10. Поняття та принципи громадянства

Громадянство є засобом інсти-туціоналізації принципів взаємовідно­син держави і особи. Стан громадян­ства створює взаємні права і обов'яз­ки. Держава поширює свою владу на громадянина як на своїй території, так і поза її межами, і може вимагати від нього виконання певних дій. Вод­ночас громадянин може претендувати на захист своїх законних інтересів з боку держави або на їх захист від протизаконних дій самих державних ор­ганів. Тільки на основі громадянства особа наділяється всією повнотою кон­ституційних прав і свобод. Зокрема, стан громадянства визначає обсяг її правоздатності у сфері відносин владарювання.

Найбільш поширеним у зарубіжній юридичній науці є визначення громадянства як особливого правового зв'язку між особою і державою, що породжує для них взаємні права і обов'язки. Конституційна теорія і прак­тика розрізняє дві сторони громадянства — державно-правову і міжнарод­но-правову. У сфері міжнародно-правових відносин прийнято вживати термін «державна належність», який означає, що між особою і державою існує юридичний зв'язок особливого характеру, але при цьому особа мо­же і не бути громадянином. Особа, зв'язана державною належністю, політично підвладна відповідній державі і має право на міжнародно-пра­вовий захист з її боку. Але якщо ця особа не є громадянином, держава не зобов'язана гарантувати їй права і свободи у повному обсязі.

 Сталість громадянства виявляється в його безперервності. Безпе­рервність громадянства означає його наявність з моменту набуття і до мо­менту припинення. Сталість громадянства є головною ознакою, яка відрізняє його від правових зв'язків, що виникають між державою та іноземцями, які постійно або тимчасово мешкають на її території.

 

Рисою громадянства звичайно вважається також те, що воно грун­тується на фактичному зв'язку особи і держави. Але ця риса не має абсо­лютного значення. Наявність у особи фактичного зв'язку з державою не завжди свідчить про те, що вона має громадянство. З іншого боку, існу­ють випадки, коли громадянин втрачає зв'язок зі своєю державою, але зберігає громадянство.

 

Зміст конституційно-правового інституту громадянства виявляється при аналізі відповідного законодавства. Закони про громадянство і деякі конституції визначають порядок набуття і припинення громадянства.

 

Холовним і об'єктивно найбільш реальним способом набуття грома­дянства є філіація, або набуття громадянства за народженням. Філіація пов'язана з моментом народження, а її зміст визначається двома принци­пами — «права крові» і «права грунту». Історично першим був прийнятий принцип «права крові». Він ста­новив ще принцип римського права. У феодальну епоху народження на території, підвладній конкретному суверену, призводило до встановлення правового зв'язку підданства. Звідси і виник принцип «права грунту», що домінував у Європі до кінця XVIII ст. «Право крові» знову набуло значен­ня після його закріплення у французькому Цивільному кодексі 1804 р. (кодексі Наполеона).

 Сучасне законодавство про громадянство переважної більшості країн встановило змішаний принцип, за яким домінуючим є «право крові», що узгоджується з елементами «права грунту». Так, за.«правом грунту» визначається громадянство дітей, батьки яких невідомі. «Право грунту» зберігає домінуюче або рівне з «правом крові» значення в лати­ноамериканських країнах, а також у країнах, право яких історично по­ходить від англійської правової системи.

.Іншим способом набуття громадянства є натуралізація, або набут­тя громадянства за волевиявленням особи. Водночас, натуралізація — це процедура, яка здійснюється компетентним органом від імені держави і виявляється в наданні громадянства цієї держави особі на її прохання або за її згодою.

 

Натуралізоване громадянство, як правило, надається особі, яка не є громадянином іншої держави. В деяких країнах набуття громадянства за волевиявленням означає автоматичну втрату попереднього громадян­ства. У більшості ж країн втрата попереднього громадянства настає лише за рішенням компетентних органів. Надання натуралізованого громадян­ства звичайно здійснюється в індивідуальному порядку, хоча трапляють­ся випадки колективної натуралізації. Останні насамперед пов'язані з оп­тацією громадянства. Щодо цього саму оптацію слід розглядати як різно­вид натуралізації.

Для характеристики інституту громадянства важливими є питання припинення громадянства, а саме: вихід із громадянства, власне втрата громадянства і позбавлення громадянства.

 

Вихід із громадянства здійснюється у вільному або дозвільному порядку. У більшості країн прийнята дозвільна процедура виходу з гро­мадянства. Заяву про вихід розглядають компетентні органи. Вони врахо­вують юридичні й фактичні обставини, що склалися у зв'язку з цією за­явою, і за певних умов можуть відмовити. Проте в жодній з розвинутих країн можливість виходу з громадянства не заперечується.

 

Законодавством окремих країн передбачено власне втрату грома­дянства, тобто автоматичну втрату громадянства за певних умов. Най­частіше умовою такої втрати громадянства є натуралізація в іншій дер­жаві. Звичайно, в країнах, де встановлений дозвільний порядок виходу з громадянства, не припускається його автоматична втрата. У країнах, де визнаний принцип вільного виходу з громадянства, автоматична втрата його є звичайною процедурою.

Однією з форм припинення громадянства є його позбавлення. Позбав­лення громадянства, набутого в порядку філіації, називається де­націоналізацією, а позбавлення натуралізованого громадянства — денату­ралізацією. Денатуралізація є досить звичайною процедурою. Вона нерідко пов'язана з різного роду протиправними діями, зокрема з набуттям особою громадянства з порушенням закону. Відносно ординарний характер денату­ралізації зумовлений тим, що в зарубіжній політико-правовій теорії пошире­на концепція, за якою юридичний зв'язок між державою і натуралізованим громадянином вужчий за обсягом встановлених прав і обов'язків і менш стійкий, ніж зв'язок між державою та її природженим громадянином.

 З інститутом громадянства пов'язані інститути політичного при­тулку та екстрадиції (видачі). Вони також співвіднесені як з національ­ним, так і з міжнародним правом.

11. Підстави та способи набуття громадянства

Головним і об'єктивно найбільш реальним способом набуття громадянства є філіація, або набуття громадянства за народженням. Філіація пов'язана з моментом народження, а її зміст визначається двома принципами — «права крові» і «права грунту». Однак у ряді країн Латинської Америки набуття громадянства у порядку філіації не має прямого відношення до моменту народження. Тут стан громадянства у відповідних випадках виникає з моменту повноліття і пов'язується з наявністю в особи політичних прав, насамперед виборчого права. З моменту народження в цих країнах особа лише набуває державної належності.

Історично першим був прийнятий принцип «права крові». Він становив ще принцип римського права. Іншим способом набуття громадянства є натуралізація, або набуття громадянства за волевиявленням особи. Водночас натуралізація — це процедура, яка здійснюється компетентним органом від імені держави і виявляється в наданні громадянства цієї держави особі на її прохання або за її згодою. аявність у законодавстві різних підходів до визначення громадянства за народженням призводить до явища подвійного громадянства (біпатризму). Причинами такого явища також можуть бути розбіжність змісту законодавства різних країн про порядок набуття громадянства за волевиявленням, територіальні зміни тощо. Але нерідко тут головну роль відіграє саме наявність колізій між «правом крові» і «правом ґрунту».