Німецький героїчний епос

Імперія Карла Великого складалась- з етнічно різних племенних об'єднань. За Верденським договором (843), власне германські землі відійшли одному з його внуків—Людвіку Німецькому. Процес християнізації цих земель завершився в ЇХ ст., з ним зв'язана поява в цих краях писемності — латинського алфавіту. Протягом IX—Х ст. відбулося відокремлення літератури від фольклору. У лі­тературному процесі закріпились жанри народної творчості: байки, шпрухи, епіч­ні щванки (віршоване або прозове оповідання з повчальним або комічним зміс­том) .

Помітний слід в історії німецької літератури залишила епоха Оттонів (X— початок XI ст.). У цей період виникло чимало пам'яток латинською мовою, час­тина яких створювалась під впливом давньоримської літератури. Разом з тим демократично настроєні клірики виявляли інтерес і до народної творчості, пись­мово фіксували її пам'ятки. Представником літератури так званого «Оттонівського Відродження» була монахиня Хросвіта (бл. 935—бл. 980) — авторка -латинських релігійних поем, дидактичних комедій для читання та хронік («Діяння Оттона»). її поема «Падіння та навернення Теофіла» — найдавніша версія про доктора Фауста.

До XII ст. в Німеччині відбуваються значні соціальне -економічні зрушення, У країні зростає роль лицарства, під впливом смаків якого мистецтво стає все більш мирським.

Якщо раніше німецька література мала переважно релігійний характер, то в XII ст. виникають нові напрями, жанри, теми, сюжети світського характеру (німецькою мовою).

Літературний процес стає різноманітням і яскравим. У XI ї—XIII ст. переживає розквіт поезія вагантів; під впливом Провансу та французької рицарської культури успішно розвиваються німецька рицарська лірика (мінезанг) та рицар­ський роман. Нових вершин досягає героїчний епос. Спадкоємцями дружинних скопів стають професійні співці — шпільмани. Під впливом романомовних літера­тур алітераційний вірш, властивий ранньому германському епосові, замінюєть­ся віршем з кінцевою римою (парними двовіршами або складнішими формами ти­пу «нібелунгової строфи»). Мова поезії стає більш гнучкою і мелодійною. Ці змі­ни започаткували шпільмани. На основі героїчної пісні з'являється розгорнута епічна поема-епопея, головний жанр шпільманівського епосу. На відміну від «шансон де жест», німецькі поеми не співаються — вони призначені для читання з рукопису. Зразками героїчного епосу цього періоду є поеми «Пісня про Нібе­лунгів» і «Гудруна», цикл поем про Дітріха Бернського. '

Німецький епос XII—XIII ст. сюжетно пов'язаний зі старовинними героїчни­ми піснями епохи великого переселення народів. Разом з тим на нього великий вплив мала сучасність, особливо придворно-рицарська література з її культом служіння дамі, витонченими почуттями, вишуканою мовою. У німецькому кла­сичному героїчному епосі сувора германська давнина з її варварськими уявлен­нями та законами виступає в складному переплетінні з дійсністю феодально-рицарської Німеччини XII—XIII ст.

«Пісня про Нібелунгів». Найвизначнішою пам'яткою німецького середньовіч­ного епосу є «Пісня про Нібелунгів», що повністю склалася близько 1200 р. Про виняткову популярність цієї поеми свідчать численні списки. Вперше поему надруковано 1757 р. у добу Просвітительства, коли в Німеччині пробудився інтерес до рідної старовини.

«Пісня» виникла, мабуть, у Південно-Східній Німеччині — саме там, у придунайських землях (Баварії, Австрії), в основному відбувався процес перетворення давніх героїчних пісень у поеми. Географія твору (зокрема, подорож Крімхільди в країну гуннів) збігається з географією цих земель. Очевидно, автор добре знав їхні міста, дороги, ріки тощо.

Питання про авторство поеми викликало чимало суперечок. Більшість дослід­ників вважає, що творцем поеми був шпільман (а не клірик або лицар). Безумов­но, це була людина поетично обдарована і глибоко обізнана з епосом, світською та духовною літературою свого часу, зокрема з мінезангом, а також придворними звичаями та побутом.

«Пісня про Нібелунгів» складається з 39 пісень-авантюр. Шпільман починає свою розповідь з прославлення краси Крімхільди — молодої дівчини, що живе у Вомрсі, столиці Бургундії, під опікою трьох братів-королів. Зігфрід, королевич з Нідерландів, почувши про знатну красуню, заочно покохав її і мріяв одружити­ся з нею. Старший брат Гунтер згоден віддати Крімхільду за поославленого витязя за умови, що Зігфрід допоможе йому здобути ісландську королеву Брюнхільду, яка ставить перед женихами важкі умови: той, хто хоче стати її чоловіком, повинен перемогти її у богатирських змаганнях або поплатитися головою. Зігфрід згоден виручити Гунтера. Він добровільно назвався його васалом і в далекій Ісландії за допомогою шапки-невидимки допоміг королю перемогти богатирку. Здивована Брюнхільда визнає себе переможеною і дає згоду вийти заміж за Гунтера. Але в шлюбну ніч Зігфрід знову був змушений прийти на допомогу королю: невидимий для Брюнхільди, він приборкав непокірну наречену, зняв з неї перстень і пояс (символ дівочої цнотливості) і недоторканою передав її чоловікові. У знак вдячності Зігфрід одержав Крімхільду і щасливий з молодою дружиною відбуває на батьківщину. Через десять років Крімхільда з чоловіком приїздить у Вормс до рідних. Між королевами виникає суперечка, під час якої з'я­совується роль Зігфріда у сватанні Гунтера. Ображена Брюнхільда кличе вірного васала бургундських королів Хагена, і він, змовившись з королевою, вбиває Зігфрі­да. Крімхільда гірко оплакує смерть чоловіка. Хаген, стурбований тим, що Крім­хільда щедро роздає золото і може завоювати прихильність васалів Гунтера, від­бирає у неї скарби Нібелунгів — запоруку влади та могутності — і таємно кидає їх у води Рейну. На цьому закінчується перша частина,»

У другій частині йдеться про те, як через 13 років за наполяганням рідних (із думкою про помсту) Крімхільда виходить заміж за могутнього Етцеля, прави­теля гуннів, який любить і шанує її. Але підступне вбивство Зігфріда, доля скарбів Нібелунгів не дають їй спокою. На прохання Крімхільди Етцель запрошує в гості на далекий Дунай її рідних з дружиною та васалами. Вороже зустрічає Крім­хільда бургундів, вона жадає сварки. Намовлені нею гунни нападають на гостей. У залі, куди були запрошені на бенкет бургунди, починається кривава різня. Крімхільда наказує підпалити зал з гостями. В нестерпній спеці багато годин триває бій, бургунди змушені відпочивати на тілах вбитих і вгамовують спрагу кров'ю ворогів. У страшних муках гинуть тисячі людей. Розлючена Крімхільда, намагаючись довідатися про таємницю скарбів, наказує вбити Гунте­ра, а потім сама стинає голову Хагену. Старий воїн Хільдебранд, котрий бачив на своєму віку багато крові, не може змиритися з кровожадністю Крімхільди і вбиває її. Сивин Етцель оплакує смерть дружини та сина. Так гине рід бургунд­ських» королів. На захист короля гуннів стає сам Дітріх Бернський, який разом із вірним Хільдебрандом завжди виступає в епосі як носій правди і справед­ливості.

«Пісня про Нібелунгів» пробудила великий інтерес у науково-літературних ко­лах і сприяла виникненню численних досліджень. На сучасному етапі вважають, що «Пісня» постала на основі двох старовинних героїчних пісень: 1) про Брюнхільду (сватовство Гунтера і смерть Зігфріда); 2) про загибель бургундів. Виявлено також сюжетну спільність «Пісні» із скандінавськими пам'ятками («Стар­шою Еддовд», «Еддою» Сноррі, «Сагою про Вйолсунгів» та ін.). Отже, спільні сюжетні корені сягають у старогерманську давнину. Окремі елементи «Пісні» пов'язані зі світом міфів та казок (юнацькі подвиги Зігфріда, богатирські змаган­ня наречених з Брюнхільдою тощо).

Походження слова «Нібелунги» не з'ясоване, його прийнято пов'язувати зі словом nebel— туман, звідки «Нібелунги» — діти, сини туману. В першій части­ні епопеї ці казкові істоти виступають як охоронці скарбу та витязя Зігфріда; у другій — Нібелунгами вже називають бургундів. Попри всю різноманітність джерел, які міг знати і використати автор, «Пісня» не є механічним поєднанням існуючих сюжетів. Невідомий нам поет заново переосмислив цей епічний мате­ріал і створив новий сюжетно багатогранний і високохудожній твір вже в категоріях сучасної йому ідеології феодально-лицарського суспільства. У цій останній редакції німецька поема набуває ознак і рицарського роману.

«Пісня про Нібелунгів» відзначається сюжетною різноманітністю. Сива дав­нина, казкові мотиви та пишний придворно-лицарський побут XII—XIII ст. виступають у поемі в складному переплетінні. В ній відбилися спогади про події великого переселення народів, далекі мандри, переходи, криваві битви. Зберігся в ній і суворий трагічний дух давніх германських сказань. Так, у германському епосі варварських часів чільне місце посідають мотиви помсти. родової й особистої честі. Але в першій частині сувору давнину часто підмінюють описами пишного придворного життя — бенкети, королівські полювання, турніри, куртуазне оспівування дам, кохання, жіночої вроди тощо. Вормський двір — фео­дальна резиденція Хїі—XIII ст., а не історична ставка бургундських королів V ст. Це результат впливу рицарської літератури на героїчний епос. Подібні тен­денції спостерігаються й у східних літературах, наприклад: поема Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкірі», арабський епос про подвиги Антари і т. ін.

Важливу роль у розгортанні майже всього сюжету відіграє сварка між Брюнхільдою та Крімхільдою. В поемі причина сварки має соціальний підтекст:

Брюнхільда не визнає Крімхільду рівнею (вона вважає, що Зігфрід — васал її чоловіка). Обурена таким приниженням, Крімхільда видає таємницю сватання Гунтера. Горда Брюнхільда жорстоко мстить за обман. Вона рішуче виступає на захист своєї честі й розпочинає страшну низку злодіянь, жертвами яких стають тисячі людей.

Слід підкреслити, що скандінавський варіант причин цієї сварки більш переконливий: Брюнхільда ще до одруження любила Сигурда (Зігфріда); забута ним, вона продовжує самовіддано кохати; звідси — її роздратованість і жадоба помсти.

Значну увагу в поемі приділено Крімхільді, якого автор захоплюється впродовж майже всієї поеми. Замолоду — це вродлива і горда дівчина. За звичаями того ча­су, вона довіряє свою долю старшому братові. Згодом Крімхільда — ніжна дружина, яка пишається чоловіком-героєм. Після загибелі Зігфріда — це невтіш­на вдова; й нарешті, розлючена дияволиця, котру жадоба помсти та скарбів штовхає на вбивство братів та їхніх васалів.

Породженням германської давнини є образ Хагена фон Троньє, першого васала бургундських королів. За поняттями того часу, Хагена не можна вва­жати просто підступним, холодним вбивцею. Згідно з варварським і феодальним кодексом, перша заповідь васала — самовіддана служба сюзерену, заради неї Хаген готовий і на злочин, і на смерть. Хаген в поемі є носієм давньогерманських уявлень: він знає свою долю і знає, що спіткає бургундів у майбутньому. Могутній, похмурий, без страху і сумнівів іде він назустріч майбутньому, приймаючи все як належне і неминуче. Звідси його зловісне самоуправство і безжалісне зухвальство у ставленні до Крімх;льди. Аетор (під впливом придворно-лицарськил звичаїв намагається дещо облагородити вірного васала і подекуди прикрити його нелюдськість куртуазною ввічливістю, але це не зовсім вдається йому. На пиш­ному фоні придворного буття в «Пісні» діють герої ще з варварським складом душі. Заради «честі» і золота з холодною безстрашністю вони здійснюють негідні вчинки, нехтуючи законами кревності, гостинності, не шкодуючи родичів та і дітей.

Світові варварського віроломства та кривавої нелюдськості, носіями яких є Хаген, Брюнхільда, протиставлений образ народного героя — Зігфріда, який став жертвою зради. До його загибелі причетні не тільки Хаген і Брюнхільда, а й ко­лишній друг Гунтер, котрий під впливом дружини потурає вбивству. Улюблений народний герой — не історична особа, це героїзований казковий персонаж. З ім'ям Зігфріда в народній свідомості здавна пов'язане уявлення про нездоланну бога­тирську силу, свободу, радість і красу життя. Безстрашно, з юнацьким запалом вступає він у бій з драконом, здобуває скарби Нібелунгів, пробуд­жує «сплячу красуню...» В поемі показана його мужня зрілість, мирне царюван­ня і щасливе подружнє життя. Його вірність друзям, глибина почуттів до Крімхільда, прямота й великодушність вносять у поему віру у непереможність добра, правди і справедливості.

Поема є цінним джерелом для вивчення світогляду побуту та звичаїв при­дворно-лицарського середовища XII—XIII ст. Вона дає уявлення про будні та свята лицарів: бенкети, полювання, змагання та інші розваги. Чимало уваги в ній приділено лицарському поняттю честі, подружньої любові та вірності.

Багатогранна і стильова палітра поеми. Гумор, легка іронія у розповіді про сватання Гунтера та шлюбну ніч з Брюнхільдою; трагічна спрямованість, при­реченість у лінії Зігфріда; похмура суворість в детальних описах кривавої різні в царстві Етцеля; радісне піднесення в описі картин розкішного придворного побуту. «Автор «Пісні про Нібелунгів» бачить світ барвистим і яскравим, все описуване ним постає перед нами об'ємним і живим, і одним із засобів, за допо­могою яких поетові вдається досягнути «ефекту присутності», є те, що він щедро ділиться з нами зоровими враженнями. Коштовне каміння, гаряче золото, сяючі на сонці шлеми і панцирі, розкішні кольорові шати, бойові штандарти — ніщо не проходить повз його увагу... Принцип «роботи фарбами» нашого поета аналогічний практиці книжкових мініатюристів. Він не зміщує різні тони, а за­стосовує їх в чистому вигляді. Улюблені його кольори — золотий, червоний, білий...» 13

«Пісня про Нібелунгів» суттєво відрізняється від поем французького та іспанського героїчного епосу. В ній нема ні високого патріотичного пафосу французької поеми, ні глибокого почуття національної єдності іспанської па­м'ятки.

Головне в «Пісні про Нібелунгів» — мотив помсти, криваві чвари між ро­дичами, пожадливість до золота, коштовностей. Це пояснюється тим, що в основі поеми лежать пісні, що виникли в архаїчний дофеодальний період, коли тема героїчного індивідуального подвигу розвивалась на родовому та сімейному тлі. На відміну від німецької «Пісні», старофранцузький, іспанський, український, сербський епоси розвивалися в умовах усталеної державності; в епосі цих народів провідною є тема об'єднання та захисту батьківщини і народу від зовнішнього ворога.

Початок наукового вивчення «Пісні» поклали романтики. Інтерес учених до історії твору сприяв виникненню загальних теорій про походження народного героїчного епосу. З кінця XVIII ст. накопичено чимало суперечливих висновків. На початку XIX ст. К. Лахман і його послідовники вважали, що німецька епопея є результатом механічного поєднання анонімних народних пісень, роз­ташованих в певному фабульному порядку (теорія редакційного зведення, або «чоток»). Але ця концепція (як і аналогічна теорія Г. Паріса у Франції) вияви­лась неспроможною.

На сучасному етапі прийнята в основному концепція швейцарського вче­ного А. Хойслера. Після глибокого і всебічного вивчення епічного матеріалу, що міг передувати виникненню «Пісні», він довів: в основі поеми лежать дві короткі епічні пісні (про це вже йшлося). На думку Хойслера, поеми-епопеї — резуль­тат багатовікового поетапного творчого переродження і трансформації пісні, результат її стилістичного «розбухання» за рахунок сюжетного ускладнення (збільшення кількості сцен, епізодів, картин, дійових осіб, поглиблення психо­логічного трактування тощо). Таким чином, текст «Пісні» є завершенням трива­лого розвитку і складної сюжетної і жанрової трансформації германського героїчного епосу.

В епоху романтизму «Пісня про Нібелунгів» набула великої популярності і за межами Німеччини. Під впливом її створено ряд творів у літературі та мис­тецтві. Всесвітньо відомою є музична тетралогія Вагнера «Перстень Нібелунга» (середина XIX ст.). До теми Нібелунгів звертались також драматурги—Ібсен, Геббель.

14