Розділ IV намісник катерини в гетьманщині: правління генерал-губернатора рум’янцева (1765-1769 рр.)

Боротьба Катерини проти української автономії прискорила політичне вирішення долі західних порубіжних земель. Саме тоді, коли Катерина примусила Кирила Розумовського подати у відставку з посади гетьмана, вона наказала новопризначеному генеральному прокурору князю А.А.В’яземському керуватися принципами адміністративної централізації та русифікації стосовно західних територій, що посідали самоврядування: «Малая Россія, Лифляндія і Финляндія суть провинціи, которыя правятся конфирмованными имъ привиллегіями, нарушить оныя отрЂшеніемъ всЂхъ вдругъ весьма непристойно бъ было, однакожъ и називать ихъ чужестранными и обходіться съ ними на такомъ же основаній есть больше, нежеле ошибка, а можно назвать съ достовЂрностію. Сій провинціи, также и смоленскую, надлежить легчайшими способами привести къ тому, чтобъ онЂ обрусЂли и перестали бъ глядЂть какъ волки къ лЂсу. Къ тому приступъ весьма легкій, естьли разумные люди избраны будуть начальниками въ тЂхъ провинціяхъ; когда же въ Малороссіи гетмана не будетъ, то должно стараться чтобъ вЂкъ и имя гетмановъ изчезло, не токмо бъ персона какая была прозведена въ оное достоинство» ¹.

 ¹ Накази Катерини Вяземському були опубл.: ЧОИДР. — 1858. — № 1. — С. 104; див. також: СИРИО. — 1871. — Т. 7. — С. 348. Англ. переклад цит. за: Nolde В. Essays in Russian State Laws // Anrals of the UAAS. — 1955. — № 3. — Winter-Spring. — P. 889-890.

Поступове включення Гетьманщини в імперські структури стало для Катерини кінцевою метою. Наразі ж вона хотіла, щоб примусова відставка гетьмана Розумовського не викликала незадоволення серед української нової шляхти. Для заспокоєння подібних пристрастей Катерина надала членство в Малоросійській колегії чотирьом росіянам і чотирьом українцям — генерал-майору Якову Бранту (Якоб фон Брант), полковнику князю Платону Мещерському, полковнику Осипу Хвостову, раднику колегії Дмитру Натальїну, генеральному обозному Семену Кочубею, генеральному писарю Василю Тумансь-, кому, генеральному осавулу Івану Жоравці та генеральному хорунжому Данилу Апостолу. Президентом колегії був, звичайно, росіянин — новоіменований генерал-губернатор України граф Петро Рум’янцев. Призначаючи людей з адміністрації Розумовського, включно з головним прихильником ідеї спадкового гетьманства генеральним писарем Василем Туманським, Катерина підкреслювала спадкоємність адміністративної політики та відсутність утисків. Як колишній генеральний писар Туманський прекрасно розумівся на справах Гетьманщини і, таким чином, міг бути безцінною людиною для нової адміністрації. Упереджуючи напружені стосунки між українськими і російськими членами колегії, Катерина надала їм рівний ранг, присвоївши генеральному писареві Туманському звання генералмайора, а іншим — звання полковника російської армії. Її укази закликали членів колегії до взаємної співпраці ¹, бо Катерина не бажала повторювати помилки першої Малоросійської колегії, створеної за Петра І, яку ще не встигли забути за її жорстоку боротьбу з місцевою українською адміністрацією.

Хоча Катерина і робила жести примирення в бік деяких українських урядовців, вона не відходила від своєї генеральної лінії на інтеграцію Гетьманщини в імперію і навіть видала ряд таємних розпоряджень про те, як можна досягнути цієї мети ².

 ¹ Про функції Малоросійської колегії та членство в ній див. укази: ПСЗ. — Т.16. — № 12, 277. — 10 ноября 1764 г. — С. 961 — 962; CA. — T.14. — № 445. — 16 декабря 1764 г. — С. 566; CA. — T.14. — № 449. — 20 декабря 1764 г. — С. 576.

 ² Накази були опубл.: СИРИО. — Т. 7. — 1871. — С. 376-391.

Написані після одержання меморандуму Теплова, інструкції Катерини генерал-губернатору Рум’янцеву багато в чому повторюють тепловські критичні зауваження щодо українських норм. Так, Катерина різко критикувала переплетіння військової та цивільної влади, громіздку судову систему з її безконечними позовами і практику вільних переходів селян. Але першорядною її турботою було те, що Гетьманщина належала імперії «тільки номінально». Катерина не могла змиритися з тим, що українці «самовільно» користуються спеціальними правами і привілеями та дотримуються «ополячених» літургійних і звичаєвих практик в церкві.

Особливо турбувала імператрицю неприязнь місцевого населення до росіян, розпалювана, як вона вважала, українською старшиною та знаттю, що боялися втратити своє становище, на якому вони безкарно практикували хабарництво й підкуп. Вона обурено писала про сваволю української адміністрації й скарбниці, які позбавляють імперію прибутків, розтринькують ресурси Гетьманщини, одночасно визискуючи його населення. Новому генерал-губернатору доручалося вивчити дійсне фінансове становище Гетьманщини, щоб можна було розподілити тягар податків справедливо і, таким чином, забезпечити імперію достатнім і постійним прибутком. Катерина запевнила Рум’янцева, що населення повірить новій адміністрації та визнає недоліки старої, якщо з ним будуть поводитися по справедливості, щиро, ласкаво і покажуть добру волю. Тоді, коли «найкращий з усіх порядків буде встановлений», українське населення, звільнене від утисків старшин, висловить свою вдячність Катерині й імперській владі.

Решта програми Катерини виглядає як набір просвітницьких пропозицій. Більшість порушених в ній питань стосується розвитку господарства. Катерина виступала за глибоке статистичне дослідження Гетьманщини, що визначило б кількість населення, врожайність, рівень і природу торгівлі, природні ресурси і наявний капітал. Це надало б урядові можливість краще розпоряджатися ресурсами, стимулюючи економічний розвиток.

Здебільшого інструкції Катерини були повчальними, без жодної конкретизації шляхів досягнення цих цілей. Так, Катерина закликала до спорудження кам’яних мостів, поліпшення доріг, осушення боліт, спорудження механізованих підприємств і млинів, запровадження нових технічних культур (зокрема тютюну), розвитку тваринництва (особливо вівчарства), підготовки ветеринарів, насадження лісу в степу. Найхимернішою її пропозицією було зрівняння дніпрових порогів для інтенсифікації річкової торгівлі.

Катерина також запропонувала цілий ряд програм для поліпшення громадського добробуту. По всіх містах слід було утворити магістрати, як це було в Європі. Магістратські чиновники мали виконувати різноманітні поліцейські та управлінські функції: підтримувати належний порядок, дбати про житлове господарство та добробут міського населення. Кожен регіон мусив мати відповідну кількість лікарів й аптекарів, щоб вживати заходів проти розповсюдження інфекційних захворювань. І хоча деякі її програми були явними фантазіями, що далеко перевершували можливості імперської влади, вони все ж таки відображають оптимістичну віру імператриці в те, що належне регулювання та просвітницьке правління могли в значній мірі стимулювати економічний розвиток її держави та підняти добробут народу.

Отже, програма Катерини закликала до поступової інтеграції Гетьманщини в імперію, максимального збільшення внесків в імперську скарбницю, стимуляції економічного зростання і, водночас, до згоди між українцями та росіянами. Останнє відбудеться, Катерина була в цьому свято переконана, коли українське населення усвідомить усі переваги імперського правління над «неправильним» Урядуванням попередньої адміністрації. Запровадження в Гетьманщині «найкращого з усіх порядків» поклали на плечі вельми талановитого імперського чиновника — новопризначеного генералгубернатора Петра Рум’янцева.

Управляючи Україною, генерал-губернатор Рум’янцев продовжував певні сімейні традиції. Його батько, граф Олександр Рум’янцев, був російським військовим адміністратором Гетьманщини між 1738— 1740 рр. Петро теж там жив, а його наставником був українець Тимофій Сенютович ¹. Свою освіту він продовжив за кордоном, а після повернення пішов на військову службу. Коли почалась Семилітня війна, Рум’янцев, тоді майор, командир полку, показав себе принциповим, мужнім, розумним і навіть блискучим військовим командиром. Після смерті Єлизавети та пізнішого коловороту політичних альянсів новий імператор Петро III обсипав Рум’янцева нагородами і доручив йому виконання виплеканого ним плану військової операції — від імені свого рідного Гольштейну захопити Данію. Рум’янцев вже зібрав п’ятдесятитисячну армію і розпочав кампанію, коли переворот на користь Катерини спричинив ще один поворот закордонної політики. У день перевороту Рум’янцев був звільнений від командування і отримав наказ повернутися в СанктПетербург. Але замість цього він подав прохання про відставку і залишився у Західній Європі. Катерина, однак, не прийняла його відставки і призначила на незначну посаду в Естляндії, але все ще незадоволений Рум’янцев попросився у відпустку знову.

Коли 1763 р. графа Петра Рум’янцева знову призвали до двору,це викликало там певне замішання ². Все ще непевно почуваючи себе на троні, Катерина підозріло ставилася не тільки до колишніх зв’язків Рум’янцева з Петром III та його підкресленої ворожості до неї, але також до його широких військових, особистих та родинних зв’язків. Серед царедворців ходили чутки, що граф Петро Рум’янцев насправді був незаконним сином Петра III ³.

 ¹ Лазаревский А. Учитель гр. П.А.Румянцева-Задунайского Т.М.Сенютович // КС. — 1889. — № L— С.223 —224. Хоча про Петра Рум’янцева існують численні публікації, досі не з’явилося його наукової біографії. Найкращою працею на сьогодні є: Майков П.Румянцев, граф Петр Александрович // Русский биографический словарь. — 1918. — Т. 17. — С. 521 — 573. Ідеалізований життєпис належить перу І.Сазановича: Сазанович И. Жизнь, характер и воеиные деяния генерал-фельдмаршала графа Петра Александровича Румянцева-Задунайского. СПб., 1803. Дещо поверхово про нього писав Бантиш-Каменський: Бантыш-Каменский Д. Словарь достопамятных людей русской земли. В 5 т. — М., 1836. — Т.4. — С. 352 — 374. Більшість статей та монографій присвячена військовим подвигам Рум’янцева; останній приклад — книжка Клокмана: Клокман Ю.Р. Фельдмаршал Румянцев в период русско-турецкой войны 1768 — 1774 гг. — М., 1951. Але найменш досліджена діяльність Рум’янцева на посаді українського генерал-губернатора. Лише на окремих його реформах зосереджується Г.А.Максимович: Максимович Г.А.Деятельность Румянцева-Задунайского по управленню Малороссией. Нежин, 1913. Про реформи Рум’янцева див. також:Лазаревский А. По поводу ста лет от смерти гр. П.А.Румянцева (КС. — 1896. — № 12. — С. 374 — 394; Стороженко Н.В.Реформи в Малороссии при гр. Румянцеве. — КС. — 1891. — № 9. — С. 455-465.

 ² Лист Сольмса до короля (Фрідріха) від 12 червня 1764 р. // СИРИО. — 1878. — Т. 22. — С.259.

 ³ Записки Николая Ивановича Греха // РА. — 1873. — Т. 1. — № 3. — С. 250; Див. також передмову А.Барсукова до статті: Письма к гр. П.А.Румянцеву от его родителей // Старина и новизна. — 1900. — Т. 3. — С.129, 131.

Це забезпечувало Рум’янцеву особливу привабливість — він міг щохвилини стати ключовою фігурою будь-якого заколоту з метою скинути імператрицю на користь її сина Павла. Саме це у поєднанні з військовими і родинними зв’язками Рум’янцева (його дружиною була княгиня Катерина Голицина) робили перебування цієї амбітної людини при дворі небезпечним для Катерини.

Але імператриця блискуче розв’язала це питання. Призначивши Рум’янцева на найвищу посаду генерал-губернатора України, вона позбулася його при дворі і водночас скерувала його таланти на вирішення вельми делікатної і поважної державної проблеми. В разі успіху Катерина чудово б використала потенційного політичного суперника. В разі невдачі — цілком можливої, враховуючи настрої української нової шляхти — Рум’янцев скомпрометував би сам себе. В обох випадках Катерина б виграла.

З іншого боку, Рум’янцеву, який після перевороту був у немилості, це призначення давало шанс продовжити військову кар’єру. Ситуація в Україні була дуже непевною, але, як і раніше, він сміливо прийняв виклик і 8 квітня 1765 р. прибув у Гетьманщину, розташувавшись у Глухові.

З його прибуттям в адміністративно-судовій структурі Гетьманщини відбулися лише незначні зміни. На верхівці адміністративної пірамиди генерал-губернатор разом з президентом Малоросійської колегії замінили гетьмана. Як і гетьману Розумовському, генералгубернатору Рум’янцеву підпорядковувалась Запорозька Січ, але, на відміну від гетьмана, він командував також усіма російськими військами, що перебували в Гетьманщині. Тепер Малоросійська колегія стала головною центральною адміністративною інституцією, перейнявши функції колишньої генеральної військової канцелярії. Спеціальні департаменти колегії відповідали за військові, судові та фінансові справи. Колегія підпорядковувалася Рум’янцеву та сенату, а генерал-губернатор доповідав безпосередньо Катерині і тільки в окремих випадках мав справи з сенатом ¹. Нижча адміністрація — на рівні полків та сотень — залишилася без змін.

Через сорок днів після свого приїзду, 18 травня 1765 р., Рум’янцев подав Катерині змістовну програму реформ, яку вона частково схвалила ².

 ¹ Шафонский А. Черниговского наместничества... — С. 99.

 ² Початкова програма Рум’янцева, відповідь Катерини та пізніша відповідь Рум’янцева опубл. разом: СИРИО. — 1872. — Т. 10. — С. 9 — 21. Лист Катерини з відповіддю опубл.: Сочинения Императрицы Екатерины II / Под ред. Смирдина. — Т. 3. — С. 188.

Так швидко сформульована, вона, напевне, була обміркована Рум’янцевим ще до його прибуття в Гетьманщину. Грунтувалася програма на трьох основних елементах: інструкціях Катерини, ідеях Теплова і власних концепціях Рум’янцева. Якнайкраще при дворі обізнаний зі справами Гетьманщини, Теплов відразу ж після призначення графа генерал-губернатором ¹ зустрівся з Рум’янцевим і, без сумніву, передав йому своє критичне ставлення до ситуації в Гетьманщині. У своєму меморандумі про реформи й пізніше, у відповіді Катерині, Рум’янцев повторював тепловські звинувачення гетьманського уряду в адміністративній некомпетентності, утисках з боку старшини, в корупції і зокрема у масовому привласненні державних земель і навіть міст. Рум’янцев запропонував перевірити земельні володіння та повернути всі колишні царські землі державі. У своїй відповіді обережна Катерина наказала генерал-губернатору не чіпати земельних наділів, право на які було затверджено царями.

Багато пунктів програми Рум’янцева були дослівно переписані з власних наказів Катерини. Саме тому його заклики відбудовувати міста, розвивати ремесла та промисловість, створювати міську поліцію, заохочувати торгівлю, сприяти розвитку сільського господарства і лісництва, раціоналізувати і збільшити державні прибутки без жодних застережень були схвалені царицею. Але Рум’янцев додав список із своїх власних пропозицій: організацію поштової служби; реорганізацію української артилерії; виробництво пороху; призначення чиновникам замість земельних наділів сталої платні; створення військової академії, навчального закладу для благородних дівиць і двох університетів; заснування державного шпиталю; реорганізацію системи судочинства, секуляризацію майна української церкви. І хоча його програма була співзвучна з принципами просвітницького правління, з цих пропозицій Катерина, однак, схвалила тільки організацію поштової служби; інші були передані на розгляд спеціальних комісій або взагалі зігноровані. Очевидно, імператриця була проти якихось раптових або радикальних змін. Більше того, вона хотіла пересвідчитися в тому, що нову програму можна фінансувати з місцевих джерел, не зазіхаючи на імперську скарбницю. І все ж таки схвалені Катериною пункти в поєднанні з її наказами вручали Рум’янцеву мандат на початок цілої низки масштабних реформ.

Оскільки все це було спрямовано на покращення сільського господарства і торгівлі, певною мірою дивним є те, що генералгубернатор не дуже енергійно взявся сприяти економічному розвиткові. Все, що було зроблено, проводилось за ініціативою центральної влади. Здійснюючи улюблений проект Катерини — іноземну колонізацію краю, Рум’янцев розселив приблизно 100 німецьких сімей у Білій Вежі, а невелику кількість волоських і болгарських колоністів — на території Переяславського полку ².

 ¹ Лист Катерини до Рум’янцева від 15 листопада 1764 р. // Сочинения ... Екатерины II. — T. 3. — C. 187. У цьому листі Катерина повідомляла Рум’янцева про те, що вона посилає до нього Теплова для «обширної бесіди про Малоросію».

 ² ПСЗ. — Т. 17. — № 12, 655. — 22 мая 1766 г. — С. 702; Архив военно-походной канцелярии гр. П.А.Румянцева-Задунайского // ЧОИДР. — 1865. — Т. 1. — Ч. 1. — С. 253-270.

З ініціативи сенату розпочався невдалий експеримент із запровадженням в Гетьманщині нової сільськогосподарської культури — картоплі; більшість привезених коренеплодів вимерзло у сховищах, і лише невелику частину розподілили для вирощування ¹. Незважаючи на гучні заяви, ні центральна влада, ні Рум’янцев не були готові суттєво прискорити економічний розвиток. Проблемою був не тільки брак планування, людей і коштів, але й те, що політичні питання заступили всі інші. Рум’янцев зосередився на таких традиційних галузях реформи, як адміністрація, військова, судова і частково освітянська системи. У справах судочинства генерал-губернатор міг запровадити лише незначне оновлення, бо Катерина не схвалила суттєві зміни. До Генерального військового суду — найвищого суду Гетьманщини призначили дванадцять суддів, яких обирали щороку (по одному від кожного полку, а також двох генеральних контролерів). Рум’янцев змінив склад суду, зробив його постійним, оплачуваним органом, до якого входили два генеральних контролери та три-п’ять додаткових членів. Для пожвавлення роботи центрального суду генералгубернатор на допомогу позивачам призначив державних адвокатів. Але запровадження судових реформ 1763 р. створило непередбачені проблеми, які намагався розв’язати Рум’янцев ².

Найзначнішою зміною в урядовій структурі, яку схвалила Катерина, була пропозиція Рум’янцева про регулярну поштову службу. Попередньо в Гетьманщині пошту доставляли кілька муніципальних служб, а також офіційні гінці. Так, указ імператриці посланець привозив до Генеральної військової канцелярії, яка розповсюджувала його, знову з допомогою кур’єрів, серед підлеглих. Пропозиція Рум’янцева грунтувалася на потребах як уряду, так і приватних осіб у систематичній та регулярній поштовій службі. Нова система, заснована 1765 р., складалася з 9 поштових маршрутів, довжиною понад 2358 верст, 72 поштових станцій, 15 регіональних начальників, 165 поштарів і 300 коней ³.

 ¹ Майков П. Румянцев. — С. 533.

 ² Документи про зміни в системі судочинства опубл.: Акты по управленню Малороссиею гр. П.А.Румянцева за 1767 г. // ЧИОНЛ. — 1891. — Т. 1. — Ч. 3. — С. 121 — 136; Бумаги до управлення Малороссиею графа П.А.Румянцева-Задунайского относящиеся // ЧОИДР. — 1861. — Т. 1. — Ч. 5. — С. 149.

 ³ Максимович Г. Деятельность... — С. 76; У цій праці Максимович розглядає організацію поштової служби: с. 67 — 87.

У кожній місцевості пошту забирали та відправляли у призначений час двічі на тиждень. Поштова служба стала підвідділом української адміністрації, її очолював поштовий директор. Скарбниця Гетьманщини оплачувала всі витрати поштової служби та забирала всі її прибутки. У 1768, 1770 і 1774 рр. поштову службу розширили для забезпечення зв’язку з Кримом і новою провінцією — Новоросією. Після скасування української автономії поштова служба з незначними змінами увійшла до складу російської адміністрації.

Першочерговим завданням Рум’янцева в Гетьманщині було збільшення державних прибутків. Накази Катерини, відповідь Рум’янцева, наступні таємні директиви Катерини стосувалися саме цього питання ¹. Зберігаючи давні джерела прибутку — податки від спиртних напоїв і млинів, відрахування з прикордонного тарифу, генерал-губернатор створив ряд нових. Він зібрав усі типи царських земель, які використовувались козаками, що колись обслуговували гетьмана (бобровники, стрільці, поташники), в одну категорію державних земель. Для нагляду за ними призначалося одинадцять контролерів, а їх жителі обкладалися податком ². Цей захід приніс додатковий річний прибуток в розмірі 10 000 карбованців, стягнення податку із слуг колишнього гетьмана — ще 1200 ³.

Але найприбутковішою реформою було запровадження грошового податку для утримання російських військ в Гетьманщині. До того часу українська влада збирала цілий ряд різних податків, здебільшого натурою. Часто цього не вистачало, а постачання провіанту запізнювалося, і тоді російські війська силою відбирали необхідне у місцевого населення. Отже, тягар податків розподілявся нерівномірно, здебільшого припадаючи на райони постою військ. Пересвідчившись у цьому під час поїздки по Гетьманщині, Рум’янцев визначив умови податку: 1 карбованець щороку від кожного господарства, який збирався по частинах чотири рази на рік ⁴. Усі селяни, міщани, підпомічники та підсусідки були зобов’язані платити новий податок. 1767 р. генерал-губернатор поділив Гетьманщину на 20 рівних податкових округів і призначив комісію, відповідальну за збирання податку в кожному окрузі. Незважаючи на великі недоплати, українська скарбниця іноді отримувала додаткові прибутки, які сягали 150 тис. карбованців ⁵. Коли вони перевищували потреби імперських військ, надлишок використовувався на урядові цілі, включаючи оплату українських чиновників та субсидії для Київської академії ⁶.

 ¹ Див. таємні директиви Катерини: СА. — Т. 13. — 13 и 14 июля 1765 г. — С. 81.

 ² Шафонский А. Черниговского наместничества... — С. 101—102.

 ³ Слабченко М. Хозяйство Гетманщины в XVII —XVIII ст. — Т. 4. — С. 290.

 ⁴ Максимович Г. Деятельность... — С. 88 —119; детально описується запровадження грошового податку.

 ⁵ Рубан В. Краткая летопись Малыя России c 1506 по 1776 год. — СПб., 1777. — С. 233.

 ⁶ Слабченко М. Хозяйство... — Т. 4. — С. 268-271.

Грошовий податок, запроваджений спершу на заміну військового, перетворювався в дійсності на головний.

Крім грошового податку, українське населення зобов’язувалося надавати квартири російським військам, оскільки в той час не існувало військових містечок або казарм. Через непевну міжнародну ситуацію і особливо конфлікти Росії з Польщею та Османською імперією, податки за часів Рум’янцева зросли особливо, коли в Гетьманщині було розташовано новий полк. Згідно з генерал-губернаторським звітом, 1763 р. в Гетьманщині було 6 стрілецьких, 2 драгунських і 8 піхотних полків; разом — 19 981 чоловік, що потребували 902 офіцерських і 10 556 солдатських квартир. Хоча Рум’янцев і намагався рівномірно розподілити ці війська, вони все ж таки серйозно обтяжували місцеві громади. Якщо брати до уваги той факт, що в Гетьманщині було тільки 29 025 міських і сільських господарств, де могли стояти війська, то виходило, що на кожні три господарства припадало два російські солдати або по дві офіційні квартири на кожні п’ять господарств ¹. Така система забезпечувала подальші заощадження для уряду, оскільки війська тепер мали можливість більше одного разу отримувати з місця постою харчі та дрова.

Значно збагатіла за рахунок додаткових прибутків українська скарбниця все більше підпорядковувалася потребам імперії. 1771 р. імперський генеральний прокурор дав розпорядження Малоросійській колегії провести точні обрахунки всіх прибутків і видатків. Пізніше вони проводилися вже кожного року ². Українська скарбниця все ще була окремою, але тепер її розглядали як провінційну філію імперської скарбниці.

Генерал-губернатор ставив також за мету збільшення військового потенціалу Гетьманщини. Це спричинило відживлення козацького стану (сословия). Оскільки багато козаків втратило землю і чи то добровільно, чи під тиском обставин ставало підданими землевласників, кількість боєздатних козаків постійно зменшувалася. Рум’янцев звинуватив у цьому землевласників і козаків: перших тому, що вони тиснули на козаків, а останніх — що ті змінювали свій статус, щоб уникнути військової повинності ³. На додаток до указів царів і сенату генерал-губернатор заборонив козакам переходити до селянського або міщанського стану. Згадуючи сенатський указ 1746 р., що наказував поміщикам звільнити всіх козаків, Рум’янцев дозволив їм апелювати про відновлення свого статусу безпосередньо до Генерального суду ⁴.

 ¹ Дані про розташування загонів див.: Максимович Г. Деятельность... — С. 104 — 105.

 ² Слабченко М. Хозяйство ... — Т. 4. — С. 268 — 271.

 ³ Акты... Румянцева / Под ред. Владимирского-Буданова. — С. 10.

 ⁴ Мякотин В. Очерки социальной истории Украины. — Т. 1. — № 3. — С. 200 — 201.

Призначені генерал-губернатором державні адвокати також допомагали козакам і міщанам під час розгляду їхніх клопотань. Однак тоді генерал-губернатор ще не наважувався зачепити цілий комплекс соціально-економічних проблем козаків, що безпосередньо перебували під владою землевласників. Він відкладав це до загального перепису населення, сподіваючись, що тоді вже чітко будуть визначені соціальні групи і зафіксований їх статус. Рум’янцев розраховував, що визнані за переписом козаки будуть зорганізовані у постійний військовий стан із збереженням окремих козацьких привілеїв — особистої свободи, права на майно, торгівлю і виробництво спиртних напоїв.

Захищаючи козаків від утисків з боку старшини, Рум’янцев одночасно скасував їх найдавніше право — обирати своїх власних зверхників. Це тільки посилило контроль старшини над козаками. У 60-х рр. XVIII ст. козаки обирали старшин вже тільки на рівні сотень; практика обрання сотників скінчилася 1767 p. Bсіх вищих офіцерів призначала українська адміністрація. Цього року звільнилася посада сотника Корибутівської сотні Прилуцького полку і козаки, за традицією, обрали нового. Але Рум’янцеву стало відомо, що переможець перед виборами споював козаків. Розгніваний генерал-губернатор анулював результати виборів і наказав, щоб від цього часу всіх сотенних чинів призначав полковник або його канцелярія ¹. Цей наказ, що грунтувався на глибокій невірі Рум’ян цева у здатність козаків приймати будь-яке відповідальне рішення, поставив їх у повну залежність від вищої адміністрації.

Генерал-губернатор обмежив традиційні козацькі права також і в інших сферах. Професійний військовий, він спробував перетворити козаків у більш дисципліновану, вимуштровану та ефективну бойову силу. Взявши за зразок російську армію, генерал-губернатор вимагав такої ж виучки від козаків. Він сформував спеціальний загін, належним чином озброєний та обмундирований, для охорони архіву Малоросійської колегії, генерального суду і скарбниці. Коли хто з козаків відмовлявся виконувати таку регулярну службу, Рум’янцев наказував бити їх «без пощады». Так, 1768 р. він наказав, щоб тих козаків, котрі не підкоряються своїм командирам, сікли різками, а впертіших — позбавляли козацького стану та реєстрували як селян ². Найрадикальніші зміни, однак, мали місце в грудні 1768 р., на початку війни з Туреччиною. На прохання Рум’янцева сенат розповсюдив на мобілізовані козацькі загони юрисдикцію російського військового права ³.

 ¹ Цей випадок описує О.Лазаревський: Лазаревский А. По поводу ста лет... — С. 380-381.

 ² Укази опубл.: Два документа о состоянии малороссийского казачества в половино XVIII ст. // КС. — 1882. — № 10. — С. 126-133.

 ³ ПСЗ. — Т. 18. — № 13 217. — 20 декабря 1768 г. — С. 786.

Це фактично розв’язало генерал-губернатору руки в питаннях військової дисципліни і позбавило козаків ще одного стародавнього права, коли козака міг судити тільки суд рівних (тобто козаків) за своїми власними законами. 1775 р. три козацькі загони вільних найманців, що колись становили гетьманську охорону, було реорганізовано в регулярні армійські полки. Це був ще один крок до запровадження російського військового устрою в Гетьманщині ¹.

Головною передумовою подальших військової та фінансової реформ був ретельний перепис населення. Оскільки меморандум Теплова повністю відкидав усі українські дані, російський уряд був рішуче настроєний провести свій власний перепис. Той, що був запланований сенатом, не відбувся через усунення гетьмана Розумовського. Катерина в своїх наказах продовжувала наголошувати на необхідності нового перепису, і вже у вересні 1765 р. в Гетьманщині були створені для цього необхідні умови. На відміну від сенатського плану перепису, де в першу чергу йшлося про кількість селян, козаків та їх місцепроживання, Рум’янцев мав набагато ширший задум. Він хотів зареєструвати вік, соціальне становище, професію, сімейний стан, стан здоров’я, прибутки і рівень податків кожного жителя Гетьманщини. Більше того, рум’янцевський перепис включав детальний опис всього рухомого і нерухомого майна, за винятком особистих речей ².

Окремі переписні форми готувалися для козаків і міщан, для жителів державних і монастирських земель, для мешканців приватних маєтків. Крім вищезгаданих відомостей, Рум’янцева цікавили стан місцевої торгівлі, промисловості та муніципальних споруд, умови та прибутки царських земель і найбільше земельні володіння як приватних осіб, так і тих, хто на державній службі користувався державними землями. Трудові повинності селян визначалися стосовно царських і монастирських земель, але не фіксувалися щодо приватних маєтків — це була поступка на користь землевласників. Без сумніву, рум’янцевський перепис був найповнішим серед тих, що раніше проводилися в Гетьманщині.

Офіційною метою перепису був збір відомостей для запровадження кращого і справедливішого порядку. Насправді ж Рум’янцев сподівався вирішити багато інших специфічних проблем ³.

 ¹ ПСЗ. — Т. 20. — № 14 385. — 25 октября 1775 г. — С. 225-226.

 ² Про рум’янцевський перепис існує чимало праць. Ретельно розглядали його як історичне джерело, а також подали список основних наукових праць, виконаних на основі перепису М. Ткаченко: Ткаченко М. Наукове розроблення Рум’янцевської ревізії // Україна. — 1924. — № 3. — С. 39 — 52; Литвиненко М.А. Джерела історії України XVIII ст. — Харків, 1970. — С. 95 —114. Про перебіг перепису див.: Багалей Д. Генеральная опись Малороссии. Киев, 1883. Детальніший аналіз див.: Максимович Г.Деятельность... — С. 190-357.

 ³ Див.: Максимович Г. Деятельность... — С. 200 — 201. Тут Максимович писав про офіційні цілі Рум’янцева і довів також, що останній мав інші, менш відкрито висловлювані наміри. (С. 201 — 217).

Він мав надію визначити склад населення в офіційних категоріях поміщика, козака, священика та селянина. Реєстрація кожної особи й опис кожного господарства мали б зменшити інтенсивність переходів селян і встановити точну кількість козаків. Більш повні відомості про їхні загальні економічні умови могли прискорити формування регулярної військової сили, яка б перебувала на самозабезпеченні, і визначити можливість збирання проектованого 30-процентного податку на козацьке майно ¹. Перепис мав визначити, які землі були дійсно приватними і які належали державі. Особливо Рум’янцев цікавився царськими та монастирськими землями. Він хотів повернути державі колишні царські землі, компенсуючи за це їхніх нових власників регулярною платнею. Врешті-решт, він мав надію, що перепис дасть можливість одержати інформацію про рівень та інтенсивність торгівлі, життєздатність цехів, промисловості та ремесел, які планувалося поліпшити.

В кожному районі для проведення перепису була створена спеціальна комісія. Очолювана російським офіцером, вона складалася з нижчих чинів російського офіцерства та місцевих українських чиновників. Через перевантаженість і необізнаність росіян з місцевими умовами робота йшла повільно. Ще однією перешкодою був пасивний опір місцевого населення. Крім міщан, усі побоювалися перепису: селяни боялися бути прив’язаними до свого місця проживання та збільшення податків; козаки не бажали виконувати військові та податкові повинності; землевласники ж були стурбовані тим, що маєткові права можуть опинитися під загрозою. Багато землевласників відмовлялося подавати необхідні дані, посилаючись на те, що вони не розуміються на обмірах і геометрії ². Українці, члени різноманітних комісій, прикидалися хворими і відмовлялися брати в них участь. Голова Полтавської комісії доносив, що 1767 p. жоден з українців на роботу не з’явився ³.

Перепис тривав до 1769 р. і був перерваний початком російськотурецької війни. Важко визначити, наскільки він був завершений, адже велика кількість документів не збереглася. Очевидно, значна частина роботи була виконана, бо ще й сьогодні в українських архівах можна знайти виповнені переписні форми на більш як 3500 населених пунктів ⁴.

 ¹ Ці пропозиції висловив Рум’янцев у своєму оригінальному проекті, поданому Катерині.

 ² Литвиненко М. Джерела ... — С. 98.

 ³ Максимович Г. Деятельность... — С. 230 — 231.

 ⁴ Литвиненко М. Джерела ... — С. 100.

Особливою турботою генерал-губернатора Рум’янцева як представника просвітницької монархині була боротьба з пияцтвом і забобонами. У донесенні до Малоросійської колегії Рум’янцев висловив своє обурення з приводу великої кількості людей, що виробляли і продавали алкогольні напої. Як приклад він подавав Глухів — порівняно невелике містечко, де було 166 шинків. Рум’янцев пропонував уряду взяти під контроль виробництво та торгівлю алкоголем, а його обсяг скоротити згідно з суворими положеннями Литовського статуту ¹. Ці заходи, як сподівався генерал-губернатор, сприяли б зменшенню пияцтва серед населення.

Подібно до цього, Рум’янцев хотів викорінити вірування у ворожок, заклинання та інші забобони. Він наказав суворо дотримуватися Литовського статуту, що забороняв ворожбитство та чаклування; за це публічно були засуджені дві жінки. Рум’янцев розпочав широку кампанію проти забобонних вірувань і просив парафіяльних священиків своїми проповідями допомогти цій справі ². Генерал-губернатор Рум’янцев щиро бажав поширити просвіту, запровадивши освітню реформу. Заснування нових шкіл було єдиною імперською програмою, яку з ентузіазмом вітала українська нова шляхта, що роками мріяла про заснування в Гетьманщині університету. Київська академія та Чернігівська колегія зі своїми застарілими навчальними планами вже не відповідали потребам нової шляхти, яка тепер посилала своїх дітей на навчання у Санкт-Петербург, Москву та Західну Європу. Перед відставкою гетьман Розумовський склав план заснування університету в Батурині ³. Крім того, Глухівська рада зверталася з проханням про відкриття двох університетів і середніх шкіл, пізніше повторене у програмі генерал-губернатора Рум’янцева, яке він подав Катерині. Цариця, напевне, зв’язала цей проект із секуляризацією церковного майна, передбачаючи великі фінансові витрати на його реалізацію, і просто побажала Рум’янцеву успіхів у поліпшенні освіти. Тому в Гетьманщині тоді так і не було засновано ні університету, ні середньої школи ⁴.

Більш вдалою для Рум’янцева виявилася реформа початкової освіти, оскільки тут він міг опиратися на залишки системи, що вже колись існувала в Гетьманщині. Початкову освіту прості люди (козаки, міщани, іноді навіть селяни) могли здобути при церковних парафіях. Для навчання святого письма або церковних співів залучались місцеві священики, дяки або ж студенти Київської академії. Навряд чи це була повноцінна система освіти, оскільки вона цілком залежала від ініціативи місцевих священиків. Проте таких шкіл нараховувалось сотні, а «мандруючі дяки» мали можливість заробляти на прожиття, викладаючи у парафіяльних школах ⁵.

 ¹ Акти ... Румянцева / Под ред. Владимирского-Буданова. — С. 105.

 ² Там же. — С. 119-120.

 ³ Батуринський проект опубл.: ЧОИДР. — 1863. — Т. 2. — С. 67-85.

 ⁴ Лист Катерини до Рум’янцева від 22 вересня 1765 р. Див.: Сочинения Екатерины... / Под ред. Смирдина. — Т. 3. — С. 190-192.

 ⁵ Лазаревский А. Статистические сведения об украинских народних школах и госпиталях в XVIII в. // Основа. — 1862. — № 5 (Май). — С. 82-99.

У 1750-х рр. адміністрація Розумовського приділяла певну увагу розширенню парафіяльних шкіл, де б діти козаків могли навчатися військового мистецтва і засвоювати основи грамоти. 1758 р. полковник Лубенського полку Іван Кулябка запровадив експериментальну програму, згідно з якою кожна сотня (або наразі її старшина) зобов’язувалась дати освіту всім дітям чоловічої статі у віці 12—15 років. Навчальний план складався з двох частин: грамоти та військового мистецтва (фехтування, стрільби тощо). 1760 р. до цих приходсько-сотенних шкіл було записано 1624 дітей Лубенського полку. Розумовський вважав цю програму настільки вдалою, що наказав запровадити її у всіх 10 полках Гетьманщини, але відставка перешкодила втіленню наказу гетьмана в життя. Незабаром після одержання своїх повноважень генерал-губернатор Рум’янцев розпорядився продовжити та розширити шкільне навчання по сотнях ¹. Відтак Рум’янцев втілив у життя одну з найбільших реформ, задуманих попередньою адміністрацією, що, напевно, задовольнило багатьох українських урядовців.

Запровадження освітницької програми дискредитованої української адміністрації було для Рум’янцева одним із шляхів виконання покладеного на нього Катериною основного завдання — зменшення напруження між українцями та росіянами. Оцінюючи вплив генерал-губернатора на розвиток українсько-російських відносин, слід врахувати не тільки політику Рум’янцева, але й його характер та стиль правління. Він був настільки пронизаний воєнним духом, що не терпів навіть найменшої непокори: коли глухівські козаки відмовилися від регулярної служби, Рум’янцев наказав їх висікти; коли 77 козаків, яким набридла нерішучість і бездіяльність їхнього командира, самовільно повернулися додому на жнива, він заарештував їх і жорстоко покарав ². Особливо безжалісно Рум’янцев викорінював будь-які прояви автономістського духу. Коли під час виборів у Законодавчу комісію група ніжинських шляхтичів наполягала на складенні петиції про обрання гетьмана, Рум’янцев розпорядився їх арештувати (хоча згодом імператриця їх пробачила), 33 з них він засудив до страти, а 18 відправив на довічне заслання ³. Генерал-губернатор ясно дав зрозуміти українській новій шляхті, що його терпіння має певну межу і той, хто її перетне, буде негайно і жорстоко покараний.

З іншого боку, Рум’янцев намагався привернути нову шляхту тим, що залучив її на імперську службу. У донесенні Катерині він рекомендував, щоб чини й урядові посади («дела») надавалися тим, хто «сею болЂзнию самовластва и независимости незараженныя» ⁴.

 ¹ Програму навчання козацьких дітей обговорює Г.Максимович: Максимович Г. Деятельность ... — С. 136—189.

 ² Лазаревский А. По поводу ста лет ... — С. 385 — 386.

3 Цей випадок обговорюється в наступному розділі.

 ⁴ Лист Рум’янцева до Катерини від 5 лютого 1768 р. опубл.: Максимович Г. Выборы... — С. 331.

Наводячи такий аргумент, Рум’янцев вважав, що навіть шляхта з сильними автономістськими почуттями згодом буде іншої думки і служитиме державі. Катерина повністю схвалила пропозиції Рум’янцева і попросила його доповідати про «тих гідних ласки», хто заслуговував на дальше просування по службі ¹.

Генерал-губернатор особливо підкреслював необхідність належного впливу на молодь. Він рекомендував відкрити в Гетьманщині імператорське кадетське училище, вважаючи, що це може прищепити українській шляхті любов до регулярної військової служби й викорінити «всЂ тЂ застарЂлыя и кривотолкния мысли сумазбродного казачества» ². І хоча це здійснити не вдалося, Рум’янцев одержав право посилати дітей нової шляхти до Імператорського кадетського училища та Імператорського інституту благородних дівиць у СанктПетербурзі ³. Генерал-губернатор мав ясну мету: українська шляхта отримала б можливість навчатися разом з російською знаттю, підтримувати з нею зв’язки — отже, ставати лояльними слугами імперії. Зі свого боку, нова шляхта була дуже цим задоволена, оскільки українців здавна не допускали в імперські учбові заклади через офіційну думку, що «вь Малороссіи дворянъ нЂтъ» ⁴.

Генерал-губернатор захищав також українські претензії на дворянство для тих, хто перебував на урядовій службі. У записці до Малоросійської колегії Рум’янцев запропонував, щоб всі українські чиновники разом з посадою автоматично одержували рівні з росіянами чини; інші, однак, мали підтверджувати своє благородне походження ⁵. 1774 р. Рум’янцев від імені української старшини і шляхти знову звернувся до генерального прокурора ААВ’яземського з проханням надавати українським чиновникам відповідні чини ⁶. Нарешті, як верховний головнокомандуючий Рум’янцев мав право надавати звання корнета (найнижчий російський офіцерський чин), що давав шляхетські привілеї. Він вільно роздавав цей чин українським землевласникам, які не мали можливості одержати будь-який інший дворянський чин ⁷.

 ¹ Лист Катерини до Рум’янцева від 16 квітня 1768 р. див.: Сочинения... Екатерины II / Под ред. Смирдина. — Т. 3. — С. 196.

 ² Див. початковий проект Рум’янцева, поданий Катерині: СИРИО. — 1872. — Т. 10. — С. 19.

 ³ Бумаги ... Румянцева-Задунайского / Под ред. М.Судиенко. — С. 150—151.

 ⁴ Миллер Д. Очерки из истории и юридического быта старой Малороссии. Превращение казацкой старшины в дворянство // КС. — 1897. — № 1. — С. 26.

 ⁵ Акты... Румянцева. — С. 108.

 ⁶ Письмо графа П.А.Румянцева-Задунайского к генеральному прокурору князю А.А. Вяземскому о награждении малороссиян чинами // КС,— 1891. — № 1,— С. 176-177.

 ⁷ Ohloblyn O. Ukiainian Autonomists of the 1780s and 1790s and Count P.A.Rumyantsev-Zadunaysky // Annals of UAAS — 1958. — Vol. 6. — № 3-4 (21-22). — P. 315. Ле Донн твердить, що сам факт присутності такого славного аристократа, як Рум’янцев, у Малоросії підняв соціальний статус козацької аристократії та наблизив її до всеімперської еліти. Див.: Le Donne. Ruling Russia. — P. 309.

Виявилося, що стосовно селянства Рум’янцев й українська шляхта стояли на спільних позиціях. Катерина постійно нагадувала Рум’янцеву про необхідність захищати населення від експлуатації з боку старшин та знаті, водночас вважаючи право селян на переходи перешкодою для економічного розвитку та причиною соціального неспокою. Гетьман Розумовський свого часу вже обмежив переходи селян, вимагаючи від них перед відходом письмовий дозвіл від землевласника. Із запровадженням грошового податку переходи селян перетворилися у навіть більшу проблему, ставши першопричиною зростання несплачених податків (1768 р. — 79 тис. 703 крб. 52 3/4 коп.; 1769 р. — 136 тис. 658 крб. 14 коп.; 1770 р. — 177 тис. 142 крб. 25 1/2 коп.). І хоча частину боргів пізніше було виплачено, Малоросійська колегія вирішила вжити відповідних заходів. 1770 р. вона наказала повертати «біглих селян» їхнім колишнім панам і стягувати несплачені податки ¹. Вперше з’явилося офіційне визначення — «біглий селянин», і українські пани усвідомили, що російський уряд здатний зробити те, чого не спромоглися вони, а саме: повністю закріпачити селянство.

Спільність соціально-економічних інтересів імперського уряду й української нової шляхти досить драматично проявилася під час повстання в селі Кліщинці (1767 р.). Подавши до перепису козаків, що мешкали в селі, як селян, місцеві поміщики Лисенки спробували примусити їх виконувати відповідні трудові повинності. Козаки звернулися до суду та центральної імперської адміністрації, але їх зусилля були марними через втручання генерального писаря Василя Туманського, що був швагром Лисенка. Обурені такою несправедливістю, селяни зруйнували лисенківський маєток. Пограбування потягнуло за собою втручання імперської влади, але ні каральні експедиції козацького війська, ні вмовляння козацьких і російських офіцерів не змогли заспокоїти село. Селяни стали озброєним табором і відмовилися визнавати будь-яку владу. Врешті-решт, 1774 р. імперські війська придушили повстання силою, вбивши 7 і захопивши в полон 53 повстанців. Пізніше 176 бунтівників були притягнені до суду, внаслідок чого керівників повстання заслали на Сибір, а виборних козаків позбавили стану та закріпачили ².

 ¹ Про несплату податків і повернення «біглих селян» поміщикам див.: Мякотин В. Прикрспление крестьянства ... — С. 125—126.

 ² Детально Кліщинське повстання описує О.Лазаревський: Лазаревский А. Исторические очерки полтавской лубенщины XVII —XVIII вв. // ЧИОНЛ. — 1896. — T. 1. — C. 158-193.

Приблизно тоді ж на Правобережжі, що було під Польщею, спалахнуло велике повстання — Коліївщина, а в Запорозькій Січі вибухнув бунт. З огляду на такі заворушення та їх близькість до території Гетьманщини, українська шляхта почувала себе спокійніше, знаючи, що при необхідності імперські сили забезпечать їй військову підтримку.

Правління генерал-губернатора Рум’янцева було перервано новим загостренням міжнародних відносин та війною. 1768 р. всі військові сили Гетьманщини були приведені у бойову готовність через громадянську війну в Польщі та збройні українські повстання на Правобережжі. Пізніше, у 1769—1774 рр., Рум’янцев здобув славу як головнокомандуючий військами, що одержали перемоги над Османською імперією, а також як автор Кючук-Кайнарджийського миру. У війні взяли участь і козаки з Гетьманщини. Один із полків, кількістю у 3 тис. чоловік, був частиною сил під командуванням князя Олександра Михайловича Голицина, а більша армія, 6 тис. чоловік і три загони найманців з числа колишньої гетьманської охорони, знаходилася під командуванням Рум’янцева ¹. Оскільки більшість української старшини брала участь у кампанії, в Гетьманщині залишився тільки тимчасовий уряд. Усі військові справи були під наглядом князя Платона Мещерського, а цивільною адміністрацією керував українець — генеральний суддя Ілля Васильович Журман ². За час свого правління вони провели незначні зміни, але в цілому Гетьманщина ті 5 років пережила досить спокійно.

 ¹ Рубан В. Краткая летопись. — С. 237; Ригельман А. Летописное повествование...— Ч. 4. — С. 26-27.

 ² Ригельман А. Летописное повествование... — Ч. 4. — С. 27.; Майков П. Румянцев... — С. 534-535.

Чотирьох рокш не було достатньо для генерал-губернатора Рум’янцева, щоб встановити в Гетьманщині катерининський «найкращий з усіх порядків». Але йому вдалося розпочати кілька реформ, що наблизили українське самоврядування до імперської моделі. За рахунок ущемлення традиційних козацьких прав Рум’янцев сформував з козаків більш ефективну військову силу. Без зайвого розголосу запровадивши загальне оподаткування і підпорядкувавши українську скарбницю імперії, він різко збільшив фінансові внески Гетьманщини в імперську скарбницю. Оскільки нові постанови стосувалися всіх оподаткованих осіб, більшість українців зрозуміла, наскільки глибоко імперські норми вкорінилися в їхню рідну землю. Водночас Рум’янцев розправлявся з будь-якою явною опозицією імперській програмі, намагаючись скерувати енергію української шляхти на здобуття своїх соціально-економічних вигід та імперської кар’єри. Але ці початкові кроки на шляху інтеграції Гетьманщини до складу імперії спричинили реакцію, що вповні проявилася під час роботи Законодавчої комісії 1767—1768 рр.

и новий імперський кодекс законів і обговорити адміністративні та інші реформи.

Законодавчі комісії не були новиною для Російської імперії. Але в двох важливих аспектах комісія 1767 р. була унікальною. По-перше, вона мала широке представництво — були репрезентовані знать, міщани, козаки та вільні селяни з усіх куточків імперії. По-друге, «Наказ» Катерини для комісії переспівував ідеї західних мислителів, зокрема Монтеск’є та Беккарії. Оголошуючи «Наказ», імператриця сподівалася скерувати делегата у напрямку просвітницької реформи ¹.

Комісія несподівано надала українцям трибуну, з якої вони могли висловлюватись щодо політики генерал-губернатора Рум’янцева та вносити свої власні пропозиції. Але насамперед треба було визначитися щодо участі в роботі комісії. Гетьманщина мала свої власні закони та адміністрацію. Чому ж тоді українці мали брати участь у кодифікації російських законів або реформі імперської адміністрації? Більше того, прецеденту української участі в роботі законодавчих комісій досі не було ².

 ¹ Інструкція Катерини вже давно є предметом широкого вивчення і дискусій. Див. про неї: Madariaga І. de. Russia in the Agę of Catherine the Great. — P. 151 — 163.

 ² Хоча кількох представників викликали на комісію, яку скликала Єлизавета (1761), проте доказів, що вони там справді були, немає. 1761 р. комісія висловилася за те, щоб делегатів надсилали з порубіжних земель, включаючи Гетьманщину і балтійські регіони. Див.: ПСЗ. — Т. 15. — № 11, 378. — 8 декабря 1761 г. — С. 862863. В.НЛаткін описав усі засідання єлизаветинської комісії, але він навіть не згадує про присутність там українських або балтійських делегатів (див. його: Законодательные комиссии в России. В 3 т. — СПб., 1887. — Т. 1. — С. 80 — 184). Подібно ж, Зутіс підтверджує, що жодного балтійського представника на тій комісії не було. Див.: Зутис Я. Остзейский вопрос. — С. 361.

Катерина довго вагалася з цього приводу, хоча спочатку взагалі ігнорувала проблему. У перших двох маніфестах про скликання Законодавчої комісії автономні райони зовсім не згадувалися ¹. У третьому маніфесті Гетьманщині, Лівонії та Естляндії пропонувався вибір: або їм відводилася певна квота на представництво, або ж за ними зберігалося право на затримання місцевих законів доти, доки вони самі не подадуть прохання про прийняття майбутнього імперського кодексу ². Навіть після заперечень одного з членів підготовчого комітету Катерина надала право вибору порубіжним землям, але обмежила термін дії регіональних законів десятьма роками ³. В заключному маніфесті вже нічого не говорилося про спеціальний статус автономних регіонів і малося на увазі, що комісія буде представлена всіма регіонами імперії, включаючи пограничні землі ⁴.

Хоч якими були її початкові наміри, Катерина була змушена визнати, що дозвіл населенню автономних регіонів вибору щодо участі в роботі комісії був помилкою. Такий крок можна було б тлумачити не тільки як ще одну гарантію автономії — він позбавляв самодержицю права самостійно приймати остаточне рішення. Отже, найбільшою поступкою було те, що регіони для запровадження імперських норм мали у своєму розпорядженні десять років. Оскільки новий закон мав бути введеним у всіх регіонах імперії, участь їх у комісії стала необхідною. Пізніше остаточний варіант маніфесту Катерини взагалі не допускав ніяких винятків.

Упереджуючи опозицію, якої він сподівався в Гетьмащині, генерал-губернатор Рум’янцев оприлюднив відозву, де звернувся до громадської свідомості українців, наголошуючи на великій потребі реформи ⁵. Проте, маніфест Катерини був сприйнятий в Гетьманщині вороже ⁶.

 ¹ Перші два проекти докладно обговорює А.В.Флоровський: Флоровский А.В. Состав законодательной комиссии. — Одесса, 1915. — С. 8—15. Це питання порушує Пол Д’юкс: Dukes P. Catherine the Great and the Russian Nobility. — Cambridge, 1967. — P. 57-58.

 ² Флоровский А.В. Состав законодательной комиссии. — С. 29.

 ³ Липинский М.А. Новые данные для истории екатерининской комиссии о сочинении проекта нового уложения // Журнал Министерства народного просвещения. — 1895. — № 301. — С. 290 — 293; Флоровский А.В. Состав законодательной комиссии. — С. 46.

 ⁴ ПСЗ. — Т. 17. — № 12, 801. — 14 декабря 1766 г. — С. 1092-1110.

 ⁵ Циркуляр був опубл.: Наказы малороссийским депутатам 1767 г. и акты о виборах депутатов в Комиссию сочинения уложения. — Киев, 1890. — С. 186. Його обширно цитує Г.А.Максимович: Максимович Г.А. Выборы и наказы в Малороссии в Законодательную комиссию 1767 г. — Ч. 1: Выборы и составление наказов. — Нежин, 1917. — С. 6-8.

 ⁶ Теличенко И. Сословные нужды и желания малороссиян в эпоху Екатерининской комиссии // КС. — 1890. — № 7. — С. 166 — 167; Флоровский А.В. Состав законодательной комиссии. — С. 494. Лише один В.Г. Авсєєнко дотримувався думки, що маніфест Катерини вітали всі частини суспільства з щирою радістю. Див. його: Малороссия в 1767 году. — Киев, 1864. — С. 3 — 4. Але на підтримку цього твердження Авсєєнко не наводить жодного документа, і його погляди були відкинуті наступними дослідниками.

Не було віри у потребу нової реформи, оскільки українські закони вже переглядалися в 1728—1743 рр., а реформа судочинства з 1763 р. тільки-но стала втілюватися у життя ¹. Українці не мали ні причин, ані бажання брати участь в роботі комісії. Для введення в дію нового зводу українських законів не вистачало тільки підтвердження монарха. У донесенні Катерині Рум’янцев так виклав свої думки про українську реакцію на маніфест: «Многие истинно вошли во вкус своевольства до того, что им всякий закон и указ государский кажется быть нарушением их прав и вольностей, отзывы же у всех одни: зачем бы нам там и быть? Наши законы весьма хороши, а буде депутатом быть, конечно, уже надобно, только разве б искать прав и привилегий подтверждения» ².

 ¹ Див. Яковлів А. Український кодекс 1743 р. Цей кодекс, хоча і використовувався на практиці, ніколи не був затверджений імператором.

 ² Лист Рум’янцева до Катерини від 2 березня 1767 р. // Соловьев С. — T 14 — C. 39.

 ³ Графік виборів був опублікований. Див.: Наказы малороссийским депутатам. — С. 187 — 188; Максимович Г.А. Выборы и наказы. — C. 8 — 9. Він не вповні відбиває реальний стан речей, оскільки велика кількість виборів проводилася в інший час.

Незважаючи на нарікання українців, Рум’янцев призначив вибори депутатів для роботи в колегії на березень 1767 р. ³ На окремих зібраннях знаті, міщан і козаків слід було обрати делегатів і скласти накази, які депутати мали б подати на генеральній асамблеї комісії в Москві. Малоросійська колегія як урядова інституція так само мала вислати депутата з наказом. Українським єпархіям слід було представити перелік потреб церкви до Священного синоду, який, як відгалудження уряду, мав представляти потім церкву на асамблеї. Одного депутата з наказом повинні були вислати російські «старовіри», що проживали в Гетьманщині. Отже, більшість вільного (неселянського) населення Гетьманщини запрошували так чи інакше взяти участь у роботі Законодавчої комісії 1767 р.

Вибори та накази нової шляхти

Нова шляхта, обираючи депутатів у Законодавчу комісію та готуючи свої накази, визначала, наскільки «просвітницькою» буде робота Законодавчої комісії. Як найбільш політизований прошарок населення та носій історичних традицій, шляхта мала можливість загальмувати хід рум’янцевських реформ, вимагаючи дотримання своїх традиційних прав і зволікаючи скликанням комісії. З іншого боку, в разі співробітництва з урядом Рум’янцев досяг би значного успіху в справі включення Гетьманщини у загальноімперські структури. Вплив нової шляхти на діяльність Законодавчої комісії зростав також завдяки її участі у виборах делегатів від інших станів. Крім голосування на виборах від свого власного стану, шляхтичі, що проживали в містах, брали участь і у муніципальних виборах, а як представники старшини часто керували виборами козаків.

Піддаючи сумніву законність українських рангів у цілому, імперська влада, щоб не зіпсувати справу Законодавчої комісії, визнала благородний статус української нової шляхти. Усі українські шляхтичі та старшина мали зібратися, скласти свої накази та висунути своїх депутатів. «Малоросійська шляхта» посідала десять депутатських голосів — по одному від кожного полку — і була зобов’язана скласти десять наказів.

Накреслена у маніфесті Катерини процедура виборів мала на меті захистити нову шляхту від бюрократичного втручання ¹. Головуючого виборами слід було обирати у присутності представника уряду, який потім покладав відповідальність за вибори на головуючого, що за тиждень призначав дату та місце виборів. Обраний від певного виборчого округу депутат міг походити з іншого округу та міг бути відсутнім на виборчому засіданні. Накази за дорученням виборчих зборів складалися комітетом з п’яти осіб. Потім усі шляхтичі, присутні на зборах, мали підписати цей документ.

Однак Рум’янцев не міг дозволити такій потенціально небезпечній групі, як українська шляхта, мати повну свободу дій. На кожній стадії виборів відчувався тиск з боку уряду. Генерал-губернатор керував усім процесом (він, зокрема, втрутився, коли складала свій наказ чернігівська шляхта, і безцеремонно порушив виборчу процедуру). Як він сам писав Катерині: «Я не отрекался имъ нигде сказать всю правду, которая имъ обыкновенно не мила» ². Різко виступивши проти висунутих шляхтою пропозицій — гарантії всіх українських прав і привілеїв, скасування податків на утримання російських військ, що були на постої в Україні, і право шляхти на безмитну торгівлю,— генерал-губернатор звинуватив нову шляхту у прагненні повного закріпачення селян.

Тактика Рум’янцева мала успіх. Його найближчий радник Олександр Безбородько — син головуючого виборами генерального судді Андрія Безбородька — був відповідальний за остаточний варіант наказу і разом зі своїм батьком домігся його затвердження на зборах. Як писав Рум’янцев, вони заробили цим ганебним вчинком собі неприязнь з боку рівних: «отца и сына Безбородковъ возненавидили, и, въ бытность перваго здЂсь, явно его презирали и нарЂкали быти недображелателемъ отчизны» ³.

 ¹ Виборні процедури обговорює Г.Максимович: Максимович Г.А. Выборы и наказы. — С. 103-104.

 ² Лист Рум’янцева до Катерини від 13 квітня 1767 р. Донесення № 1 // Максимович Г.А. Выборы и наказы. — С. 319.

 ³ Лист Рум’янцева до Катерини від 7 липня 1767 р. Донесення № 3 // Максимович ТА. — Выборы и наказы. — С. 325 — 329. Витяги з донесення подає Соловйов: Соловьев C. — T. 14. — С. 47.

Катерина відписала Рум’янцеву, що «стиль влади, якого ви були змушені дотримувати, був абсолютно правильним» ¹ і що у чернігівському наказі «множество находится пунктов, кои честь делают сочинителям оного» ². Без сумніву, імператрицю найбільше задовольнила критична частина про те, що «нынЂшнія наши обстоятельства требують во всемъ поправленія» ³. Весь перший розділ обговорював несправедливість і безладдя в українській судочинній системі. І все ж таки в наказі було дуже обережне прохання про автономію: «оставляя намъ на вЂки всЂ отличныя выгоды и волности, которыми по прежнимъ правамъ и привилегіямъ мы до сего ненарушимо ползовалися и ползуемся, изобразывъ оныя для точного храненія и исполненія и въ новосочиняемыхъ законахъ на мЂстахъ приличныхъ» ⁴.

Боротьба між Рум’янцевим і українською шляхтою продовжилася в Стародубі. Там шляхта обрала головою зборів місцевого земського суддю, Петра Іскрицького. Рум’янцев доносив Катерині, що дебати на зборах набули різкого характеру: «везде согласно закричали и зачали темъ, чтобъ права волности, и обыкновения, и имения, какимь бы образомъ по ихъ набиты, то есть приобретены ни были, имъ утверждены были; поборы бы все оставлены; войски выведены; шляхетство от взятва пошлинъ уволены, некоторыя жъ, бывшия особливо въ администраціи гетманскихъ экономій, отзывались, чтобъ настоять и неотступно просить гетмана по прежнему» ⁵.

Генерал-губернатор, однак, настільки довіряв Іскрицькому, що сам виїхав із Стародуба і провадив вибори в інших місцевостях. Іскрицький насправді довів свою відданість. Незадоволений перебігом дискусій на зборах, він хотів змінити вже написаний стародубівський наказ «за зразком» чернігівського «ибо въ тЂхъ пунктахъ написань: разные такіе нужды, кои и здЂшнему шляхетству суть общіе, но о коихъ въ здешнемъ наказЂ ничего не упомянуто». Голова мав намір «здешній наказъ въ иномъ дополнить, a въ другомъ привесть въ сходство» ⁶.

 ¹ Лист Катерини до Рум’янцева від 3 травня 1767 р. // Сочинения ... Екатерины II / Под ред. А.Смирдина. — Т. 3. — С. 192 — 195.

 ² Соловьев С. — Т. 14. — С. 44. Очевидно, що це витяг з того самого листа від З травня 1767 р., але цієї фрази в опублікованій версії листа немає.

 ³ СИРИО. — 1889. — Т. 68. — С. 248.

 ⁴ Там же. — С. 235.

 ⁵ Лист Рум’янцева до Катерини від 13 квітня 1767 р. Донесення № 1 // Максимович Г.А. Выборы и накази. — С. 318. Рум’янцев пише, що подібна ситуація мала місце як у Чернігові, так і в Стародубі.

 ⁶ Лист Іскрицького до Рум’янцева від 6 квітня 1767 р. // Наказы малороссийским депутатам. — С. 214.

«Підчищення» вимагало додаткового тиску на шляхту, за що належним чином і взявся стародубівський полковник, князь Юрій Хованський, наполягаючи на схваленні новою шляхтою нового наказу ¹. Хованському це, напевне, не вдалося, бо у зревізованому наказі бракує підписів тридцяти шести з вісімдесяти семи шляхтичів — учасників стародубівських зборів ².

В остаточній версії відсутні були розділи щодо української автономії, а саме: про гарантію дотримання української системи законодавства та Литовського статуту; прохання про те, щоб усі місцеві адміністративні посади займала місцева шляхта, а також про скасування грошового податку. Розділи про заснування вищих шкіл, проведення точних земельних обмірів з метою покласти край межовим суперечкам, вільне виробництво і продаж алкогольних напоїв та заснування власного банку були слово в слово переписані з чернігівського наказу ³.

У Чернігові та Стародубі завдяки тактиці Рум’янцева з’явилися проурядові накази, причому складалося враження, що інтереси місцевої шляхти були в них враховані. Але на наступних виборах депутатів від шляхти Ніжина та Батурина дійшло до відкритого зіткнення з генерал-губернатором. Рум’янцев сам головував на зборах, де головою обрали полковника Тернавіота, а місцевого земського суддю Лаврентія Селецького — депутатом. Після Великодніх свят збори зібралися знову і виробили наказ, але депутат Селецький відмовився його прийняти, запропонувавши свій проект, що дуже нагадував чернігівський. Найближчі співробітники Рум’янцева Олександр Безбородько та Петро Завадовський прибули до Ніжина, щоб забезпечити проурядовому наказові належну підтримку. Але за варіант Селецького проголосували тільки шість шляхтичів, а п’ятдесят п’ять — проти ⁴. Після відмови Селецького прийняти схвалений наказ ніжинська шляхта домоглася від головуючого Тернавіота дозволу на вибори іншого депутата. Новий депутат Григорій Долинський прийняв наказ, який в першій його редакції закликав до підтвердження усіх прав і привілеїв: 1) судочинства за Литовським статутом; 2) виборів гетьмана для Малоросії та Запорозької Січі; 3) зрівняння в рангах українських урядових посад з російськими; 4) скорочення грошового податку та скасування податкових боргів; 5) відшкодування збитків, заподіяних російськими гарнізонами; 6) створення комісії в справах суперечок між росіянами та українцями і 7) дозвіл на купівлю козацьких земель ⁵.

 ¹ Там же. — С. 215-216.

 ² Максимович Г.А. Выборы и наказы. — С. 110; ті, хто жив далеко, могли просто роз’їхатися по своїх маєтках, але більш ймовірним видається те, що невдача з підписанням означала брак підтримки тих ідей, які були висловлені в наказі.

 ³ СИРИО. — 1889. — Т. 68. — 1С. 233 — 250; Максимович Г.А. Выборы и наказы. — С. 116-118.

 ⁴ Максимович Г.А. Выборы и накази. — С. 164.

 ⁵ Там же. — С. 168.

Розгніваний поразкою, Рум’янцев оголосив вибори Долинського недійсними і оштрафував усіх учасників зборів на 10 карбованців кожного за порушення процедури. Потім він наказав шляхті знову зібратися 15 травня та підписати «законний» наказ, прийнятий Селецьким. З тих 50 шляхтичів прибуло тільки 16, але жоденз них не підписався. Тоді Рум’янцев наказав арештувати всіх учасників зборів ¹.

У скасованому ним наказі Рум’янцева найбільше непокоїв заклик обирати гетьмана за участю представників Запорозької Січі. Він писав Катерині: «Я выбор депутата (Долинського) уничтожил и от предводителя (Тернавиота) требовал рапорта, кто был первым виновником глупого предложения о выборе гетмана вместе c Сечью и не было ли об том переписки c Сечью. Но они в последнем явились ко мне прямо ослушны, а в первом взялись все отвечать, что они все вдруг вздумали» ².

Головуючий Тернавіот заперечував, як і саму переписку з Запорозькою Січчю, так і хоча б якусь думку щодо цього ³. Рум’янцев, однак, маючи повноваження від сенату, продовжив судове розслідування проти арештованих шляхтичів ⁴.

Ніжинських шляхтичів, що посідали військові уряди, судив військовий суд, решту — цивільний. Головуючого Тернавіота звільнили за «неспособность» ⁵. Але українці дуже неохоче підтримували судове розслідування. Дехто з призначених суддів вдав з себе хворого, 5 подали у відставку, решта — не з’явилися на судові засідання ⁶. Військовий трибунал, що нарешті зібрався, засудив 36 українських шляхтичів згідно із статтею 27 військового закону та статтею 9 військово-морського закону. Всіх визнали винними у навмисному порушенні закону. 35 присудили до страти, а 3 позбавили рангу ⁷. Переглядаючи ці справи, Малоросійська колегія затвердила 20 смертних вироків, решту позбавила рангу з застереженням вписати їх у реєстр як звичайних козаків ⁸.

 ¹ Там же.— С. 173 — 174.

 ² Лист Рум’янцева до Катерини від 7 липня 1767 р. Донесення № 3 // Максимович Г.А. Выборы и наказы. — С. 326 — 327; лист цитує також Соловйові Соловьев С.— Т. 14. — С. 44.

 ³ Мякотин В.А. Разбор сочинения А.М.Лазаревского: Описание старой Малороссии. Т. 2: Полк Нежинский // Отчет о тридцать седьмом присуждении наград графа Уварова. — СПб., 1897. — С. 54, прим.

 ⁴ Повноваження опубл. Владимирский-Буданов: Акта... Румянцева. — С. 114 — 116.

 ⁵ Там же. — С. 116.

 ⁶ Максимович Г.А. Выборы и наказы. — С. 177.

 ⁷ Мякотин В.А. Разбор сочинения А.М.Лазаревского. — С. 63.

 ⁸ Максимович Г.А. Выборы и наказы. — С. 185.

До тих 18 осіб, яких судили за цивільним правом, український генеральний суд поставився краще. На відміну від військових, під час слідства їх не ув’язнювали. Суд зосередився на двох питаннях: 1) чи були звинувачені учасниками «незаконних» виборів і 2) чи відмовилися вони визнати скасування цих виборів та підписати офіційний наказ Селецького. Насправді ж шляхтичів судили за непокору урядові. 14 осіб засудили на довічне заслання, а 4 — до позбавлення рангу; пізніше Малоросійська колегія підтвердила заслання десятьом, чотирьом — втрату рангу, а про решту — не вирішила ¹. Для остаточного присуду всі справи відправили у сенат.

Центральна влада виявилася більш терпимою. У липні 1768 р. сенат замінив усі вироки, покаравши засуджених позбавленням рангу та права займати будь-які урядові посади ². Через два роки 4 з числа засуджених шляхтичів безпосередньо звернулися до імператриці з проханням відновити їх на посадах, і Катерина вирішила їх пробачити. 25 січня 1770 р. сенат поновив усіх учасників ніжинського інциденту в їх колишніх рангах ³.

Відразу ж після арешту ніжинських шляхтичів Рум’янцев офіційно визнав наказ Селецького законним для Ніжина та передав його у Законодавчу комісію. Він відрізнявся від чернігівського «зразка» тільки тим, що у ньому була відсутня частина стосовно перебування російських військ та додано два інші розділи про зрівняння українських і російських рангів і заснування складів зерна ⁴. Офіційну версію підписали 16 шляхтичів, але тільки після арешту непокірних. З’ясувалося, що 10 з них навіть не брали участі у виборах ⁵. Це виглядало мізерним проти 55 підписів під оригінальним наказом Долинського. Ясно, що саме наказ Долинського відображав прагнення ніжинської та батуринської шляхти ⁶.

Автономістські погляди висловлювались також на лубенських виборах. Хоча й не так рішуче, як ніжинський, лубенський наказ захищав автономію Гетьманщини, тому обраний депутатом полковник Антін Крижановський вирішив за краще відмовитися від депутатства, аніж везти наказ на комісію у Москву. На його місце лубенські шляхтичі обрали — під час його відсутності — Григорія Полетику ⁷.

 ¹ Там же. — С. 191.

 ² Мякотин Б.А. Разбор сочинения А.М.Лазаревского. — С. 62; Максимович Г.А. Выборы и наказы. — С. 193— 197. Максимович дуже докладно обговорює це рішення.

 ³ Мякотин В.А. Разбор сочинения А.М.Лазаревского. — С. 62 — 63.

 ⁴ СИРИО. — 1889. — Т. 68. — С. 133-146 (Ніжинський наказ); — С. 233-250 (Чернігівський наказ). Накази подають список всіх осіб, які підписалися.

 ⁵ Максимович Г.А. Выборы и наказы — С. 171.

 ⁶ Там же. — С. 167.

 ⁷ Там же. — С. 135-144.

Володіючи великими маєтками в Гетьманщині, Полетика більшу частину свого свідомого життя прожив у Санкт-Петербурзі, де служив в імперському уряді. Цілком природно, що обрання його депутатом не викликало у імперської влади жодних підозр. У своїх дуже докладних донесеннях Катерині про вибори генерал-губернатор Рум’янцев про Лубни навіть не згадав. Але лубенські шляхтичі напевно знали про погляди Полетики на проблему української автономії і чекали від нього, принаймні, прихильності до їхнього наказу ¹.

На інших виборах опозиція була німою, особливо після того, як дізналися про ніжинські арешти. У Глухові — адміністративному центрі Гетьманщини — від високопоставлених українських урядовців, що перебували під безпосередньою командою Рум’янцева, можна було сподіватися схвалення урядової програми, але, як доносив Рум’янцев Катерині, щоб уникнути участі у виборах, ці урядовці вдали з себе хворих: «при обоих собраниях изъ велможъ толко Кочубей, и одинъ простой старикь судья генералной Дублянский были, протчия жь, какь то: судья генералной Журманъ, писарь генералной Туманской и генералной Асаулъ Скоропадской, которой отъ обоихъ здЂсь собраній, какъ признанной патриотъ и любитель волности, и стародавныхъ правъ выбранъ въ депутаты, не было; а оттого что въ черниговскомъ наказе опорочены ихъ права и некоторые обыкновения, заболЂли и отъпросились въ отпускъ для лутчаго воздуха, ища тЂмъ народу показать, что они ото всего удаляются» ².

Хоч як би там було, глухівські збори продемонстрували свою незалежність, обравши делегатом, під час його відсутності, генерального осавула Скоропадського, відомого своїми автономістськими поглядами, про якого говорилося навіть, як про можливого кандидата у гетьмани ³. В тогочасній анонімній відозві стверджувалося, що через цілком незадовільний стан українського законодавства, привілеїв та свобод потреба в участі українців у роботі Законодавчої комісії видається досить сумнівною. Відозва зокрема говорила: «Да и из публикованнаго во всЂхъ повЂтахъ нашихъ высочайшого Ея И.В. д. 14 декабря 1766 года об уложеніи мы не видимъ, даби тому уложению почему-либо и край малороссійский былъ подвержденъ, какъ народъ Малороссійский в силу потвержденнихъ себЂ грамотъ судится не уложеніемъ, но собственними правами» ⁴.

 ¹ У листі, де він висловлював свою згоду бути депутатом, Полетика натякає на своє ставлення до автономії. Він обіцяє працювати «усердіемь и любовію кь отечеству» і говорить про «правость исканій нашихъ». Див.: Нас С.Д. Благодарственное письмо Гр. А. Полетики своим выборщикам за избрание в звание депутата в Комиссию для сочинения проекта нового уложения // КС. — 1890. — № 11. — С. 334-335.

 ² Лист Рум’янцева до Катерини від 7 липня 1767 р. Донесення № 3 // Максимович Г.А. Выбори и наказы. — С. 327.

 ³ Ефименко П. Один из протестовавших // КС. — 1882. — № 3. — С. 602 — 603; Максимович Г.А. Выборы и наказы. — С. 214 — 216. Скоропадського обрали також депутатом від двох інших шляхетських зборів (Чернігівських Та Прилуцьких).

 ⁴ Максимович Г.А. Выборы и наказы. — С. 131 —132.

Вибори у Погарі, Переяславі та Києві пройшли відносно спокійно, лише в Прилуках мали місце дрібні протести. Троє офіцерів з російських полків, що перебували на постої у цьому районі, відмовилися підписати наказ, не конкретизуючи своїх зауважень, оскільки він не відповідав духу маніфесту Катерини ¹.

Опір урядовому тиску, продемонстрований приблизно 1 тис. шляхтичів, які брали участь у виборах та складанні наказів, свідчив про широку підтримку ідеї автономії серед української верхівки ². Для визначення прагнень української нової шляхти необхідно дослідити самі накази, які, незважаючи на втручання уряду, ще й досі є найкращим джерелом для вивчення тогочасної громадської думки.

У семи з десяти наказів Гетьманщини перший пункт висловлював побажання української шляхти і надалі володіти своїми правами, гарантованими Сигізмундом Августом, що приєднав українські землі до Польщі (1569), та угодою Богдана Хмельницького (1654). В інших трьох наказах тільки стародубівському бракувало цього прохання, а черніїтвські та ніжинські шляхтичі просили включити ці права у загальноімперський закон ³.

 ¹ Авсеенко В. Малороссия в 1767 году. — С. 10; Наказы малороссийским депутатам. — С. 229-230.

 ² Цифру виведено шляхом складення підписів на всіх офіційних наказах з підписами на другому Ніжинському наказі, а також підписами тридцяти шести шляхтичів, що не підписали офіційний Стародубівський наказ.

 ³ Про особливості наказів див. табл. 5.1 і 5.2.

У Ніжині та Стародубі оригінальні накази, що наполягали на українській автономії, мали більшу підтримку, ніж офіційні, а у Чернігові лише рум’янцевський «стиль керівництва» пом’якшив автономістські вимоги. Зрозуміло, що українська шляхта була єдиною щодо питання збереження української автономії.

Нова шляхта також твердо обстоювала свої маєткові права: тільки в Лубнах та «покараному» Ніжині не вимагали їх підтвердження. Вимогу права на купівлю козацьких земель можна знайти також у сімох петиціях з десяти (за винятком Полтави, Глухова та Погара, та з включенням як відмінених, так і офіційних наказів з Ніжина та Стародуба).

У всіх наказах — як офіційних, так і скасованих — висловлювалося незадоволення постоєм російських військ в Україні: вісім наказів вимагали анулювання або скорочення грошового податку для утримання російських гарнізонів; податок різко критикувався у скасованому стародубівському наказі; глухівський, київський, лубенський, а також відмінений ніжинський накази містили прохання про відміну податкових заборгованостей.

Таблиця 5.1 НАКАЗИ НОВОЇ ШЛЯХТИ

	Українська автономія: підтвердження прав і привілеїв	Зрівняння у рангах з російським дворянством — реєстри знаті	Підтвердження всіх існуючих землеволодінь	Право на купівлю землі від козаків	Вирішення межових суперечок	Критика грошового податку	Обмеження постою російських військ і квартирування російських офіцерів
Глухів	X	X	x			X	Х
Київ	X	X	x	X		X	X
Лубни	X			X		X	X
Переяслав	X	X	Х	X		X	X
Погар	X	X	X			X	X
Полтава	X	X	X			X	x 6
Прилуки	X	X	X	X		X	X
Чернігів а	х а	X	X	X	X	X	X
Ніжин о		X	X	X	X	X	X
Стародуб о	х а	X	X	X	X	X	X
Перший ніжинський наказ с	х в	X		X		X	X
Перший старо дубівський наказ с	X	X	X	X		X	X

o — офіційний

c — скасований

a — як частина імперського закону

б — опосередковано висока ціна

в — вибори гетьмана

Накази висловлювали також турботу про захист торговельних інтересів шляхти: у сімох з них були побажання про гарантії необмеженого виробництва та продаж алкогольних напоїв; у шістьох - style='mso-spacerun:yes'> право на експорт худоби та інших продуктів; а чотири — закликали до безмитного імпорту солі, особливо з Криму. Проте у двох скасованих наказах питання торгівлі взагалі не порушувалося.

Сім наказів містили прохання про створення університету, кадетського училища, а також жіночого ліцею в Україні. Три закликали відмінити перепис населення, який проходив саме в той час. Спираючись на офіційний чернігівський наказ, три інші обумовлювали права шляхти, а також необхідність створення шляхетського банку. Три накази виступали за призначення довічних предводителів дворянства та межові обстеження з метою вирішення пограничних земельних суперечок. Решта вимог відбивала місцеві інтереси ¹.

Накази відображали опозиційні настрої української шляхти. Шляхетська верхівка Гетьманщини таким чином задокументувала свій опір імперській інтеграції та уніфікації. Все це мало нагадувати імперському урядові про добровільний союз Гетьманщини з Москвою на підставі «підтверджених привілеїв», а також про зобов’язання зберігати українську законодавчу й адміністративну систему. Постійні нарікання нової шляхти на російські війська, що перебували на постої, а також наполегливі вимоги зрівняти українські ранги з російськими відбивають незадоволення українців з цих питань. Врешті-решт, вони висловили рішуче незадоволення грошовим податком і переписом 1764 р. — ключовими реформами, започаткованими Рум’янцевим.

Опозиція грунтувалася не тільки на таких нематеріальних чинниках, як традиції або патріотичні почуття, а й на нехтуванні урядом Катерини українських інтересів, статусу та матеріального добробуту. Оскільки українські уряди не визнавалися рівними відповідним російським, між українськими та російськими чиновниками дуже часто виникали непорозуміння ². Якщо росіяни автоматично отримували дворянство після досягнення певного ступеня у «Табеле о рангах», то навіть найвищі українські урядовці не мали російських рангів. Більше того, хоча українська нова шляхта і називала себе «шляхтою», імперська влада здебільшого не визнавала її такою ³.

 ¹ Підсумок усіх вимог див. у додатку.

 ² У Полтавському наказі пропонувалося створення спеціальної комісії для розгляду суперечок, яка б складалася з російських офіцерів й української старшини. Див.: СИРИО. — 1881. — Т. 68. — С. 221.

 ³ В офіційному Стародубівському наказі з цього приводу висловлювалася скарга. Див.: СИРИО. — 1889. — Т. 68. — С. 191—192.

Такими ж непевними були і маєткові права нової шляхти. Нерідко ці нотаблі займали т. зв. «рангові землі», отримані їхніми предками через службу на певній урядовій посаді і які вони мали повернути українській скарбниці. Навіть посідання маєтку або права на нього,

Таблиця 5.2

НАКАЗИ НОВОЇ ШЛЯХТИ

	Виробництво і продаж алкогольних напоїв	Безмитний імпорт солі	Експорт худоби і продуктів	Шляхетські банки	Університет та інші школи	Критика перепису	Право на подорожі, освіту та службу за кордоном	Продовлення діяльності голів після закінчення діяльності комісій	Скасування подіткових заборгованостей
Глухів	X	X			X				x
Київ	X	X			X	X
Лубни						X
Переяслав	X	X	x	X	X		X	X	X
Погар
Полтава		X	X
Прилуки	x		X		X	X
Чернігів о	x		X	X	X		X	X
Ніжин о	x		X	X	X		X	X
Стародуб о	X		X	X	X		X
Перший ніжинський наказ с									X
Перший стародубівський наказ с

o — офіційний (проурядовий)

c — скасований (протиурядовий)

а — 1 наказ

б — 2 накази

в — 3 накази

г — 4 накази

д — 5 наказів

е — 5 наказів, 4 — без покриття додаткових заборгованостей ж — без покриття додаткових заборгованостей н — неповний

1 — об’єднаний з 18-ти наказів

2 — об’єднаний з 5-ти сотенних наказів

даровані гетьманом, не були безперечними, оскільки після 1709 р. гетьман вже не міг дарувати землі без ухвали царя ¹. Так само, указом 1739 р. заборонявся продаж козацьких земель і садиб. На практиці, однак, на укази 1709 і 1739 рр. ніхто не звертав уваги, і згодом права на володіння такими землями можна було заперечувати у судовому порядку. Становище ще більше погіршувалося через страх перед оподаткуванням, спричинений рум’янцевською ревізією. Хоча нова шляхта не платила грошового податку, платити його були зобов’язані селяни, які мешкали в її маєтках, а в деяких районах землевласники були змушені сплачувати податки замість зубожілих селян ². Інколи селяни просто втікали або переїжджали до інших, здатних за них заплатити господарів ³. Для певної частини української шляхти податок означав значні економічні збитки та постійно зростаючі вимоги російського уряду до їхніх селян. Отже, українська шляхта нагадувала російській владі, що, згідно з привілеями Сигізмунда Августа, різними договорами з Москвою і особливо указами Петра І від 1708 і 1709 рр., «никакихъ на то податей съ Малой Россіи не опредЂлилъ» ⁴. Більш актуальним було питання про постійні збитки від перебування російських військ. Вони мали зменшуватися за рахунок грошового податку, але цього не сталося. Російські солдати та урядовці нерідко ігнорували офіційне звільнення української шляхти від квартирування військ, вимагаючи харчів, дров, свічок і фуражу ⁵. Війська квартирувалися по селянських хатах у шляхетських маєтках, чим накладали на селян подвійний тягар, бо селяни ставали не тільки зобов’язаними надавати житло і фактично забезпечувати харчами приписаних до їхніх хат солдатів, а й платити грошовий податок. Таким чином, імперська влада та українські землевласники змагалися між собою за фактичне право оподатковувати селян. Отже, існували вагомі причини для того, щоб українська шляхта прагнула не тільки підтвердити своє звільнення від квартирування, але й позбавити цього селян, пропонуючи навіть, щоб війська розміщувалися тільки по містах ⁶.

 ¹ Яковлів А. Українсько-московські договори. — С. 142.

 ² Див. Прилуцький наказ // СИРИО. — 1889. — Т. 68. — С. 226.

 ³ Теличенко И. Сословные нужды // КС. — 1890. — № 10. — С. 96.

 ⁴ Погарський наказ // СИРИО. — 1889. — Т. 68. — С. 207 та ін.

 ⁵ СИРИО. — 1889 — Т. 68.: Стародубівський наказ. — С. 197; Погарський наказ. — С. 108; Полтавський наказ. — С. 220; та ін.

 ⁶ Там же: Чернігівський наказ. — С. 241-243; офіційний Ніжинський наказ. — С. 142.

Але найбільш поважним елементом, що лежав в основі усіх наказів, було питання соціальних гарантій. Українська шляхта виконувала всі функції імперського дворянства, не маючи імперського рангу; тримала маєтки, право власності на які не визнавалося законним; змагалася з імперською скарбницею та військовими за право на працю своїх селян і іноді мусила квартирувати імперські війська у своїх власних будинках. Природно, що нова шляхта спеціально просила зрівняти її уряди та права з урядами та правами російських дворян, визнати земельні володіння, зменшити грошовий податок і звільнити від постою військ. Однак, доки ці прохання не були задоволені, права української шляхти на владу, статус і багатство залежали виключно від спеціальних прав і привілеїв Гетьманщини. Таким чином, підтвердження цих прав мало вирішальний характер, а будь-яка загроза для них, звичайно, зустрічалася вороже. Окрім цих помітних причин для захисту автономії, українська шляхта мала духовну прив’язаність до своєї рідної землі, рідних звичаїв, рідної історії. Українські шляхтичі не хотіли навіть і чути про те, що уряд Гетьманщині може бути в чомусь винний, хоча імперський уряд здійснював відкритий тиск та підбивав їх на подібні заяви ¹. Якщо Катерина та її радники пропонували більш раціональну організацію уряду, а російські дворяни визначали свою нову роль у цій системі ², українська шляхта бачила вирішення всіх своїх проблем у підтвердженні привілеїв Сигізмунда Августа (1569) й угоди, укладеної Богданом Хмельницьким (1654).

Розділ V (продовження 1)

Козацькі вибори та накази

Оскільки у маніфесті Катерини конкретно не йшлося про козацькі вибори, Рум’янцев вирішив вжити тут правила, що існували в Росії для однодвірців, яких він вважав аналогом козаків. Однодвірці були на військовій службі, посідали по одному господарству і вважалися привілейованими державними селянами. Застосування подібних виборних процедур означало, що в них візьмуть участь тільки виборні козаки, бо козацькі старшини ніколи не погодились би на однаковий статус з нижчими за себе «однодворцами». Рішення Рум’янцева внесло також розбрат і серед козаків, які вважали себе на соціальній шкалі набагато вищими від однодвірців — фактично, рівними зі знаттю ³.

 ¹ Тільки проконтрольовані урядом накази Чернігова, Ніжина та Стародуба містять порівняно небагато критичних зауважень.

 ² Див.: Dukes P. Catherine. — P. 145-153.

 ³ Максимович Г.А. Выборы и наказы. — C. 269.

Щодо українських умов, козацький делегат обирався від певної кількості сіл, найвірогідніше, від куреня (підрозділу сотні). Ці делегати висилалися у штаб-квартири сотень для складання сотенного наказу. Нарешті, представники від усіх сотень у полку обирали депутата на комісію, а на підставі всіх сотенних наказів вироблявся загальний полковий. Оскільки Полтавський полк, що втратив частину своєї території на користь новоствореної Новоросійської губернії, був порівняно невеликий, його об’єднали з Гадяцьким полком. Відтак козаки мали виробити 9 остаточних наказів і вислати на асамблею у Москву 9 депутатів ¹.

Ці правила були занадто складними, щоб завжди виконувати їх бездоганно. Сам Рум’янцев в одному із своїх передвиборних наказів переплутав другу стадію виборів з першою ². На найнижчому рівні вибори майже ніколи не починалися — більшість з них брала свій початок від сотень. У деяких полках ніхто не докладав зусиль для того, щоб на підставі сотенних наказів виробити загальнополковий. В інших він був простим зведенням сотенних наказів. А ще в деяких — від сотень взагалі не надходило жодних наказів, і один наказ писався на рівні полку. Внаслідок цього кожний з десяти полків Гетьманщини мав від одного до двадцяти семи наказів.

Ця виборна процедура не виправдала надій Рум’янцева, який хотів, щоб накази відбивали погляди не стільки старшини, скільки виборних козаків. Оскільки друга та третя стадії виборів проходили в сотенних та полкових адміністративних центрах, козацька старшина не мала проблем з тим, щоб легко змінити остаточну версію наказу. Вона досягла в цій справі таких успіхів, що фактично усі скарги проти зверхників зникли з наказів. Тільки в Чернігівському та двох Переяславських сотенних наказах говорилося про утиски з боку козацької старшини або шляхти. У Чернігівському полку старшина не змогла вплинути на зміст наказу через непорозуміння у процедурі виборів. Представники козацьких сіл прибули прямо у Чернігів, обрали одного депутата і виробили єдиний полковий наказ, минувши, таким чином, другу, сотенну стадію та контроль з боку старшини. Коли старшина дізналася про те, що сталося, вона вжила заходів, аби примусити козаків прийняти ще один наказ — цього разу під своїм наглядом. Незважаючи на процедурні порушення, Рум’янцев, однак, відмовився відмінити первісний козацький наказ ³. У Переяславському полку було написано 18 сотенних наказів, 14 з яких практично повторювали один одного. З чотирьох наказів, що не підпали під полковий контроль, два зачіпали проблему масової експропріації козацького майна великими землевласниками ⁴.

 ¹ Там же. — С. 227-230.

 ² Там же. — С. 229.

 ³ Там же. —С. 231-234.

 ⁴ Там же. — С. 251-254.

 ⁵ Лист Хованського до Рум’янцева // Накази малороссийским депутатам. — С. 217.

Хід подій у Стародубівському полку є найкращою ілюстрацією того, як старшина маніпулювала результатами виборів. Урядовий зверхник полковник Юрій Хованський відзначав у своєму донесенні Рум’янцеву, що козаки чинили опір будь-яким пропозиціям щодо зміни сотенних наказів ⁵. Але об’єднання 11 сотенних наказів у єдиний полковий спричинилося до того, що в останньому були випущені скарги про загарбання козацького майна старшиною та спроби примусити козаків виконувати селянські повинності ¹. Остаточна редакція наказу, без сумніву, набула свого вигляду без відома виборних козаків.

Незважаючи на брак документальних свідчень ², існують ознаки подібного тиску старшин і в інших полках. У Полтавському полку Рум’янцев власноручно передав старшині право вирішувати долю козацьких наказів, наказавши полковникові провести повторні вибори через можливі зловживання ³. Остаточний Полтавський наказ написав у Прилуках писар Петро П’ятигорський під контролем шляхти ⁴. У Миргородському полку старшина намагалася усунути обраного від Сорочинської сотні депутата, що стало причиною бойкоту полкових виборів з боку сотні ⁵. У Київському, Ніжинському та Гадяцькому полках також був помітним вплив старшини ⁶. Найсильнішим цей контроль був у Лубнах — там козацький наказ став майже точною копією того, що подала лубенська шляхта ⁷.

 ¹ Скарги, не включені до полкового наказу, були у семи з десяти сотенних наказів. Це, зокрема, скарги на тяжкі податки, що платилися духівництву (один наказ), на утиски з боку російських солдатів (один наказ) і прохання відшкодувати витрати на коней та фураж під час попередньої кампанії. Див.: Максимович Г.А. Выборы и наказы. — С. 237.

 ² Відчувається не лише брак документів про виборні процедури, але навіть не всі накази є доступними. Якщо шляхетські й міщанські накази були опубліковані всі, то козацьких наказів — лише чотири — Чернігівський, Стародубівський, Прилуцький і Миргородський. На підставі матеріалів Максимовича можна вповні реконструювати, майже дослівно, тексти наказів ще трьох полків: Переяславського, Полтавського й Лубенського. Крім того, окремі положення Київського, Ніжинського та Гадяцького полкових наказів подає Максимович; правда, вичерпний аналіз неможливий без їх оригіналів, що, ймовірно, зберігаються в українських архівах. Після революції ніхто з ними не працював. Сучасний український історик О.І.Путро опублікував статтю, спеціально присвячену козацьким наказам, але він використав тільки опубліковані матеріали. Див.: Путро О.І. До питання про антифеодальну боротьбу українського козацтва в другій половині XVIII ст. // УІЖ. — 1971. — № 8. — С. 99 — 103; див. такожйого: Деякі питання соціально-економічної і політичної історії Лівобережної України в другій половині XVIII ст. // УІЖ. — 1985. — № 7. — С. 71 — 77. Ця стаття також побудована на опублікованих джерелах і не додає жодного нового фактичного матеріалу, ані подає нової інтерпретації.

 ³ Накази малороссийским депутатам. — С. 291.

 ⁴ Максимович Г.А. Выборы и накази. — С. 244.

 ⁵ Наказы малороссийским депутатам. — С. 285.

 ⁶ Максимович Г.А. Выборы и наказы. — С. 242 — 250, 255—256, 266 — 270.

 ⁷ Для порівняння цих двох наказів див: Там же. — С. 258.

В цілому ж до козацьких наказів слід ставитися обережно, оскільки, за винятком Чернігівського і частково Переяславського полків, вони, напевно, відображають побажання виборних козаків настільки, наскільки це не суперечило інтересам шляхти.

Козацькі накази однозначно захищали автономію Гетьманщини. У дев’яти з десятьох полкових наказів вимагалося підтвердження усіх малоросійських прав і привілеїв, а в трьох містився заклик до виборів гетьмана. 8 полків підтримали традиційні вибори старшини, а 5 — нагадували урядові про те, що як привілейованих воїнів козаків слід шанувати нарівні зі знаттю ¹.

Щоб відрізнити побажання козаків від вимог їхньої старшини, необхідно звернутися до чернігівського наказу, оскільки він був вироблений без нагляду нової шляхти. У ньому читаємо про утиски, яких зазнавали козаки від старшини: «Багато козаків — через вищезгадані купівлі та загарбання козацьких земель всілякими землевласниками, сотниками, старшинами та іншими козаками, через великі утиски й страх — залишають свої козацькі землі для землевласників, мимоволі стають підсусідками або виїжджають за кордон та в інші місця» ².

Хоча чернігівський наказ різко відрізняється від усіх інших, він солідаризується з ними в питанні підтримки автономії. Це може означати, що заклик до збереження української автономії не був простим шляхетським додатком до козацьких наказів. Більш ймовірно, що старшина не складала, а перевіряла козацькі накази. Можливо, що такі відкриті політичні вимоги, як вибори гетьмана, шляхта щиро заохочувала, бо не мала можливості включити їх у свої власні накази. Але немає ознак того, що захист української автономії не збігався з козацькими побажаннями або інтересами. Навпаки, права та привілеї, які хотіли забезпечити виборні козаки, мають таке саме підґрунтя, тобто привілеї Сигізмунда Августа та положення договору Богдана Хмельницького, що і в старшини. Фактично, українська нова шляхта була всього-на-всього вищим прошарком козацтва.

Оскільки між козацтвом і новосформованою шляхтою не існувало великої юридичної різниці, вони посідали подібні права — звільнення від податків, право на землеволодіння, різні торговельні привілеї, а рівно ж і однаковий обов’язок — проходити військову службу. Козаки дуже добре пам’ятали про цей тісний зв’язок. У Прилуках вони твердили, що козацький статус будувався від давніх часів на основі тих самих законів, що і для шляхти, і таким чином вони користувалися шляхетськими привілеями ³; а в Чернігові козаки наполягали на тому, що «їм слід використовувати козацькі свободи та дворянську честь» ⁴.

 ¹ Про найчастіші козацькі вимоги див. табл. 5.3. Усі вимоги козаків див. у Додатку.

 ² Наказы малороссийским депутатам. — С. 145.

 ³ Прилуцький наказ // Наказы малороссийским депутатам. — С. 153.

 ⁴ Там же. — С. 142.

Для багатьох козаків українська автономія означала теоретичну рівність зі шляхтою.

Ще одна козацька вимога — вільні вибори старшини — забезпечувала їм не тільки більший вплив у вирішенні військових справ та управлінні регіонами, але й відкрила б також шлях до більшої соціальної мобільності. Вибори козацької старшини, якщо ще й відбувались, перетворились у той час на просту формальність ¹. Повернення до виборів знову дозволило б деяким виборним козакам поповнювати нижчі верстви Значного військового товариства, отже, української шляхти. Але навіть за тодішніх умов просування вгору по соціальній драбині не видавалося абсолютно неможливим: заможний козак, який служив в адміністрації, що мала відношення до гетьмана або до Малоросійської колегії, все ж таки міг увійти в ряди української шляхти. Однак таких можливостей залишалося все менше й менше, бо українська шляхта перетворилася на замкнутий стан, до якого входили члени знаних родин ².

Якщо юридично козаки були близькими до шляхти, то економічно і соціально вони нагадували селянство. Економічний занепад козацтва продовжувався, і попередні спроби повернути цей процес назад через заборону торгівлі козацькими землями виявився неефективним. Проте невиправлені урядом чернігівський та 2 переяславські накази вимагали залишати цю заборону в силі, тоді як інші висловлювали прохання надати права необмеженої торгівлі та продажу козацьких земель, що сталося, безперечно, у зв’язку з втручанням шляхти, яка хотіла ці землі купувати.

Зі зменшенням своєї боєздатності козаки стали виконувати все більше допоміжних функцій: спорудження фортець, охорона кордонів і навіть будівництво шляхів і каналів. Козаки противилися такій невійськовій праці, бо вона не відповідала їхньому рангові та принижувала їхні права ³. Ці нові обов’язки частково спричинилися до економічного занепаду козаків, оскільки останні часто були відірвані від домівок, наслідком чого було занедбання хліборобства та інших господарських обов’язків ⁴. Подібно до шляхти козаки вороже ставилися до розквартированих військ, яких треба було утримувати за свої гроші або навіть постачати їм коней ⁵.

Але найбільше нарікання козаків викликав запроваджений 1767 року грошовий податок. До цього козацькі підпомічники платили тільки половину податку, яким обкладалися селяни й міщани, тепер же мали платити повністю. Новий податок зачепив половину козацького населення (198 295 чоловік) ⁶.

 ¹ Дядиченко описує, наскільки фіктивними були ці вибори на початку XVIII ст. Див.: Дядиченко В. Нариси суспільно-політичного устрою. — С. 252 — 256.

 ² Окиншевич Л. Значне військове товариство. — С. 120—171.

 ³ Чернігівський наказ // Накази малороссийским депутатам. — С. 147.

 ⁴ Там же: Чернігівський. — С. 147; Стародубівський. — С. 155; Миргородський. — С. 164.

 ⁵ Миргородський наказ // Наказы малороссийским депутатам. — С. 164.

 ⁶ Згідно з переписом 1764 р. Див.: Шафонский А. Черниговского наместничества... — С. 85.

Таблиця 5.3

КОЗАЦЬКІ НАКАЗИ

Вибори гетьмана

Підтвердження усіх прав і привілеїв

Вільні вибори козацької старшини

Рівність у благородстві з дворянами

Скасування або зменшення грошового податку

Заборона квартирування рисійських військ і чиновників козаками

Заборона використовувати козаків на громадських роботах

Припинення перепису

Право на купівлю і продаж землі

Безмитна торгівля сіллю

Загальна свобода торгівлі для козаків

Право на виробництво і продаж алкоголю

Припинення розподілу і продажу козацьких земель (особл. шляхти)

Чернігів

X

X

X

X

X

X

x

Миргород витяг

X

X

X

хж

x

X

x

X

X

X

Переяслав 1

X

X

Ж X

X

X

x

X

X

X

X

X

Полтава 2

х г

х д

х в

х е

х г

x б

x a

Прилуки

X

X

X

X

X

X

X

X

X

X

Старо дуб

X

X

X

X

X

X

X

Гадяч н

X

X

X

X

X

X

X

X

Київ н

X

X

X

X

Лубни н

X

X

X

X

X

Ніжин н

X

X

X

X

X

a — l наказ

б — 2 накази

в — 3 накази

г — 4 накази

Д — 5 наказів

е — 5 наказів, 4 — без покриття додаткових заборгованостей

ж — без покриття додаткових заборгованостей

н — неповний

1 — об’єднаний з 18-ти наказів

2 — об’єднаний з 5-ти сотенних наказів

Як свідчать козацькі накази, він мав цілу низку серйозних недоліків: по-перше, значно збільшив податковий тягар для підпомічників; по-друге, оскільки ця категорія козаків проживала разом зі старшиною і виборними козаками і допомагала їм, певна частина цього податку лягла на плечі інших козаків; по-третє, з’явилася велика група козаків, які вже не відрізнялися у податкових справах від селян. Справді, багато з цих козаків вже виконували для землевласників селянські повинності, і виникла реальна загроза того, що вони повністю зіллються з селянством. Саме тому козаки так прагнули повернути собі давній статус, що був гарантований звичаєм та угодами,— статус шанованих вояків, вільних від усяких податків.

Іншим нововведенням Рум’янцева, яке спричинило серед козаків великий неспокій, був перепис населення. Вісім наказів містили прохання припинити перепис, що вже проводився, оскільки він не відповідав звичним нормам проведення перепису, отже, порушував козацькі права та привілеї ¹. Справжньою причиною опозиції могло бути й те, що велика кількість виборних козаків ² перебувала у ненабагато кращому становищі від козацьких підпомічників, і вони також побоювалися втратити свій соціальний статус та право на звільнення від податків.

Таким чином, доля козаків залежала від збереження українських прав і привілеїв. Альтернативи, що могли виникнути, були досить непривабливими: або перетворитися на селян, або стати частиною російського війська ³.

 ¹ Прилуцький наказ // Наказы малороссийским депутатам. — С. 159 —160.

 ² Згідно з переписом 1764 р., в Гетьманщині було 174 886 виборних козаків. Див.: Шафонский А. Черниговского наместничества... — С. 85.

 ³ Д.Міллер пише про те, як рекрутували українських козаків у російські загони і наскільки непопулярною серед них була ця служба. Див.: Миллер Д. Пикинерия // КС. — 1889. — С. 301-322.

Для козаків збереження української автономії обіцяло соціально-економічне виживання, шлях до повернення втрачених прав та статусу і навіть можливість отримання шляхетства.

Найяскравіше відданість козаків рідним звичаям та способу життя проявилася серед тих козаків, які опинилися за межами Гетьманщини якраз напередодні проведення виборів до Законодавчої комісії. Кременчуцька й Уласівська сотні були в складі Миргородського полку до 1764 р., коли вони були переведеш у новостворену Новоросійську губернію. Ці сотні відмовилися брати участь у губерніальних виборах і, всупереч урядовим заборонам, написали наказ, обрали депутата та відправили його на комісію у Москву. У петиції, підписаній багатьма козаками, частиною старшини і навіть п’ятьма селянами, говорилося, що: «...мы нижайшие... c общества народа Малороссійскаго исключены, и имЂемъ обычаямъ и высокославныхъ Вашего И.В. предковъ для насъ свято и вечно утвержденнымъ законамъ немало отменные новоуведенные обряды, яко то распредЂлены и названы наши сотенные мЂстечка пикинерныхъ полковъ ротами; прозведены наши жъ прежде бывшіе сотники и сотенные старшини ротмистрами и другими ротными афицерами, именують и пишуть наши сотенные канцеляріи ротными правленіями, а насъ нижайшихъ, что мы исключенными отъ Малороссіи, а причисленними к Новоросійской губерніи быть вовся не желяемъ и вписыватся в пикинерную службу не хочем» ¹.

Розділ V (продовження 2)

Міські вибори і накази

Напевно, найбільші непорозуміння викликала організація виборів у містах. Катерина постановила, що проживання в місті є головною підставою для участі в міських виборах. Однак шляхта, козаки, купці та ремісники, що проживали у містах, мали небагато спільних інтересів. Отже, міські вибори нерідко перетворювалися у боротьбу за те, яка соціальна група представлятиме інтереси міста.

Іншою проблемою було визначення тих міст, які мали висувати депутатів. На відміну від Росії, в Гетьманщині не було офіційно визнаних імперією міст. Теоретично всі міста були вправі надсилати своїх депутатів.

У маніфесті Катерини вказувалося, що кваліфіковані міста, які мали менше як 50 дворів, надсилали депутатів на Законодавчу комісію вибірково ². Малося на увазі, що кваліфіковані міста з більш як п’ятдесятьма дворами братимуть участь у виборах автоматично. Таких міст у Гетьманщині було більше 100 ³. Буквальне застосування вказівок Катерини могло спричинитися до того, що від міст було б більше депутатів, ніж від решти депутатських округів, разом узятих (тобто більше ста міських депутатів у порівнянні з дев’ятнадцятьма від козаків і знаті) ⁴.

 ¹ Максимович Г.А. Выборы и наказы. — С. 286 — 287.

 ² ПСЗ. — Т. 17. — № 12, 801. — 14 декабря 1766 г. — С. 101.

 ³ За Максимовичем, їх було 113: Максимович Г.А. Выборы и наказы. — С. 94.

 ⁴ На думку Георга Заке, Катерина могла навмисно збільшити квоту представництва міських груп. Див.: Adel und Bürgertum in der Gezetzgebenden Kommission Katharinas II von Russland // Jahibücher für Geschichte Osterupas. — 1938. — № 3. — S. 408 — 417. Однак І. де Мадар’яга показала, що не існує документів на підтримку гіпотези Заке про те, що Катерина з метою тиску на дворянство бажала отримати в Законодавчій комісії буржуазну більшість. Див.: Madariaga I. de. Russia in the Age of Catherine. — P. 168-169.

Контроль за такою кількістю виборів був би нездоланною проблемою. Крім того, деякі з міст населяли в основному козаки та селяни і дуже мало міщани. Відтак Рум’янцев вирішив, що обирати депутатів на комісію можуть тільки 14 міст: Новгород-Сіверський, Стародуб, Чернігів, Ніжин, Лубни, Погар, Козелець, Переяслав, Остер, Глухів, Гадяч, Сорочинці, Полтава та

Прилуки ¹. Решті міст дозволялося надсилати до Рум’янцева петиції з викладом міських потреб ². Невідомо скільки міст скористалися цим правом, бо, хоча й можна знайти чимало посилань на такі петиції, оригінальні тексти залишаються недоступними ³.

Обрані Рум’янцевим 14 міст були водночас історичними, адміністративними та економічними центрами, де можна було зручно наглядати за ходом виборів. Як виявилося, кількість населення не була вирішальним фактором при кваліфікації міст, оскільки вона коливалася від 1 113 дворів у Ніжині до 231 двору у Погарі, а цілий ряд некваліфікованих міст був більшим від міст — учасників виборів ⁴. Виключення з виборів таких важливих міст, як Батурин, Почеп і Березна, було цілком безпідставним з боку Рум’янцева.

Існувало два типи виборів. У більших містах та містечках усі мешканці, що мали право голосу, повинні були скликати збори зі ста вибраних осіб, які, в свою чергу, у присутності представника уряду обирали голову. Він керував зборами під час виборів депутата і складання наказу. У менших містах голова та депутат обиралися безпосередньо — без скликання зборів.

Згідно з маніфестом Катерини, важливим критерієм участі в міських виборах було володіння будинком ⁵. У містах Гетьманщини власниками будинків були не тільки міщани, але й шляхтичі, козаки та священики. Хоча з технічної точки зору духівництво мало право голосувати, тільки в Лубнах священики взяли участь у міських виборах.

Під час виборів соціальні проблеми відсунули на задній план питання автономії Гетьманщини. Єдиний наказ на захист автономії був надісланий з Лубен, і то — склали його не міщани, а шляхтичі, внаслідок чого Рум’янцев оголосив його недійсним ⁶.

 ¹ Максимович Г.А. Выборы и наказы. — С. 94; деякі з цих виборів пізніше були анульовані і, очевидно, тільки десятьом містам було дозволено надсилати делегатів на велике зібрання.

 ² Розпорядження опубл.: Акты... Румянцева. — С. 99.

 ³ І. Теличенко пише про такі містечка, як Мрін, Бориспіль, Гоголів, Олишівка, Носівка, Кобижча, Бобровиця, Муровськ і Кролевець. Див.: Теличенко И. Сословные нужды и желания... // КС. — 1890. — № 8. — С. 182. Г. Максимовичу не вдалося знайти ці петиції ні в матеріалах, що їх згадує Теличенко, ані взагалі в харківському архіві. А.А. Васильчиков працював із Бориспільською петицією, яку він цитує в кн.: Семейство Розумовских. — T. L— C. 157, прим.

 ⁴ Максимович Г.А. Выборы и накази. — С. 12—14.

 ⁵ Пункт 5 з Правил про міські вибори. Див.: ПСЗ. — Т. 17. — № 12, 801. — 14 декабря 1766 г. — С. 1101.

6 Наказы малороссийским депутатам. — С. 130.

Іншим містом, де автономістські погляди викликали певну тривогу уряду, був Глухів. Рум’янцев доповідав Катерині: «Наказы глуховския, каковы c трудомъ могли быть окончены отъ шляхетства и гражданства, c которыхъ Вашему Императорскому величеству всеподданнЂйше подношу под литерою Е копій, не хотели они ни городского, ни земского и никакого новаго учрежденія, а всию утверждали прежние права и волности, в которыхъ мненияхъ многие живущие в городе, сколь много ни старался голова городской, судья земской Дергунъ, не согласясь остались» ¹.

Таким міцним автономістським поглядам Глухів, напевно, завдячував своєму становищу адміністративного центру Гетьманщини. Там мешкали шляхтичі, козаки, різні дрібні чиновники та урядовці, багато з яких брали участь у муніципальних виборах ². Перебуваючи свого часу в адміністрації гетьмана Розумовського, ці чиновники, безперечно, були стійкими прихильниками української автономії. Водночас як урядові службовці вони не могли довго протистояти офіційному тискові. Врешті-решт Рум’янцев переміг. У глухівському міському наказі українська автономія не згадувалася, але своїм депутатом міщани все ж таки обрали — за його відсутності — відомого автономіста Івана Скоропадського.

Плутанина з виборчими правами і процедурою стала причиною скасування права на вибори в кількох містах. У Гадячі та Сорочинцях, згідно із свідченням урядового представника генерального обозного Кочубея, взагалі не було міщан, а тільки шляхта та селяни, крім того, ці міста перебували під юрисдикцією козацької адміністрації і не мали самоврядування ³. Оскільки козаки та шляхта вже брали участь у своїх власних виборах, Рум’янцев вирішив, що міські вибори будуть простим повторенням, і скасував їх ⁴. У цей час вибори у Гадячі були на початковій стадії: провадився перепис мешканців міста, в Сорочинцях голова та депутат вже були обрані, але в обох випадках наказ не був складений ⁵.

Донесення Кочубея про відсутність міщан у тих двох містах було, напевно, не зовсім точним. Згідно з підрахунками Шафонського, у 1785—1786 рр. у Гадячі проживало 846 міщан і 30 українських купців ⁶, і малоймовірно, щоб усі міщани прибули туди після 1767 р. Колись Гадяч належав до гетьманського уряду. З його скасуванням 1764 р. місто подарували Кирилові Розумовському ⁷. Пізніше його міщани були, напевно, пораховані як слуги землевласника, а не як власне міщани.

 ¹ Лист Рум’янцева до Катерини від 7 липня 1767 р. Донесення № 3 // Максимович Г.А. Выборы и наказы. — С. 327.

 ² Із 15 осіб, які підписали наказ, тільки 11 були міщанами; решта — переважно Дрібні чиновники. Див.: СИРИО. — 1899. — Т. 68. — С. 128—129.

 ³ Наказы малороссийским депутатам. — С. 283.

 ⁴ Там же. — С. 288.

 ⁵ Максимович Г.А. Выборы и накази. — С. 283.

 ⁶ Шафонасий А. Черниговского наместничества... — С. 629.

 ⁷ Там же. — С. 630.

Результати виборів у Прилуках і Лубнах також були скасовані. У Прилуках попередній реєстр мешканців міста складався тільки з міщан ¹. Незважаючи на умовляння Рум’янцева, найзнатніша шляхта на вибори не з’явилася, але обрані голова та депутат були шляхтичами ². Рум’янцев вирішив анулювати вибори з двох суперечливих причин: по-перше, всі власники будинків (тобто заможна шляхта) не з’явилися на вибори; по-друге, вибори шляхтичів головою та депутатом позбавляли міщан їхніх прав. Катерина разом із сенатом це рішення затвердили ³. Жодного наказу, таким чином, не з’явилося у Прилуках, і місто так і не вислало депутата на комісію.

Найяскравішим прикладом плутанини під час виборів може бути ситуація, що виникла в Лубнах. Передусім вибори відбулися тут під наглядом представника уряду. Майже всі учасники були міщанами, але головою зборів обрали шляхтича — міського бурмистра. Діючи за наказами Рум’янцева, урядовий представник анулював результати виборів. На нових виборах, з меншим числом учасників, шляхта та козаки повністю проконтролювали обрання голови та депутата і продиктували зміст наказу. Зауваживши, що наказ підписала дуже незначна кількість міщан — 39 з 191,— Рум’янцев вирішив оголосити вибори недійсними ⁴. Пізніше він звернувся до жителів з пропозицією надіслати йому замість нормального наказу петицію ⁵. Невідомо, чи ця петиція була колись складена, бо жодна її копія не знайдена. Зберігся лише скасований лубенський наказ, що відбивав інтереси шляхти та козаків з додатком деяких зауважень від міщан ⁶.

Найбільш збалансованими були результати виборів у Ніжині — найбільшому місті Гетьманщини ⁷. Тут різні верстви міського населення написали окремі накази, потім об’єднавши їх в один. Відтак Ніжинський наказ містить окремі побажання від шляхти та козаків, від міщан, від грецького братства та російських купців ⁸.

 ¹ Максимович Г.А. Выборы и наказы. — С. 86 — 87.

 ² Наказы малороссийским депутатам. — С. 231.

 ³ Максимович Г.А. Выборы и наказы. — С. 89 — 91.

 ⁴ Наказы малороссийским депутатам. — С. 136—137.

 ⁵ Про вибори пише Максимович: Максимович Г.А. Выборы и наказы. — С. 45 — 55.

 ⁶ Опубл.: Наказы малороссийским депутатам. — С. 124—141.

 ⁷ Київ був більшим від Ніжина, але перебував тоді за межами адміністративної юрисдикції Гетьманщини. У Ніжині 1765 р. було 1113 дворів, або міських житлових будинків. Див.: Максимович Г.А. Деятельность Румянцева-Задунайского. — С. 95 — 98; його ж: Выборы и наказы. — С. 12 — 14.

 ⁸ Грецьке братство було привілейованою, давно заснованою торговельною компанією, що контролювала діяльність грецьких купців не тільки в Гетьманщині, але в цілій імперії. Оскільки в Ніжині було зареєстровано тільки 11 російських купців, то існують великі сумніви щодо того, чи їм дозволили виробити свій окремий наказ. Див. Максимович Г.А. Выборы и наказы. — С. 62.

Виборні процедури та суперечливі інтереси різних міських груп спричинили неузгодженості й розбіжності в наказі ¹.

У решті міст вибори контролювалися або шляхтою, або козаками, або самими міщанами. Урядовий спостерігач Семен Кочубей писав з Полтави Рум’янцеву про труднощі, що виникли, коли треба було об’єднати інтереси двох груп міського населення в єдиному наказі: «Я зауважив, що інтереси міщан повністю розходяться з інтересами військових людей (козаків та їхньої старшини), і через це важко сподіватися, що вони передадуть депутатові ідентичні накази» ².

У Полтаві розгорілася справжня боротьба, бо було складено два накази: один, непідписаний, від міщан ³, а другий, підписаний,— офіційний ⁴. В останньому відсутні скарги міщан на козацьку адміністрацію, шляхту та старшину ⁵.

У Козельці, Острі, Переяславі, Глухові та Лубнах шляхта та козаки «вичистили» накази так, як їм хотілося ⁶. Вплив міщан при укладенні цих наказів, ймовірно, залежав від їхньої кількості та сили. Зміст двох наказів — переяславського та полтавського — певною мірою задовольняв міщан, але жоден з них не можна розглядати як правдивий відбиток їхніх побажань.

Міщани, з іншого боку, взяли верх у Погарі, Новгороді-Сіверському, Стародубі та Чернігові. У Погарі проти обраного голови та наказу виступили бурмистр, 10 шляхтичів, 4 козаків і 2 купці ⁷. Голова, в свою чергу, написав Рум’янцеву, звинувативши бурмистра у корупції, а шляхту — у зневажанні міщан й обструкції виборів ⁸. Пізніше розслідування підтвердило правильність думки голови: бурмистр, щоб приховати свою незаконну діяльність, приєднався до шляхтичів з метою усунути міщан від участі в виборах ⁹. Врешті-решт міщани здобули повну перемогу: із 117 підписів на татарському наказі немає жодного від шляхти або козаків ¹⁰. У решті міст перемога міщан вже не була такою повною, але скрізь інтереси шляхти та козаків були представлені настільки, наскільки це дозволяли зробити міщани.

 ¹ Подробиці див. у табл. 5.4. і додатку.

 ² Лист Кочубея до Рум’янцева // Наказы малороссийским депутатам. — С. 200.

 ³ Там же. — С. 113—123.

 ⁴ Опубл.: СИРИО. — 1914. — Т. 144. — С. 13-21.

 ⁵ Для порівняння див. табл. 5.4.

 ⁶ Це показав Максимович: Максимович Г. А. Выборы и наказы,— С. 45 — 51, 64 — 79.

 ⁷ Опубл.: Накази малороссийским депутатам. — С. 222 — 223.

 ⁸ Лист опубл.: Максимович Г.А. Выборы и наказы. — С. 64 — 66.

 ⁹ Там же. — С. 68—71.

 ¹⁰ СИРИО. — 1914. — -Т. 144. — С. 75.

 ¹¹ Це показав Максимович: Максимович Г.А. Выборы и наказы. — С. 23 — 38.

Таблиця 5.4

НАКАЗИ МІСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ

Проконтрольовані міщанами

	Гарантія збереження попередніх муніципальних прав і привілеїв та магдебурзького прова там, де воно існувало	Звільнення від втручання козацької адміністрації	Міська юрисдикція над іеоземцями, приїжджими, козаками, шляхтою та росіянами, що мешкали у містах	Повернення землі, сіл і млинів, що колись належали місту, а тепер перебували у приватному володіння або під козацькою адміністрацією	Дозвіл міському населенню шинкувати	Обмеження шляхти, козаків та різночинців й іноземців у правах на торгівлю та промисли без сплати міських податків і виконання міських обов’язків	Збереження усіх прав і привілеїв козаків і шляхти, включно з правом на промисли і торгівлю
Чернігів	X		X			x	X
Лубни 3		X	X		X
Ніжин 1	X	X	X		X	X	X
Новгород-Сіверський	X	X	X		X	X	X
Погар	x	X	X		X	X	X
Полтава 2	x	X	X		X		X
Стародуб	x	X	X		X
	Проконтрольовані шляхтою і козаками
Глухів			x б				х б
Козелець	X			X	X	x	х б
Лубни 5		X					х а x
Ніжин 4				X		X	X
Остер	X			X	X	X	X X
Переяслав	X						X
Полтава о	X	X

Таблиця 5.4 (продовження)

	Розповсюдження на всіх — включно з козаками та шляхтою — обов’язку квартирувати російських військових і чиновників	Розповсюдження на всіх — за вийнятком шляхти і козаків — обов’язку квартирувати російські війська і чиновників	Звільнення міщан від оплати дров, свічок і фуражу для квартированих урядовців	Часткове зменшення постою росіян	Збереження грошового податку	Часткове зменшення грошового податку	Скасування податкових заборгованостей	Менші тарифи за імпортовану з Криму сіль	Звільнення міщан або міських селян від безпkатних державних робіт
Чернігів		X	X	X
Лубни 3									X
Ніжин		X				X	X		X
Новгород-Сіверський	x				X
Погар	X				X		X
Полтава	X				X		X
Стародуб				X			X		X
	Проконтрольовані шляхтою і козаками
Лубни 5		X	X	X		X	X	X
Ніжин 4		X
Остер		X	X			X		X
Переяслав			X	X		X		X
Полтава о	X			X		X		X
Глухів							X		X
Козелець		X	X			X		X

1 — вимоги міщан

2 — перший наказ міщан

3 — остаточні побажання міщан

4 — вимоги козаків і шляхти

5 — скасований наказ

о — офіційний наказ

а — стосується тільки росіян

б — стосується тільки іноземців

Між двома групами складених таким чином міських наказів існувала суттєва різниця. У всіх наказах, контрольованих міщанами, говорилося, що іноземці, приїжджі, козаки та шляхта, що мешкали по містах, мають підпорядкуватися міській владі. Природно, що жоден з наказів, контрольованих шляхтою та козаками, не вимагав подібного для шляхти або козаків. Один з наказів, що відбивав погляди шляхти,— з Глухова,— висловлював згоду, щоб іноземці перебували під ратушним контролем. У Ніжині греки та росіяни, звичайно, наполягали на збереженні своїх власних юрисдикцій.

Ще одним предметом суперечки було право на торгівлю та промисли. 6 наказів — 5 контрольованих міщанами та 1 контрольований шляхтою — відмовляли шляхтичам, козакам, іноземцям, або різночинцям (людям, які не належали до будь-яких визначених соціальних груп) у праві на торгівлю або промисли без виконання загальноміських обов’язків або сплати міських податків. 2 накази, контрольовані шляхтою, вимагали підтвердження прав усіх міщан займатися промислами, виробництвом і торгівлею, але 3 інших — відмовляли у цьому праві іноземцям та росіянам. У Ніжині греки та росіяни, однак, захистили своє привілейоване становище. Нарешті, в остерському наказі містилась вимога як підтвердження, так і обмеження прав шляхти на заняття промислами.

В обох групах наказів були прохання гарантувати різноманітні попередні міщанські права та привілеї, включно з магдебурзьким правом. Але міщани найбільше зацікавлення висловили у поверненні містам автономії, а також поновленні колишньої юрисдикції над землею, селами та млинами, які тепер контролювалися козацькою адміністрацією або приватними особами.

Серйозну проблему для українських міст становили постій російських військ та квартирування різних службовців і чиновників. Цілий ряд наказів закликав до запровадження більш справедливої системи квартирування: 3 накази містили прохання, щоб козацька старшина, звільнена від цього законом, також забезпечувала військових і чиновників житлом. У наказах зустрічаються нарікання на необхідність забезпечувати чиновників-квартирантів свічками, дровами та фуражем. Нарешті, 5 наказів просили вислати, принаймні, частину військових підрозділів, що перебували у містах на постої.

Ще однією життєво важливою турботою були податки. З цього питання стався розкол: 3 накази, контрольовані міщанами, просили тільки злегка зменшити податок, а накази, контрольовані шляхтою та козаками, взагалі виступали проти грошового податку. Обидві групи виступали за скасування податкових заборгованостей, а шляхта вимагала зменшення мита на імпортовану з Криму сіль.

Міське населення ставило вимогу надати право шинкувати та оплачувати працю міщан на державних роботах. Інші вимоги або мають місцевий характер, або зустрічаються тільки в одному-двох наказах ¹.

Хоча Київ був поза межами Гетьманщини, місто було з нею зв’язане, і будь-який розгляд міщанських наказів залишився б неповним без згадки про київський наказ. Як головний західний прикордонний пункт Київ упродовж XVIII ст. перебував під юрисдикцією спеціального імперського урядовця — київського генерал-губернатора, який займався всіма міжнародними та порубіжними проблемами і командував російськими військами, дислокованими в Києві та Гетьманщині в цілому. Київські міщани користувалися широкою автономією, включаючи магдебурзьке право. Періодично гетьман і козацька адміністрація поновлювали свою владу над козаками та старшиною, що мешкали в місті. Більше того, гетьман обкладав і збирав індукту і евекту на кордоні міста. З інших питань київські міщани здебільшого мали справу безпосередньо з царською адміністрацією. Із скасуванням в Гетьманщині імпортно-експортного податку (1764) та відставкою гетьмана Розумовського слабкі адміністративні зв’язки між Гетьманщиною і Києвом були знову порушені.

Відтак міські вибори в Києві контролював київський генералгубернатор Федір Волков. До виборів допустили тільки міщан. Наказ із п’яти пунктів, який був затверджений, показав, що київські міщани частково мали ті ж турботи, що й міщани Гетьманщини: високі податки на утримання російських військ; квартирування російських військ та чиновників; засилля іноземців, зокрема греків і волохів, які торгували в місті, не сплачуючи муніципальних податків; а також усім знайома проблема конкуренції козаків і старшини з міщанами в торгівлі ².

 ¹ Усі міські вимоги див. у додатку.

 ² Про київський наказ див.: СИРИО. — 1900. — Т. 107. — С. 183-204.

Кияни скаржилися, що, незважаючи на те, що Київ вже не був осідком Київської сотні, сотник та деякі службовці все ще проживали в місті та шинкували тут напої, не сплачуючи жодних міських податків в магістрат. Міщани просили, щоб козаків або перевели в інше місто, або ж зареєстрували як міщан, зобов’язаних платити податки. Вони також пропонували поновити магістратський акцизний збір і широко й докладно виклали свої мотиви на користь міської автономії, зокрема магдебурзького права.

Невеликій групі російських розкольників, що проживали в Гетьманщині, також дозволили провести вибори й скласти свій наказ. У XVII ст. старовіри, втікаючи від релігійних переслідувань, поселилися у Чернігівському та Стародубському полках. За часів Петра І вони були зареєстровані як державні селяни, а імперська влада оподаткувала їх. Як особливі російські громадяни, що мали спеціальний статус, вони підпорядковувалися російській владі, тобто київському генерал-губернатору, а не гетьману. Відтак за їхніми виборами спостерігав не Рум’янцев, а Волков. Наказ старовірів висловлював побажання їхньої громади (передусім право на дотримання своїх релігійних обрядів). Просили вони дозволити їм торгувати у «Малоросії», а також змінити їх статус державних селян на російських купців ¹.

Накази яскраво свідчать, що українські міста були неспроможні підтримувати свою автономію. Козаки та їх адміністрація панували навіть там, де було введено магдебурзьке право ². Це не дивно, оскільки міста були адміністративними центрами полків і сотень (наприклад, Чернігів, Стародуб, Полтава та Лубни). Козаки нерідко домінували в муніципальному уряді, а в деяких брали на себе його функції ³. Пізніше навколишні села, луки й млини, що колись ставали містам у пригоді, козацька старшина або навіть приватні особи без особливого клопоту прибирали до своїх рук.

Адміністративне панування козаччини полегшило наплив до міст неміщан, особливо старшини і козаків. Підпорядковуючись тільки козацькій адміністрації, прибулі були поза межами міської юрисдикції магістратів. Це надавало їм виразні правові та фінансові переваги над міщанами: старшина та козаки не сплачували міських податків і не виконували загальноміських обов’язків, хоча й брали участь у торгівлі та промисловому виробництві. Тому, щоб уникнути міських податків і повинностей, міщани переходили на козацтво або ж подавалися на службу до знаті. Розвиток цих тенденцій, а також все більша участь селян у торгівлі та промислах призводили до безладдя у міських цехах і сприяли занепаду міщанства ⁴.

 ¹ Наказ старовірів опубл.: Там же. — С. 204 — 210.

 ² Це обговорює П.Клименко: Клименко П. Місто і територія на Україні за часів Гетьманщини (1654-1767 рр.) // ЗІФВ ВУАН. — 1926. — Т. 7—8. — С. 309—357.

 ³ Приклади див. у табл. 5.4 і додатку.

 ⁴ Погарський наказ // СИРИО. — 1914. — Т. 144. — С. 81—82.

Навіть Київ, автономне місто з дуже слабкими зв’язками з Гетьманщиною, не оминув козацького натиску. Оскільки клір та іноземці так само були звільнені від міських обов’язків, у місті постійно зростала кількість людей, що лише користувались з міських переваг, не докладаючи жодних зусиль до управління та утримання міста. Повсюди у своїх власних містах міщани опинилися у явно невигідному правному, економічному й адміністративному становищі.

Міщани вважали, що для виправлення ситуації слід знову визнати їхні стародавні права та привілеї, включно з магдебурзьким правом, яке слід перекласти з польської мови на російську. Це могло б не тільки поліпшити їхнє становище (більшість міщан уже не знала польської мови), але й полегшити їхні звернення до російського уряду. Визнання українських міських прав було для російської влади єдиним засобом паралізувати владу козацької адміністрації. Але самі міщани не дуже усвідомлювали, що може спричинити міська автономія та магдебурзьке право. Вони сподівалися на звільнення їх від козацької адміністрації, підпорядкування всіх міських жителів міській юрисдикції, обмеження дозволу займатися торгівлею та промислами тільки до міщан та повернення колишнього муніципального майна містові. У всякому разі, міщани особливо просили імператрицю виконати ці їхні вимоги. Погарські міщани навіть навели місце з указу імператриці Єлизавети 1752 р., де йшлося про заборону торгівлі у містах чужоземним купцям і неміщанам ¹. Цей указ не мав нічого спільного зі стародавніми правами українських міст, але посилання на нього свідчать про те, що, принаймні, частина міщан бажала не тільки опиратися на свої колишні права, але й того, щоб ситуацію виправила саме імператриця. Всі ці сподівання виявилися ілюзорними. Насправді ж, російська адміністрація так само руйнувала українські міста, оскільки саме там була розміщена більшість російських військ, що перебувала у Гетьманщині ². Якщо старшині та козакам нерідко вдавалося уникати такого небажаного квартирування імперських військ, посилаючись на свої особливі права, то увесь цей тягар постою перекладався на плечі міщан. У всіх наказах містилися прохання порівну розподілити цей обов’язок, захистити від непомірних витрат на утримання російських солдатів й чиновників і створити спеціальні комісії, які б вирішували суперечки, що виникали (див. табл. 5.4). Квартирування російських військ ані звільнило міщан від грошового податку, ані врятувало їх від частого залучення до різноманітних державних робіт, особливо під час воєн. Таким чином, міщани були зобов’язані переносити основні фінансові витрати на військові потреби імперії.

Міські прибутки сильно скоротилися після 1755 р., коли імператриця Єлизавета своїм указом заборонила внутрішні мита, чим скасувала податки на продукцію, що везли на продаж у міста. Російський уряд компенсував козацькій адміністрації втрату у прибутках від скасування прикордонного мита між Гетьманщиною і Росією, але міста такої компенсації не отримали. Уявлення про фінансові збитки від цього указу дає ніжинський наказ, де міститься прохання виплачувати річну компенсацію в розмірі 1638 карбованців 40 копійок ³.

 ¹ Там же. — С. 82.

 ² Максимович Г.А. Деятельность Румянцева-Задунайского. — С. 45 — 101. Подається офіційний список місць постою загонів.

 ³ СИРИО. — 1914. — Т. 144. — С. 82.

Водночас скорочення і спрощення тарифів викликало ще більшу конкуренцію з боку російських, грецьких та інших іноземних купців, про що свідчать всі міські накази, де вимагається ліквідувати привілеї чужоземного купецтва.

Борсаючись між молотом і ковадлом — з одного боку, на їхні права постійно зазіхала козацька адміністрація, а з іншого, імперська влада вимагала грошей,— міщани вважали, що певний ступінь автономії буде для них захистом і дозволить вижити. Тому вони просили дозволити їм контролювати свої власні міста, автономію для свого стану, зменшення фінансових утисків та надання спеціальних прав і монополій у торгівлі та мануфактурі. Інші питання їх цікавили дуже мало, навряд чи вони усвідомлювали, що Гетьманщина стояла на порозі політичної кризи.

Розділ V (продовження 3)

Петиції духівництва

Хоча духівництво і не брало участі в роботі Законодавчої комісії, Священний синод як урядова інституція представив свій наказ, що підсумовував потреби церкви. Щоб скласти уявлення про існуючу ситуацію, синод звернувся до єпископів з проханням надіслати письмові звіти з викладом проблем своїх єпархій. До синоду надійшли донесення від єпископів усіх трьох єпархій Гетьманщини — Київської, Чернігівської та Переяславської, а також двох київських монастирів — Печерської лаври й Межигірського монастиря. Дві останні інституції були ставропігіальними — не залежними від місцевого єпископа та перебували під безпосередньою владою синоду.

Про те, як саме складалися церковні накази, існують дуже обмежені відомості. Ряд документів свідчить, що на місцевих нарадах обговорювався зміст наказів ¹. Підписи під ними, а також зміст прохань підтверджують активну участь у нарадах місцевого кліру. В документах нічого не говориться про який-небудь тиск або втручання з боку уряду.

 ¹ Дианин А. Малороссийское духовенство во второй половине XVIII века // Труды КДА. — 1904. — Т. 8. — С. 590.

Накази значно відрізняються за обсягом, організацією та змістом. Київський наказ, де на 127 сторінках дрібним шрифтом перелічені 74 питання, містить докладний історичний екскурс у минуле, політичну програму та безліч утилітарних скарг і прохань. Він відбиває погляди всього кліру єпархії і не відокремлює потреб парафіяльного кліру від потреб монастирів. З іншого боку, накази від Чернігівської та Переяславської єпархій — коротші за обсягом, без історичних екскурсів і мають окремі розділи для парафіяльного кліру і для ченців. І нарешті, накази двох незалежних монастирів обмежуються їхньою внутрішньою діяльністю.

У церковних наказах проявилося декілька сильних автономістських тенденцій. Київський митрополит Арсеній Могилянський прагнув створення автономної православної церкви для Гетьманщини з центром у Києві. Відповідно, київський наказ містить повну програму церковної автономії: визнання митрополичого титулу «митрополит Києва, Галича й усієї Малоросії»; поновлення звичаю обрання його лише з числа українців; передачу юрисдикції над київським митрополитом від Священного синоду до Колегії іноземних справ; нагадування про те, що Чернігівська, Переяславська та інші єпархії, а також ставропігійні монастирі колись теж були під його покровительством; вимога, щоб ігумени затверджувалися київським митрополитом або єпископами єпархій, а не призначалися безпосередньо синодом ¹.

Певні кола українського духівництва продовжували бути вірними традиціям автономної української церкви, незважаючи на те, що остання фактично зрослася з імперською православною церквою. Щоправда, немає свідчень про те, що єпископи Переяслава або Чернігова, або ж ставропігійні монастирі виявляли будь-яке бажання повернутися під юрисдикцію київського митрополита, а прохання Києво-Печерської лаври та Межигірського монастиря гарантувати їхню ставропігію яскраво свідчать про опозицію будь-якій консолідації української церковної влади ². Прагнення відродити автономну українську церкву, напевно, висловлювали тільки київський митрополит і його оточення.

 ¹ СИРИО. — 1885. — Т. 43. — С. 504—511, статті 36, 37; С. 550, стаття 66; С. 508—510, статті 38, 39, 40; С. 510-511, статті 41, 42; С. 513, стаття 44.

 ² Там же. — С. 583, стаття 7; С. 589 — 591.

Клір, зі свого боку, прагнув забезпечення всього комплексу своїх особистих, маєткових і звичаєвих прав, що так глибоко вкорінилися в українській правно-соціальній структурі (див. табл. 5.5).

Парафіяльний клір вважав себе рівним знаті. Проте ці претензії були досить химерними, оскільки у Польсько-Литовській державі нижчий клір ніколи шляхтою не вважався. Однак духівництво наполягало на своєму шляхетському статусі, посилаючись, як підтвердження своїх претензій, на Литовський статут і різні грамоти, і скаржилося на козаків, шляхтичів, російських офіцерів та інших, що ті не виявляли до нього належної шани. Особливу турботу в українських монастирів викликали маєткові права, оскільки, завдяки державній секуляризації, російські монастирі зовсім недавно втратили значну частину своїх багатств. У всіх настановах, що входили до синоду з Гетьманщини, підкреслювалась необхідність ще раз підтвердити — за українським законом — необмежені права монастирів володіти, продавати, купувати та успадковувати землі та майно. Парафіяльне духовенство вимагало також скасування указу 1728 р., що забороняв їм купувати козацькі землі, та відновлення їх традиційного права виробляти та продавати алкогольні напої, відміненого 1761 р. гетьманом Розумовським.

Усі накази виступали проти будь-якого втручання у церковну судову систему й вимагали присутності в цивільному суді представника духовенства при розгляді справ осіб під церковною юрисдикцією; наполягали на тому, щоб духовенство і ті, хто підлягає церковній юрисдикції, були звільнені від квартирування військових чиновників і сплачування грошового податку ¹. Накази Київської єпархії та Межигірського монастиря містили прохання про звільнення від усіх податків.

Серед інших питань, які порушували накази духовенства, були фінансова підтримка та підвищення статусу Київської академії та Чернігівського колегіуму і забезпечення окремої друкарні для київського митрополита. Нарешті, духовенство вимагало, щоб фінансове утримання церкви залежало від індивідуальної домовленості між священиком і громадою, а не від офіційного прейскуранту за виконання духовних служб ².

Накази українського духовенства викликали у синоді певне збентеження, бо там ніяк не могли вирішити, які пункти слід включити у наказ від цілого синоду. 8 грудня 1768 р. після низки нарад з цього питання синод поділив статті наказу з Києва на три групи: перші були включені до синодального наказу; другі — ігнорувалися; треті слід було передати депутатові від синоду єпископу тверському Гавриїлу ³. Жодна із статей, що вимагали відновлення автономної церкви, у синодальний наказ не потрапила ⁴, а розв’язання проблеми митрополичого титулу вирішено було передати депутатові ⁵. Багато питань, не зв’язаних з церковною автономією, були також випущені не тільки з Київського наказу, але й з усіх інших. У протоколі синоду нічого не говориться про критерії підходу до вибору вимог для включення до синодального наказу ⁶. Але все це втратило значення, бо становище церкви не обговорювалося на законодавчій асамблеї.

 ¹ Хоча священики були звільнені від податків, усі, хто працював і проживав на церковних землях, його платили.

 ² Інші вимоги див. у додатку.

 ³ СИРИО. — 1885. — Т. 43. — С. 111.

 ⁴ Див. наказ Священного синоду: Малороссийские дополнения // СИРИО. — 1885. — Т. 43. — С. 63-113.

 ⁵ Там же. — С. 111.

 ⁶ Там же. — С. V.

Таблиця 5.5

ПЕТИЦІЇ ДУХІВНИЦТВА

	Підтвердження прав і привілеїв	Рівний статус зі шляхтою	Невтручання в церковне судівництво, присутність представників церкви при розгляді цивільних справ з участю осіб, що знаходяться в церковній юрисдикції	Підтвердження маєткових прав монастирів	Право купувати і продавати землю, особливо від козаків	Право шинкувати, особливо парафіяльним священникам	Звільнення осіб, що знаходяться під церковною юрисдикцією, від постою військ та інших службовців	Фінансова підтримка і підвищення статусу Київської академії та Чернігівського колегіуму	Індивідуальна домовленість священників з громадянами, а не усталені ціни за виконання духовних служб	Звільнення осіб, що знаходяться під церковною юрисдикціями, від грошового податку
Київська єпархія	X	X	x		X	X	X	X	X	x a
Межигірський монастир	X		x	x	X					х а
Києво-Печерська лавра	X	X	x	x						X
Чернігівська єпархія: монастирі			x	x		x б		X		X
Парафіяльний клір		X	x		X	X	X		X
Переяславська єпархія: монастирі	X		x	x						X
Парафіяльний клір	X	X			X		X

a — та всіх інших податків

б — та інші промислові товари

Наказ Малоросійської колегії lang=UK>

Малоросійська колегія як головний адміністративний орган Гетьманщини також обрала свого депутата, Д.Натальїна, і склала свій наказ. Генерал-губернатор Рум’янцев передав колегії свій настановчий меморандум з двадцяти статей, що послідовно відображав програму, яку Рум’янцев запропонував Катерині, коли 1765 р. обійняв уряд ⁷. Пізніше складений Малоросійською колегією наказ

 ⁷ Меморандум опубл.: Акта... Румянцева. — С. 100— 111; пор.: початкова програма Рум’янцева опубл.: СИРИО. — 1872. — Т. 10. — С. 9-10.

повторював її майже дослівно і навіть не змінив порядку, за яким були викладені статті рум’янцевського меморандуму ¹.

 ¹ Пор. меморандум з наказом Малоросійської колегії. Див.: СИРИО. — 1885. — Т. 43. — С. 218—237.

Оскільки в останньому були враховані критичні зауваження Теплова та погляди Катерини, наказ практично «підтакував» цілеспрямованій політиці імперського уряду стосовно Гетьманщини.

Згідно з наказом, найголовнішою проблемою Гетьманщини було походження ще з польських часів її законів і звичаїв і невідповідність їх вимогам самодержавства. Тому на порядку денному було проведення реформ в адміністрації, соціальній структурі, економіці й освіті. Отже, адміністрацію слід було вдосконалити поділом Малоросійської колегії на три департаменти — військових справ, податково-фінансовий та юстиції (стаття 1); створенням провінцій за густотою населення, а не за традиціями Гетьманщини (стаття 2); утворенням штату оплачуваних чиновників за російським зразком тощо (стаття 3). Податки мали збиратися систематично і повністю з перспективою запровадження єдиного податку (стаття 4). Далі пропонувалося реорганізувати козацьке військо у типові підрозділи з регулярним армійським командуванням і належною екіпіровкою і набирати в них тільки придатних до служби (стаття 14). Решту козаків слід було переписати в міщани або селяни і надалі жодного з них не допускати до козацького стану (стаття 16).

Важливо відзначити, що наказ не підтримував надання всій старшині шляхетного статусу. Замість цього пропонувалося утворити дві категорії землевласників: дворян і земство. Старшини, що могли підтвердити своє шляхетне походження або посідали значне становище в українській адміністрації, повинні були отримати патенти («жалованные грамоты») на російське дворянство. Решта землевласників підпадали під спеціальну категорію земства і вже не могли отримати право на шляхетство на майновій підставі (стаття 10). У наказі згадувалося про загарбання державних земель козацькою старшиною, підтвердження законності якого ще чекало остаточного царського рішення (стаття 18). Наказ водночас підтверджував і визнавав купівлю козацьких земель (стаття 20).

Для решти населення — духовенства, міщан і селян — у наказі були накреслені наступні програми: монастирські землі підлягали секуляризації державою, а ряд монастирів — перетворенню у дворянські школи (стаття 2); клір, правда, звільнявся від квартирування військ (стаття 18). Міста слід було поділити на два типи — першого та другого класу: у першому випадку міське підданство отримували міські урядовці, купці та ремісники; у другому — землевласники, козаки та інші неміщани (стаття 5). Ніжинські греки переходили під юрисдикцію магістрату (стаття 17). Нарешті, простий люд, селяни та підпомічники вже не могли переходити з одного стану в інший, а нові землі підлягали колонізації тільки під наглядом уряду (стаття 18).

В інших випадках наказ просто повторював пункти рум’янцевської програми: необхідність введення адвокатури при вищих судових інстанціях (стаття 3); утворення державної промисловості, створення багатогалузевого сільського господарства за допомогою державних агрономів (стаття 6); потреба в державній міській службі (стаття 7); введення державного регулювання торгівлі алкогольними напоями (стаття 8) і передача командування українською артилерією в руки імперського фельдцехмайстра (стаття 15) ¹.

 ¹ Єдиною додатковою вимогою була заборона всіх податків і мит, що збиралися на дорогах і млинах приватними особами (стаття 9).

Такий документ навряд чи заслужив би оплески української шляхти. Добре свідомий цього, генерал-губернатор був напоготові, чекаючи найменших проявів опозиції. Ясно, що найбільш гострими автономістськими питаннями були вибори гетьмана та збереження українського законодавства й адміністративного самоврядування. Вибори до Законодавчої комісії засвідчили існування прогетьманської групи, яка бажала — з певними модифікаціями — повернення до козацької адміністративної системи, що існувала до часів катерининського перевороту. Рум’янцев міг вилучити подібні вимоги з наказів шляхти, але був неспроможний серйозно зацікавити українську шляхту новою урядовою програмою. Після завершення виборів арена боротьби між російською владою й українськими автономістами перемістилася з Гетьманщини в Росію на засідання «великого зібрання» Законодавчої комісії.

Питання української автономії на «великому зібранні» Законодавчої комісії

30 липня 1767 р. Катерина з помпезними урочистостями відкрила перше засідання Законодавчої комісії у Москві. Після завершення вступних церемоній Катерина у згоді із зібранням призначила головуючого — військового А.І. Бібікова, який підпорядковувався генеральному прокуророві А.А. Вяземському. Потім депутати обрали комітет з п’ятьох осіб, що мав контролювати роботу численних підкомітетів та координувати її з роботою великого зібрання («большого собрания»). Як передбачалося процедурою, виробленою Катериною, «велике зібрання» повинно було розглянути російські закони та запропонувати реформи відповідному підкомітетові, який потім готував проекти нових законів, що поверталися до «великого зібрання» на вивчення. В разі затвердження пропоновані закони передавалися до сенату, колегій і, врешті-решт, до імператриці для остаточної апробації ¹.

Процедури самі по собі не були чіткими, а брак парламентської традиції спричинив додаткові непорозуміння. Спочатку ніхто не знав, що депутати мають робити з тими наказами, які вони привезли на комісію. Пізніше їх передали до відповідних підкомітетів, але, поки не був вироблений порядок денний, їх просто зачитували на засіданні генеральної асамблеї ². Оратори дуже часто без особливих причин перескакували від одної теми до іншої, причому головуючий цьому не перешкоджав. Жодне питання не ставилося навіть на формальне голосування. Якщо делегати обурювалися з приводу якогось питання, що саме викладалося, вони могли висловити своє незадоволення, тільки отримавши слово. Як писав В.І. Сергєєвич, «ЗасЂданія большого собранія были превращены въ совершенно безцЂльную читальню и говорильню» ³.

Попри таке судження Сергєєвича, «велике зібрання» та різноманітні підкомітети все ж таки намагалися виробити таке законодавство, яке б зреформувало уряд і суспільство Росії. Нерідко асамблея перетворювалася в арену гарячих дебатів про майбутнє Російської імперії, включно з правами і свободами автономних земель. Фактично це було перше питання, яке уряд подав на розгляд п’яти членів комітету. Після прочитання «Наказу» генеральний прокурор В’яземський поставив таке питання: «Оскільки Російська держава — наскільки це стосується її законів — поділена на три частини: Великоросію, Малоросію та Лівонію і кожна урядує згідно зі своїми власними законами, чи необхідно це буде в майбутньому?» Хоч як це було прикро для Вяземського й уряду, комітет відповідав: так, необхідно ⁴. В результаті генеральна асамблея та підкомітети почали насамперед розглядати тільки російські закони.

Така зміна подій могла лише задовольнити 29 депутатів від Гетьманщини — десятьох шляхтичів, десятьох міщан і дев’ятьох козаків. У цілому українські депутати не брали участі в дискусіях «великого зібрання» й відповідали тільки на відкриті зазіхання на свої права та прерогативи ⁵.

 ¹ Вступні церемонії і порядок роботи Законодавчої комісії коротко описав Дьюкс: Dukes J. Catherine. — P. 76 — 80; а також — нещодавно І. де Мадар’яга: Madariaga I. de. Russia in the Age of Catherine the Great. — P. 164—166.

 ² Madariaga I. de. Russia in the Age of Catherine the Great. — P. 166.

 ³ Сергєєвич В.И. Откуда неудачи екатерининской законодательной комиссии? // Вестник Европы. — 1878. — № 1. — C. 233.

 ⁴ Сергєєвич В.И. Откуда неудачи... — С. 233 — 236.

 ⁵ Єдиним депутатом від Гетьманщини, який говорив про загальноімперські проблеми без всякого зв’язку з «малоросійськими прерогативами», був Микола Мотоніс, який представляв гадяцьку, миргородську та полтавську шляхту. Див.: СИРИО — 1871. — Т. 8. — С. 167—169; СИРИО. — 1882. — Т. 36. — С. 61—67. Правда, Мотоніс все-таки підтримав українську делегацію, коли обговорювалося питання автономії.

Така стримана поведінка повністю узгоджувалася з позицією, яку еліта висловила перед виборами до Законодавчої комісії: представники Гетьманщини поїдуть на асамблею тільки для того, щоб захищати «малоросійські права та свободи».

На думку Рум’янцева, провідним лідером опозиції в Гетьманщині був Іван Михайлович Скоропадський. Він походив з однієї з найвидатніших українських родин Скоропадських. Іван Скоропадський свого часу був гетьманом (1708—1722); мати була дочкою гетьмана Данила Апостола (1727—1734); а батько — полковником Чернігівського полку ¹. Іван Михайлович Скоропадський навчався у Київській академії, пізніше — в університеті Бреслау (Вроцлав) ². Повернувшись з Європи в Гетьманщину, він став генеральним осавулом та брав активну участь у суспільному житті ³.

Генерал-губернатор дуже занепокоївся, коли Івана Скоропадського in absentia обрали депутатом від чотирьох різних округів. У своєму другому донесенні про вибори Рум’янцев висловлював сумніви щодо того, чи Скоропадський як обраний від Чернігова депутат погодиться з моделлю проурядового наказу: «Сумневаюсь толко чтобъ отъ черниговскаго полку выбранной депутатъ, генералной асаулъ Скуропатской, сей наказъ принять, и по немъ ходатайствовать согласился, в разсужденіи ево извЂстныхъ мне сентиментовъ, ибо при всехъ наукахъ и в чужихъ краяхъ обращенияхъ остался в немъ казакъ, в прямомъ своемъ лице» ⁴.

У наступному донесенні Рум’янцев описував як глухівська еліта вдавала з себе хворих, щоб не брати участі у виробленні проурядового наказу. І знову Рум’янцев виділив Скоропадського, як «признанной патриотъ и любитель волности», зауваживши, що чернігівський наказ «для него такъ тіоменъ, что его едва и разумЂти можно» ⁵.

 ¹ Про історію роду Скоропадських див.: Модзалевский В. Малороссийский родословник. — Т. 4. — С. 661 — 665; Лазаревский А.Семья Скоропадских (1674—1758) — Люди старой Малоросии // Исторический вестник. — 1880. — Т. 2. — С. 710 — 725;Пріцак О. Рід Скоропадських // За велич нації. — Львів, 1938. — С. 64 — 90.

 ² Оглоблин О. Опанас Лобисевич (1732—1805). — Мюнхен, 1966. — С. 47.

 ³ Модзалевский В. Малороссийский родословник. — Т. 4. — С. 666; Пріцак О. Рід Скоропадських. — С. 73.

 ⁴ Лист Рум’янцева до Катерини від 13 квітня 1767 р. Донесення № 2 // Максимович Г.А. Выборы и наказы. — С. 325.

 ⁵ Лист Рум’янцева до Катерини від 7 червня 1767 р. Донесення № 3 // Максимович Г.А. Выборы и наказы. — С. 327 — 328.

Але якщо Скоропадський насправді був провідником українських депутатів у Москві, то він, напевно, мусив обмежитися закулісною діяльністю. Ще напередодні прибуття у Москву, Скоропадський передав 3 свої мандати іншим особам, залишивши для себе лише депутатство від глухівської шляхти. Він жодного разу не виступив на зібранні, жодного разу його не обрали до будь-якого підкомітету. Таке відкрите ухиляння від участі могло бути навмисним. Скоропадський, можливо, хотів підкреслити, що комісія повинна займатися лише російськими законами, отже, делегація Гетьманщини в таких засіданнях не мала жодного інтересу.

Проте невдовзі дискусії на генеральній асамблеї виявили, що опрацювання нового зводу законів — навіть обмеженого власне Росією — тягне за собою питання, що неминуче зачеплять «малоросійські прерогативи». У жовтні 1767 р. депутат від Комерц-колегії Сергій Меженінов запропонував здійснювати всю міжнародну торгівлю через порт Санкт-Петербурга. Він твердив, що для забезпечення адекватного контролю над тарифами та державними монополіями міжнародна торгівля повинна бути централізована ¹.

Пропозиція викликала рішучий протест з боку депутатів південнозахідного регіону. Першим взяв слово депутат від Харкова, який доводив, що торговельний шлях через Балтію не зовсім вигідний, і запропонував новий, південний, шлях — через Крим ². Наступною була найбільш опозиційна промова депутата-міщанина від Ніжина Івана Костевича, який вважав, що будь-яка заборона торгівлі через кордони Гетьманщини — це порушення привілеїв і прав, дарованих «усьому малоросійському народові», а особливо — «малоросійським купцям». Він твердив, що українські купці не мають достатніх капіталів, щоб скерувати свою торгівлю через Санкт-Петербург, і, більше того, вже засвоїли торговельні шляхи та ринки у Бреслау (Вроцлаві), Гданську і Кенігсберзі. Стосовно тарифів Костевич вказав, що вони сплачувалися при переїзді через імперський кордон у Київ ³.

На підтримку Костевича виступило багато депутатів з Гетьманщини: четверо з десяти шляхтичів, шестеро з десяти міщан і восьмеро з дев’яти козацьких депутатів. Окрім того, 11 депутатів від Слобідської й Південної України, включаючи запорозьких козаків, підтримали Костевича щодо торговельних прав Гетьманщини ⁴.

Пропозицію Меженінова також піддав гострій критиці депутатміщанин від Києва Йосиф Гудима, який твердив, що це порушує урочисті грамоти, даровані київським жителям царями ⁵. Нарешті, депутат від російських старовірів з Гетьманщини Іван Щапов подав свій голос на підтримку прямого «малоросійського торговельного шляху» й рішуче виступив проти Санкт-Петербурга як єдиного пропускного пункту для торгівлі. Своєю промовою Щапов дав зрозуміти, що російські старовіри, які проживали в Гетьманщині, мають право користуватися «малоросійськими торговельними правами» ⁶.

 ¹ СИРИО. — 1871. — Т. 8. — С. 49—50.

 ² Там же. — С. 52 — 53.

 ³ Там же. — С. 53—54.

 ⁴ Там же. — С. 54.

 ⁵ Там же. — С. 54 — 55.

 ⁶ Там же. — С. 87.

Проти цього негайно виступив Данило Рогинський — міський депутат від Стародуба, який підкреслив, що старовіри в Гетьманщині — це просто російські селяни, а відтак вони не мають торговельних привілеїв. Його підтримали міські депутати від Переяслава, Ніжина, Глухова, Новгород-Сіверського та Погара, а також козацькі делегати від Стародубівського полку ¹.

Ще не вгамувалися пристрасті, викликані пропозицією Меженінова, як перед депутатами Гетьманщини несподівано рішуче виступив Андрій Алейников, козак із Слобідської України, стійкий поборник українських торговельних прав. Алейников засудив поступове закріпачення селян в Гетьманщині й Слобідській Україні і запропонував заборонити старшині та «малоросійському народові» купувати землю разом із селянами або заселяти її ними. Існуюча практика, твердив він, однозначно завдавала шкоди козакам, бо відривала їх від землі, отже, примушувала виїжджати в Росію, де вони часто втрачали свій козацький статус. Алейников також твердив, що російська знать, отримавши або викупивши землю в Гетьманщині й Слобідській Україні, привозила з собою з Росії кріпаків або ж намагалася закріпачити місцеве населення. Він запропонував заборонити росіянам купувати маєтки на територіях, заселених українцями (тобто в Гетьманщині й Слобідській Україні), українцям — купувати землю або маєтки з селянами в Росії ².

 ¹ Там же. — С. 122.

 ² Там же. — С. 170.

Промова Алейникова, ймовірно, частково задовольнила депутатів з Гетьманщини, але його пропозиція щодо заборони всім українцям купувати землю з селянами в Гетьманщині, Слобідській Україні та Росії суперечила життєвим інтересам української шляхти. 5 листопада 1767 р. депутат від ніжинської шляхти Гаврило Божич виступив на «великому зібранні» з відповіддю Алейникову. Він намагався пояснити козакам з південного сходу, що «Малоросія» має свої, властиві тільки їй, положення та закони. Подібно до Європи, суспільство в Гетьманщині поділялось на стани: шляхту, клір, військових, або козаків, міщан і селян, і кожний стан посідав свої власні права на землеволодіння (за винятком селян, що проживали на шляхетських землях). Божич посилався на Литовський статут, який надавав шляхті право колонізувати нові землі, заселяти їх селянами й продавати маєтки разом з ними, погоджуючись водночас, що статут обмежував права іноземців, а указ 1727 р. забороняв їм поселятися в Малоросії. В 1728 р., однак, коли Данило Апостол обійняв гетьманство, був випущений спеціальний указ, за яким росіянам дозволялося купувати майно в Гетьманщині, а українцям — маєтки в Росії. Хоча Божич погоджувався, що з цього закону росіяни скористалися більше, ніж українці, він гаряче заперечував, що російських кріпаків привозили в Гетьманщину, і твердив, що козаки не мали зазнавати шкоди від купівлі шляхтою земель, оскільки були незалежними землевласниками з гарантованими маєтковими правами. Як підсумував Божич, Алейников просто не розумів умов, що склалися в Гетьманщині. Промову Божича відразу ж підтримали всі депутати Гетьманщини, що наводить на думку про те, що основні її положення, напевно, були узгоджені попередньо з усією делегацією ¹.

Алейников з аргументами Божича не погодився. 17 грудня 1767 р. він знову виступив на захист прав усіх козаків й українців. Згідно з Алейниковим, «малоросійський народ» — чи то в Гетьманщині, чи в Слобідській Україні, а також козаки — чи в Україні, чи на Дону, або в інших місцях користувалися більшими свободами, ніж росіяни. Але ці свободи постійно обмежувалися, тому потрібні були заходи для їх збереження. У Слобідській Україні, наприклад, росіяни свого часу отримали землю й заселили її російськими кріпаками, українські ж землевласники були зайняті колонізацією нових земель і закріпаченням селян. На думку Алейникова, цей соціальний процес відчужував тисячі козаків від їхніх володінь. Росіяни в Гетьманщині й Слобідській Україні повинні повернутися в Росію, українські козаки, що колись виїхали в Росію,— назад в Україну, а українським землевласникам (буде це в Гетьманщині або Слобідській Україні) слід заборонити продавати або колонізувати землі разом із залежними селянами ².

І знову Алейникову відповів Божич. Він заявив, що Алейников переплутав Гетьманщину з іншими військовими формаціями, бо, очевидно, не був знайомий з договорами, що гарантували певні свободи Гетьманщини в імперії. Божич пообіцяв зібрати ці відомості та передати їх Алейникову ³.

Поки Божич, підтриманий всією делегацією Гетьманщини, намагався пояснити Алейникову конституційні особливості Гетьманщини, «велике зібрання» всерйоз розпочало дебати з усього комплексу питань регіональної автономії. Частково дискусії розгорілися через численні прохання балтійських делегатів підтвердити їхні традиційні права та привілеї. 22 листопада 1767 р. проти цього виступив депутат від російського дворянства Никифор Толмачов. Коли б закони балтів були досконалі, глузував він, то їх би не викликали на Законодавчу комісію. Єдине, що насправді потрібно,— це однаковий закон для всіх народів імперії ⁴.

 ¹ Там же. — С. 214-216.

 ² Там же. — С. 369-375.

 ³ Там же. — С. 378.

 ⁴ Там же. — С. 330.

До Толмачова приєдналися інші делегати. Один заявив, що — як завойований народ — балти не мають жодних привілеїв ¹. Інший депутат сказав, що той, хто віддає перевагу законам іноземних королів перед законами своєї держави, не є патріотом ². Нарешті, Артемій Шишков, представник імперського уряду в Ліфляндії, Естляндії та Фінляндії, знову ствердив, що ці землі повинні мати такі ж закони, що й решта імперії ³.

Впродовж наступних восьми засідань в центрі уваги зібрання були питання привілеїв балтійських провінцій. На кожному засіданні депутати від окремих районів, від окремого стану або навіть від одного привілейованого міста з Балтії зачитували спеціальні прерогативи своїх законодавчих органів. Але серед балтійських регіонів або соціальних груп не було згоди, а між двома елітами — зареєстрованим нобілітетом і неблагородними землевласниками (Ландсассен) існувала глибока неприязнь. Усі балтійські делегати погоджувалися тільки з одного питання: старі прерогативи слід залишити.

Депутати від Гетьманщини в бійку не лізли, хоча зміст цих дебатів був для них очевидний. Можливо, українці хотіли уникнути тактичних помилок балтів, які самі порушили питання балтійських прав, а тепер зустрілися з хвилею критики. Однак київський депутат не стерпів. Гудима безпосередньо напав на Толмачова, вказуючи, що магдебурзьке право було дароване Києву королем Сигізмундом у 1544 р. і підтверджене царем Олексієм Михайловичем у 1654 р. і «велике зібрання» не має жодних прав порушувати волю суверена ⁴.

Балти схвалили аргументи Гудими. Депутат від ліфляндських поміщиків Вільгельм фон Блюмен заявив, що їхні закони та привілеї є повністю відповідними і не вимагають ревізії. Він докоряв зібранню навіть за саму спробу обговорення питання про автономні землі,— хоча воно неодноразово порушувалось самими балтами,— оскільки це ставило під сумнів мудрість й авторитет суверена, який дарував ці привілеї ⁵.

 ¹ Там же. — С. 335—336.

 ² Там же. — С. 350.

 ³ Там же. — С. 337.

 ⁴ Там же. — С. 337.

 ⁵ Там же. — С. 350—351.

У розпал дебатів за балтійські привілеї головуючий Бібіков оголосив, що зібрання зробить перерву — з 18 грудня 1767 р. і продовжить свою роботу з 18 лютого 1768 р., але вже не в Москві, а в Санкт-Петербурзі. Невідомо, що — можливо, гарячі дебати щодо балтійських привілеїв — підказали Катерині завершити тоді дискусії. Найбільш правдоподібно, що вона вирішила перенести засідання до Санкт-Петербурга, оскільки в Москві почала нудьгувати за імперською столицею. Перерва також дозволяла делегатам повернутися додому на Різдвяні свята.

Коли в Санкт-Петербурзі відкрилася друга сесія зборів, делегація з Гетьманщини обговорювала лише питання, які стосувалися «малоросійських» привілеїв, відмовляючись брати участь у дискусіях загальноімперських проблем. Так було, коли Яків Козельський — депутат від шляхти південної України (Новоросії) звернувся до зібрання з приводу селянського питання. Він запропонував цілу низку цікавих реформ, включаючи спадкоємне право на землю, але погодився з тим, що перехід селян від одного поміщика до іншого в Гетьманщині й південній Україні ускладнило збирання податків і спричинило зубожіння знаті. Козельський радив обмежити можливість цих переходів ¹. Одразу ж виступив депутат від переяславської шляхти Захарій Забіла і заявив, що делегація від Гетьманщини просить тільки підтвердження всіх «малоросійських правъ і свобода» разом з правами і свободами простого люду, а закони її є цілком адекватними і не потребують жодних змін ².

 ¹ Там же. — С. 87—89.

 ² Там же. — C. 100; повний текст промови див.: С. 519 — 520.

Відмова української делегації, контрольованої українськими землевласниками, розглядати питання про дальші обмеження переходів селян або запровадження російського типу кріпацтва в Гетьманщині свідчила про їхні побоювання, що будь-яке втручання Росії в справи Гетьманщини, навіть вигідне для правлячої шляхти, може привести до скасування української автономії. Досвід першої сесії зібрання в Москві лише об’єднав депутатів в їхній рішучості захистити свої спеціальні права. Генерал-губернатор Рум’янцев сповістив Катерину про настрої серед українських депутатів після зустрічі з ними під час Різдвяної перерви. Він відзначив, що делегація готувалася до ґрунтовної оборони українських прав, і знову виділив Івана Скоропадського як безперечного лідера: «Я имЂлъ случай съ уволненными на врЂмя и опять уже отъЂхавшими некоторыми депутатами видется и нашолъ ихъ съ сожалениемъ или болше съ удивлениемъ во всЂхъ ихъ развращенныхъ мысляхъ непреклонно пребывающихъ, и что отъ всего совЂта признанное вашего Императорского величества къ намъ на милости, человЂколюбіи и правосудіи основанное благоволение, и предварительно изданной наказъ, ясно оное изъ являющей не произвели в сихъ, могу сказать, собственно себЂ врагахъ, никакова исправления, доказателно что оне выбираны были, какъ извЂстно надЂжные. Скоропадскій всЂхъ протчихъ руководитель къ его несчастию по нынЂшнимъ многимъ выборамъ въ депутаты, и по мнимымъ своимъ к тому способностямъ возмечталъ выбраннымъ бы быть и Гетманомъ, конечно (ежели бы они были), нынЂ болше нежели прежде свои волности козачия и права оборонять и утверждать старается. Тчеславились они здЂсь много тЂмъ, что лифляндцовъ какъ єдино намЂренныхъ будто c ними, удержать при ихъ правахъ и волностях, при чтеніи ихъ наказа генерално они все голосы свои подали, охраняя, тЂмъ свои собственные, и ожидая оть нихъ взаимного соотвЂтствованія; и ежели подлинно лифляндцы однихь съ ними мыслей, какь они сказываютъ, то я могу сказать всемилостивійшая Государыня, что лифляндцовъ вовсе не зналъ. Готовится теперь онъ, Скоропадскій (какь самъ отзывался), подать возражение уничтожающее всЂ пункты коллежского наказа. ПослЂдование cero справдить мое объ немъ вашему Императорскому величеству здЂланное доношение и отъкроетъ его в томъ подкрепляющих...» ¹

Відповідаючи на лист Рум’янцева, Катерина підтвердила його зауваження: «Что же вы пишете о Скоропадському то все весьма справедливо: онъ здЂсь ведет себя какъ волкь и ни c кЂмъ изъ нашихъ знаться не хочетъ» ².

Ще одна подія вказує на те, що населення Гетьманщини справді розглядало Скоропадського як можливого кандидата на гетьмана. У червні 1768 р. Матвій Новик, козак з Гетьманщини, начебто заявив таке: «Лишилась Малороссія прежней вольности, и запорожцы немало утЂснены! А когда господинъ Скуропадскій будетъ гетманомъ но прежней вольности возстановлено не будеть, то малоросійские козаки съ запорожцами — а можеть быть призовуть въ помощь и татаръ — ударятъ на москалей, при чемь съ перваго Румянцева голову снимуть» ³.

При розслідуванні Малоросійською колегією цього інциденту Новик твердив, що йому говорила якась жінка і багато інших людей, що «въ Глухо†народъ ожидаетъ пріЂзда господина Скоропадскаго, который пріЂдетъ гетманомь» ⁴.

Скоропадський справді повернувся в Гетьманщину, але не гетьманом. Без жодних пояснень, 7 червня 1768 р. він передав свій депутатський мандат Павлові Римші ⁵.

 ¹ Лист Рум’янцева до Катерини від 28 лютого 1768 р. Донесення № 5 // Максимович Г.А. Выборы и наказы. — С. 330.

 ² Лист Катерини до Рум’янцева від 16 квітня 1768 р. // Сочинения Императрицы Екатерины II. В 3 т. / Под ред. А.Смирдина. — СПб., 1850. — Т. 3. — С. 195.

 ³ Ефименко П. Один из протестовавших // КС. — 1882. — № 3. — С. 605.

 ⁴ Там же. — С. 606-607.

 ⁵ Лонгинов. Материалы. — С. 42.

Він залишив Санкт-Петербург, так і не виступивши проти наказу Малоросійської колегії, а керівництво українською делегацією на «великому зібранні» прийняв Григорій Полетика, погляди якого відрізнялися від думок Скоропадського і його прихильників.

Передусім його раптовий від’їзд пояснюється тим, що Скоропадський усвідомив своє слабке політичне становище. На будь-які пропозиції обрати гетьмана російська влада дивилися скоса й занепокоєно. Багатьох ніжинських шляхтичів, що висловилися за такі вибори, присудили до страти (пізніше були подані апеляції в сенат, який прийняв остаточне своє рішення 7 липня 1768 р.) ¹. Скоропадський напевне знав, що за ним слідкували і що будь-який політичний крок може бути дуже небезпечним для нього та його прихильників. Врешті-решт, з приватних джерел у Москві він, ймовірно, довідався про всю безнадійність становища. Отже, Скоропадський віддав свій мандат і залишив зібрання.

Поява Григорія Полетики на чолі української делегації була дещо несподіваною. Випускник Київської академії, предки якого походили від польсько-литовської шляхти, відомої ще до часів Хмельницького, Полетика продовжував свою освіту в академічній гімназії Санкт-Петербурзької Академії наук ². Отримавши посаду перекладача з латини й німецької мови при Академії наук і Священному синоді, 1757 р. він дістав титул колезького асесора, а після відставки 1761 р., став надвірним радником. Перші наукові праці Полетики, опубліковані 1757 р.,— це російські переклади з Арістотеля і стаття про походження російської освіти. Остання спричинила його конфлікт з Ломоносовим, що, напевне, вплинуло на його рішення залишити перекладацьку роботу. 1764 р. Полетика знову подався на державну службу на посаду головного інспектора морського кадетського училища. Численні його предки посідали значні посади в адміністрації Гетьманщини, але сам Полетика ніколи не посідав українських урядів. Можливо, Полетика брав участь у Глухівській раді 1763 р., але він не був відомий у центрі як український громадський діяч. То ж не дивно, що рішучий захист Полетикою української автономії став для російської імперської влади несподіванкою.

Першою акцією Полетики як голови української делегації була відповідь за пунктами на наказ Малоросійської колегії. У меморандумі, представленому «великому зібранню» під назвою «Заперечення депутата Григорія Полетики щодо настанов Малоросійської колегії панові депутатові Дмитрові Натальїну» ³, Полетика дав оцінку договорам, за якими Україна прийняла протекторат царя.

 ¹ Максимович Г.А. lang=UK>Выборы и накази. — С. 197.

 ² Біографічні відомості про Г.Полетику див.: Модзалевский В. Полетика, Григорий Андреевич // Русский биографический словарь. — Т. 14. — СПб., 1905. — С. 321 — 334; Энциклопедический биографический словарь Брокгауза и Ефрона. — Т. 34. — С. 277 — 278. Генеалогію Г.Полетики можна знайти в кн.: Модзалевский В. Малороссийский родословник. — Т. 4. — С. 115 — 121;Милорадович Г.А. Родословная книга черниговского дворянства. В 6 ч. В 2 т. — СПб., 1901. — Т. 2. — Ч. 4. — С. 161 — 164; Василь Омельченко. Рід Полетик // Український історик. — 1967. —№ 1 — 2. — С. 59 — 63. У цих генеалогіях висловлюються певні сумніви щодо того, чи предок Г.Полетики дійсно походив із польської шляхти.

 ³ Возражение депутата Григория Полетики на наставления Малороссийской коллегии господину же депутату Дмитрию Натальину // ЧОИДР. — 1858. — Т. 3. — С. 71-102.

Він перерахував 10 переваг, отриманих Росією внаслідок цього союзу. За ці вигоди цар завжди гарантував українські права та привілеї. Тепер же наказ Малоросійської колегії намагався «ввести въ Малую Россію такія учрежденія, которыя правамъ и вольностямъ оныя во всемъ противны, и тЂмъ нарушить святость договоровъ...» ¹. Полетика вважав, що 130-річний досвід підтвердив повну відповідність українських норм принципам української самоуправи. Можливо, якісь закони ще не були досконалими, а гетьмани не завжди поводилися справедливо, але будь-які реформи повинні походити від українського народу, а не від правлячої колегії.

Полетика не тільки критикував наказ Малоросійської колегії за порушення місцевих прав, але й прагнув довести, що викладені в ньому пропозиції не потрібні. Навіщо запроваджувати чужоземну модель для українських міст, якщо їх можна відродити підтвердженням магдебурзького права та міської автономії? Подібним же шляхом можна було досягнути розз’єднання військового і цивільного урядів. І навіщо замінювати козацьку старшину регулярними армійськими офіцерами? Краще відібрати гідних козацьких старшин із військовим досвідом. Отже, Полетика виявився рішучим противником запровадження російських імперських порядків у Гетьманщині. Стійкий захисник історичної легітимності, він підтримував тільки такі зміни, які відповідали вітчизняним традиціям, постійно демонструючи цю позицію у своїх виступах і записках.

Коли «велике зібрання» розпочало розгляд пропозицій про «Права дворянства», то відчувалося назрівання широких дебатів з питання земельних привілеїв. Стаття 43 запропонованого проекту говорила, що «Никто, кромЂ россійскихъ благородныхъ, въ Россіи сими правами пользоватъся не можетъ» ². Було незрозуміло, чи це стосується імперії в цілому, чи лише російських земель. Як слід визначити російських дворян — як суб’єктів імперії чи як етнічних росіян; чи підпадала іноземна знать під поняття російського дворянства? Очевидно, що вона мусила протестувати проти такої багатозначної та небезпечної формули.

Чекаючи на формальне обговорення статті 43, Полетика розпочав підготовку до систематичного захисту українських прав і привілеїв. Він склав меморандум з витягами з Литовського статуту, що визначали права шляхти, а також з уривками з договорів, укладених між гетьманом й царями, царських грамот і всіх інших документів на підтвердження «малоросійських прав і вольностей». Коли статтю 43 було зачитано, Полетика вже мав готовий меморандум ³.

 ¹ Там же. — С. 73.

 ² СИРИО. — 1881. — Т. 32. — С. 585; повністю проект див. с. 571—585.

 ³ Меморандум Полетики опубл.: Наказы малороссийским депутатам. — С. 167 — 176.

21 серпня 1768 p. «велике зібрання» розпочало дискусії нової статті 43. Одразу виникла проблема дефініції «російського дворянина». Шляхта південної України бажала забезпечити собі повні права російського дворянства, проти чого виступив депутат від Гетьманщини Володимир Золотинський. Нагадавши асамблеї про грамоти, даровані «малоросійській шляхті» королями й царями, він звернувся до депутатів з проханням розглянути меморандум Полетики. Золотинський пропонував доповнити статтю 43 таким чином: «сими преимуществами пользуется великороссійское дворянство; малороссійское же, лифляндское и эстляндское шляхетства, по общему всЂхъ ихъ прошенію, остаются въ разсужденіи ихъ мЂстъ на прежнихъ своихъ правахъ и привилегіяхъ» ¹.

 ¹ СИРИО. — 1881. — Т. 32. — С. 307; промову Золотинського повністю опубл.: СИРИО. — 1882. — Т. 36. — С. 332-339 (додаток, док. № 33).

Таку ж позицію зайняв і Григорій Полетика. Виступаючи після Золотинського, Полетика насамперед піддав критиці запропонований проект у цілому, а потім перейшов до проблем української автономії. На думку Полетики, якщо проект не стосувався Гетьманщини, то в ньому слід було лише підтвердити традиційну українську автономію, в іншому разі — до нього слід було включити такі права української шляхти:

1) за винятком випадків безпосередніх повноважень імператора — всі урядові функції в Гетьманщині виконуються шляхтою;

2) тільки шляхта має право видавати закони, що потребують формального затвердження імператором;

3) всі внутрішні справи, включаючи оподаткування та реквізиції, вирішує шляхта;

4) вільні вибори українських цивільних та військових урядовців з числа «корінної малоросійської шляхти»;

5) шляхтича не дозволяється ув’язнювати, за винятком серйозних злочинів, а при звинуваченні у злочині він не може бути переданий до суду без дотримання прийнятих законів і процедур;

6) шляхта посідає повну судову владу над мешканцями своїх маєтків;

7) право шляхти подорожувати в інші країни без спеціального дозволу;

8) право шляхти вільно розпоряджатися своїм рухомим і нерухомим майном;

9) право шляхти на повну власність своїх маєтків, включно, наприклад, з корисними копалинами;

10) шляхта звільняється від усіх податків, за винятком невеликого земельного податку;

11) шляхта має право на торгівлю на своїх та іноземних ринках, не сплачуючи жодних тарифів або податків;

12) у випадку смерті іноземця, що проживав у шляхетському маєтку і не залишив по собі спадкоємців, все його майно успадковує землевласник, а не державна скарбниця;

13) війська не повинні перебувати на постою в шляхетських маєтках;

14) житлові будинки шляхти користуються правом недоторканості, в них забороняється проводити обшуки; навіть злочинця не можна забрати з шляхетського маєтку без дозволу власника;

15) шляхта має право вирубувати ліси, полювати та займатися рибальством на всіх державних землях.

Промову підтримала переважна більшість делегатів з Гетьманщини: 24 із 29 депутатів ¹.

На наступній сесії «великого зібрання» 28 серпня 1768 р. виступив Максим Тимофєєв з єдиною промовою від виборних козаків Гетьманщини. Тимофєєв погодився з тим, що шляхтичам з пограничних земель слід зберегти свої національні права та привілеї, але нагадав зібранню, що царі гарантували українські права не тільки шляхті, але також «малоросійському казацкому войску». Промову підтримали практично всі делегати від Гетьманщини, а також багато делегатів від Слобідської та Південної України ².

Зауваження українців підштовхнули депутатів від інших привілейованих земель до висунення подібних вимог. Смоленське дворянство наполягало на своїх спеціальних правах, гарантованих йому після включення Смоленська у Московську державу, і просило їх зберегти ³. Щоправда, всерйоз це питання першим висунуло балтійське дворянство. На наступних трьох засіданнях — 4, 8 і 9 вересня 1768 р. — дворянські депутати з Лівонії, Естляндії та Фінляндії (Карелії) детально виклали свої вимоги. Потім, 9 вересня, після п’яти засідань, присвячених тільки статусу дворянства автономних регіонш, головуючий зібранням генерал Бібіков зачитав коротку заяву, згідно з якою, депутати від Лівонії, Естляндії, Фінляндії, Малоросії та Смоленська, вимагаючи підтвердження автономних прав, а не формулюючи загальний проект для усього дворянства, перевищили свої повноваження. На думку Бібікова, зібрання «не можеть входить ни въ какое разбирательство, касающееся до правленія, а еще меньше — зависящее единственно отъ Монаршей власти» ⁴.

 ¹ Там же. — С. 310 — 314. Повністю промову Полетики див.: СИРИО. — 1882. — Т. 36. — С. 346 — 356. Його підтримали 8 депутатів від шляхти, 9 — від міст і 7 — від козаків. Див.: СИРИО. — 1881. — Т. 32. — С. 314 — 315. Але невідомо, чи інші 5 депутатів від Гетьманщини були присутні на цьому засіданні.

 ² Там же. — С. 318-319.

 ³ Там же. — С. 319.

 ⁴ Там же. — С. 346.

Тому голова відкидав усі пропозиції, висунуті цими депутатами.

Цілком ймовірно, що Бібіков діяв за прямими вказівками Катерини, яку допекли постійні вимоги делегатів зберегти місцеві привілеї ¹.

Оскільки права Гетьманщини вже не підлягали обговоренню на асамблеї, українські депутати вирішили подати петицію безпосередньо імператриці. Внаслідок цього з’явилася,— очевидно, складена Полетикою,— петиція від «шляхти, козаків і міщан» ². Вона перелічувала вигоди, які отримала Російська імперія від добровільного союзу Гетьманщини з Московією, просила підтвердити «навічно» всі українські права та прерогативи й викладала низку побажань, висловлених у наказах ³. Хоча зібрання було незабаром розпущене, дуже ймовірно, що Катерина все ж таки бачила цю петицію.

Напевне, саме тоді Полетика написав трактат під назвою «Историческое известие, на каком оснований Малая Россия была под республикою Польскою, и на каких договорах оддалася Российским Государям, и патриотическое рассуждение, каким образом можно бы оную ныне учредить чтоб она полезна могла быть Российскому Государству без нарушения прав ее и вольностей» ⁴. У цьому трактаті, як і в інших промовах та працях, Полетика відстоював думку, що Малоросія завжди посідала певні права, гарантовані московським царем ⁵.

 ¹ Dukes P. Catherine. — P. 157.

 ² Петиція не підписана і не подає ніяких відомостей про її автора, але оскільки цілі уривки взяті з промови Полетики проти Малоросійської колегії, то цілком можливо, що написав її він сам, у протилежному разі — хтось інший використав ідеї Полетики.

 ³ Прошение малороссийских депутатов во время составления Уложения // Наказы малороссийским депутатам. — С. 177 — 184.

4 Историческое известие, на каком оснований Малая Россия была под республикою Польскою, и на каких договорах оддалась Российским Государям, и патриотическое рассуждение, каким образом можно бы оную ныне учредить чтоб она полезна могла быть Российскому Государству без нарушения прав ее и вольностей // Український археографічний збірник. — 1926. — Т. 1. — С. 147—161.

 ⁵ Возражение депутата Григория Полетики. — С. 72; Наказы малороссийским депутатам. — С. 178; Историческое известие. — С. 154 — 161; політичні погляди Полетики обговорюються мною у статті: A Gentry Democracy Within an Autocracy: The Politics of Hryhorii Poletyka (1723/25 — 1784) // Eucharisterion: Essays Presented to Omeljan Pritsak by His Students and Colleagues on His Sixtieth Birthday (Harvard Ukrainian Studies.-и Vols. 3-4).-и Cambridge, Mass., 1980.-и P. 507-519.

Для Полетики ці права були, по суті, ідентичними «золотим свободам» польської шляхти. На відміну від Скоропадського, який прагнув поновити адміністративну систему, що існувала до 1764 р. (з певними модифікаціями), Полетика бажав відродити адміністративну, законодавчу та соціальну системи України часів Польсько-Литовської держави до повстання Хмельницького. У ті часи, як відзначав Полетика, регулярні сейми шляхти діяли як законодавчі органи, що з важливих питань консультувалися з іншими станами, тоді як шляхетські та магістратські суди розглядали цивільні справи. Пізніше більшість тих функцій перебрали на себе гетьман і козацька адміністрація. Всі нещастя Гетьманщини, вважав Полетика, походять від узурпації влади військовими, тобто козацькою адміністрацією ¹.

Полетика вповні не відкидав козацького досвіду. Навпаки, він виступив за визнання українською шляхтою козацької старшини та збереження традиційних прав виборних козаків ². На його думку, однак, після повстання Хмельницького, коли козацьку систему було нав’язано всім іншим станам, порушився і так ненадійний баланс сил. Замість нового законодавства або запровадження російських імперських законів Полетика пропонував сумлінно дотримуватися стародавніх прав. Це привело б до диференціації військової, адміністративної та судової систем і, отже, виправило б те, що Катерина розглядала як серйозні недоліки гетьманського уряду ³.

 ¹ Возражение Депутата Григория Полетики. — С. 82; Наказы малороссийским депутатам. — С. 181.

 ² Возражение депутата Григория Полетики. — С. 79 — 81; Наказы малороссийским депутатам. — С. 181.

 ³ Лист Катерини до Олсуф’єва, б/д. // РА. — 1863. — Т. 2. — С. 189.

В результаті Полетика бачив Гетьманщину шляхетською республікою, без гетьмана, з виконавчою, законодавчою та судовою владою, зосередженою в руках шляхти. Єдиною поступкою самодержавству була передача на остаточне затвердження російському імператорові законів, які приймалися на радах або сеймах шляхти.

Ідеї Полетики прямо суперечили концепції спадкового гетьманства, висунутої гетьманом Розумовським,— схемі, яка п’ятьма роками раніше не дістала підтримки з боку найвизначніших родин Гетьманщини. Шляхетське республіканство Полетики мало певні привабливі для української еліти риси. Глухівська рада ясно продемонструвала схильність шляхти до старої польсько-литовської судової системи, до парламенту з виключним представництвом шляхти і до «золотих свобод», якими користувалася шляхта зовсім близько від Гетьманщини — у Польщі. Але та сама рада показала також сильну прив’язаність до традиційної козацької системи адміністрації, а деякі представники знаті навіть підтримували спадкове гетьманство. З деяких питань, як-то українська автономія та визнання української шляхти,— вони погоджувалися. З інших, таких як влада гетьмана та потреби традиційної козацької адміністрації,— ні.

Незважаючи на розбіжності у політичних поглядах, на Законодавчій комісії українська шляхта згуртувалася навколо програми Полетики. Головною причиною підтримки шляхтою Полетики було те, що Катерина фактично позбавила її всіх можливих альтернатив. Напад імператриці на гетьмана Розумовського перетворив концепцію спадкового гетьманства на синонім зради. Нападки уряду на шляхту, яка закликала до виборів нового гетьмана, та пильний нагляд за Іваном Скоропадським недвозначно показали, що Катерина не схвалює традиційне гетьманство і козацьку адміністрацію. Вибору не було — тільки шляхетське республіканство Полетики. Більше того, воно мало два елементи, до яких, здається, Катерина ставилася прихильно.

По-перше, ставлення Полетики до гетьманства не дуже відрізнялося від Катерининого постулату про те, що «когда же въ Малороссіи гетмана на будетъ, то должно стараться чтобъ вЂкъ и имя гетмановъ исчезло» ¹.

 ¹ СИРИО. — 1871. — Т. 7. — С. 348.

По-друге, Катерина та її радники вважали, що найбільш нагальною реформою для Гетьманщини було відділення «військової адміністрації від цивільної». Полетика також наполягав на такому відокремленні через повернення до рідних звичаїв, про які забули після повстання Хмельницького. В той час, коли ніжинську шляхту за домагання гетьманства покарали, Полетика запропонував українській верхівці привабливу альтернативу — недвозначно автономістську програму, яка вповні враховувала політичні, соціальні й економічні інтереси шляхти, але яка уникала відкритого розриву з російською адміністрацією. Ця програма згодом зробила Полетику головним поборником українських прав.

Катерина, однак, не була зацікавлена в жодній формі автономії — чи то шляхетсько-республіканської, чи більш традиційного козацького типу. В разі втілення в життя програма Полетики сильно обмежила б владу російської бюрократії, а українська шляхта отримала б набагато більші привілеї, ніж російське дворянство. Більше того, попри неодноразові запевнення Полетики у зворотньому, його програма була несумісна з самими принципами самодержавства. Вона, напевне, ускладнила б для Катерини досягнення її мети — побудови добре регульованої, структурно однорідної держави.

Раптовий вибух війни з Туреччиною поклав край засіданням «великого зібрання», хоча деякі комітети певний час продовжували функціонувати. В цілому накази та дебати навколо них визначили потребу у реформах, а також можливі перешкоди на шляху тих реформ. Робота Законодавчої комісії надала Катерині корисну інформацію, яка могла стати в нагоді для проведення реформи в мирні часи. Наразі ж автономним регіонам вдалося зберегти свій попередній статус.

Робота Законодавчої комісії розкрила існування тісного зв’язку між підтримкою української автономії та соціальною структурою Гетьманщини. Шляхта, козаки, духовенство та міщани сформували тут окремі соціальні групи, прирівнені до станів. Кожна з цих груп володіла чітко визначеними автономними правами та привілеями, які вона прагнула захистити від втручання як центральної імперської влади, так й інших станів. У Гетьманщині не було сейму або якогось іншого репрезентативного органу, який би міг об’єднати різні верстви українського суспільства на регіональній основі перед лицем небезпеки з боку Росії. Якщо бути точним, то гетьман і центральні козацькі інституції часом все ж таки відігравали об’єднуючу роль, але ці уряди були тісно пов’язані зі шляхтою та козаками й нерідко конфліктували з міщанами та вищим духовенством. Брак центрального інтегруючого органу і соціальні антагонізми були одвічною ахіллесовою п’ятою, що дуже ускладнювала спільну боротьбу за автономію. Це проявилося на виборах депутатів у Законодавчу комісію, де кожний стан представив свій власний варіант захисту автономії. ,

Як і слід було сподіватися, нова шляхта виявилася найбільш політично свідомим станом. Незважаючи на тиск з боку російського імперського уряду, вона все ж таки зберігала політичний контроль над Гетьманщиною. Шляхта розглядала Гетьманщину як окрему політичну цілісність з давньою історією та «підтвердженими привілеями». З цією традицією перепліталися специфічні проблеми влади, статусу й багатства шляхти. Вибори підтвердили те, що українська старшина була рішуче настроєна зберегти свої позиції. Якщо імперський уряд хотів успішно інтегрувати Гетьманщину в імперію, то він не міг не враховувати інтереси української шляхти.

Українську шляхту слід було ще раз запевнити, що, принаймні, її багатство і статус в Гетьманщині не будуть поставлені під сумнів і що вона матиме доступ до посад у центральному імперському бюрократичному апараті. Такий підхід міг би підірвати традицію української політичної організації, особливо якби всі шляхетські почесті й уряди залежали виключно від центру. Однак, поки Катерина не виявляла бажання прямувати такою дорогою, українська шляхта залишалася найбільш помітним і виразним захисником політичної незалежності Гетьманщини, а також своїх власних політичних, соціальних й економічних прерогатив.

Окремі представники вищого духовенства, особливо київський митрополит, бачили церкву в Гетьманщині окремою церковною організацією. Подібно до гетьмана як найвищого представника світської влади, митрополит «Києва, Галича та всієї Малоросії» був релігійним зверхником для Гетьманщини. Але якщо світський гетьман, який ще донедавна правив автономною державою, був реальністю, то митрополит на чолі окремої церкви в Гетьманщині був всього-на-всього спогадом з XVII ст.

Для решти українського духовенства автономія мала набагато менше значення. Для монахів вона означала збереження великих монастирських землеволодінь, які в Росії вже були секуляризовані, і повернення майна, загарбаного козацькою адміністрацією. Для двох ставропігійних монастирів українська автономія забезпечувала постійну незалежність від місцевої церковної ієрархії. Для парафіяльного духовенства — рівний статус зі шляхтою, що практично включало в себе такі прерогативи, як виробництво алкоголю та виконання сільськогосподарських робіт з допомогою селянських рук. Клір намагався довести, що всі ці привілеї глибоко вкорінилися в українських традиціях, різноманітних гарантіях і Литовському статуті.

Незважаючи на утиски, які прості козаки зазнавали від старшини та шляхти, вони також мали специфічні інтереси у збереженні української автономії. Альтернативами, що залишалися, були тільки служба в регулярній російській армії або статус селянина, але жодна з них не була приємною. В існуючій системі, принаймні теоретично, козаки стояли нарівні зі шляхтою та могли обирати свою старшину. Але ця номінальна рівність суперечила бажанням шляхти, яка прагнула виняткових прав на всі уряди й окремих судів для знаті.

Міщани також хотіли зберегти стародавні права та привілеї, разом з магдебурзьким правом, але для них це означало поновлення свого політико-адміністративного контролю над містами, що знаходився в руках козацької адміністрації, і підпорядкування всіх міських жителів міській владі. Міщани прагнули також виняткового контролю над торгівлею і промислами, що суперечило правам, на які претендувала шляхта, козаки і духовенство.

Отже, кожна частина українського суспільства вкладала в українські права та привілеї свій власний зміст. Іноді права різних груп відповідали й підсилювали одні одних; але часом одні суперечили або, траплялося, і зовсім заперечували інші. Кожна соціальна група, однак, мала в автономії свій інтерес.

Саме в Москві та Санкт-Петербурзі українці усвідомили, наскільки тісно були взаємозв’язаними привілеї кожного стану і наскільки однаковою була для них небезпека. Під час довгих виснажливих сесій «великого зібрання» делегація Гетьманщини діяла у повній згоді й єдності. Ніколи козак чи міщанин не виступав проти члена шляхетського стану. В свою чергу, українська шляхта противилася запровадженню повного закріпачення селян, щоб зберегти існуючі інституції та соціальний лад Гетьманщини.

Напевне, одностайність великою мірою залежала від політичного контролю шляхти над делегацією, але козацькі та міщанські депутати не були простими маріонетками шляхти — деяких з них обирали навіть всупереч її бажанням. Більше того, з багатьох питань делегація Гетьманщини відчувала постійну підтримку представників Слобідської України, Південної України, запорозьких козаків і міста Києва. Ясно, що сформувалася регіональна група однодумців. Депутати від самої власне Гетьманщини мусили згуртуватися, оскільки відчули, що найбільша загроза їхнім становим правам походить ззовні, а саме від імперського уряду та певних соціальних груп у російському таборі. За таких обставин автономія була чимось своїм і дорогоцінним для всієї української депутації. Але насувалися переміни, бо імперський уряд виступав за радикальні реформи.

Вболіваючи за майбутнє, українці оглядалися назад на ідеалізоване, здебільшого міфологічне минуле, коли шляхетна старшина була незаперечною верховною владою у фактично незалежній державі, коли козаки були елітою привілейованих вояків, коли міщани контролювали гомінливі містечка й міста, і коли духовенство управляло своєю власною гілкою православної церкви.