1.1 Становище православної церкви в Україні XVI ст.

У XVI ст., як і за часів Київської Русі, православ’я лишалося синонімом культури. Його роль в українському суспільстві зростала: за відсутністю власної держави, церква слугувала для українців єдиним інститутом вираження їхньої самобутності. Однак, саме тоді, коли відчувалася потреба в сильній і надихаючій православній церкві, вона поринула у стан глибокого занепаду. Більше ніж католицизм і протестанство, православ’я перебувало під покровительством і захистом держави. Це мало місце за часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Але підтримувати тісні стосунки між православною церквою і католицькими правителями Польщі та Литви було важко, якщо взагалі можливо. Випещуючи католицький костел, можновладці вважали православну церкву мов би за „нерідне дитя”. За таких умов культурний вплив православ’я був вельми обмежений. Школи, ці колись найбільші привабливі установи церкви, були занедбані. Малограмотні вчителі ледве могли навчити дітей основ писання, читання та катехізису. Із часів середньовічя мало що змінилося у програмі навчання. Завоювання турками Константинополя у 1453 р. поглибило інтелектуальний та культурний застій і позбавило православну церкву найбільш передового і надихаючого взірця. Втративши внутрішні та зовнішні стимули, православна культура скотилася в обрядовість, обмеженість та занепад. Тим часом поляки переживали період культурного розквіту. Живлячись потужними сплесками творчої енергії з Заходу, в них розвивалося Відродження, а з ним і пробуджувалась нова думка. Приваблюючий приклад привілейованого польського шляхтича справляв величезний асимілаторський вплив на українську знать, а його очевидна культурна вищість посилювала потяг до всього польського.

Українська знать, як і кожна знать, за самим своїм єством була чутливою до власного соціального статусу й пов’язаність із релігією та культурою, що вважалися неповноцінними, глибоко вражала її самолюбство. Внаслідок цього українські аристократи стали масово зрекатися віри батьків і приймати католицизм, а з ним польську мову та культуру. Мелетій Смотрицький у сповненому скорботи трактаті „Тренос, або плач за Святою Східною церквою” оплакував утрату Руссю її найзначнічих родів: „Де тепер безцінні діаманти православної корони, уславлені роди таких руських князів, як Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушкі, Чорторийські, Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Коропинські, Масальські, Соколинські, Лукомські, Пузини та інші, яким немає ліку? Де тепер ті, що оточували їх... благородні, славетні, відважні, сильні й давні доми руського народу, що на весь світ славилися престижем, могутністю і відвагою?” [21,125]. За цим риторичним запитанням стояв загальновідомий факт переходу всіх цих славетних магнатських родів до табору католиків-поляків. Важко перебільшити ті серйозні наслідки, що їх мала для українців утрата власної еліти. В суспільствах, що поклали початок сучасної Європи, з їхньою ієрархічною будовою, народ без знаті все одно, що тіло без голови. Це значило, що українці втратили клас, котрий, звичайно, здійснював політичне керівництво, ставив певні політичні цілі, сприяв культурі та освіті, підтримував церкву й живив відчуття етнополітичної самобутності суспільства. З поширенням полонізації серед української знаті православ’я, а також українська мова та звичаї, пов’язувалися, насамперед, із нижчими верствами. Вони, як такі, стали в очах поляків предметом презирства. Відтак честолюбні й обдаровані молоді українці були постійно змушені вибирати між відданістю власному народові й традиціям та асимілюванням у панівне суспільство і його культуру. Частіше перевага надавалась останньому. Внаслідок цього іншою важливою проблемою української історії стала проблема верхівки українського суспільства, або краще сказати – її відсутності.

Незважаючи на свою ослабленість, православ’я змогло прийняти виклик польського католицизму. Борючись з ворогом його ж методами, невелика купка ураїнських магнатів, що лишались відданими давній вірі, заснували у своїх володіннях православні школи та друкарні. У 1568 р. Григорій Хоткевич надав притулок у своєму маєтку друкарю – Івану Федорову. Є свідчення про те, що 1570 р. заснував на території своїх володінь школу та дукарню князь Юрій Слуцький. Надходила також підтримка й від енергійного князя Андрія Курбського. Але найбільшим загальновизнаним покровителем православної церкви був „некоронований король України” – князь Констянтин Острозький, один з найбагатших і наймогутніших магнатів Речі Посполитої.

Отже, в XVI ст. українська церква занепадає. Польська влада в Україні розповсюджує католицизм. Українська знать, зацікавлена своїм соціальним становищем, відвертається від православної церкви, приймає католицизм, українці втрачають власну еліту. Лише невелика кількість українських магнатів не зрадили власного народу, його культуру, релігію, звичаї. Серед таких, важливе місце посідає князь Констянтин Острозький. Важливий внесок в розвиток української культури зробили також Григорій Хоткевич, Юрій Слуцький, Андрій Курбський та інші. Вони в своїх маєтках заснували православні школи, друкарні та інші культурні заклади.