9. Українські землі в другій половині хіх століття

1. Буржуазні реформи 60 – 70 років.

2. Розвиток буржуазних відносин в сільському господарстві та промисловості.

3. Особливості економічного розвитку Галичини, Північної Буковини, Закарпаття.

4. Культурно-просвітницький етап національного руху.

5. Поява українських політичних партій.

1. 19 лютого 1861 р. було скасовано кріпосне право. Селяни отримали особисту свободу, проте втрачали частину землі, яка до цього була в їхньому користуванні. Всі селяни повинні були сплачувати викупні платежі за отриману землю протягом 49 років. До переходу на викуп селяни вважалися тимчасово зобов’язаними і мали виконувати повинності.

Реформа призвела до швидкого розшарування селянства, утворювався клас підприємців і клас найманих працівників . таким чином було дано могутній імпульс розвиткові капіталістичних відносин. В 1864 р. запроваджено земську та судову реформи. Земства займалися розвитком медичного обслуговування, освітою, вдосконаленням сільського господарства, культурою, благоустроєм. Отже в бюрократичній системі імперського державного устрою з’явилась виборна структурна ланка. Згодом земства перетворювались в осередки ліберального руху і привчали населення до самоврядування.

За судовою реформою, вводився позастановий, відкритий, незалежний від чиновників суд. Тепер судочинство відбувалось за участю двох сторін – обвинувачення та захисту, провину підсудного визначали присяжні судді обрані населенням.

Військова реформа передбачала скорочення армії, створення військових округів, для підготовки офіцерів створювались військові училища, тривалість служби обмежувалась 6 роками в армії і 7 р. на флоті.

Міська реформа реорганізовувала систему міського самоврядування, пристосувавши його до потреб буржуазного розвитку.

Освітня реформа передбачала підпорядкування навчальних закладів царському уряду. Запроваджувалась єдина система початкової освіти. Гімназії поділялись на реальні та класичні. Збільшується кількість технічних вузів. Розширюється автономія університетів і вдосконалюються навчальні програми.

Фінансові реформи, проведені у 1860 – 1864 рр. торкнулися як податкової і кредитної систем, так і бюджету та державного фінансового контролю. Зокрема був створений Державний банк, діяльність якого позитивно вплинула на розвиток капіталістичної промисловості і торгівлі, сприяла розширенню мережі приватних банків.

Таким чином реформи 60 – 70-рр. в цілому сприяли утвердженню і розвитку капіталістичного ладу. В той же час незавершеність і половинчастість реформ зумовили суперечності між носіями влади і всіма верствами суспільства.

2. Падіння кріпосного права дало поштовх для швидкого розвитку капіталізму як у сільському господарстві так і в промисловості. Наявність в Україні Донецького вугільного і Криворізького металургійного басейнів, виняткова родючість ґрунтів, а також зручні морські порти для вивозу продукції привели її до прискореного економічного розвитку.

В сільському господарстві дедалі ширше застосовується машинна техніка. Південь України став головним районом виробництва товарного зерна, правобережні губернії спеціалізувалися на виробництві пшениці й цукру, лівобережні – тютюну картоплі, конопель. Промисловий переворот в Україні завершився в основному протягом 60 – 80-х рр. ХІХ ст. і мав ряд характерних рис.

У другій половині ХІХ ст. в Україну перемістився центр вугільної і металургійної промисловості, що перевищив за обсягами виробництво Уралу.

Наступною особливістю був швидкий ріст машинобудівного комплексу, насамперед-сільськогосподарського машинобудування. Україна стала найбільшим у Росії центром сільськогосподарського машинобудування.

Інтенсивно розвивалося залізничне будівництво. Виникнення великих залізничних вузлів, розвиток водних шляхів і морського транспорту прискорили створення загальноукраїнського національного ринку.

Характерною рисою промислового перевороту в Україні був високий рівень концентрації виробництва, переважання великих промислових підприємств. Швидко розвивалась в Україні також традиційні галузі пов’язані з сільським господарством. У першу чергу це стосується цукрової промисловості. Велика частка інвестицій в українській промисловості належала іноземним капіталістам. Унаслідок цього французький, бельгійський, англійський і німецький капітал у значній мірі захопив ключові позиції в кам’яновугільній , залізорудній і металургійній промисловості в Україні.

Важливим наслідком індустріалізації було зростання міст та міського населення. У 1897 р. міське населення становило 13% від загальної кількості, а з них 35% проживало вчотирьох найбільших містах: Одесі(404 тис.), Києві (248 тис.), Харкові (174 тис.) і Катеринославі (113 тис.).

Великі міста перетворились також на великі культурні центри, де засновувалися університети і гімназії, діяли наукові товариства, музеї, влаштовувались художні виставки, функціонували театри.

3. Західна Україна, що перебувала під владою Австро-Угорщини, у другій половині ХІХ ст. залишалась переважно аграрним регіоном. Тут існували дрібні підприємства по виробництву сукна, паперу а також гути, солеварні. Конкуренція з боку могутніх індустріальних центрів імперії – Богемії, Моравії, Нижньої Австрії – гальмувала розвиток важкої промисловості. Мало значення і слабке забезпечення сировиною, особливо вугіллям і залізною рудою. Певний розвиток відбувався лише у нафтодобувній промисловості, де неподільно панував іноземний капітал.

4. Пожвавлення українського національно-визвольного руху в 60-80 рр. ХІХ ст. відбувалося на фоні всеєвропейського ренесансу. В цей час починається боротьба народів Європи за національне об’єднання і державний суверенітет. В той же час модернізаційні реформи в Росії стимулювали піднесення суспільного руху.

Цілком закономірно, що суспільна думка цього періоду не тільки висувала численні моделі майбутнього суспільного розвитку, а й пропонувала різні шляхи досягнення поставленої мети. Найвпливовішими політичними силами в Україні другої половини ХІХ ст. були загальноросійські політичні течії народників, соціал-демократів, лібералів та український національний рух.

Повернувшись після амністії із заслання, колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства 1859 р. створюють у Петербурзі першу українську громаду – культурно освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії український часопис «Основа» (почав виходити з 1861 р. в Петербурзі), навколо якого групувались вже відомі діячі національного руху М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко та ін.. підтримуючи національне відродження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Найвпливовішою у цей час була Київська громада, що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. Її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції – В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, П. Житецький.

Після поразки польського повстання 1863 - 1864 рр. у Російській імперії розпочався наступ реакції. Навіть поміркована культурницька діяльність українофілів цього періоду сприймалась як загроза самодержавству. Вже 1863 р. побачив світ сумнозвісний Валуєвський циркуляр, що забороняв видання українською мовою шкільних та релігійних видань. Мета цього указу цілком очевидна: не дати можливості українському рухові стати масовим, загальмувати його розвиток, звузити сферу впливу патріотично настроєної частини національної еліти. Певною мірою царизму вдалося досягти поставленої мети: після Валуєвського циркуляру настає пауза у процесі національного відродження.

Лише на початку 70-х років громадівський рух знову активізується. У Київській «Старій громаді» сконцентрувалися значні інтелектуальні сили – В. Антонович, М. Драгоманов, М.Старицький, П. Чубинський, та ін..

За ініціативою громади було створено «Південно-Західний відділ Російського географічного товариства». У 1873 р. вони сформулювали свою політичну програму, в основі якої лежала вимога перетворення Росії на федерацію і надання широкої автономії Україні.

Відповіддю самодержавства на пожвавлення українського руху став Емський указ 1876р., який заборонив друкування літератури українською мовою в Російській імперії та ввіз її з-за кордону. Це остаточно підривало основи легальної культурницької діяльності, на яку орієнтувалися громадівці. Згодом провідні діячі Київської громади виїжджають за кордон. У 1878 – 1882 рр. М. Драгоманов у журналі «Громада», який виходив у Швейцарії, намагався узагальнити погляди громадівців і викласти програму українського руху.

Отже представники різних суспільно-політичних течій висунули широкий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвитку. Характерно, що представники загальноросійських рухів боролися за соціальне визволення, в той час коли український рух основний акцент робив головним чином на національне визволення.

Незважаючи на те, що гуртки і організації були мало чисельні і недосконалі, вони все ж відіграли помітну роль у житті суспільства, оскільки були місцем концентрації інтелектуальних сил, центрами осмислення суспільного розвитку, осередками майбутніх масових рухів.

Ще в 1861 р. в Австрійській імперії було встановлено конституційно-парламентський устрій, тому тут склалися більш сприятливі умови для розвитку українського національного руху ніж в Росії.

У Галичині з середини ХІХ ст. значний вплив серед української інтелігенції мала москвофільська течія. Вважаючи Російську імперію своїм рятівником від засилля поляків, москвофіли прагнули повного злиття українців Галичини з росіянами. Ідеологами цього напрямку були Б. Дідицький та І. Наумович, які в своїй газеті «Слово» проголосили українців частиною великого російського народу.

Москвофілам протистояла інша течія – народовці. У 1868 р. народовці засновують громадське товариство «Просвіта», що мало на меті поширення освіти та пробудження національної свідомості. Першим головою товариства став Анатоль Вахнянин. «Просвіта займалася виданням творів українських письменників, підручників, газет, альманахів та ін..

У 1873 р. народовці засновують у Львові Літературне товариство ім. Т. Г. Шевченка, яке згодом, у 1892 р., було перетворене в наукове товариство і стало провідним українським науковим центром.

У 1880 р. на противагу москвофільському «Слову» народовці засновують газету з промовистою назвою «Діло». Під впливом ідей М. Драгоманова його прихильники І. Франко, М. Павлик, К. Трильовський створюють першу політичну партію – Русько-Українську радикальну партію. В основу програми було покладено соціалістичні ідеї, соборність і незалежність України.

Таким чином, український національний рух в період репресій царизму в Наддніпрянській Україні продовжує розвиватись і досягає значних успіхів у Західній Україні, яка стала на той час своєрідним «українським П’ємонтом», базою для його дальшого поширення.

Якщо в Наддніпрянській Україні організації інтелігенції – громади твердо продовжували відстоювали необхідність лише культурно-освітньої діяльності, то в Західній Україні ліве крило інтелігенції схиляється до політичної боротьби і створює першу політичну партію.

5. Наприкінці ХІХ ст. посилюється активність національного руху в Україні. У 1897 р. на нелегальному з’їзді представників громад у Києві виникла Всеукраїнська загальна організація. До складу цієї організації увійшло майже 20 українських громад та чимало студентських груп. Поява та функціонування цієї організації була своєрідним заключним акордом громадівського руху. Її ставка на культурницьку діяльність не відповідала ні потребам часу, ні настроям значної частини діячів національного руху, особливо молоді. Саме тому вже 1900 р. група представників студентських гуртків у Харкові створила першу на східноукраїнських землях українську політичну організацію – Революційну українську партію (РУП), до проводу якої увійшли Д. Антонович, М. Русов та ін.. Першим програмним документом цієї організації стала брошура «Самостійна Україна», автором якої був харківський адвокат М. Міхновський. Кінцевою метою своєї програми була «одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ, а найближчим завданням вважалось повернення українських прав, гарантованих російським царем у 1654 р. Переяславською угодою.

З 1903 р. РУП перейшла на соціал-демократичні позиції і її фактичним керівником став М. Порш.

Від РУП відкололася група Міхновського, яка в 1902 р. заснувала Українську народну партію. Політична орієнтація партії була сформульована М. Міхновським у так званих «10 заповідях»: самостійна демократична республіка, панування української мови, звичаїв, культури. УНП була єдиною партією в Наддніпрянській Україні, яка стояла на засадах державної самостійності України.

У 1904 р. з РУП вийшла група очолена М. Меленевським, яка виступила за зближення з РСДРП, утворила на початку 1905 р. Українську соціал-демократичну спілку («Спілку»). Інша частина серед лідерів, якої були Д. Антонович, В. Винниченко, С. Петлюра утворили Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).

В 1904 р. була створена Українська Демократична Партія. Її лідерами були С. Єфремов, Є. Чикаленко, Б. Грінченко. Вона мала ліберальну орієнтацію і ставила за мету встановлення конституційного правління. Передбачалась автономія України зі своїм крайовим сеймом, українізація адміністративного апарату, освіти, культури.

Отже, на рубежі ХІХ і ХХ ст. швидко йде процес переходу від культурницького руху до політичного, йде організаційне згуртування та політичне самовизначення активної частини суспільства, формуються політичні партії. Найрадикальніші партії висунули гасло державної незалежності України. Характерною рисою цього періоду була абсолютна перевага в українському русі лівих національно-соціалістичних сил. Українські ліберали та консерватори не змогли організаційно згуртувати свої сили на національному ґрунті.