2.Поняття і зміст технологій психологічного впливу
Якщо виходити із розуміння політичних технологій як інструментарію політичного управління, перелік типів політичних технологій, сформований відповідно до напрямів діяльності політичного управління, повинен включати технології: політичного аналізу; політичного консультування; прийняття рішень; управління конфліктами; управління переговорами; лобіювання; виборчі; паблік рилейшнз; політичної реклами; інформаційні; інформаційно-мережеві [2, с.224].
Технології різнорідні за предметно-цільовими критеріями і, як правило, вирішення політичних завдань потребує застосування комплексу технологій. Тому на практиці застосовується система різних політичних технологій.
Технології можуть бути об’єднані в наступні групи:
аналітичні технології (політичний аналіз, політичне консультування);
предметно-практичні («польові») технології (прийняття рішень, управління конфліктами, управління переговорами, виборчі, лобіювання);
комунікативні технології, такі як агітація і пропаганда, PR, політична реклама, інформаційні і інформаційно-мережеві технології [10, с.77].
Існує підхід, який зводить все різноманіття технологій інформаційного впливу до двох типів: маркетингового та немаркетингового. Технології маркетингового типу передбачають інформаційний вплив, який будується відповідно до потреб споживачів і орієнтований на задоволення більш ефективним шляхом, ніж у конкурентів. Застосування цих технологій має сенс лише в межах політичного ринку, який є простором, на якому відбувається обмін політичних товарів та послуг за голоси виборців, лояльність та прихильність виборців. Таким чином, необхідною умовою технологій маркетингового типу є наявність конкуренції. Крім того, ринковий підхід до політики передбачає наявність у громадян вільного альтернативного вибору між конкурентними пропозиціями. Більш того, першочергово громадянин вирішує питання, чи є у нього взагалі потреба в «політичних товарах», які пропонуються, тобто виборець, перш ніж обрати конкретного кандидата, вирішує, чи голосувати йому взагалі. Застосування технологій маркетингового типу орієнтовано з самого початку на те, що громадяни відрізняються за своїми переконаннями, ціннісними орієнтаціями, інтересами. Відповідно, продукт, який пропонується виборцям повинен відповідати їх інтересам. До технологій маркетингового типу відносять, як правило, виборчі технології в силу специфіки виборчої кампанії. Класичними прикладами технологій маркетингового типу є політична реклама і формування іміджу політика. Однак, це не означає, що інформаційний вплив, який здійснюється за їх допомогою цілком позбавлений пропагандистського відтінку. Маркетинговий підхід будується на основі вивчення потреб, мотивації, цінностей, установок населення. Також він передбачає вивчення конкурентів і політичних, соціально-економічних, правових, оціокультурних особливостей, характерних для даної конкретної ситуації.
Технології ж немаркетингового типу передбачають інформаційний вплив, який ігнорує потреби одержувачів інформації (виборців) і відрізняються монологічним характером. Дані технології орієнтовані на уніфікацію політичного мислення і поведінки громадян, вони будуються на переконанні громадськості у правомірності поглядів та позицій, які впроваджуються до їх свідомості суб’єктом впливу. Крім того, для цих технологій властиве прагнення до певної монополізації політичного простору з відсутністю конкуренції. Ефективність цих технологій визначається переважно тим, що індивід позбавляється можливості піддати сумніву справедливість ідей, цінностей, моделей, які пропонуються. Класичним прикладом технологій немаркетингового типу є пропаганда [11, с.34].
Агіта́ція (лат. agitatio — спонукання) — найважливіший засіб впливу на свідомість і настрій широких мас, з метою спонукати їх до політичної чи іншої активності, ідеологічна зброя боротьби партій. Агітація провадиться шляхом поширення певних ідей і лозунгів за допомогою різноманітних засобів: через пресу (газети, журнали, брошури, листівки, заклики тощо), усні виступи (доповіді, бесіди, читання газет та ін.), радіо, телебачення, кіно, театр, образотворче мистецтво (плакати, діаграми, карикатури тощо), політичну і художню літературу. Агітація припускає диференційований підхід до різних верств населення, з урахуванням його класового складу, культурного рівня, роду занять. Агітація будується на врахуванні настроїв і запитів людей, на роз'ясненні та переконанні. Вона повинна бути доступною, конкретною, наочною, у тісному зв'язку з життям і завданнями, які ставить замовник агітаційного матеріалу. Агітація цілеспрямована, носить наступальний характер, розкриває недоліки в роботі, критикує винуватців цих недоліків, не уникає гострих питань. Агітація тісно пов'язана з пропагандою, агітацію деколи розглядають як форму пропаганди.
Пропага́нда (лат. propaganda дослівно — «яка підлягає поширенню (віра)», від лат. propago — «поширюю») — форма комунікації, спрямована на поширення фактів, аргументів, чуток та інших відомостей для впливу на суспільну думку на користь певної спільної справи чи громадської позиції. Пропаганда зазвичай повторюється та розповсюджується через різні засоби масової інформації, щоб сформувати обраний результат суспільної думки.
На відміну від об'єктивної подачі інформації, пропаганда подає інформацію насамперед для впливу на аудиторію. Пропаганда часто подає інформацію вибірково (хоча не до кінця сказана правда — це теж брехня), щоб спонукати до певних узагальнень, або використовує емоційно заряджені повідомлення, щоб спровокувати радше емоційну, ніж раціональну реакцію на подану інформацію. Бажаним результатом є зміна ставлення до суб'єкта в цільовій аудиторії, щоб просувати певні політичні плани. Пропаганда може використовуватись як форма політичного протистояння [10, с.90].
Хоча термін «пропаганда» справедливо набув яскраво негативного забарвлення через поєднання її з найбільш маніпулятивними та шовіністичними прикладами, наприклад, комуністична пропаганда для приховування Голодомору та його штучності і, відповідно, злочинності, проте, пропаганда у своєму початковому значенні має нейтральне забарвлення і може застосовуватися у вигляді публічних рекомендацій з охорони здоров'я (пропаганда здорового способу життя), заохочення громадян повідомляти в правоохоронні органи про злочини тощо.
Поширеною технологією психологічного владного впливу є так зване іміджмейкерство, тобто формування, розповсюдження і руйнування образів. За допомогою даної технології формуються і тиражуються заздалегідь «сконструйовані» образи, чи іміджі, конкретних осіб, фірм та організацій, ідей, програм тощо. Як правило, хоча і не завжди, ці образи неадекватно відображають реальні характеристики об’єктів, дезорієнтуючи населення, на яке здійснюється спланований інформаційний вплив. Хоча, звичайно ж не можна недооцінювати необхідність створення образів політиків, однак на конструктивних засадах.
Широке розповсюдження у політичних кампаніях набуває застосування РR-технологій. Як правило, в основі нинішньої РR-діяльності лежить концепція «повного циклу». На початку проекту проводиться потужна діагностика ситуації якісними, кількісними методами, а також методами політичного та економічного аналізу. На цій основі створюється стратегія і тактика PR-кампанії. Розробка стратегії політичної кампанії будується на основі точних замірів багатьох параметрів: психологічний контекст, в якому громадяни будуть приймати рішення, соціально-економічна ситуація в регіоні, особа політика, його імідж і відповідність їх потребам населення, багато іншого. І лише за наявності стратегії відбуваються дії з реалізації PR-програми [5, с.200].
Головна особливість подібних технологій – спрямованість їх на включення соціально-психологічних механізмів, які регулюють поведінку громадян, звернення до переконань громадян, їх ціннісних орієнтацій, інтересів, настроїв, устремлінь і прагнень. Ці технології не існують поза комунікативним процесом. При цьому технологія як комунікативна дія є, перш за все, основою комунікативного процесу маніпуляції, за допомогою якого здійснюється управління поведінкою населення, його мобілізація на необхідні політичні дії. Відносини між владою, технологами і громадянами мають типовий суб’єктно-об’єктний характер. Саме ж управління поведінкою здійснюється, головним чином, за допомогою маніпуляції.
У сучасному трактуванні поняття «маніпуляція» розглядається як вплив на людину (групу людей) з метою спонукання до дій, які вступають у протиріччя до їх власних інтересів. С. Кара-Мурза вважає, що “Маніпуляція – це вид застосування влади, при якому той, хто володіє нею впливає на поведінку інших , не розкриваючи характер поведінки, яку він від них очікує”. Маніпуляція – психологічний, а не фізичний вплив. Маніпуляція – це прихована дія, факт якої не повинен бути поміченим об´єктом маніпуляції. Маніпуляція – це вплив, який потребує значної майстерності і знань. Згідно з В. Амеліним, політичне маніпулювання зводиться до таких операцій: впровадження в суспільну свідомість під виглядом об’єктивної інформації бажаного для певної групи змісту; „тиск” на больові точки суспільної свідомості, що викликає страх, тривогу, ненависть тощо; реалізація декларованих і прихованих намірів, досягнення яких маніпулятор пов’язує з підтримкою громадською думкою своєї позиції. Перший пункт належить до завдань, другий - до методів, третій – до цілей політичного маніпулювання. Для успішного вирішення завдань існують засоби політичних маніпуляцій, які називаються політичними технологіями [10, с.94].
Необхідно наголосити на тому, що від інших видів психологічного впливу маніпуляцію відрізняє саме закритий характер: приховуються не лише цілі, наміри чи інтереси активної сторони, але і сам факт переслідування інших, крім задекларованих цілей.
Таким чином, сутність маніпуляції полягає у видимій відкритості інформації, декларації «позахмарних» цілей, але за видимою відкритістю з поля зору зникає певний механізм, який дозволяє здійснювати вплив на людей. Реальні цілі і мотиви маніпуляторів практично завжди розходяться із декларованими.
Для того, щоб утримати структуру маніпулятивного комунікативного середовища, завжди потрібна концентрація владного ресурсу (політичного, фінансового, адміністративного, ідеологічного). Інакше кажучи, маніпулятивне комунікативне середовище нездатне до самовідтворення, його стійкість підтримується спеціальними зусиллями кандидата в ході виборчої кампанії
Політична маніпуляція, на відміну від міжособистісної, безособова і передбачає вплив на широкі маси. Воля меншості (а то й окремої особистості) у завуальованій формі нав´язується більшості. Технологічно маніпулювання являє собою “вплив на суспільну думку за допомогою управлінських ефектів для досягнення певних цілей коммуніканта”.
Маніпуляції неможливі без спеціального викривлення стану речей шляхом замовчування одних фактів та вип´ячування інших, публікацій неправдивих повідомлень, пробудження у аудиторії негативних емоцій за допомогою засобів або словесних образів тощо, що само собою являється основними прийомами чорного PR. Всі ці прийоми спрямовані на створення певного емоційного настрою і психологічних установок у аудиторії.
Засоби політичного маніпулювання можна класифікувати за різними критеріями. Вони поділяються на регламентовані законом і такі, що виходять за межі правових норм; за способом впливу – на прямі і приховані; за функцією – на PR, агітацію тощо; за формою – на агітаційні, економічні, адміністративні та провокаційні; за змістом – на рекламу та антирекламу; за рівнем впливу – на міжособистісні, групові й масові; за інформаційними носіями – на друковані, електронні, зовнішні тощо.
Всі засоби політичних маніпуляцій базуються на створенні і поглибленні в масовій свідомості спеціальних міфів. Здавалося б, що епоха сліпої віри у міфи давно минула, але політична практика свідчить, що це не так. Е. Кассірер зауважує: „Якщо сучасна людина більше не вірить в натуральну магію, то вона, без сумніву, сповідує певний сорт „магії соціальної”. Нові політичні міфи створюються за точним планом, відповідно до соціальної психології людей і цілей маніпуляторів.
Для укорінення соціальних міфів технологія маніпулювання має багатющий арсенал методів впливу на свідомість людей. До них належать пряме підтасування фактів, замовчування небажаної інформації, поширення наклепів та ще тонші, рафіновані засоби: напівправда (коли докладно висвітлюються конкретні малозначущі факти і водночас замовчуються важливіші або ж подається вигідна інтерпретація подій), навішування ярликів (навішується, наприклад, без жодної аргументації ярлик фашиста, імперіаліста чи „червоного”) [3, с. 3].
Розглянемо стисло, які методи використовуються для маніпулювання:
Метод фрагментації полягає в поданні інформації єдиним потоком, відтак будь-яку тенденцію вловити важко, а для масового споживача й практично неможливо. Максимальним вираженням цього методу є прийом „білий шум” – зниження сприйняття фактів поданням такої кількості новин, коли стає неможливим їх сортування. „Шум” може створюватися великою кількістю протилежних за змістом коментарів, які не грунтуються на достеменних фактах. „Шум” може створюватися і через супровід фактів складними теоретичними викладками, „заумними” коментарями. Один з аспектів сучасної культури (в тому числі й інформаційної) полягає „у твердженні, що всі проблеми (економічні, політичні, моральні) надзвичайно складні і середній людині їх просто не зрозуміти. …проблеми …подаються як щось надзвичайно серйозне і складне лише для того, аби переконати людей, що в них може розібратися лише „спеціаліст”. …це відбиває в людей бажання вникнути в суть проблеми без сторонньої допомоги, розібратися в ній і допомогти розібратися іншим. Людина просто відмовляється мислити самостійно” [4, с. 57]. В результаті в людини, з одного боку, формується цинічне ставлення до друкованого чи ефірного слова, а з іншого – наївна довіра до всього, що висловлено з достатнім апломбом. Цим досить часто користуються маніпулятори від політики, подаючи у повідомленнях „думку незалежних компетентних експертів”.
Метод створення фактів полягає у поєднанні питомих фактів з вигаданими правдоподібними фактами. Як тільки сумніви аудиторії щодо фактів другої категорії буде розвіяно, то вона повірить „фактам” вигаданим.
Метод історичних аналогій ефективний, по-перше, інтелектуальністю (пропагандист лестить ерудованості аудиторії: „ви ж пам’ятаєте…”), а також тим, що в історії можна віднайти будь-який необхідний приклад. Цей метод допомагає конструювати метафори, які програмують об’єкт впливу.
Метод „закидання багном” полягає в підборі епітетів і термінології, котрі дають предметові розмови негативну етичну оцінку. Цей метод належить до найбільш грубих, але він часто використовується в політичній боротьбі.
Метод семантичного маніпулювання. Суть його в прискіпливому підбиранні слів, які викликають позитивні чи негативні асоціації, а відтак впливають на сприйняття інформації (ми – визволителі, вони – окупанти; ми – борці за незалежність, вони – бойовики) [5, с. 199].
Використання дезінформації. Сила цього прийому в тому, що дезінформація використовується, як правило, в момент прийняття якогось важливого рішення, і коли випливе правда – мета дезінформації буде вже досягнута. Спростування дезінформації на психологічне настановлення, що вже склалася, не впливає.