4.4 Громадянське суспільство і правова держава

Це питання теми є логічним продовженням попередніх. Такі категорії, як «політика», «держава», про які йшлося раніше, тільки у взаємодії з категорією «громадянське суспільство» дозволяють розкрити суспільний механізм, спрямований на створення умов для вільного життєзабезпечення і реалізації життєвого потенціалу кожної людини.

Громадянське суспільство – це безпосередньо не контрольована державою сфера життєдіяльності індивідів.

Громадянське суспільство – це сукупність неполітичних відносин у суспільстві, тобто економічних, моральних культурно-духовних, релігійних, національних; сфера реалізації інтересів вільних індивідів, асоціацій і організацій громадян, які добровільно сформувалися й захищені законом від прямого втручання й довільної регламентації з боку органів державної влади. Це поняття співвідноситься з категоріями «держава» і «правова держава».

Звернемо увагу на те, що не можна змішувати або ототожнювати «суспільство» як людську спільноту з категорією «громадянське суспільство» як історичним феноменом, що виникає на певному етапі розвитку суспільства. Громадянське суспільство якісно відрізняється від того, що прийнято називати людським суспільством взагалі. Якщо «суспільство» характеризує спільність життєдіяльності людей, то «громадянське суспільство» – це така система зв’язків та інтересів, яка забезпечує вільну реалізацію кожною людиною своїх природних прав – права на життя і гідне існування, працю, свободу робити все, що не на шкоду іншим, власність, рівність перед законом тощо.

Громадянське суспільство означає устрій суспільства з точки зору інтересів кожного його члена. Звідси і поняття «громадянин»  не просто людина або індивід, а особа, суб’єкт особистих прав, своїх законних повноважень, установлених суспільством.

В широкому значенні громадянське суспільство включає всю безпосередньо не охоплену державою частину суспільства. Воно виникає як незалежна від неї сфера. В цьому значенні громадянське суспільство сумісно не тільки з демократією, але і з авторитаризмом. Лише тоталітаризм означає повну або часткову абсорбцію громадянського суспільства політичною владою.

Найчастіше термін «громадянське суспільство» вживається у вузькому, власному значенні і розглядається як певний рівень розвитку громадянського суспільства в широкому розумінні. В основі концепції громадянського суспільства в його вузькому розумінні лежить прагнення гарантувати свободу життєвих проявів особи, захистити її від сваволі і небажаного втручання з боку державної влади, обмежити сферу діяльності держави, поставити її під контроль народу.

Теорія громадянського суспільства складалася в рамках лібералізму і пов’язана з творчістю Локка, Руссо, Канта, Гегеля та інших мислителів минулого.

Громадянське суспільство – продукт буржуазної епохи, розвитку ринку і демократії, сфера вільної гри приватновласницьких інтересів та індивідуалізму. Воно формується здебільшого знизу, як результат розкріпачення індивідів, їхнього перетворення з підданих держави у вільних громадян-власників, готових взяти на себе господарську і політичну відповідальність.

Громадянське суспільство має складну структуру. Воно включає господарські, економічні, сімейні, релігійні та правові відносини, мораль і політичні відносини між індивідами (як первинними суб’єктами політичного життя), партіями, групами інтересів та ін.

На відміну від держави, у громадянському суспільстві переважають не вертикальні, а горизонтальні зв’язки, відносини конкуренції і солідарності між юридично вільними і рівноправними партнерами.

За сучасних умов провести чітку грань між громадянським суспільством і державою досить складно. Але не зважаючи на це, розподіл на громадянське суспільство і державу не втратив своєї актуальності і служить передусім своєчасному відкриттю і запобіганню тоталітарних тенденцій, забезпеченню суверенітету народу відповідно його ставлення до влади, свободи особи.

Для посттоталітарних країн формування громадянського суспільства являє собою необхідну умову їх переходу до правової державності.

Правова держава, на думку сучасної науки, це реальне втілення конституційної державності. В її основі лежить прагнення захистити людину від державного терору, дрібної опіки з боку органів влади, гарантувати індивідуальну свободу особи та її головні права.

Правова держава – це держава, обмежена в своїх діях правом, що захищає свободу та інші права особи і підпорядковує владу волі суверенного народу.

Відносини між особою і владою визначаються в ній конституцією, яка є суспільним договором між народом і владою.

У відносинах між державою і громадянами пріоритет належить правам людини, які не можуть бути порушені законами держави та її діями. Для того, щоб народ міг контролювати державу, необхідно здійснити розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову.

По відношенню до громадян у правовій державі застосовується принцип «Дозволено все, що не заборонено законами, що відповідають конституції».

По відношенню до держави діє засіб дозволу, що обмежує діапазон її компетентності рамками права.

Концепція правової держави формувалася поступово, на базі відповідних ідей і елементів державності, деякі з яких з’явилися ще в глибокій давнині. Наприклад, про владу закону, однакового для всіх громадян, говорив ще в VІ ст. до н. е. давньогрецький архонт Солон, про співвідношення природних прав людини писали Аристотель і Цицерон. Остаточно концепція правової держави склалася в XVІІ – XІX ст. у працях Локка, Монтескьє, Канта, Джефферсона та ін.

Термін «правова держава» з’явився в XІX ст. у працях німецьких юристів К. Велькера, Р. фон Моля та ін.

Сучасні дослідники відзначають недостатність класичної концепції правової держави для забезпечення справжньої свободи особи і соціальної справедливості. Вони вважають, що ця теорія акцентує увагу на розподілі суспільства і держави і на захисті лише формальної свободи особи, життєвого простору, втручання держави до якого обмежено. Реальна свобода людини та її права можуть забезпечуватися тільки через взаємодію суспільства і держави.

Тому в політичних системах багатьох країн принцип правової держави сьогодні доповнюється принципами демократії, заохочення участі мас у політичному житті та соціальної держави.

Чи не найсерйознішою небезпекою в процесі реалізації політичного курсу на створення правової держави слід вважати реальну можливість зробити його лише формально-правовим. У зв’язку з цим загальні вимоги, яким має відповідати правова держава, такі:

20. повна відповідність діяльності держави, всіх організацій і кожного громадянина не тільки букві, а й духу Основного Закону країни, що розуміється як керівна умова забезпечення практичної реалізації принципів функціонування суспільства;

21. відповідність законодавства найважливішим інтересам усіх класів і соціальних верств, тенденціям соціально-економічного розвитку і морально-психологічної ситуації в суспільстві;

22. обмежене включення законодавства в контекст практичного процесу вирішення нагальних проблем;

23. сувора відповідність поточного законодавства конституційному, практичне забезпечення верховенства закону відносно підзаконних актів;

24. поєднання стабільності і динамізму законодавства;

25. наявність відпрацьованих демократичних процедур участі громадян у правотворчому процесі;

26. єдність правотворчої організаційної, ідеологічної та правозастосовної діяльності держави;

27. всебічна гарантованість основних прав громадян, наявність налагодженого, неважкого і легкодоступного юридичного механізму практичної реалізації конституційних прав і свобод особи та їхній захист;

28. наявність юридичного механізму розв’язання спірних і конфліктних ситуацій між суб’єктами права на всіх рівнях політичної, державної та соціальної структури;

29. професійна і моральна бездоганність працівників державного апарату та апарату суспільних організацій, їхня зацікавленість в якісному виконанні своїх професійних обов’язків;

30. високий рівень правових знань і правової культури громадян країни.

Враховуючи вже існуючий досвід виникнення і розвитку різноманітних правових держав, можна виділити їхні загальні ознаки:

31. наявність розвиненого громадянського суспільства;

32. розширення діяльності держави у сфері охорони прав і свобод особи, суспільного порядку, створення сприятливих правових умов для господарської діяльності, відповідальність кожного за власне благополуччя;

33. правова рівність всіх громадян;

34. загальність права, його поширення на всіх громадян, організації та органи державної влади;

35. суверенітет народу, конституційно-правова регламентація державного суверенітету. Це означає, що народ є джерелом влади, державний же суверенітет має представницький характер;

36. розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки, що не виключає єдності їхніх дій на основі процедур, передбачених конституцією і певного верховенства законодавчої влади, конституційні рішення якої обов’язкові для всіх;

37. пріоритет у державному регулюванні громадянських відносин дозволу над забороною. У правовій державі діє принцип «Дозволено все, що не заборонено законом»;

38. свобода і права інших людей – єдиний обмежувач свободи індивіда. Правова держава не означає абсолютної свободи особи. Свобода кожного закінчується там, де порушується свобода інших.

Правова держава – важливий етап у розширенні свободи людини і суспільства. Теоретики і засновники ідеї правової держави вважали, що забезпечення кожному свободи і заохочення конкуренції підуть на користь всім, зроблять індивідуальну власність доступною кожному, підвищать індивідуальну відповідальність, ініціативу та зрештою загальні добробут і благополуччя. Але цього не сталося.

Індивідуальна свобода, рівноправність і невтручання держави у справи громадянського товариства, проголошені у правових державах, не могли перешкодити монополізації економіки та її періодичним кризам, жорстокій експлуатації, загостренню соціальної нерівності і класової боротьби.

Фактична нерівність громадян знецінювала їхню рівноправність і сприяла використанню конституційних прав і привілеїв на користь заможних класів. Ані класична ліберальна теорія правової держави, ані спроба адміністративно-командного соціалізму не змогли забезпечити кожній людині матеріальну свободу і встановити в суспільстві соціальну справедливість і рівність.

У відповідь на недосконалість цих концепцій ученими була створена теорія, на засадах якої здійснювалась практика соціальної держави.

Соціальна держава – це держава, що прагне забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності; а в ідеалі – приблизно однакових стартових можливостей для реалізації життєвої мети, розвитку особи. Діяльність такої держави спрямована на загальний добробут, утвердження в суспільстві принципу соціальної справедливості. Вона намагається згладжувати майнову та іншу соціальну нерівність, надає допомогу слабким, збіднілим і знедоленим, піклується про збереження миру в суспільстві.

Витоки соціальної держави можна знайти у соціальній практиці далекого минулого. Ще у давнині деякі правителі піклувались про найбідніших громадян. Але головне навантаження з соціального забезпечення слабких і знедолених у той час лежало на великих сім’ях і общинах.

Індустріалізація та урбанізація зруйнували традиційні форми соціального забезпечення, загострили соціальні проблеми і класову боротьбу в суспільстві. Розв’язання цього питання потребувало різкого розширення об’єктів соціальної політики та її перетворення на один з провідних напрямків діяльності держави.

У результаті цих процесів, приблизно в 60-х роках ХХ сторіччя виникли соціальні держави. Необхідною умовою їх виникнення став високий рівень економічного розвитку ряду країн Заходу, що дозволив їм забезпечувати прожитковий мінімум кожному.

Діяльність сучасної соціальної держави багатогранна. Вона включає:

39. перерозподіл суспільного доходу на користь менш забезпечених верств суспільства;

40. політику зайнятості та забезпечення прав робітника на підприємстві;

41. соціальне страхування;

42. турбота про безробітних, молодь, інвалідів, старих;

43. розвиток доступної для всіх освіти, охорони здоров’я, культури тощо.

Теорія соціальної держави виявилася конструктивною відповіддю на критику недосконалості правової держави в її класичному ліберальному варіанті, її неспроможності забезпечити реальні права і добробут усім громадянам.

Між правовим і соціальним типами держав існує як єдність, так і певні відмінності.

Єдність їх полягає в тому, що обидві вони покликані забезпечувати добробут і благополуччя індивіда. Правова держава – індивідуальну свободу і основоположні права особи за допомогою встановлення чітких меж державного втручання і гарантій проти узурпації влади.

Соціальна держава – гідні умови існування кожного.

Протиріччя між ними виявляється в тому, що правова держава за своїм задумом не повинна втручатися в питання розподілу суспільного багатства, а соціальна держава безпосередньо займається вирішенням цих проблем, хоча і прагне не підривати такі основи ринкового господарства, як індивідуальна власність, конкуренція, індивідуальна відповідальність тощо.

На відміну від адміністративно-командного соціалізму, що намагався встановити загальний добробут усіх громадян за допомогою порівняльного розподілу матеріальних благ, соціальна держава орієнтується на забезпечення кожному гідних умов життя, насамперед, за рахунок розвитку виробництва, збільшення його ефективності, підвищення індивідуальної активності та відповідальності.

Правовий і соціальний етапи розвитку сучасної держави не завершують процес його розвитку. Сучасні держави вступають у нову екологічну стадію, для якої характерно висування на перший план проблеми виживання людства і забезпечення екологічних прав людини. В нових умовах існування держави спільно з громадськістю намагаються відвернути ядерну та екологічну катастрофи.

У житті сучасних держав спостерігається дві тенденції. Перша з них – активізація формування громадянського суспільства, розширення впливу політичних партій і груп інтересів, зміцнення системи місцевого самоврядування. Друга – виявляється у підвищенні ролі держави як регулюючого органу всього суспільства. Держава все активніше втручається в економічні, соціальні та інформаційні процеси, стимулює розвиток виробництва за допомогою інвестиційної, податкової та кредитної політики.

Безпосередньо до проблем становлення громадянського суспільства, правового і соціального типу держав примикає проблема громадянства.

Громадянство – це нормативно-правовий інститут, що встановлюється з метою упорядкування відношень особи і держави, надання їм законодавчо-юридичних форм, а також для захисту інтересів особи. Громадянство – це приналежність особи до певної держави, що означає поширення на неї прав і обов’язків, встановлених законодавством держави. У державах з монархічною формою правління замість «громадянство» вживається термін «підданство».

Українська держава гарантує охорону і захист прав, свобод та інтересів своїх громадян. Відповідно до законодавства України громадянами України є особи, що проживають в Україні, незалежно від їхнього соціального і майнового положення, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, виду і характеру занять; якщо вони не є громадянами інших держав і висловили бажання стати громадянами України.

Держава здійснює захист громадян України, що перебувають за кордоном. Дипломатичні представництва і консульства України, всі посадові особи зобов’язані вживати заходи для забезпечення громадянам можливості користуватися в повному обсязі правами, наданими законом країни перебування, міжнародними угодами, учасниками яких є Україна і держава перебування, а в разі необхідності вживати заходи для відновлення порушених прав громадян України.

Реально суспільна роль держави неухильно зростає разом з ускладненням матеріального і духовного життя суспільства і зростанням масштабів політики.

Світ об’єктивно все більше потребує організації й управління, але інстанції світової влади, що могла б його організувати, немає. Частково її функції виконують регіональні союзи держав – традиційна форма координації політики.

Реальним шляхом інтернаціонального розвитку держави стала її участь у системі міжнародних організацій, в інтернаціоналізації демократичного процесу, а також подолання ізоляціонізму, відсталості, політичного та ідеологічного захисту ідеї особливої історичної винятковості будь-якої країни.