Петро Якович Гальперин (1901–1987)

Дидактична модель Гальперіна ґрунтується на теорії поетапного формування розумової діяльності.

Видатний психолог і педагог вважав, що будь-яка нова розумова дія, наприклад уява, розуміння, мислення, настає після відповідної зовнішньої діяльності. Цей процес проходить кілька етапів, що обумовлюють перехід від зовнішньої діяльності до психологічної. Ефективним є тільки таке навчання, при якому враховуються ці етапи. Таке навчання ґрунтується не на виявленні і розвитку успадкованих здібностей особистості, а на оволодінні нею видами і способами пізнавальної діяльності, які дозволяють особистості стати членом суспільства.

У діяльності, що виконується учнями, Гальперин виділяє три сторони: орієнтовану, виконавчу і контрольну. Орієнтована сторона заснована на використанні учнями об’єктивних умов, необхідних для виконання визначеної діяльності. Виконавча сторона зводиться до послідовності етапів перетворення об’єкта діяльності, а контрольна – зіставлення результатів діяльності з відповідними зразками, а при виявленні розбіжностей – відповідне коректування орієнтованої і виконавчої складових цієї діяльності. Уся діяльність не є самоціллю, а викликана деяким мотивом цієї діяльності, до складу якої він входить. Коли ціль завдання збігається з мотивом, дія стає діяльністю. Інакше кажучи, діяльність – це процес вирішення задачі, викликаний бажанням досягти мети, що може бути забезпечене за допомогою цього процесу. Крім цього важливо враховувати ще один етап – формування відповідної мотивації в учнів.

Василь Олександрович Сухомлинський (1918-1970)

Сухомлинському вдалося створити ініціативний колектив однодумців, які в своїй педагогічній діяльності прагнули реалізувати ідеї всебічного виховання дітей.

Найбільш відомі серед праць В.О. Сухомлинського “Серце віддаю дітям”, “Павлиська середня школа”, “Народження громадянина”, “Сто порад вчителю”, “Батьківська педагогіка” та ін.

В основу всіх педагогічних завдань був покладений принцип гуманізму. В.О. Сухомлинський на практиці застосував систему оригінальних методів, прийомів та форм навчання та виховання школярів, в основу якої покладено розвиток їх творчих, інтелектуальних та фізичних здібностей (уроки мислення, організація атмосфери постійної творчості, розумна роль оцінки, діяльність психолого-педагогічного семінару тощо). Найголовнішою умовою результативності різних форм впливу на особистість Сухомлинський вважав пробудження у дитини “почуття подиву і радості відкриття”. Цінним є і розробка Сухомлинським теорії і методики виховання дітей шестирічного віку, системи навчання читанню і письму на основі емоційно-естетичного сприйняття навколишнього світу в умовах активної мислительної діяльності.

2.

Спочатку дидактика (до 14-15 ст.) виникла як технологія навчання, що являла собою певну сукупність засобів, методів і прийомів передачі готових життєво важливих знань і вмінь без правил і принципів навчання. За цього практикувалося заучування, зазубрювання, показ, багаторазове закріплення і повторення, репродуктивне використання набутого досвіду, одноманітних способів діяльності аж доти, доки учень не був здатним автоматично читати, писати, рахувати.

Дидактика тривалий час користувалася емпіричними методами, а тому її розвиток йшов дуже помалу. З часом народна дидактика стала основою навчання. Вона знаходила свій прояв у народній мудрості: піснях, казках, прислів’ях, традиціях, педагогічних аксіомах тощо.

Значний вплив на розвиток української дидактики справили братські школи (16-17 ст.), досвід яких не випадково привернув увагу чеського педагога Я.А.Коменського, який вважається «батьком» наукової дидактики. Є чимало свідчень про те, що праця Я.А.Коменського «Велика дидактика, або та, що містить універсальну теорію вчити всіх усьому» широко використовувалась в українській школі кінця 16 - початку 18 століття.

Розвитку української дидактики, ще не оформленої в самостійну науку, сприяли педагогічні погляди Т. Шевченка, М. Драгоманова, Лесі Українки, С.Русової, Я. Чепіги, О.Музиченка, Г. Врецьона та ін. Сприяла розвитку української дидактики та школи у 20-х р. ХХ ст. діяльність міністра освіти Української Народної Республіки І. Стешенка, засновника Товариства шкільної освіти, яке займалося підготовкою програм і підручників до шкіл, наркомів освіти УРСР Г. Гринька (1920-1922), О. Шумського (1924-2927), М. Скрипника (1927-1933).

Потужними науково-педагогічними центрами на Україні в 20-х—30-х роках були Харківський та Київський інститути, в яких працювали відомі педагоги О. Попов, Я. Чепіга, Я. Мамонтов, І. Соколянський та ін. Я. Чепіга створив перші підручники з мови та читання, арифметики для української школи.

Проблемами дидактики, її історії, експериментальної педагогіки займалися Г. Ващенко, Й. Селіханович, О. Музиченко, О. Раєвський, Г. Жураківський, В. Помогайба, Г. Костюк, О. Андрієвська, Д. Ніколенко, О. Дертьова, С. Литвинов та ін.

У 1940 р. виходить з друку перший український підручник «Педагогіка» за редакцією С.Х. Чавдарова. Розробляються нові підручники для загальноосвітньої школи, норми оцінювання знань учнів. Досліджуються актуальні проблеми дидактики, зокрема запобігання відставання та другорічництва учнів, розвиток інтересу та самостійності школярів, форми і методи навчальної роботи у школі, уроки різних типів тощо.

Помітний доробок у розвиток української дидактики як науки і як навчальної дисципліни внесли В. Онищук, А. Алексюк, В. Паламарчук, Л. Тимчишин, В. Бондар, С. Бондар, В. Євдокимов, В.Лозова, О. Савченко, І. Підласий, В. Максименко, та інші. З часу їх наукової діяльності ( 60-90р.р. ХХ ст. ) дидактика стала активно розвиватися як експериментальна наука. Найбільш вагомим є внесок українських вчених-дидактів в теорію змісту освіти, методів навчання, форм організації самостійної роботи учнів, ефективності процесу навчання та якості його результатів. Під впливом їхніх праць дидактика з описово-інформаційної перетворилася в теоретичну і нормативно-прикладну науку, яка привертає увагу як вчених-педагогів, так і досвідчених практиків.

Завдячуючи українським дидактам, після тривалого часу з’являються україномовні посібники та підручники з педагогіки та дидактики ( А.М. Алексюк — редактор, В.І. Бондар, М.Д. Ярмаченко — редактор, О.Я. Савченко, Н.Є. Мойсеюк, В.І. Лозова).

3.

Дослідження в дидактиці, як і в інших науках, є процесом і результатом діяльності дослідника. Його мета — здобути нові для суспільства знання про зако­номірності, зміст, форми, методи, особливості орга­нізації навчально-виховного процесу в різних умовах навчання.

Наукове дослідження відрізняється від звичайної пе­дагогічної праці наявністю чітко визначеної мети, роз­робкою методики дослідження, яка спрямована на перевірку певного припущення, сформульованого до­слідником. (Савченко ст. 28)

Розподіл дидактичних досліджень за видами зале­жить від того, які експериментальні методи в них вико­ристовуються, і від можливостей впливу їх результатів на педагогічну практику. Зокрема, виділяють теоретичні (фундаментальні) та прикладні дослідження. Теоретичні дослідження розкривають загальнотеоретичні положення, зв'язки, залежності, закономірності навчання і є основою для поглиблення, розширення теоретичних знань з даної галузі. Прикладні дослідження, як правило, включають методичні розробки, рекомен­дації щодо впровадження у педагогічну практику їх результатів.

Етапи проведення дослідження розкриваються наступним чином. Дослідник спочатку обирає актуальну тему дослід­ження. Обґрунтовуючи актуальність своєї роботи, слід пояс­нити, чому вона важлива для теорії і практики, які саме аспекти вже вивчені, а які перебувають у полі зору дослідника.

Для проведення дослідження треба визначити об'єкт, предмет, мету, гіпотезу і завдання, підібрати методи дослідження.

Методи дидактичного дослідження — це способи вив­чення педагогічних явищ, отримання об'єктивної інфор­мації про їхнє функціонування з метою побудови науково обґрунтованих теорій. Залежно від етапів дослідження всю їх різноманітність умовно можна поділити на три групи: емпіричні, теоретичні та статистичні.

За допомогою емпіричних методів отримують інформа­цію про стан функціонування педагогічних явищ, виявля­ють суперечності між реальною освітньою практикою, рівнем наукових знань про неї і потребою осягнути сутність явищ. До групи цих методів належать такі: спостереження, експеримент (констатувальний, формувальний), бесіда, анкету­вання, тестування, аналіз продуктів діяльності учнів.

Теоретичні методи — це способи виділення й аналізу ок­ремих об'єктів, ознак, властивостей, педагогічних явищ; ви­явлення загального й особливого, формулювання загальних вимог, принципів, правил, законів. До цієї групи методів відносяться метод графів, алго­ритмізації, моделювання; індукція та дедукція — логічні ме­тоди узагальнення, математизації отриманих емпіричним шляхом даних; складання бібліографії, реферування, кон­спектування, анотація, цитування тощо.

Ме­тоди математичної й статистичної обробки отриманих даних допомагають оцінити результати експерименту, підтвердити надійність висновків, теоретичних узагальнень, підтвердити правильність прогнозу. Найбільш розповсюдженими є такі математичні методи: реєстрація, ранжування, шкалування. За допомогою статис­тичних методів визначаються: середнє арифметичне, меді­ана — показник середнього ряду; ступінь розсіювання — дисперсія, або середнє квадратичне відхилення тощо.

У найбільш загальному вигляді алгоритм дій по вивченню дидактичної проблеми може бути зведена до такої послідовності :

• обґрунтування необхідності дослідження певної дидактичної теми;

• виявлення проблеми, визначення витоків її виникнення, з’ясування суті і прояву у практичній роботі школи;

• оцінка ступеня її розробленості в дидактичній і психологічній науці, в методиці навчання;

• формулювання концепції дослідження, його мети, завдань, які ставить дослідник, гіпотези дослідження;

• моделювання змісту, організації експерименту, визначення параметрів, показників та критеріїв оцінювання результатів експерименту;

• досвідно-експериментальна перевірка дієвості та результативності нововведень у навчальний процес чи нового проекту навчання;

• аналіз даних, що засвідчують про міру дієвості та результативності пропонованого нововведення;

• апробація пропонованої системи в масовій практиці у випадку одержання позитивного ефекту;

• теоретичні висновки про значення проведеного дослідження для дидактичної науки;

• розробка рекомендацій по впровадженню в практику. (Бондар ст. 32-34)

14