Вступ до курсу «право інтелектуальної власності»

О. ХАРИТОНОВА доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри права інтелектуальної власності та корпоративного права (Національний університет «Одеська юридична академія»)

ткштшшшшшттяшшшштшшшшяшит; чюштшшшшштт

МЕТА

Ознайомлення з основними поняттями та категоріями права інтелектуальної власності, визна­чення предмета та методу правового регулювання відносин інтелектуальної власності, визначення місця права інтелектуальної власності в системі галузей права України та його структури.

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

1. Інтелектуальна діяльність та інтелектуальна власність.

2. Предмет правового регулювання відносин інтелектуальної власності.

3. Метод регулювання відносин інтелектуальної власності.

4. Поняття права інтелектуальної власності: проблема визначення та його місце в системі галузей права України.

5. Структура права інтелектуальної власності.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

суспільства взагалі без духовного роз­витку. Світовий досвід переконує, що там, де глибоко усвідомлюють значен­ня і роль цих трьох чинників для суспільного розвитку і приділяють їм належну увагу, країна залучається до числа держав із високо розвиненою

1. Бошицький Ю. Л. Право інтелектуальної власності: навч. посіб. — К., 2007. — 488 с.

2. Базшіевич В. Д., Ільїн В. В. Інтелектуальна власність : креативи метафізичного пошуку. — К., 2008. — 687 с. (Київському національному університету імені Тараса Шевченка — 175 років).

3. Дозорцев В. А. Интеллектуальные права : Понятие. Система. Задачи кодификации : сб. ст. / Исслед. центр частного права. — М., 2005. — 416 с.

4. Дроб'язко В. С, Дроб'язко Р. В. Право інтелектуальної власності: навч. посіб. — К., 2004.

5. Право інтелектуальної власності: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / за ред. О. А. Підопригори, О. Д. Святоцького. — К., 2002. — 624 с.

6. Право інтелектуальної власності: академ. курс : підруч. для студ. вищ. навч. закл. / О. П. Орлюк, Г. О. Андрощук, О. Б. Бутнік-Сіверський та ін. ; за ред. О. П. Орлюк, О. Д. Святоцького. — К., 2007. - 696 с.

1. Інтелектуальна діяльність та інтелектуальна власність

У сучасних умовах будь-який вид діяльності людини просто неможли­вий без належного науково-технічного забезпечення, так само як неможли­вий соціально-економічний прогрес

© О. Харитонова, 2011

економікою. Очевидним є те, що всі країни з високо розвиненою ринковою економікою вирізняються високим рівнем освіти, науки і культури. Саме це зумовлює та визначає рівень ци­вілізованості того чи іншого суспіль­ства. Вони ж є у переважній більшості саме результатом творчої діяльності людини, оскільки стан освіти і культу­ри зумовлюється рівнем розвитку науки. Тому зайво нагадувати про зна­чення належного регулювання відно­син інтелектуальної власності, без чо­го, власне, неможливий динамічний розвиток сучасного суспільства.

Для того щоб встановити, що таке «інтелектуальна власність», маємо з'ясувати, який сенс надається цьому терміну, що означає у такому кон­тексті термін «інтелектуальна діяль­ність» і як розуміється поняття «влас­ність» стосовно сфери інтелектуаль­ної діяльності, врешті, що є передумо­вами та чинниками виникнення інте­лектуальної власності.

Необхідність визначення сутності цих понять зумовлюється й тими мірку­ваннями, що залежно від того, як будуть тлумачитися ці поняття, мають визнача­тися й відносини, що належать до сфери права інтелектуальної власності.

Попри зовнішню нескладність тлу­мачення терміна «інтелектуальна діяльність», який, здавалося б, можна просто перекласти як «розумова діяльність» (від лат. іпіеІІесШаїіз — ро­зумовий), визначення цього терміна не може ґрунтуватися на такому спро­щеному підході. Адже інтелектуальна (розумова) діяльність може мати місце у багатьох випадках, не даючи при цьому результатів, які можуть ста­ти предметом (об'єктом) права інте­лектуальної власності (наприклад діяльність вчителя, правознавця, бух­галтера тощо). Разом із тим така діяльність є розумовою.

Отже, у широкому сенсі «інтелек­туальний» це і «розумовий», і «духов­ний» [1], а поняття «інтелектуальна діяльність» охоплює усі види розумо­вої праці (діяльності), що здійснюють­ся людиною.

Оцінюючи сутність та значення інтелектуальної діяльності стосовно постіндустріального суспільства, слід визнати плідним підхід, при якому інтелектуальна діяльність розуміється як одна із форм життєдіяльності лю­дини, сутнісна основа процесу ство­рення інтелектуального продукту та відтворення інтелектуального капіта­лу, найпотужніша рушійна сила роз­витку людської цивілізації.

При цьому важливим моментом у тлумаченні поняття інтелектуальної діяльності є розрізнення у ній двох взаємопов'язаних аспектів: репродук­тивного — спрямованого на вирішен­ня стандартних завдань, досягнення заданих результатів, застосування відомих алгоритмів та типових за­собів; і творчого (продуктивного) -спрямованого на вирішення нестан­дартних завдань, які вимагають ство­рення нових (неповторних, оригіналь­них, унікальних) або нестандартного застосування відомих засобів у прин­ципово нових ситуаціях, які не мають аналога в минулому [2].

Таким чином, категорія «інтелекту­альна власність», будучи пов'язаною з поняттям інтелектуальної діяльності та поняттям творчої діяльності, разом із тим, не є тотожною ні першому, ні другому поняттю.

Розглядаючи поняття інтелекту­альної власності, слід зазначити, що нерідко характеристика останньої ґрунтується на згадуваному вище ши­рокому розумінні терміна «інтелекту­альний», внаслідок чого інтелектуаль­на власність визначається як «ідеї і духовні цінності», належність яких ав­

торові закріплено у правовому поряд­ку. До юридичного обігу цей узагаль­нюючий термін увійшов після прий­няття 14 червня 1967 р. у Стокгольмі Конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності. За цим документом до об'єктів права інтелектуальної власності належать: літературні, художні твори та наукові праці [3].

Не заперечуючи можливість такого узагальнюючого підходу в цілому, ра­зом із тим видається виправданим більше уваги приділити характерис­тиці поняття «власність», в якому сконцентрована концептуальна сут­ність бачення відносин щодо резуль­татів інтелектуальної, творчої діяль­ності.

Слід зазначити, що у вітчизняній навчальній літературі в галузі права інтелектуальної власності у підходах до визначення поняття та характерис­тики інтелектуальної власності скла­лася певна традиція, згідно з якою правознавці головну увагу зосереджу­ють на характеристиці права інтелек­туальної власності, часом практично не характеризуючи відносин «фактич­них» (суспільних, економічних) інте­лектуальної власності, тоді як пред­ставники економічної науки більш ретельно аналізують саме поняття інтелектуальної власності. Разом із тим дослідження інтелектуальної власності під кутом зору економічної теорії мають свою вразливу точку, оскільки в них нерідко поняття влас­ності надмірно ставиться у залежність від речей матеріального світу, щодо яких виникає власність. У підсумку це часом призводить до того, що «інте­лектуальна власність» знову-таки роз­глядається як «права», внаслідок чого різниця між поняттями «інтелекту­альна власність» та «право інтелекту­альної власності» виглядає надто непевною. Наприклад, В. Антонов відштовхується від звичайного зна­чення слова «власність», розуміючи їх як суспільні відносини, що історично склалися, щодо привласнення або роз­поділу речей, матеріальних предметів, які і є об'єктами власності. Але при цьому він звертає увагу на те, що, не будучи в чиємусь володінні, результат інтелектуальної діяльності ніби і не належить нікому, не маючи «природ­ного» власника. Отже, констатується, що у загальновживаному розумінні «інтелектуальна власність» — це права на результати розумової діяльності людини в науковій, художній, вироб­ничій та інших сферах, які є об'єктом цивільно-правових відносин у частині права кожного володіти, користувати­ся і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяль­ності, які, будучи благом нематеріаль­ним, зберігаються за його творцями і можуть використовуватися іншими особами лише за узгодженням з ними, крім випадків, визначених у законі [4].

Отже, виходить, що «інтелектуаль­на власність» — це права, а відтак різ­ниці між поняттями «інтелектуальна власність» та «право інтелектуальної власності» майже не існує.

Викладене вище зумовлює доціль­ність характеристики поняття «влас­ність» у його «юридичному» значенні, розумінні.

Як в економічній теорії, так і в юри­спруденції термін «власність» зазвичай вживається для позначення належ­ності комусь речей. Тобто власність розуміється як присвоєння особою за­собів і продуктів виробництва усере­дині та за допомогою певної суспільної форми.

Визначення власності за допомо­гою категорії присвоєння, зокрема, властиве працям К. Маркса, де кате­горії власності та присвоєння тісно

•ПРАВО УКРАЇНИ • 207? • № 3 •

.313

пов'язані одна з одною. Такий підхід до визначення власності загалом мож­ливий, але з конкретизацією поняття «присвоєння».

У зв'язку з цим має інтерес визна­чення власності як такого ставлення особи до речі, при якому вона вважає річ своєю, за умови, що інші ставлять­ся до цієї речі як до чужої.

З такого розуміння власності вип­ливає, що власність — це ставлення лю­дини до речі. Проте, оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, які не є власниками цієї речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з при­воду речей. З одного боку — власник, що ставиться до речі як до своєї, з дру­гого — не власники, тобто усі інші осо­би, що мають ставитися до неї як до чу­жої. Це означає, що ці особи зобов'язані утримуватися від зазіхань на чужу річ, а отже, і на волю власника мати цю річ.

Таким чином, з погляду тра­диційного підходу, власність — це такі суспільні відносини з приводу речей, у яких одні особи (власники) ставлять­ся до речей як до своїх, а всі інші осо­би (не власники) ставляться або мають ставитися до цих самих речей як до чужих і утримуватися від будь-яких зазіхань на ці речі.

Хоча у літературі поняття влас­ності пов'язується переважно із при­своєнням речей, однак немає достат­ньо обґрунтованих перешкод поши­рювати відповідні положення на присвоєння інших благ, у тому числі немайнових. Тому керуємося тим, що власність у такому широкому (модер­нізованому ) значенні може розумітися як суспільні відносини з приводу речей та інших матеріальних і нематеріаль­них благ, у яких одні особи (власники) ставляться до певних благ як до своїх, а всі інші особи (не власники) став­ляться або мають ставитися до цих самих благ як до чужих і повинні утри­муватися від зазіхань на ці блага.

Ставлення власника до блага, яке йому належить, виражається у во­лодінні, користуванні, розпорядженні, управлінні нею тощо.

Володіння благом означає юридичне та фактичне панування власника над благом, можливість впливати на це благо в будь-який момент. Варто наго­лосити, що володіння благом (у тому числі речами) не обов'язково пов'яза­не з можливістю саме фізичного впли­ву на нього: достатньо, якщо у особи є відповідна юридична можливість. Тут слід згадати, що у римському праві во­лодіння (possessio) розглядалося як фактичний стан речей, а не право, внаслідок чого відповідна право­мочність не включалася римськими правознавцями до змісту права влас­ності [5].

Користування реалізується шля­хом видобування з блага корисних (споживчих) властивостей, що має це благо.

Розпорядження означає вчинення стосовно блага дій, що визначають йо­го долю. Це може бути відчуження блага, його знищення, відмова від ньо­го тощо.

Управління — це зусилля, спрямо­вані на організацію, впорядкування та вдосконалення використання певного блага.

У цивілістиці досить поширена думка, що у володінні виражається статика відносин власності, тоді як інші згадані вище категорії відобража­ють динаміку відносин власності. Проте існує й інша точка зору, згідно з якою відносини статики власності ви­ражають стан належності (присвоєн­ня) матеріальних благ. На відміну від цього, відносини динаміки власності пов'язані з переходом майна від одних осіб до інших, а тому вони виражають­

ся у процесі руху товару Такий пе­рехід майна від однієї особи до іншої може бути наслідком договору між то­варовласниками, придбання майна в результаті спадкування або в резуль­таті відшкодування шкоди, заподіяної правопорушником потерпілому тощо. Таким чином, право власності взагалі здатне регулювати не динаміку, а ста­тику, тобто лише частину відносин власності [6].

Здається, що розбіжність позицій тут значною мірою зумовлена різним підходом до визначення поняття влас­ності й розуміння категорій «статика відносин» та «динаміка відносин». Як­що визначати власність через кате­горію присвоєння, а не через категорії володіння, користування, розпоря­дження тощо, то можна дійти виснов­ку, що відносини власності — це відно­сини, які природно фіксують стан присвоєння речей та інших благ, тобто статичний момент. У цьому сенсі мож­на говорити про те, що власність — це статика суспільних відносин з приво­ду майна (а також немайнових благ). Якщо ж акцентувати увагу на змістові відносин власності, то у ньому можна диференціювати статичні елементи (володіння, присвоєння) і динамічні (користування, розпорядження).

Очевидно, усунути цю супереч­ність можна вказівкою на те, що у відносинах власності як складному суспільному явищі існують і статичні (володіння), і динамічні (користуван­ня, розпорядження) елементи змісту. Вони властиві йому завжди в сукуп-| ності, але залежно від ситуації можуть змінювати своє значення: виходити на перший план, тимчасово не функ­ціонувати тощо.

Визначившись у такий спосіб щодо розуміння власності як стану при­своєння речей та інших благ, відобра­женому в існуванні вольових відносин, у яких одній особі належить право на речі та інші блага (влада над ними), а інші особи визнають наявність такої влади, можемо встановити співвідно­шення цього поняття з поняттям «пра­во власності».

З урахуванням викладеного вище визначення поняття права інтелекту­альної власності можна сформулюва­ти без особливих труднощів, уточнив­ши сферу його дії (або предмет право­вого регулювання, яким є відносини інтелектуальної власності). Отже, найпростіше визначення права інте­лектуальної власності могло б вигля­дати так: право інтелектуальної влас­ності — це сукупність юридичних норм та правил, що регулюють відносини, які виникають у результаті при­своєння результатів інтелектуальної, творчої діяльності (відносини інтелек­туальної власності).

Але таке визначення було б неточ­ним, оскільки не враховує особливос­тей предмета, методів та принципів правового регулювання у цій галузі.