Вплив інших культур на розвиток української кераміки

У розвитку кожної національної культури значна роль належить активній взаємодії з іншими культурами. Але все ж таки стан кожної етнокультури визначається, передусім, внутрішніми процесами, а вже потім – зовнішнім впливом. Кожна національна культура обов'язково має в собі співвідношення національних та загальнолюдських цінностей, оскільки жодна культура не може розвиватися ізольовано. У складі національної української культури можна виділити цілий ряд елементів, які характеризують і визначають її розвиток. До них можна віднести культуроформуючі чинники географічного середовища, політичну і правову культуру побуту. Крім того, важливого значення у процесах розвитку національної культури набувають особливості національного характеру та менталітету народу. Історично так склалося, що протягом тривалого часу українська культура перебувала під впливом інших культур. Саме ця обставина створила певний стереотип сприйняття її як вторинної і провінційної. Тим часом, самобутня культура українського народу є не лише повноправним і унікальним елементом світової культури, а й важливим чинником світового культурно-історичного процесу. Тому становлення і розвиток гончарної культури України можливо висвітлити тільки з урахуванням контексту розвитку світової культури та цивілізації. Отже, усвідомлення феномену української культури означає сприйняття її як цілісної системи у ході історичного розвитку та взаємозв'язку з культурами інших народів.

Географія основних осередків гончарства Розвиток осередків гончарства на Поліссі

Територія України – земля правічних легенд, архаїчних традицій… Саме тут, серед степів, лісів та боліт, суворих кліматичних умов у невпинному тисячолітньому поступі виплекано самобутню культуру, яка засвідчила ту неповторну мить, коли людина усвідомила себе і почала творити. Виникнення, розвиток і побутування гончарства безпосередньо пов'язані з природно-кліматичними, геополітичними та історико-культурними особливостями цього регіону. Це – територія перебігу важливих етнокультурних процесів, унаслідок яких постали праукраїнські спільноти зі стриманою, але вишуканою у своїх стилістичних проявах культурою, глибинним світоглядним потенціалом. Усі ці фактори значною мірою сприяли виникненню та поширенню гончарного промислу, який і донині зберіг свої основні архаїчні елементи.

Уважається, що в першій половині І тис. н.е. завершується становлення гончарства, в якому для виготовлення посудин вже застосовується ручний гончарний круг.

Поряд із керамікою, яка за формами могла слугувати прототипом сучасного посуду, існували обрядові посудини з витонченими вінцями, оздоблені символічними знаками.

Давньоруський період українського гончарства українського представлений горщиками видовженої форми з орнаментуванням у вигляді прямих, хвилястих і паралельних смуг, нанесених на стінки посудини гребінцем.

За Київської Русі розвивається не лише гончарство, а й будівельна кераміка. Так, у ХІІ ст. на півдні Полісся виникають перші муровані палаци, храми та фортеці, зведені з плескатої цегли – «плінфи», із дахами, вкритими черепицею, та підлогою, викладеною полив'яною керамічною плиткою. У склепіння храмів вмуровують видовжені горщики («голосники») для поліпшення акустики приміщень і полегшення ваги стін (Дмитрівська церква та Успенський собор у Володимирі-Волинському). З ХІІІ ст. у будівництві застосовується брускова цегла (замок Любарта в Луцьку, собор у Острозі, замки у Клевані та Олиці).

Протягом наступних двох століть із розвитком великих міст набирає темпів виробництво орнаментованих кахлів, полив'яної черепиці та мальованого посуду. Найдавніші українські кахлі XIV ст., що мали циліндричну плоскодонну форму і переважно сірий колір (хоча зустрічаються і полив'яні), знайдено в Києві, Луцьку та Острозі.

У ХVІ ст. з'являється кераміка природного кольору – з білим, рожевим і жовтим черепком, із нанесенням різьбленим кілочком відтисків зірок, решіток, кіл, зубців та інших декоративних елементів, символів та знаків. Прикладом посуду цього періоду та стилю є уламки горщика, знайденого в с. Жидичин біля Луцька.

Основні осередки гончарства на Чернігівщині

Чернігів віддавна вважається визначним гончарним осередком Лівобережної України. До XVII ст. тут зберігалися мистецькі традиції слов'янської кераміки, що засвідчують характерні форми горщиків, глечиків, макітер, мисок, ваз, корчаг з ритованим геометричним орнаментуванням.

У XVIII ст. у Новгород-Сіверському за участю майстрів Якова Пугача та Савки Кияна створено гончарну майстерню, де виготовляли вишуканий посуд сферичної форми, покритий білою поливою. Тулиголовська майстерня є відомою білими глечиками, вазами, кухлями, блюдами, що нагадували фаянсові вироби. Традиції класицистичних розписів на великих мисках і дзбанках, вкритих білою емаллю, зберігалися в середовищі сільських гончарів до поч. ХХ ст.

Чернігівщина славилася і своїм кахлярством, що досягло свого найбільшого розквіту в XVIII ст. Саме звідси цей керамічний промисел поширився на Слобожанщину і Полтавщину. Рельєфні та мальовані кахлі з монохромною поливою виготовляли на невеликих мануфактурах у Чернігові, Тулиголові, Новгород-Сіверському, Глухові, Батурині, Городні, Шатрищах і Кролевці (тепер Сумщина). На кахлях були зображені жанрові та біблійні сюжети, виконувалися розписи на козацькі теми (відомі городнянські кахлі). У першій третині ХІХ ст. панські груби та комини продукувалися керамічними заводами в Ніжині та Коропі. Визначним осередком кахлярства стала Ічня. З ХІХ ст. Чернігівщина славилася виготовленням облицьовувальної теракотової плитки з простим рельєфним орнаментуванням.

На занепад гончарного промислу Чернігівщини за радянських часів вказувала, зокрема, видатний етнограф Євгенія Спаська у своїх щоденникових записах подорожей Чернігівщиною в 1923-1924 роках. Ось її особисті враження від гончарних рядів на Ніжинському базарі: «На жаль, чим ближче, тим видніше, що посуд увесь нудний, одноманітний, майже нічим не прикрашений, сортів мало: від колишнього багатства – залишилося лише декілька приємних форм та завжди красиві кольори випаленої глини: червонуваті, жовтуваті, сизі». Вона замалювала «курушку-чортогонку» – глиняну чашечку з ручкою для обкурювання хати в свята чи викурювання нечисті із хати покійника.

Своїм високомайстерним гончарним посудом славилися також Ічня, Новгород-Сіверський та Кролевець. Керамічним розписам Лівобережного Полісся притаманні геометризовані композиції, радісний колорит із жовтогарячим, жовтим і зеленим акцентуванням, що яскраво виявляється на кераміці Чернігова, Батурина, Ніжина та Ічні.

Серед численних пам'яток гончарства, що зберігаються у Чернігівському історичному музеї ім. В.В. Тарновського, одразу ж впадає у вічі колекція світло-сірих полив'яних посудин, прикрашених рослинним орнаментом. За своєю формою, кольором, технологією виготовлення вони принципово відрізняються від традиційних виробів місцевих майстрів, хоча й походять із території сучасного Коропського району Чернігівської області. Справа в тім, що тамтешні гончарі скористалися досвідом і виробничими секретами німецьких колоністів – членів гуттерівського братства, які оселилися у цьому куточку Придесення ще наприкінці XVIII ст.

Олешня є гончарним центром Чернігівської області. Декілька селян були відзначені званням «заслужений майстер народної творчості». Олешнянські гончарні вироби багато представлені у Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному. Одних тільки творів Заслуженого майстра народної творчості України та уродженця Олешні, Григорія Денисенка, там зберігається понад.

Розвиток осередків гончарства на Поділлі

На Поділлі гончарний посуд виробляли у Барі, Бубнівці, Гайсині, Кам'янці-Подільському, Летичеві, Смотричі та ін. Бубнівська кераміка, опріч чітких рослинних візерунків, мала ліплені фігурки тварин і пташок на покришках дзбанків, ринок тощо.

Провідними осередками гончарства на Західній Україні були Львів, Потелич, Яворів, Коломия, Пістинь, Ужгород, Мукачево та ін. У найменшому серед них – Яворові – 1765 р. 25 гончарів виготовляли господарський і святковий посуд, оздоблений розписом. У Коломиї гончарний цех створений 1661 р. Крім посуду тут виробляли свічники і кахлі, прикрашені фляндрівкою і ріжкуванням.

Серед подільських гончарів особливої шани заслуговують: Андрій Гончар (1828-1933) з Бубнівка, що першим запровадив у своєму селі виробництво червоного мальованого посуду технікою ріжкування; Петро Лукашенко і Павло Самолович з Бару – за оздоблення мисок тематичними фігурними композиціями; Петро Білоок, Микола Небесний і Роман Червоняк зі Смотрича – за оригінальний розпис на основі фляндрівки; Яків Бацуца (1854-1932) з Адамівки, який своїм неполиваним посудом кулястоподібних форм, розписаним силуетними фігурками прославився на всеросійських і міжнародних виставках.

На Гуцульщині слави зажила кераміка Петра Бахметюка та його сина Олекси із Косова, кахлі Івана Баранюка. У косівських орнаментах впадають в око багатопелюсткові квіти, трикутне листя, ґрона винограду, пташки на гіллі, коні, кози, олені. У Пістині ж виготовляли здебільшого мальовані миски, тарелі, дзбани та інші вироби. У 20-30-ті роки ХХ століття значних збитків гончарному промислові в Україні завдала примусова колективізація, що спричинила скорочення кількості гончарів-кустарів. Певного пожвавлення гончарство зазнало у повоєнні роки, однак 1960-80-ті роки гончарське ремесло стало знову занепадати. Лише за роки незалежності України спостерігається тенденція до певного відродження давніх традицій, зокрема в Опішні, Гавареччині.

Народне мистецтво яскраво характеризує національні особливості народу, локальні відміни етнографічних груп; це “минуле в сучасному”.

Україна багата на поклади найкращих звичайних і каолінових глин різноманітних барв – від білої і кремової до коричневої і темно-сірої, – що спричинило значною мірою розвиток великого керамічного промислу ще в найдавніші часи.

Керамічні глини, каолін, які мають в Україні значне поширення, є сировиною для виробництва керамічних виробів, порцеляни і фаянсу.

Україна володіє значними запасами каоліну, а за його видобутком (18 % світового) поступається лише США й Колумбії.