3. Свідоцтво Ксенофонта.

Ксенофонт так само як і Платон був особисто знайомий з Сократом і деякий період часу входив в коло його спілкування, та різниця між “ діалогами” Платона і “ Сократичними творами ” Ксенофонта полягає в тому, що Платон писав свої твори одразу після дискусії з Сократом, перебуваючи під враження від полеміки, а Ксенофонт вирішив увіковічнити постать Сократа у своїх писаннях після його повернення в Афіни через багато років.

Серед “ Сократичними творів ” найбільш відомі : «Спогади про Сократа» (які також прийнято називати «Меморабіліями»), «Апологія Сократа» (чи «Захист Сократа в суді»), «Бенкет» і «Домобудування».

Ксенофонт як і Платон в багатьох питаннях проектує власні переконання на філософію Сократа. Доказом цього є те, що Сократ ніколи не цікавився питаннями землеробства, домашнього хазяйства і справами Персії, що докладно описані в його творчості.

Та все ж ми охоче віримо Ксенофонту, коли він представляє Сократа в образі філософа, який займається етичними проблемами, це його амплуа повністю збігається з висловлюванням Цицерона “ Сократ звів філософію з неба на землю .” Процитуємо Ксенофонта: “ Він досліджував те, що благочестиво і те, що не чесно, що прекрасне і що огидне, що розсудливе і що не розсудливе, хоробрість і боягузливість, що таке держава, хто такий державний службовець, що таке влада над людьми і т.д. ” У Ксенофонта в Сократа просліджуються нотки іронії, що є невід’ємною частиною провокатора, який не одноразово провокував жителі Афін своїми парадоксальними висловлюваннями. Ця риса характеру філософа яскраво виражається в його ставленні до натурфілософів, які займалися проблемами,що стосуються Бога, цитую : “Чи думають дослідники Божих справ про можливість створення дощу, вітру, пір року стане абсолютно доступною для них, після пізнання законів небесних явищ, чи вони взагалі ні на що не сподіваються і для них головним є процес пізнання. ” В умовах сучасного суспільства можна стверджувати, що надмірний скептицизм Сократа в цьому питанні не виявився правильним, адже хоч на сучасному етапі розвитку людство ще не навчилося керувати порами року, та усунути чи створити дощ ми все ж зможемо.

Можна сказати, що на перевагу загальноприйнятій думці в наукових колах, що праці Платона є більш достовірними, Ксенофонт доповнює його і в деяких аспектах навіть корегує.

4.Етичне вчення Сократа.

Основною частиною вчення Сократа було самопізнання. Сократ став засновником нового етапу грецької теоретичної думки, коли обґрунтував проблему “людини” і “людських справ” як основні проблеми філософії.

Згідно з Ксенофонтом Сократ рекомендує об’активно оцінювати свої можливості і таланти, також велику роль надає прозорій самооцінці. Сократ стверджував, що той хто знає себе самого знає, що для нього корисне, і чітко розуміє на, що він здатний і що йому не під силу. Займаючись тим, що знає, людина задовольняє свої потреби і живе щасливо, а не беручись за те, що вона не знає, уникає помилок і розчарувань. Завдяки цьому будь – яка особистість може визначити для себе цінність інших людей і використовувати їх для задоволення власних потреб, збереження себе самого від проблем. Та за словами філософа прихований більш глибокий сенс – самопізнання являє собою пізнання внутрішнього світу людини, розуміння того, що усвідомлене життя і духовне здоров’я, гармонія внутрішніх сил і зовнішньої діяльності, отримання задоволення від моральної поведінки складають найвище добро, найвищу цінність. З цією цінністю не можна порівняти ніякі знання, яким б корисними вони не були. Іншими словами ніякі знання і ніякі навички самі по собі не гарантують людині благополуччя і не роблять її щасливою : технічні і інші знання є корисними в залежності від пізнання добра і зла.

Сократівське самопізнання було орієнтоване проти всебічної ерудованості Софістів, їх орієнтацію на зовнішній успіх і проти їх техніки доведення і спростування будь – якого тезису, навіть завідома недостовірного. На думку Сократа, отримані людиною знання та навички в певному роді діяльності, іноді приносять їй шкоду. Майстерності і знанням Софістів не вистачало усвідомлення сутності людини, що є носієм цих властивостей. Сократ протиставляв своє незнання, що служило символом його бажань більш глибоко поглянути на існуючі проблеми, різнорідному накопичуванні знань Софістів. Отже, роз’єднані знання енциклопедичного характеру не являються знанням, а є лиш думкою з того чи іншого приводу. Є суттєва різниця між роз’єднаними знаннями і розумінням, адже бути усвідомленим не означає бути мудрим. За Сократом правильна, та не обґрунтована думка не являється знанням. Мудрість зводиться до розуміння, а не до простого набору знань.

Прагнення до розуміння є характерною рисою філософії і філософа.

Людина не може бути мірилом всіх речей адже в такому випадку кожен буде по своєму правим, не буде існувати ні істини, ні брехні, існуватиме лише техніка переконання і навіювання, важливо зазначити, що вся цінність знання і самопізнання не зводиться до цієї техніки.

Маєвтика Сократа це спосіб ведення діалогу, що орієнтувався на саморозуміння, в процесі діалогу людина мусила зрозуміти свою незалежність, автономність, а також усвідомити себе як розумну, моральну і вільну істоту. В маєвтиці Сократа співрозмовник в процесі діалогу допомагає знайти своєму опоненту істину, єдиної чесноти, що є загальним визначенням. Маєвтика заснована на природному намаганні людини самостійно досліджувати ті чи інші проблеми і знаходити їх вирішення в процесі діалогу . На мою думку роль людини, що володіє питально – відповідним методом зводиться до того, щоб ставити питання і пояснювати їх зміст, критикувати судження , що висуває співрозмовник, але надаючи змогу останньому самостійно визначити те, що являється істиною, що помилкою, що добром, а що злом у питанні, що обговорюється.

Сократівський метод дає змогу будь – якій людині досліджувати етичні проблеми, та незважаючи на це цей процес є високоінтелектуальним, він вимагає таких моральних якостей як щирість, скромність і мужність. За сократичним методом, дука, яку ви висловлюєте в процесі діалогу має бути особисто вашою, висловлюваних переконань ви мусите дотримуватися і на практиці. Наслідком дослідження етичних проблем може стати розуміння того, що ваш образ життя є категорично не правильним, що призведе до подальшої його зміни.

Сократівське самопізнання – це пошук загальних визначень, робота з власною душею, усвідомлення свого призначення. Орієнтація на пізнання загального чи всесвітнього в людині, установка на оцінку вчинків в світлі цього загального і на гармонію.

Феномен Сократа полягав у вкрай рідкому поєднанні гарячого серця і холодного розуму, загостреного відчуття і тверезого мислення, терплячості і фанатичній відданості ідеї. Сократ – це втілення аналітичного розуму в поєднанні з талантом пророка. Тому зовсім не дивно, що постать Сократа ототожнюють з містичним створінням демоном. За Ксенофонтом містичний голос демйон розказував Сократу що є добром, а що є злом і саме за допомогою цього голосу, він давав поради своїм друзям, які завжди виявлялися дієвими. Ксенофонт вважав, що деймон дає Сократу дар провидця. У Платона деймон це голос який нібито відмовляє Сократа робити одні вчинки і переконує, що правильними є інші, а також саме цей голос змушує Сократа займатися громадською діяльністю. Даймон є внутрішнім голосом розуму, совісті філософа, його здорового глузду, що у творчості Платона і Ксенофонта є просто охудожненим. Але в дійсності Сократівський даймон це щось глибше, він являє собою напівміфічне, напівметафоричне уособлення загального, що міститься у внутрішньому світі людини її розуму і душі.

Спираючись на вчення Сократа можна зробити висновок, вибір образа дії, що відповідає вимогам загального закону, робить людей творцями своєї власної долі.

Необхідно розрізняти те, що залежить від людини і те, що від неї не залежить, в цьому твердженні заклечається сенс свободи і несвободи особистості, надання людині можливості вибрати правильний спосіб дії. Отже людина вільна лиш в тій мірі в який вона знає саму себе, свої сили і здібності, спроможність зробити правильний висновок на основі отриманих знань.

Сократ вважав неправомірним проведення повної аналогії між етичною поведінкою та етичною діяльністю наприклад виготовлення речей. Про неприйнятність для нього такої аналогії свідчить і те величезне значення, яке Сократ надавав етичному знанню в порівнянні з іншими видами знання. Однак висування етичного знання на перший план, і обмеження аналогії між етичною поведінкою й практичною діяльністю , надавали його тезі про чесноту як знання, мабуть, ще більш парадоксального характеру

"Знання - не єдиний регулятор поведінки. Крім знань, на поведінку конкретної особистості, особливо в життєвих, міжособистісних відносинах, впливають бажання, почуття (симпатії, ворожість, заздрість, байдужість та ін.), воля, звички й навіть настрій .Тому твердої, однозначного фіксованого зв'язку між науковими знаннями й моральністю конкретного індивідуума немає. Саме в цьому факті криється об'єктивна основа часом діаметрально протилежних поглядів про взаємозв'язок знань і моральності.

Проте , якщо брати не окрему особистість, а багатьох людей, зв'язок між науковими знаннями й моральністю виявляється корелятивно й виступає як стійка тенденція, як статична закономірність.

Насамперед , Сократ направляє своє зусилля на спростування поширеної думки про владу задоволень або страждань як про джерело дурних учинків. Він розмежовує задоволення й страждання на ті, які супроводжують учинок у цей момент, і на ті, які є наслідками даного вчинку в майбутньому. Слідом за цим Сократ показує, що бувають учинки й дії (тілесні вправи, військові походи, лікувальні припікання, розрізи, приймання ліків і голодування), які в даний момент болісні, викликають біль і страждання, але проте вважаються благом, оскільки надалі приносять "здоров'я, міцність тіла, користь для держави, панування над іншими й збагачення.

Згідно Сократу, бажання собі зла протиприродно, тому що воно суперечить природі людини. Сократ прагнув довести, що в моральній поведінці знанню того, що є добро (щастя), незмінно супроводжує й бажання творити добро. Філософ був переконаний в існуванні відповідності між знанням і бажанням, точніше, для нього знання добра містило в собі й волю до добра, вибір добра. Зазначена обставина свідчить багато про що: про те, що Сократ не ігнорував бажання, бажання й волю; що його етичне навчання не було настільки раціоналістичним, як звичайно прийнято вважати. У зв'язку із цим стає більш ясним і значеннєве значення терміна "знання", уживаного Сократом. Для нього етичне знання було не просто теорією, теоретичним збагненням добра й зла, але й морально-вольовим бажанням творити добро й уникати зла. Висуваючи своєрідну концепцію етичного знання, він доходив висновку про те, що у всіх добровільних діях знання добра є необхідною й достатньою умовою для творення добра.

[ 1 ]