2. Поняття та основні форми реалізації норм права
Втілення у життя правил поведінки, що становлять зміст права, здійснюється у процесі реалізації норм права, тобто поведінки суб'єктів права відповідно до вимог (заборони, дозволу, зобов'язання) норм права. Отже, реалізація норм права — це втілення положень правових норм у фактичній поведінці (діяльності) суб'єктів права. Інакше кажучи, реалізація норм права — це втілення виключно правомірної поведінки, різноманітний процес практичного здійснення правових вимог у діяльності тих або інших суб'єктів. Саме через реалізацію норм права досягається результат, зміст якого був закладений законодавцем при виданні норми права. Тому своєчасна і точна реалізація правових норм — це найважливіша передумова додержання та зміцнення правопорядку.
Реалізацію норм права як особливий процес можна розглядати з об'єктивного і суб'єктивного боку. Об'єктивний бік реалізації норм права являє собою виконання правомірних діянь у місцях і в терміни, передбачені нормами права. Суб'єктивний — виявляє ставлення суб'єкта до правових вимог і стан його волі у момент здійснення дій, що вимагаються правом. Адже при зникненні бажання щодо забезпечення відповідності своєї поведінки до правових вимог припиняється процес реалізації права.
Норми права можуть бути реалізовані у різних формах: у правовідносинах і поза ними, з участю державних органів та без останніх. Форма реалізації права залежить від особливостей гіпотез і диспозицій правових норм, специфіки суспільних відносин, які ними регулюються, характеру поведінки суб'єктів, які реалізують правові норми. Відповідно до цього розрізняють такі форми реалізації норм права: додержання, виконання, використання та застосування правових норм.
Додержання норм права — це форма реалізації норм права, яка знаходить свій вираз в узгодженні суб'єктами своєї поведінки з нормами-заборонами. Інакше кажучи, сутність додержання норм права полягає у тому, що суб'єкт утримується від порушення заборон, які містяться У тих чи інших правових нормах. Характерна риса даної форми — пасивна поведінка суб'єктів: вони не чинять дій, що заборонені нормами права, і таким чином виконують правові заборони. Як приклад додержання норм права — утримання громадянина від спроб вивезти за межі країни предмети, заборонені для вивозу. Саме в цьому виявляється соціальна користь даної форми реалізації права.
Виконання норм права — це форма їх реалізації, що знаходить свій вираз у діях суб'єктів щодо здійснення зобов'язуючого припису права. Якщо норма права містить обов'язок, то простого утримання суб'єкта від вчинення певних дій вже недостатньо. Більше того, в деяких випадках воно може кваліфікуватись як протиправна поведінка. Особливою рисою виконання норм права є активна поведінка суб'єктів: вони чинять дії, відповідні до юридичних норм, тобто виконують покладені на них активні обов'язки. Як приклад може бути норма, що зобов'язує батьків утримувати неповнолітніх дітей і забезпечити їм певний рівень освіти.
Використання норм права — ця форма реалізації норм права полягає у здійсненні тими або іншими суб'єктами повноважень, наданих їм нормами права. Для використання норм права характерна поведінка суб'єктів, яка стосується використання юридичних можливостей, втілених у суб'єктивних правах. Здійснюючи, наприклад, продаж чи дарування якої-небудь речі, власник здійснює своє право володіння, користування і розпорядження майном шляхом використання прав, наданих йому відповідною нормою права. Особливістю використання норм права є те, що суб'єкт сам вирішує, використовувати чи утриматися від використання суб'єктивного права, що йому належить. На відміну від додержання і виконання норм права, які можуть бути як добровільними, так і примусовими, його використання може бути лише добровільним.
Четвертою формою реалізації норм права є його застосування, що характеризується низкою ознак, які суттєво відрізняють цю форму від додержання, виконання і використання норм права. По-перше, застосування норм права — це діяльність, яка здійснюється лише відповідними державними органами чи за їх делегуванням громадськими структурами. Громадяни не можуть бути суб'єктами застосування норм права. У випадках, коли державні органи передають частину своїх повноважень окремим особам, у процесі застосування норм права ці особи виступають як представники відповідних державних органів, а не як громадяни. Правозастосовчу діяльність здійснюють державні органи, посадові особи і, у деяких випадках, громадські організації. В дійсності застосування норм права здійснюється декількома правозастосовчими органами. Так, по кримінальній справі дії по застосуванню норм права здійснюють: органи розслідування — суд — виправні установи.
По-друге, застосуванню норм права притаманний державно-владний характер. Застосування — один із видів державної діяльності і здійснюється від імені держави або уповноважених нею суб'єктів і тому є обов'язковим для всіх адресатів.
По-третє, застосування норм права завжди має активний творчий характер, про що свідчить багатостадійність цього процесу.
По-четверте, правозастосування здійснюється у певних процесуальних формах. В одних випадках норми щодо порядку розгляду справ дуже деталізовані і утворюють самостійні процесуальні галузі права (наприклад, кримінально-процесуальне право), в інших — лише встановлюється певна процедура вирішення окремих справ (прийом на роботу, призначення пенсії і т. ін.).
По-п'яте, процес застосування норм права завершується виданням правозастосовчого акта, в якому фіксуються індивідуально-конкретні правові приписи.
Виходячи з викладеного слід визначити, що застосування норм права — це спрямована на реалізацію норм права і здійснювана в спеціально встановлених формах державно-владна, творчо-організуюча діяльність державних органів і уповноважених державою громадських органів щодо прийняття індивідуально-конкретних правових приписів з метою вирішення конкретної справи.
Необхідність застосування норм права зумовлена випадками: а) коли правові відносини можуть виникнути або змінитися лише за рішенням державного органу (наприклад, зарахування на навчання до навчального закладу, призов на службу до Збройних Сил); б) коли правовідносини, що виникають між сторонами, настільки важливі для суспільства, що в кожному випадку їх слід контролювати з точки зору законності та закріплювати спеціальним рішенням компетентного органу (рішення відповідного органу про дозвіл приватизації громадянином житла, реєстрація нотаріальним органом заповіту тощо); в) коли для виникнення певних правовідносин потрібне офіційне потвердження наявності або відсутності конкретних фактів (визнання батьківства, визнання померлим тощо); г) коли виникає суперечка, яка має юридичне значення, з приводу певних фактів або відносин і сторони самі не можуть дійти узгодженого рішення (поділ майна); д) у випадках, коли слід вдаватися до мір державного примусу (наприклад, конфіскація майна, стягнення штрафу). Адже державний примус у правовій сфері набирає чинності не автоматично. Норми права лише передбачають можливість державного примусу, а реально він застосовується відповідними державними органами.
Отже, в процесі застосування норм права уповноважений орган за допомогою індивідуальних актів вирішує два завдання: а) організації виконання приписів норм права, їх позитивного виконання; б) забезпечення відповідної реакції на порушення або неналежне виконання норм права.
Застосування норм права буде вірним лише тоді, коли цей процес відповідає таким умовам: а) він повинен бути законним. Тобто, коли весь процес застосування конкретної норми права відбувається саме в межах, визначених відповідними правовими нормами; б) він повинен бути обгрунтованим, тобто має застосовуватися норма права, передбачена для даного конкретного випадку. Обгрунтованість правозастосування передбачає точне і своєчасне виконання вимог правових норм, виключення випадків свавілля правозастосовувачів, немотивованість правозастосовчих рішень.