вірі.
Для суспільного устрою Середньовіччя характерним був поділ на суспільні класи або стани. Цей устрій визначав звичаї та порядок життя, права та систему виховання. Визнаючи примат Церкви, стани все-таки мали свободу в упорядкуванні обов'язків своїх членів і вихованні їх згідно з потребами, вимогами й соціальними уявленнями. Тому й виховання молоді відбувалося різними шляхами.
Починаючи з XII століття, міста стають основним місцем зосередження освітянських інституцій. Культурна та соціальна ситуація Відродження XII ст. не тільки породила феномен вищої освіти (колискою якої стали міські школи Північної Франції, в першу чергу Париж), але й спричинила значне збільшення числа шкіл, які знаходилися під контролем місцевих єпископів. За рівнем і за змістом освіти, що надавалася, як і за характером питань, які розв'язувалися, міські школи відрізнялися суттєвою простотою. Спільною рисою була їх доступність для всіх бажаючих здобути освіту і спроможних заплатити за це необхідні гроші.
Епоха пізнього Середньовіччя позначена як збільшенням числа шкіл та аудиторії грамотних людей, так і суттєвою різнобарвністю освітянських закладів, серед яких особливе місце посідають школи, які не знаходилися під прямим церковним контролем. Суттєвого розвитку набувають школи, які спеціально готували своїх учнів до адміністративної діяльності в системі державного правління.
Поворот до зацікавленості земними, дочасними людськими справами запримічається вже в пізньому Середньовіччі. Велику роль у поширенні цього нового руху відіграють Франческо Петрарка (1304—1374 рр.), К. Салютаті (1331-1406 рр.), Леонардо Бруні (1370-1444 рр.), П'єтро Паоло Варджеріо. Виявом цього руху в мистецтві стає "ренесанс" — Відродження — з такими велетнями духу, як Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело й інші.
Загалом, цей рух спричинив зародження італійського гуманізму. Але він не обмежується тільки тяжінням до відродження класичної старовини. Це був ґрунт, на якому зароджувалося нове життя, нові Ідеї. Людина усвідомила власну цінність, а разом з тим намагалася розвинути свою індивідуальність, досягти власної мети буття.
Класичні ідеали людини Середньовіччя — аскета-ченця чи лицаря-воїна — заступає новий ідеал яскравої, сильної особистості, яка, прагнучи досягти щастя на землі, розвиває й утверджує творчі здібності своєї активної натури.
Нові уявлення про призначення людини на землі дали змогу переосмислити середньовічні педагогічні ідеали, які відтепер набирали цілком світського характеру. Відбувалося це в першу чергу в процесі фізичного виховання особистості.
Таким чином, видатні представники античної науки та науки Середніх віків залишили сучасній педагогіці цінний спадок.