2.2. Структура внутрігосподарського економічного механізму та принципи його побудови

2.2.1. Економічні та соціальні засади формування внутрігосподарських економічних відносин

Внутрігосподарські економічні відносини, що функціонують у межах окремого підприємства, є частиною сукупності економічних відносин суспільства. Це зумовлює спільність характеристик відносин незалежно від сфери їх функціонування. Суть економіч­них відносин полягає у взаємодії економічних суб’єктів стосовно обміну створених ними об’єктів вартості. При цьому їх рушійною силою є протиріччя різноспрямованих економічних інтересів суб’єктів, що акумулюють у собі весь спектр людських потреб і соціально-економічних умов життєдіяльності. Обмін — це основа функціонування економічних відносин, їх форма. Зміст відносин визначається характером економічного інтересу суб’єкта відносин щодо об’єкта обміну та потребою взаємодії економічних суб’єктів.

Організаційна єдність економічних суб’єктів утворює сфери функціонування економічних відносин, що обмежені певною економічною системою. Економічні відносини у межах окремого підприємства являють собою внутрігосподарські відносини. Їх скла­довими елементами є відносини власності, трудові та організаційно-економічні відносини. Власники підприємства, його працівники та їх групи — основні внутрігосподарські суб’єкти. На цьому рівні зберігається економіко-правова відокремленість суб’єктів. Підприєм­ство як юридична одиниця в особі своїх власників виступає суб’єктом зовнішніх та внутрішніх економічних відносин.

Структурні підрозділи підприємства являють собою об’єднан­ня працівників у формальні групи. Вони виступають суб’єктами організаційно-економічних відносин у процесі діяльності підприємства, спрямованої на задоволення інтересів власників і працівників підприємства. Самостійність внутрігосподарських підрозділів обмежена визначеними для них функціями у внутрігоспо­дарському поділі праці.

Внутрігосподарські економічні відносини та їх організаційно-правові форми становлять внутрішні чинники формування соціаль- но-економічної ефективності підприємств, визначальний вплив на яку має форма власності на засоби виробництва і яка виступає підвалиною будь-якого економічного механізму. Аналізуючи особливості форм власності в сільському господарстві, необхідно підкреслити відмінності їх функціонування порівняно з іншими галузями економіки.

З особливостями відчуження праці в сільському господарстві пов’язана класифікація форм власності в цій галузі. На наш погляд, можна виокремити такі класифікаційні форми власності в сільському господарстві, як державна, кооперативна і приватна. Поряд з цим існують способи реалізації певної форми власності, до яких можна віднести госпрозрахунковий підряд, оренду, паювання, акціонування і т. ін. Якщо поняття «власність» характеризує суб’єктивну належність життєвих благ, зумовлює поєднання чинників виробництва і має фундаментальний характер, то реалізація власності характеризує її соціально-економічні функції, практичну діяльність суб’єктів привласнення.

2.2.2. Принципи та форми функціонування внутрігосподарського економічного механізму

Побудова внутрігосподарського економічного механіз­му ґрунтується на певних методичних засадах, основу яких ста­новлять принципи його формування, а саме: принцип цільової сумісності та зосередженості, принцип безперервності й надійності, принцип планомірності, пропорційності й динамізму, принцип демократичного розподілу функцій управління, принцип науковості та обґрунтованості методів управління, принцип ефективності управління.

Принцип цільової сумісності та зосередженості передбачає створення цілеспрямованої системи управління, в якій усі її ланки становлять один механізм, спрямований на вирішення загального завдання. Принцип безперервності й надійності полягає у створенні таких організаційно-господарських та технологічних умов, за яких досягаються стійкість і безперервність виробництва. Принцип планомірності, пропорційності й динамізму означає, що система управління має бути націлена на виконання не тільки поточних, а й довгострокових завдань розвитку підприємства. Принцип демократичного розподілу функцій управління ґрунтується на методах і правилах суспільного поділу праці. Принцип науковості та обґрунтованості методів управління полягає в тому, що методи, форми й засоби управління мають бути науково обґрунтовані та перевірені на практиці, що передбачає безперервний збір, обробку й аналіз науково-технічної, економічної, правової та іншої інформації. І нарешті, принцип ефективності управління передбачає позитивне співвідношення між результатом і витратами на прийняття й реалізацію управлінського рішення.

Сучасний стан розвитку внутрігосподарського економічного механізму великих сільськогосподарських підприємств, що виникли в результаті реорганізації колективних сільськогосподарських підприємств, характеризується створенням на основі вироб- ничих підрозділів центрів відповідальності, що, як уже зазначалося, можуть поділятися на центри витрат, прибутку, а в деяких випадках й інвестицій. Організація центрів відповідальності дозволяє активізувати внутрішні чинники ефективності господарювання за рахунок посилення відповідальності суб’єктів управління за результати власних рішень і вдосконалювати управління витратами та доходами підприємства. При цьому центри витрат створюють, як правило, в аграрній виробничій сфері, а центри прибутку — у сфері промислового виробництва, переробки сільськогосподарської продукції та її реалізації. Центри інвестицій можуть створюватися на базі нових виробництв, які мають відок­ремлені джерела фінансування.

Організація управління за центрами відповідальності покликана передусім встановити персональну відповідальність керівників підрозділів за результати їхньої роботи. Для цього потрібно забезпечити організаційне, економічне та управлінське відокремлення підрозділів. У кожному господарстві ці три елементи можуть мати свої особливості залежно від розміру, спеціалізації, технічного і кадрового забезпечення. Водночас однорідність виробничого процесу в сільському господарстві, комбінований підхід до галузевої структури аграрних підприємств та функціональ­ний принцип побудови їхньої організаційної структури зумов­люють відносну однорідність складу внутрігосподарських підрозділів як основи центрів відповідальності.

Встановлення комплексної відповідальності на рівень керівників галузей (цехів) забезпечує ефективне використання кадрового потен­ціалу сільськогосподарських підприємств. При цьому керівники цехів і центрів відповідальності несуть матеріальну відповідальність за результати своїх технологічних та управлінських рішень.

Формування центрів відповідальності в допоміжних і обслуговуючих підрозділах організаційно є менш складним порівняно з підрозділами в рослинництві й тваринництві, оскільки вони виконують чіткі функції — надання певного виду послуг або виконання специфічних робіт. Проте при розподілі відповідальності між керівниками підрозділів і цехів у рослинництві й тваринництві необхідно враховувати, що останні не здійснюють оперативного управління виробничим процесом в обслуговуючих підрозділах, а відповідають за розвиток виробництва та його технічне забезпечення.

В окремих господарствах у сфері промислового й обслуговуючого виробництва не створюють центри відповідальності за видами робіт та послуг. Це стосується таких служб, як водопостачання, котельні, бані, цехи з виробництва дерті, пункти забою тварин тощо. Всі ці підрозділи можуть входити до одного центру відповідаль­ності, який очолює завідувач господарством. І навпаки, такі структурні підрозділи, як їдальня, дитячий садок, будівельна бригада, млин, пекарня, функціонують як цілком самостійні управлінські структури, на основі яких створюють центри відповідальності, підпорядковані безпосередньо керівникові господарства.

В умовах зростаючих вимог ринку посилюються функції маркетингового управління. Результатом цього є створення окремих маркетингових служб на сільськогосподарських підприємствах. Як правило, очолює цю службу заступник керівника підприємства з комерційних питань, а до її складу входять також бухгалтери зі складського обліку та обліку доходів від реалізації, які ведуть деталізований облік у розрізі постачальників і споживачів, аналізують закупівельні та реалізаційні ціни.

Організація управління за центрами відповідальності на основі децентралізованого оперативного управління є першим кроком на шляху вдосконалення організаційно-економічних відносин на сільськогосподарських підприємствах. У подальшому вдосконалення внутрігосподарських економічних відносин має здійснюватися в напрямку децентралізації підприємницької відповідальності. За цією концепцією центр відповідальності перетворюється на внутрігосподарську підприємницьку структуру, яка діє в межах однієї фінансової системи підприємства і працює на прибуток. Відповідно основним показником діяльності таких підрозділів є прибуток, а всі центри відповідальності стають центрами прибутку.

В організаційному плані створення таких центрів прибутку повинно ґрунтуватися на дивізіональній продуктовій структурі підприємства, яка, на відміну від функціональної структури, передбачає поділ підприємства на відділи за видами товарної продукції. За такої структури керівник центру відповідальності наділяється всіма повноваженнями з виробництва та збуту і є відповідальним за його прибутковість. Функціональні служби, такі як планово-фінансова, матеріально-технічного постачання та збуту, можуть створюватися або в центрі відповідальності, або за його межами, забезпечуючи обслуговування кількох чи всіх центрів відповідальності. Основною метою створення продуктових підприємницьких структур є зближення виробника і споживача конкретного виду продукції, що в результаті дозволяє підвищувати ефективність виробництва.

2.2.3. Складові внутрігосподарських економічних відносин

В умовах ринкової економіки, на відміну від централізованого управління, де основними мотиваційними чинниками розвитку підприємства були план і централізовані капіталовкладення або довгострокові державні кредити, які у біль­шості випадків не поверталися, мотиви розвитку зумовлю- ються внутрішніми та зовнішніми чинниками діяльності підприємств.

Управління центрами відповідальності спрямоване на активізацію внутрішніх організаційно-економічних чинників ефективності. З цією метою необхідно організувати ефективну систему внутрігосподарського обліку, планування, організації, мотивації та контролю, використовуючи позитивний досвід роботи сільськогосподарських підприємств в умовах внутрігосподарського розрахунку й ринкової економіки з упровадження системи уп­равління витратами і бюджетування. Міцною основою цього є впровадження в сільському господарстві України Національних стандартів (положень) бухгалтерського обліку. Нові підходи в організації бухгалтерського обліку дозволяють органічніше поєднати його із системою управління витратами. Звичайно, це матиме безпосередній вплив на організацію внутрігосподарських економічних відносин та їх складові. Зокрема, це стосується таких напрямів:

• Собівартість реалізованої продукції визначається на підставі виробничих витрат, а витрати на збут та управління підприємством відносяться безпосередньо на фінансові результати. За таким підходом є можливість органічно поєднати результати роботи підрозділів і підприємства, не порушуючи принципу контрольованості витрат у межах центру відповідальності.

• Відокремлений облік витрат і доходів упроваджується за сферами діяльності. За організаційного відокремлення виробничих та збутових підрозділів забезпечується диференційований підхід в оцінці їх результатів.

• За новим планом рахунків уся виробнича діяльність сільськогосподарського підприємства обліковується на єдиному 23-му рахунку на відміну від 20, 23, 24, 29 та 31-го за старим планом рахунків. Такі зміни забезпечують підприємствам можливість самостійно визначати об’єкти обліку відповідно до організаційної структури внутрігосподарського економічного механізму та місць виникнення витрат.

Однак зміни у веденні бухгалтерського обліку створюють лише сприятливе економіко-правове середовище для функціонування внутрігосподарського економічного механізму на основі центрів відповідальності. Формування цього механізму є прерогативою кожного підприємства. Вихідною умовою тут виступає побудова організаційної схеми формування витрат та доходів, у якій визначається місце кожного підрозділу в досягненні фінансових результатів підприємства.

Сукупність витрат за центрами відповідальності та іншими виробничими й обслуговуючими підрозділами підприємства утворює виробничі витрати загалом по підприємству, на підставі яких визначається виробнича собівартість продукції, робіт та послуг. Вона, у свою чергу, формує собівартість реалізованої продукції, а фінансовим результатом основної діяльності є різниця між сумою реалізації й собівартістю реалізованої продукції, куди входять також адміністративні та збутові витрати.

Бюджетування як складову внутрігосподарського економічного механізму можна поділити на дві частини. Перша — це розроб­ка стандартів (норм, нормативів) затрат технологічних матеріа- лів і ресурсів, складання підвищених норм виробничих витрат за їх статтями згідно з технологіями виробництва продукції та здійснення робіт. При цьому слід зазначити, що коли йдеться про використання ресурсів у їх фізичному значенні, то використовують термін «затрати» ресурсів, матеріалів (кормів — центнерів кормових одиниць, насіння — кілограмів, бензину й дизельного паль­ного — літрів, часу — людино-годин тощо), а термін «витрати» стосується використання ресурсів у вартісному виразі (кормів — грн, насіння — грн, дизельного пального — грн, оплати праці — грн тощо).

Друга складова бюджетування — це власне розробка самих бюджетів на основі первинної нормативної бази як першої складової бюджетування. До основних видів бюджетів слід віднести: виробничі бюджети за центрами відповідальності (в рослинництві, тваринництві, обслуговуючих підрозділах, промислових та переробних галузях), бюджети руху готівки, часткові бюджети, загальний бюджет господарства. Крім цих основних видів бюджетів у центрах відповідальності можуть складатися інші, допоміжні бюджети, такі як бюджет продажу, бюджет збутових витрат, бюджет адміністративних витрат, бюджет фінансових результатів тощо. Завдання допоміжних бюджетів полягає у деталізації окремих складових основних бюджетів, їх аналізі та підготовці інформації до складання основних бюджетів, а також забезпеченні зв’язку з бухгалтерським обліком за Національними стандартами (положеннями).

Виробничий бюджет відображає поквартальний (помісячний) план використання виробничих ресурсів та виробництва продукції (здійснення робіт, послуг) за центрами відповідальності й виробничими підрозділами в натуральному та вартісному виразі з поділом витрат на постійні, змінні, прямі, накладні, готівкові й безготівкові, релевантні та нерелевантні. Така диференціація витрат є необхідною для прийняття управлінських рішень щодо ресурсів, продукції та контролю поточних відхилень від запланованих у бюджеті величин. На відміну від госпрозрахункових завдань підрозділів виробничі бюджети деталізовані за видами витрат і періодами. Вони є не тільки розрахунком кінцевих результатів діяльності підрозділів. Їх першочергове завдання — створення інформаційної бази для внутрігосподарських економіч- них відносин та прийняття управлінських рішень.

Для нетоварної частини продукції виробничих підрозділів, а також для обслуговуючих і допоміжних підрозділів слід визначати умовні показники доходу (прибутку). Для цього встановлюється орієнтовна ринкова ціна на продукцію (послуги). Порівняння виробничої собівартості в частині змінних витрат та ціни є підставою для прийняття рішень щодо доцільності виробництва. Таким акумулятивним результативним показником доцільності виробництва виступає валовий, або маржинальний, прибуток (різ­ниця між виручкою від реалізації і сумою змінних виробничих витрат).

Окремо необхідно розглянути застосування ринкових цін при визначенні результатів роботи центрів відповідальності, адже від них залежить матеріальне стимулювання працівників. Відомо, що ефективність виробництва окремих видів продукції і послуг є різ­ною з незалежних від виробника причин. За такої ситуації мотивація до підвищення ефективності виробництва в заздалегідь збиткових виробництвах втрачається. І навпаки, за значної позитивної різниці між ціною та собівартістю створюються неадекват­ні умови матеріального стимулювання.

Ринкові ціни на продукцію і послуги допоміжних та обслуговуючих підрозділів доцільно використовувати у розрахунках з іншими підрозділами. Такий варіант трансферного ціноутворення забезпечує нівелювання впливу негативних результатів діяльності допоміжних і обслуговуючих підрозділів на формування витрат інших підрозділів. Він цілком узгоджується з концепцією відповідності сфери контролю та межі відповідальності. При цьому слід підкреслити, що собівартість, обчислена на основі трансферних цін, має розрахунковий характер і тому відрізняється від фактичної. Визначені таким чином виробничі витрати можуть використовуватися з метою встановлення розміру матеріаль­ного стимулювання.

Розраховані на підставі виробничого бюджету показники собівартості за прямими, накладними, постійними і змінними витратами слугують для розрахунку валового прибутку підрозділу. Бюджети руху готівки складаються з метою помісячного контролю за готівковими витратами та доходами.

Таким чином, оцінка діяльності центрів відповідальності ґрун­тується на порівнянні фактичних даних та планових показників, визначених у бюджетах.

Контрольні питання

1. Що являє собою внутрішня структуризація аграрного підприємства?

2. З чого складається виробнича структура підприємства?

3. Які принципи цехової структури управління?

4. У чому суть поточно-цехової системи виробництва молока?

5. У чому полягає суть організаційної структуризації підприємства?

6. Які основні засади поточно-циклового методу організації використання техніки в рослинництві?

7. Які засади лінійних, штабних і функціональних систем управління на сільськогосподарських підприємствах?

8. Які економічні та соціальні засади формування внутрігосподарських економічних відносин сільськогосподарських підприємств?

9. Яке місце посідають форми власності в системі внутрігосподарських економічних відносин?

10. У чому полягають особливості реалізації власності в сільському господарстві?

11. Які є форми функціонування внутрігосподарського економічного механізму?

12. Які складові внутрігосподарських економічних відносин?