Марк1ян шашкевич (1811 — 1843)

Маркіян Семенович Шашкевич народив­ся 6 листопада 1811 р. у родині священи­ка в с. Підлисся на Львівщині. Тяжкі обставини життя (виключення з Львів­ської духовної .семінарії, позбавлення батьківської допомоги) зблизили юнака з простим людом, привчили до постійної наполегливої праці. Самостійно студіюючи фольклористичні збірки, історичні дослі­дження, твори діячів слов'янського відро­дження — ИІафарика, Вука Караджича, російських, а. згодом і українських пи­сьменників, Шашкевич проймається ідея­ми культурного відродження рідного краю. Він стає одним із організаторів збирання і публікації народної творчості, ініціатором заснування друкованих ви­дань, створення підручників (поряд із І. Могильницьким) для навчання дітей рідною мовою. Був Шашкевич централь­ною фігурою й у дружньому літературно­му товаристві ентузіастів «Руської трій­ці», зусиллями яких з виходом альманаху «Русалка Дністровая» (1837) закладалися

89

підвалини нової української літератури на західних землях України.

Перший публічний виступ Шашкеви-ча — брошура «Азбука і аЬесасИо» (1836)—це пристрасне і компетентне за­перечення асиміляційних прагнень, об­стоювання права українського народу на літературний розвиток рідною мовою. Розбиваючи доводи В. Зеленського, Й. Ло-зинського та інших літературних діячів на користь латинського алфавіту для україн­ської мови, Шашкевич наполягав на тому, щоб у Галичині «не віддалятися від схід­них слов'ян». «Література будь-якого на­роду,— писав він,— є відображенням його життя, його способу мислення, його душі; отже, повинна вона зародитись, вирости з власного народу і зацвісти на тій же самій ниві, щоб не була^ подібна до того райського птаха, про якого розповідають, що він не має ніг, а тому постійно висить у повітрі. Література є постійною потре­бою усього народу. Основна мета її і за­вдання — ширити освіту серед всього на­роду аж до окремих його представни­ків» ¹⁸⁸.

Отже, йдеться, по суті, про те, що мовні, «азбучні» проблеми мають не лише за­гальнокультурне, а й політичне значення, оскільки безпосередньо торкаються питань політичного статусу українського народу і перспектив його суспільного розвитку. Шашкевич висловлює передові для свого часу думки про суспільний характер і при­значення літератури, про потребу творен­ня демократичної літератури для «усього народу», а не лише його панівних верств.

Звичайно, зверталася увага насамперед на форму літератури, на те, щоб не вно­сити в літературу «чужі звороти і чужий спосіб висловлювання», але загальна тен­денція полемічного виступу Шашкевича зводилася до того, щоб орієнтувати літе­ратуру на мову, зрозумілу народові, вод­ночас дбати про такий же близький і зро­зумілий народові зміст творів.

Демократичний характер мала вимога Шашкевича «учитися своєї мови не з гра­матики, а з живої мови і її літератури» ¹⁸⁹. Останнє зауваження особливо знаменне, якщо згадати, що Шашкевич у цей час за­хоплено стежив за першими успіхами української літератури, творами І. Котля-

188 Шашкевич м. С. Твори.— к., 1973.— с. 126. Ію Тат же.—с. 130,

ревського, фольклористичними збірками М. Цертелєва, М. Максимовича, І. Срез-невського. Цю обставину підкреслювали згодом Я. Головацький та І. Франко.

«Саме нова українська література для нашого народу була тією іскрою, котра запалила призбираний в Галичині хво­рост»,— писав Я. Головацький. Надиханий прикладом І. Котляревського та М. Мак­симовича, Шашкевич «переконався о мож­ності народної руської словесності, згадав велику гадку: утворити чисто народну сло­весність южноруську і сесей гадці вірен остав до кінця» ¹⁹°. Ця «гадка» спиралася на тверде переконання у тому, що свою здатність до літературного розвитку укра­їнська мова засвідчила багатьма пам'ят­ками давньої літератури ще до кінця XVIII ст.

У передмові до «Русалки Дністрової» — «Передслів'ї» — Шашкевич проголосив не тільки програму альманаху, діяльності «Руської трійці», а й своєрідну програму культурного відродження Галичини. Тут розкриваються ті тяжкі й несприятливі для українського літературного руху умо­ви, в яких народилися «Русалка Дністро­вая» і перші паростки літератури на за­хідноукраїнських землях.

У той час, коли інші слов'янські літера­тури досягли вже значного рівня розвитку, українська література Галичини в умовах загальної культурної відсталості краю ро­била лише перші несміливі кроки. Але, хоча «судилося посліднім бути» '", Шаш­кевич і його товариші переконані, що в народі дрімають здорові й міцні духовні сили, які належить розбудити і покликати до активного життя й дії.

Зразком нової літератури для Галичини Шашкевич вважав твори письменників Східної України — Котляревського, Квіт-ки-Основ'яненка, Гулака-Артемовського, Максимовича, Срезневського, Гребінки: «Суть то здорові, повносильні рістки, о которих нам цілою душею дбати, огрі­вати, плекати і зрощати, док під крилом часу і добрих владнувателів хорошою і кріпкою засіяють величею» ¹⁹².

Заперечуючи асиміляторські намагання і відкидаючи всілякі штучні, нежиттєві

'* Вінок русинам на обжинки.— Відень, 1846.—Ч. 1.—С. 52—53.

Іп ру_салка Дністровая.—Будим, 1837.—С. III. ¹⁹² Там же.— С. IV.

Там же.— С. 8І

90

мовно-граматичні рекомендації, Шашкевич проголошує основне мовне правило, яко­го дотримувались автори «Русалки Дніст­рової»: «Пиши, як чуєш, а читай, як ви-диш». Це вже був не просто полемічний випад, а принципова позиція, переконли­вий вияв демократичних тенденцій у роз­витку нової літератури, свідоме підкрес­лення її спільності з літературою Східної України.

Промовистим і невипадковим був пере­гук не тільки мовноправописних, а й зміс­тових настанов, висловлених Шашкевичем у «Передслів'ї» до «Русалки Дністрової», з аналогічними принциповими засадами літературного розвитку, сформульованими Квіткою-Основ'яненком у програмній «Су­пліці до пана іздателя».

Шашкевич бачить, що його «Русалка» з'явилася «щось неприбрана, в наряді, який від природи і простодушного, і доб­росердного народа твойого приймилась», але розуміє, що саме на цьому шляху — засвоєння найкращих традицій народної творчості та наслідування доброго при­кладу східноукраїнських письменників — можуть вирости майбутні успіхи літера­тури Галичини — частини єдиної націо­нальної літератури українського народу. З'ясовуючи джерела, базу, шляхи і засо­би культурного відродження Галичини, Шашкевич, як і діячі культурного відро­дження інших слов'янських народів — Ша-фарик, Юнгман, Вук Караджич, як і його старші побратими зі Східної України — М. Максимович та І. Срезневський, відчу­ває потребу уважного використання най­кращих історичних традицій минулого рід­ного народу.

Зі спадщини його цікавить лише те, що «різним способом в наші часи загомонює, що різним настроєм озивається з перед-віка до нас». Як відомо, актуалізація жи­вотворних національних скарбів скрізь і завжди входила до просвітительських про­грам як неодмінна запорука створення самобутньої культури, що виросла на на­ціональному грунті і відповідала духовЛ/ ним запитам свого народу.

«Чужина нас займає, чому ж би наши-на не прилягла до серця, не промовила до душ наших сильним словом» ¹⁹³,— такими словами Шашкевич проголошує патріо-

там же.— С. 82.

тичний заклик до діячів рідної літератури, заклик, який у 20—40-х рр. різними мова­ми повторювався хкрізь, де формувалися основи національних літератур.

Рідна «старина» приваблює Шашкевича як «дзеркало, як вода чистеє» життя і дум предків, як «великий образ» минулого, як незаперечний доказ закономірності прав народу на. самобутній культурний розви­ток. Нова література, творення якої про­віщала «Русалка Дністровая», у такому випадку виступала закономірною ланкою історичного процесу розвитку . культури українського народу.

Пізнання народу («пізнай себе!»), його заслуг і слави — неодмінна основа роман­тичних теорій народності літератури. Ге­роями такої літератури повинні бути ті, що були героями життя й боротьби за світлі ідеали народу,— люди типу Богда­на Хмельницького, Северина Наливайка.

Подібно до інших письменників-роман-тиків Шашкевич пильно вивчає героїчне минуле, пише спеціальну розвідку «О за-порожцьох і їх Січі» (опублікована після смерті у журналі «Зоря», 1882, № 10),

91

статтю пр.о Богдана Хмельницького (не збереглася), нагромаджує матеріали з іс­торії козаччини для якоїсь більшої праці. Частину цього матеріалу він використав і для власної поетичної творчості.

Характерно, що славне, героїчне минуле виступає не лише як об'єкт патріотичної гордості й замилування, а й як зразок для сучасності, як поклик до непокори і бо­ротьби проти сучасних «тяжких мраків». Не випадково поряд з творами на історич­ному матеріалі з'являються твори про сум­не сучасне і про тих, хто не мириться з ним,— опришків, народних месників.

Властива західноєвропейським романти­кам «світова туга-скорбота» в літературах політичне гноблених народів трансформує­ться у «національну тугу» пасивно спо­глядальної, песимістичної тональності або — як і у Шашкевича — оптимістично наснажену й заряджену, щоб воскресити «руську славу».

Ряд поезій Шашкевича наскрізь публі­цистичні й можуть розглядатися як по­етично оформлені політичні заклики, про­грама культурно-національної роботи. Ха­рактерно, що навіть «Читанку для діточок в народних училах руських» (1836) він складає, щоб вести «дітей за ручку... від їх хати у широкий світ», від минулого — до сучасного і «від сучасности до майбут­нього».

У змістовому й формальному відношен­ні знаменний ще один Шашкевичів виступ у «Русалці Дністровій» — простора рецен­зія на фольклорно-етнографічну збірку Й. Лозинського «Руськоє весілє» (1835).

У формальному плані цей матеріал при­вертає увагу як перший у галицьких ви­даннях зразок критичної рецензії чи так званої наукової критики (критики науко­вих праць) — Шашкевич ніби свідомо ви­рішив уже в першому галицькому альма­насі випробувати українську мову в усіх літературних жанрах.

Як і годиться в об'єктивних рецензіях, Шашкевич насамперед відзначав усе те, що заслуговувало позитивної оцінки. Він схвалив і сам намір Й. Лозинського зі­брати й опублікувати матеріал про народ­ні обряди, і окремі вдалі знахідки упо­рядника. Але загалом збірка Лозинського піддається ґрунтовній і аргументованій критиці.

Шашкевич звертає увагу на неповноту,

а місцями й неточність записів, шкодує з приводу того, що упорядник не прокомен­тував фольклорного матеріалу, не виявив найбільш цінних його якостей, не дослідив походження обрядів, їх ролі у житті на­роду в минулому і сучасному, не з'ясував поетичних особливостей весільних пісень, їх відмінностей від інших пісенних жан­рів. Як видно, Шашкевич був знайомий з найкращими аналогічними фольклорними збірками слов'янських народів, зокрема М. Максимовича та І. Срезневського, а то­му й судить про збірку Й. Лозинського за найвищими критеріями.

Відчутним недоліком збірки Лозинсько­го Шашкевич вважає те, що героїнь укра­їнських пісень автор «прибрав в лахматє не наське, переплів красні пахнющі цвіти тернинов і бодлаками, нарядив чужі мислі і слова нагинками руськими» ^|94. По суті, йшлося тут і про відповідність життєвій правді, і про відповідність змісту народ­ного життя його формі.

Виходячи зі свого давнього і незмінного розуміння «азбучних» проблем, справжнім інвективним тоном говорить Шашкевич про правописну форму збірника. «Найви­щою обманою, ба неспрощенним гріхом в сем ділі є, що писатель, відвергши азбу­ку питомо рускую, приняв букви ляцькії, котрі ціло не пристають к нашому язи­кові»,— пише рецензент, тут же ілюструю­чи своє зауваження прикладами зі збір­ки. А далі гнівно заявляє: «Чи годиться безчестити святиню? Чи годиться потруча-ти ногою сивенького старця, що ся нами від молодості нашой опікував, заступав від бурі, хоронив перед жегущим огнем, придержував душу в тліннім тілі?» Таки­ми пристрасними, сповненими синівської вдячності й патріотичної гордості словами характеризує Шашкевич писемність «на-роднослов'янськую» — найдорожчий спа­док, «котрий нас перед веським прослав­ляє світом, до котрого наші діди цілим сердцьом прилігали, неугасимою милостію обіймали, вічнодбаючим оком стерегли і питомими грудьми заступали». На пере­конання Шашкевича, завдяки такому на­ціонально-культурному скарбові Русь ви­стояла перед всіма бурями й натисками: «...то чудне діло, що ми досі русинами!» ¹⁹⁵

¹¹⁴ Там же.—С. 131.

¹⁸⁶ Там же.— С. 132—133.

92

Оскільки у цьому панегірику не згаду­ються інші соціальні фактори, які забез­печували національно-етнічну цілість і стійкість українського народу в умовах постійних національних утисків з боку ці­сарського уряду і польської шляхти, мож­на було б говорити про певне перебіль­шення можливостей і суспільних функцій рідної мови, але таке перебільшення ціл­ком було у дусі романтичних захоплень доби.

Характерно, що, плануючи тоді ж напи­сання української граматики, Шашкевич писав у вступі до неї: «Язик — є то най-чеснішим даром природи... В нім являє ся душа народа, степень єго просвічення, глибина або міль єго мислей, єго присмот-рюванє ся природі і її дійствій. Є то вели-чественний, із много голосів зложений краснозвучний голос народа... А если язик прозовемо великою, многосложною, со-гласною музикою народа, то словесність буде прекрасним і вірним єго образом» ^І9в.

Переконаність у потребі пильного захис­ту цього найдорожчого скарбу вітчизняної духовної культури Шашкевич черпає в усвідомленні великих заслуг і слави рід­ної писемності — «слава із ней досі гуде світом слов'янським», «Бояновому чудую-ться ще й нині». Щоб зробити доступним для сучасників «Слово о полку Ігоревім», Шашкевич одним із перших в українській літературі здійснює його поетичний пере­клад (зберігся лише уривок — «Плач Яро-славни»).

Велич «Слова о полку Ігоревім» слу­жить яскравим доказом безсмертя вітчиз­няної культури та її могутніх невичерп­них потенцій для дальшого розвитку. То­му Шашкевич і ратує не лише за збере­ження, а й за максимальне використання вікових культурних і мовних традицій ми­нулого при формуванні нової літератури. Про це він писав, зокрема, у начерках проекту фонетичного письма. У дусі влас­тивих йому прагнень до всебічної демо­кратизації культури Шашкевич знову за­стерігає від спроб творити літературу ли­ше «для малої часточки народа, світом вченим званої» і наполягає на тому «лише щоб цілий нарід з нашого письма і з то­го, що вміємо, хоснував» ^І97. Історична смі-

ливість і прогресивність подібних твер­джень безсумнівні. Не треба забувати, що у той час далеко ще не були переборені переконання, ніби простий народ не доріс до великої літератури, не потребує і не розуміє її.

Важливим було те, що Шашкевич з своїми друзями не лише у теоретичних виступах ратував за розширення можли­востей української літературної мови, за демократизацію нової літератури, а й на­магався звести до цього художню практи­ку. Це дало підстави І. Франкові високо оцінити новаторський характер діяльності Шашкевича, «свіжий і оригінальний» «ін­дивідуальний дух, суб'єктивний характер його поезії, який живився традиціями української народної творчості й літерату­ри, сучасних європейських літератур, на­дихався ідеями слов'янського відроджен­ня» (29, 43). Не випадково Шашкевич за порадою Срезневського взявся за переклад «Краледвірського рукопису» та «Суду Лю-буші» В. Ґанки.

Закинутий долею у глухий провінційний закуток, позбавлений, як він говорив, «всяких, навіть найконечніших, засобів до життя та гноблений крайнім убожеством і нуждою» ¹⁹⁸, тяжкохворий Шашкевич про­тягом п'яти останніх років життя був май­же повністю відірваний від культурної атмосфери краю. Дуже рідко, з великим запізненням надходили книжки й інфор­мація про літературні новини Росії й України, викликаючи надто емоційні оцін­ки, подібні, скажімо, до справжнього па­негірика альманахові «Ластівка».

Надсилаючи своєму приятелеві М. Коз-ловському альманах та ще кілька випад­ково одержаних книг з України, Шашке­вич захоплено писав: «Несеся воздухами до Вас, мої миленькії, шпарка ластівка, ой ластівка ж то, ластівка! Такої ще ні­хто зроду не бачив, бо не то іно, що гар­но виспівує та щебече, та так, мов про­мовляє, а то іще і на зиму не ховаєся... і все літає, і все виспівує, 'що забудеш і біду, і горе, і смуток, і журбу, і здається тобі, що завсігда весна». Тут же Шашке­вич ділиться враженнями про повісті Г. Квітки-Основ'яненка, особливо про «прехорошу... Марусю». В іншому листі

^1М Шашкевич М. С. Твори.—С. 140. ¹¹⁷ Там же.— С. 142—143.

¹⁹⁸ Терашковець М. До життєписі Маркіяна Шашкевича.— Львів, 1912.— С. 87.

93

до того ж адресата Шашкевич просить, у свою чергу, написати йому відгук про твори М. Могили (Метлинського) та про «Ластівку» '".

Зважаючи на те, в яких умовах подібні захоплені оцінки народжувались, не слід бути надто прискіпливим до них. Важли­во, що за відсутності періодичних видань навіть висловлена у приватних листах лі­тературно-критична думка ставала фактом громадсько-літературного життя і по-своє­му продовжувала та розвивала певні кри­тичні традиції.

Незаперечним доказом нетлінності й цінності найкращих ідейно-естетичних тра­дицій Шашкевича було те, що до них зверталися, на них спиралися всі наступні галицькі періодичні видання, всі письмен­ники, які слідом за ним розвивали й утверджували на західноукраїнських зем­лях ідеї народної літератури.