Українська революція: хто програв і хто виграв?

Визнання «нормальності» українського досвіду підводить нас до кінцевої частини цієї статті, а власне: якими були результати української революції у короткому і довгому часовому засязі? У короткому засязі очевидним результатом, здавалося б, була перемога більшовиків і поразка всіх інших (у тому числі – національних) сил. Така інтерпретація домінує як в українській традиційній, так і в радянській історіографії. Радянські історики не дуже-то займалися причинами більшовицької перемоги. Для них ця перемога була природною – озброєні безпомилковою марксистсько-ленінською теорією, більшовики краще розуміли, чого хоче більшість населення – т.зв. «трудящі маси» – і щиро намагалися задовольнити ці прагнення. Тому вони здобули масову підтримку і завдяки їй перемогли своїх численних ворогів.

На відміну від радянської історіографії, причини поразки української революції стали однією з центральних проблем, над якими вели гарячі дискусії українські нерадянські історики. Ці наукові дискусії виводилися з політичних дебатів, які велися на еміграції ще у міжвоєнну добу між двома українськими політичними таборами – соціалістичним і консервативним. Головною темою суперечки було питання, хто винен у поразці – національно «несвідомий» народ (як це стверджували українські соціалістичні діячі) а чи (як у цьому переконували консервативні історики й іделоги) соціалістичне настроєні еліти з їхніми утопічними проектами і нерозумінням потреб моменту?[37]

Представники «ревізіоністської» течії пропонують відійти від цих традиційних суперечок і приділити більше уваги міжнародному контексту, в якому вирішувалася доля революції. Джоф Ілі детально розробив цю тезу: «Можна сказати, що у питанні національного самовизначення драматично переплелися територіально-політичний і революційний виміри післявоєнного влаштування. Більше того, їхня складна взаємодія починалася на локальному рівні (як, наприклад, зміна політичних орієнтирів українського селянства) і поширювалась на більш глобальні рівні політичного процесу між 1917 і 1923 pp. (наприклад, протистояння «реакційних», «революційних» і «реставраційних проектів» [...]). Щоб одержати адекватне зрозуміння як політичних акторів, так й умов, які зумовлювали, спрямовували або ж обмежували їхні дії, софістикований аналіз післявоєнного влаштування повинен охоплювати різні рівні (окрема місцевість /район/ нація /держава/ система держав) [...] Це не повинно сприйматися як аргумент проти [потреби] соціальної історії революції на західних окраїнах [Російської імперії] або проти тих інтерпретацій, що підкреслюють соціальну здетермінованість наслідку революції. Але після бурхливого звільнення у 1917 р. український національний рух виявився все більше затиснутим між переважаючими військовими силами – контрреволюційними і егоїстичними амбіціями великих держав (спочатку німців, пізніше – Великобританії й Франції) й революційними амбіціями більшовиків. Ні одна з цих сил не була особливо чутливою до складної регіональної, не говорячи вже про місцеву, ситуації»[38].

Така нова перспектива відкриває можливості для нових інтерпетацій. До великої міри кінцевий успіх чи неуспіх національних рухів на західних окраїнах Російської імперії залежав від міжнародної кон’юнктури, від того, чи головні військово-політичні потуги, що вирішували післявоєнне влаштування цього регіону, готові були визнати право тих чи інших народів на національне самовизначення, тобто на свою державу. Міжнародний контекст відіграв вирішальну роль для успіху державного будівництва у випадку Польщі, Фінляндії, Балтійських республік та Чехословаччини. Однією з головних причин поразки українського національного руху було те, що йому не вдалося отримати визнання і підтримки на міжнародній арені[39].

Однак міжнародний контекст не пояснює всього. Чому ж тоді виграли більшовики? Адже вони теж перебували у несприятливій ситуації і були позбавлені міжнародної підтримки. Одне з правдоподібних пояснень звертає увагу на той факт, що більшовикам поталанило встановити свій контроль над ядром російських етнічних земель. Біла ж армія була відтиснута на периферію Російської імперії, на території, заселені неросійськими народами. Власне ця геополітична ситуація відіграла вирішальну роль щодо результатів революції. Більшовики перемогли завдяки комбінації організованого і точно спрямованого масового терору, майстерного використання пропаганди та вміння їхніх лідерів у критичні моменти приймати реалістичні рішення[40]. Важливою складовою цієї реалістичної політики став компроміс з національними рухами на окраїнах колишньої Російської імперії – компроміс, якого не вдалося досягти політичним і військовим лідерам російського Білого табору. Це був не компроміс у сенсі формальної угоди, а швидше «вияв фактичної рівноваги антагоністичних суспільних сил, жодна з яких не була достатньо міцною, щоб утвердитися повністю»[41]. Результатом цього компромісу стало утворення Радянського Союзу як федеративної держави, у якій найбільшим націям колишньої Російської імперії (за винятком тих, яким поталанило завоювати цілковиту незалежність) було надано права республік.

У певному сенсі більшовики заплатили більшу ціну за цей компроміс. Перед революцією і під час її початкових стадій вони були рішуче проти будь-яких спроб федералізації, надаючи перевагу великій централізованій державі. Ленін та інші більшовицькі лідери пережили довгу і болючу для них еволюцію, перш ніж згодилися прийняти ідею федеративної держави як можливе вирішення революційного конфлікту. Вони прийшли до такого рішення не з власної доброї волі, а під впливом розмаху національних рухів на окраїнах Російської імперії. І Леніна та його колег найбільше вразив власне динамічний розвиток українського руху[42].

Федералістична концепція становила центральну вимогу в українських політичних програмах Російської імперії задовго до революції[43]. Навіть після проголошення української самостійності у січні 1918 р. деякі українські лідери критикували цей крок як помилковий і шкідливий[44]. Федералістська течія зберегла свої сильні впливи аж до самого кінця революції. Вона знайшла свій вияв у спробах досягти угоди з російськими (як білими, так і червоними) та польськими політичними елітами на умовах федерації[45]. Тому не буде перебільшенням сказати, що утворення Радянського Союзу було більше українською, аніж російською ідеєю.

Проблема федералізації була чимось більшим, аніж просто питанням перебудови колишньої російської держави. Вона була водночас питанням російської та української національної ідентичностей. Тут ми змушені знову повернутися до проблеми визначення, що власне представляє собою українська революція. Іван-Павло Химка написав у своїй недавній статті про національні і соціальні аспекти української революції, що «звичайно, в українській соціальній революції були свої локальні нюанси (більше селянських бунтів, більше анархістів), але соціальний переворот мав той самий масштаб і більш-менш тих самих акторів, як і вся російська революція загалом. Але на додаток до цього була національна революція – спроба створити українську національну державу, спочатку як автономну одиницю у складі Росії, а потім, після більшовицького перевороту у Петрограді, – як незалежну державу»[46].

Це твердження назагал є правильним, за винятком невеликої деталі – у російській революції теж існувало національне питання, хоча не в тій мірі і не в тому контексті, що в революції українській. Але в одному аспекті, аспекті формування модерних національних ідентичностей, національне питання в українській і російській революції тісно перепліталося. Російське суспільство перед революцією не спромоглося розв’язати питання національної ідентичності. Як твердить Джефрі Госкінґ у своїй недавній книжці «Росія: народ та імперія», Росія протягом декількох століть присвячувала так багато своїх ресурсів й енергії для створення і підтримання імперії, що вона ніколи не розвинула справжнього відчуття своєї національності. Зусилля, які необхідні були для збору податків й утримання армій, вимагало підпорядкування майже всього населення, але особливо росіян, потребам державної служби і таким чином послабило створення того типу громадських організацій, які звичайно забезпечують основу для розвитку відчуття національності[47].

Відповідь на питання «Що таке Росія?» і «Хто такі росіяни?» залежала, зокрема, від того, як росіяни сприймали українців та як українці сприймали самих себе. Перед 1917 р. більшість російських політиків та інтелектуалів заперечувала саму думку про існування українців як окремої нації, вважаючи їх частиною російської нації. Після революції українців принаймні визнали як окрему націю. Протягом усієї історії Радянського Союзу формальне існування української держави становило серйозну проблему для Москви. Радянське керівництво повинно було вживати багато зусиль, щоб придушувати автономістські та незалежницькі амбіції українських еліт.

Тому перемога більшовиків не була остаточною. На перспективу вони створили проблему, яку так і не змогли розв’язати. Дивна логіка історії, яка міняє місцями переможців і переможених. Був правий Іван Лисяк-Рудницький, коли писав, що «було б помилково говорити про поразку української революції. Вона не досягла своєї остаточної мети, але вона внутрішньо переродила суспільство України, вона створила Україну як модерну політичну націю. На цьому фундаменті з того часу розвивається все дальше українське життя»[48].

* Попередні версії цієї статті були виголошені на засіданні історичної секції НТШ у Львові (березень 1996), наукових семінарах Польсько-української гуманітарної школи (Варшава, листопад 1996 р.) та Торонтонського університету (квітень 1997 p.). Користаючи з нагоди, хочу подякувати др. Влодзімєжові Менджецькому (Варшава), проф. Маркові фон Гагенові (Нью-Йорк), проф. Павлові Р. Маґочі (Торонто) і проф. Франкові Сисину (Едмонтон) за їхні коментарі та зауваги до цією статті.

[1] Детальний опис традиційних радянської й української національної парадигм див.: Himka J.-P. The National and the Social in the Ukrainian Revolution of 1917-1920 // Archiv für Sozialgeschichte. Vol. 34 (1994). P. 95-110.

[2] Недавній зразок такого підходу див. у статті: Mark R. Die gescheiteme Staatsversuche // Ukraine: Gegenwart und Geschichte eines neuen Staates / Hrg. von G. Hausmann und A. Kappeier. Baden-Baden, 1993. S. 82-99.

[3] Adams A.E. The Great Ukrainian Jacqerie // The Ukraine, 1917-1921: A Study in Revolution / Ed. by Taras Hunczak. Cambridge, Mas., 1977. P. 247-270. Див. також його дискусію з І. Лисяком-Рудницьким: Slavic Review. 1963. Vol. 22. № 2. P. 217-223, 256-262; № 3. P. 615-616.

[4] Характеристику «ревіозіоністської» школи у дослідженнях російської революції див.: Acton Е. Rethinking the Russian Revolution. London; New York; Melbourne; Auckand. P. 44-48.

[5] Детальніше див.: Armstrong A. Myth and History in the Evolution of Ukrainian Consciousness // Ukraine and Russia in Their Historical Encounter / Ed. by P. J. Potichnyj, M. Raeff, J. Pelenski, G.N. Żekulin. Edmonton, 1992. P. 125-127.

[6] Найважливішими серед них є (у хронологічному порядку їхньої появи): Szporluk R. Review // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the United States. 1978-1980. Vol. XIV. № 37-38. P. 267-271; Guthier S. L The Popular Base of Ukrainian Nationalism in 1917 // Slavic Review. 1979. Vol. 38. № 1. P. 30-47; Eley G. Remapping the Nation: War, Revolutionary Upheaval and State Formation in Eastern Europre, 1914-1923 // Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective / Ed. by H. Aster and P. J. Potichnyj. 2nd Ed. Edmonton, 1990. P. 205-246; Hagen von, M. The Dilemmas of Ukrainian Independence and Statehood, 1917-1921 // The Harriman Institute Forum. 1994. Vol. 7. № 5. P. 7-11.

[7] Andriewsky 0. The Politics of National Identity: The Ukrainian Question in Russia, 1904-1912. Unpublished Ph. D. Dissertation. Harvard University, 1991; Guthier S. L. The Roots of Popular Ukrainian Nationalism: A Demographic, Social and Political Study of the Ukrainian Nationality to 1917. Unpublished Ph. D. Dissertation. The University of Michigan, 1990.

[8] Hagen von, M. Ukraine between Empire and Union: Military and Nationality Politics, 1914-1941 (forthcoming book). Деякі з головних ідей подані у статті: Hagen von, M. The Dilemmas of Ukrainian Independence...

[9] Palij M. The Ukrainian-Polish Defensive Allience, 1919-1921. Edmonton; Toronto, 1995; Pelenski J. «Hetman Pavlo Skoropadsky and Germany (1917-18) as Reflected in His Memoires» // German-Ukrainian Relations in Historical Perspective / Ed. by H.-J.Torke and J.-P Himka. Edmonton; Toronto, 1994. P. 67-83; Procyk A. Russian Nationalism and Ukraine. The Nationality Policy of the Volunteer Army during the Civil War. Edmonton; Toronto, 1995.

[10] Приклади того, як колишні радянські українські історики А.П. Гриценко та В.Ф. Солдатенко швидко змінили свої погляди на прямо протилежні після проголошення української самостійності, див. у статті Івана-Павла Химки: Himka J.-P. The National and the Social... P. 108.

[11] Особливо вартими уваги є: Верстюк В. Махновщина: Селянський повстанський рух на Україні 1918-1921. Київ, 1991; Бімс І. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953. Суспільно-політичний та історично-правничий аналіз: У 2 Т. Київ, 1994. Т. 1-2.

[12] Цитую назву книжки, яка є своєрідним підсумком радянської історіографії: Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. Енциклопедичний довідник. Київ, 1987.

[13] Див., наприклад, назви книжок: Reshetar J. The Ukrainian Revolution, 1917-1920: A Study in Nationalism. Princeton, 1952; Зозуля Я. Велика українська революція. Матеріали до історії відновлення української державности: Календар історичних подій за лютий 1917 року – березень 1918 року. Нью-Йорк, 1976.

[14] Лисяк-Рудницький І. Роля України в новітній історії // Його ж. Історичні есе. Т. 1. С. 164; Szporluk R. Review. P. 268.

[15] Див., наприклад: Himka J.-P. The National and the Social... P. 95; Eley G. Remapping the Nation... P. 207-208.

[16] Hagen von, M. Ukraine between Empire and Union... Chapter 1. The Great War.

[17] Приклади того, як російська окупація Галичини на початку війни вплинула на розвиток національної свідомості українських солдат з Наддніпрянської України, див.: Luckyj G.S. Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917-1934. New York, 1956. P. 130; Shevelov G.Y. The Ukrainian Language in the First Half of the Twentieth Century (1900-1941). Cambridge (Mass.), 1989. P. 58. З іншого боку, галицько-українські солдати й офіцери австрійської армії, а також українські військовополонені з російської армії, які були зорганізовані німецьким командуванням в окремі військові одиниці, після вступу на території підросійської України організовували національні школи і поширювали національну ідею серед місцевого населення (Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923. Т. 1: Доба Центральної Ради. Ужгород, 1932. С. 39).

[18] Hobshawm E. The Age of Extremes: A History of the World, 1914-1941. New York, 1994; Lukacs J. The End of the Twentieth Century and the End of the Modern Age. New York, 1993.

[19] Таку хронологічну схему в українській історіографії вперше запропонував Іван Лисяк-Рудницький. Див.: Лисяк-Рудницький І, Структура української історії в XIX столітті // Його ж. Історичні есе. Т. 1. С. 197-199.

[20] Недавній зразок такої характеристики див.: Wilson A. Ukrainian Nationalism in 1990s. Minority Faith. Oxford, 1996.

[21] Hroch M. Social Preconditions of the National Revival. A Comparative Analysis of the Social Composition of Patriotic Groups among the Smaller European Nations. Cambridge; London; New York; New Rochelle; Melbourne; Sydney, 1985.

[22] Szporluk R. Review. P. 270.

[23] Див., наприклад, найновіші приклади застосування схеми М. Гроха для дослідження національних рухів у Російській імперії: Kappeier A. Rußland als Vielvölkerreich. Entstehung. Geschichte. Zerfall. München, 1993. Щодо українського національного руху ця схема знайшла відображення у працях: Маґочий П.Р. Українське національне відродження: нова аналітична структура // Український історичний журнал. 1991. № 3. С. 97-101; Kappeler A. The Ukrainians of the Russian Empire, 1860-1914 // The Formation of National Elites / Ed. by A.Kappeler in a Collaboration with Fikret Adamir and Alan O’Day. London, 1991. P. 105-131; Його ж. Національний рух українців у Росії та Галичині: спроба порівняння // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Київ, 1992. Вип. 1. С. 104-119; Шпорлюк Р. Українське національне відродження у контексті європейської історії кінця XVIII – початку XIX століть (доповідь на Першому конгресі Міжнародної Асоціації Україністів, серпень 1990 р.) // Слово. Київ, 1991. № 4 (26). С. 5.

[24] На цю особливість схеми М. Гроха вказував Джоф Ілі ще у 1980 р. Див.: Eley G. Nationalism and Social History // Social History. 1980. Vol. 6. № 1. P. 83-107.

[25] Каппелер А. Національний рух у Росії та Галичині: спроба порівняння // Україна: культурна спадщина, національна свідомість. Вип. 1. С. 110-113.

[26] Шелохаев В. В. Кадеты – главная партия либеральной буржуазии в борьбе с революцией 1905-1907 гг. Москва, 1983. С. 299-309; Andriewsky О. The Politics of National Identity... P. 169 (fn).

[27] Більшовики представляли, мабуть, найяскравіший приклад такої партії. Див.: Brovkin V.N. Behind the Front Lines of the Civil War: Political Parties and Social Movements in Russia, 1918-1922. Princeton, 1994.

[28] Hagen von, M. The Dilemmas ... P. 8.

[29] ЦиТ. за: Sаunders D. What Makes a Nation a Nation? Ukrainians since 1600 // Ethnic Studies. Vol. 10. 1993. P. 111-112.

[30] Ленін В.І. Вибори до Установчих Зборів і диктатура пролетаріату // Повне зібрання творів. Київ, 1974. Т. 40. С. 18.

[31] Palij M. The Ukrainian-Polish... P. 133; Верстюк В. Махновщина... C. 187.

[32] Graziosi A. The Great Soviet Peasant War: Bolsheviks and Peasants, 1917-1953. Cambridge, Mass., 1996. P. 24-25. Найпоказовішою з цього погляду була політична еволюція Нестора Махна. Махно зі своїми загонами діяв по обидві сторони українсько-російського кордону. Він говорив про спільну долю «українських і російських трудящих». Однак було б помилково думати, що національний вимір був йому цілковито чужий. Його повстанці виявляли почуття сильного територіального патріотизму. У останніх відозвах махновського руху виразно проступає національний момент – він виступає як захисник українського селянства й українського народу. Літом 1921 р. Махно серйозно розглядав можливість походу свого війська у Східну Галичину, на допомогу українському національному рухові. Уже пізніше, в еміграції, він написав тритомні мемуари, однією з головних тем яких було, як «російська революція в Україні» стала «українською революцією». Своїм обов’язком він бачив «українізацію» анархістського руху і жалів, що не досить добре знає українську мову. (Верстюк В.Ф. Махновщина... С. 340-341; Sysyn F. Nestor Makhno and the Ukrainian Revolution // The Ukraine, 1917-1921: A Study in Revolution. P. 295-304).

[33] Білас І. Репресивно-каральна система... T. 2. C. 17; Верстюк В.Ф. Махновщина... C. 141.

[34] Ця тенденція була помітна уже під час революції 1905-1907 років. Див.: Andriewsky О. The Politics of National Identity... P. 163-210.

[35] Graziosi A. The Great Soviet Peasant War... P. 19.

[36] Eley G. Remapping the Nation... P. 222.

[37] Критичний огляд цих аргументів див.: Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. Київ, 1996. С. 159-165.

[38] Eley G. Remapping the Nation... P. 213.

[39] Szporluk R. Review. P. 269-270.

[40] Див.: Hagen von, M. The Dilemmas ... P. 7-11.

[41] Лисяк-Рудницький І. Радянська Україна з історичної перспективи // Його ж. Історичні есе. Т. 2. С. 458.

[42] Див.: Borys J. The Sovietization of Ukraine 1917-1923. The Communist Doctrine and Practice of National Self-Determination. Revised edition. Edmonton, 1980.

[43] Див.: Лисяк-Рудницький І. Четвертий Універсал та його ідеологічні попередники // Його ж. Історичні есе. Т. 2. С. 1-27.

[44] Солдатенко В. Орієнтири українського державоутворення в контексті розвитку суспільно-політичних процесів революційної доби (березень-січень 1918 pp.) // Другий міжнародний конгрес україністів. Львів, 22-28 серпня 1993 р. Доповіді і повідомлення. Історія / Під ред. Я. Ісаєвича та Я. Грицака: У 2 ч. Львів, 1994. Ч. 2. С. 7.

[45] Історію цих спроб див. у книжках М. Палія та А. Процик (див. прим. 9).

[46] Himka J.-P. The National and Social... P. 95.

[47] Hosking G. Russia. People and Empire, 1552-1917. Cambridge: Harvard University Press, 1997. Passim.

[48] Лисяк-Рудницький І. Українська революція з перспективи сороколіття // Його ж. Історичні есе. Т. 2. С. 50.

http://www.franko.lviv.ua/Subdivisions/um/um2-3/ProblemyIstoriohrafiji/2-HRYTSAK%20Yaroslav.htm