3. Знання як об’єкт впливу людини.

Традиційне християнське уявлення про гріховне тіло створило специфічне відношення до розуму, як до правомірного деспотичного господаря на пристрастю, відчуттям, почуттям. Протилежний підхід, відверто запропонований в еволюціоністській теорії Ч.Дарвіна, розглядає розум як додатковий механізм подолання виявлених через пристрасті, відчуття, почуття небезпек та ускладнень активно діючого живого тіла.

Треба зазначити, що концептуально оригінальною позицією є християнство, а не еволюціонізм. Це видно з наступного прикладу. В японській міфології розповідається про бога бурі Сусаноо, який заради розваги в залу богині Сонця Аматерасу закинув “небесного коня”, з якого він зідрав шкіру і надів її навиворіт. Побачивши це прислужниці богині вмерли від жаху, а сама Аматерасу сховалася за обрієм. І тільки завдячуючи богу Думки та сміху інших божеств над витівкою Сусаноо, богиня Сонця вийшла зі свого сховища. Як бачимо цей міф безпосередньо визначає роль думки як розради ускладнень переживаючого пристрасті, почуття та відчуття тіла. Тут думка визнається додатковим механізмом для вирішення не створених нею проблем.

Власне вперше у Платона, а пізніше в реформованій за допомогою платонізму міфології іудаїзму, що була канонізована християнською церквою, розум протиставляється тілу як щось принципово самодостанє. Однак, містичність такої самодостатності для філософії пов’язаної з наукою є принциповим недоліком.

У межах когнітивізму найбільш адекватною для визначення зв’язку розуму і живого організму, на мою думку, є концепція П.Сімонова, яка обгрунтовує, що головна функція емоцій полягає в тому, щоб “сигналізувати” про потребу в інформації[3. С.124-125]. Одночасно маємо враховувати, що переживання потреби в уявленні знімаючого стан невизначеності, як когнітивна біологічна подія, не може визначати усі можливі джерела інформації, оскільки до них має належати реальність, яка не переживається, а феноменально споглядається розумом.

Як вже було зазначено, з появою фундаментальної теоретично розвинутої науки, що формує для людства інтелектуального суб’єкта, філософія за допомогою свого вічного духу критицизму виявила проблему невідповідності інституціоналізованого способу існування науки з інтелектуальними можливостями освіченої людини. Всупереч дескриптивізму науки освічена людина переживає прагнення креативізації своїх нових можливостей. Тобто сповнена інтелектом свідомість інтенціоналізується в конструктивній модернізації здобутків науки, що систематично виявляє себе в формі творення прикладних, технічних наук, нових технологій, урбанізованої та утилітаризованої культури, які змістовно перетворюють описи дійсності (дескрипції) в нормотворчі, імперативні описи відношення до дійсності та визначення осмисленої, раціоналізованої дії людини для отримання бажаного їй результату. Як наслідок, зі здивуванням різні дослідники науки знаходять в науці не тільки раціонально систематизовані описи буття, а й ірраціональні акти волевиявлення, різноманітні аксіосистеми, фантазії, творення образів неіснуючого (антидискриптивного) бажаного буття.

Інтелектуалізовану за допомогою науки свідомість, яка цілком природньо реалізується у відповідній самосвідомості людини здатної осмислювати себе, адекватно назвали феноменологією.

Для феноменології історія науки та філософії, культурна спадщина людства є змінні феномени свідомості. Визначена самосвідомістю людина ці змінні розглядає як підстави для власної змінності, творчої самодіяльності. Формуючи власне мислення така людина створює інтенціоналізовані феномени свідомості, для якої ця свідомість буде “ніщо, якщо не є відношення до буття” (Сартр). Через змінність феноменів свідомості, мінливим елементом яких є сам носій свідомості, в феноменології стає неможлива догматизація однієї з множини можливих структур свідомості. Тому по відношенню до них людина постає носієм сумніву, уникаючи свого буття в якості об’єкта впливу інформації, знання, науки, освіти.

Характерним прикладом антифеноменологічного мислення є марксизм, який покладаючи неінтелектуалізованого суб’єкта (пролетаріат: людей які мають уміння, а не знання) в основу історичного прогресу соціуму словами Ф.Енгельса виголосив примат матеріальності над усвідомленістю: “Єдність світу полягає не в його бутті, а в його матеріальності”. Інтенціоналізація матеріальності марксизмом перетворила одну з можливих теоретичних варіацій опису дійсності (окрему дескрипцію) на догматизований органон, імператизовану норму, якою почали формально визначати правомірність того чи іншого матеріального існування. Тоталітаризація ідей колективного суб’єкта (партії) такої свідомості, як нормативна підстава для матеріального існування перетворила не одне суспільство на театралізоване дійство, в існування за написаним в формі філософської теорії сценарієм. Люди перетворювалися на виконавців визначених умоглядним баченням буття ролей, а для усіх тих кому з певних причин роль не була функціонально визначеною залишалося бути об’єктом цілеспрямованих репресій (вони на сцені не мають права бути). Сценаристами і режисерами постановниками тоталітарного суспільства інтелігенція, як можливий носій самосвідомості, принципово розглядалася десидентствуючим елементом, що має бути під тотальним контролем диктатури примату об’єктивної необхідності існуючого. Можливість мислити інше буття марксизмом принципово розглядається як зрада наявної об’єктивно існуючої соціальності. Як наслідок творчий потенціал інтенціоналізованої свідомості в такому соціумі, як можливість визначати своїм існуванням поступ до іншого буття, розчиняється в наявній об’єктивності соціуму, матеріальній буттєвості соціальної повсякденності.

Треба зазначити, що як соціальна подія феноменологія виконує свою конкретно-історичну функцію в духовній культурі людства. Вона є такий спосіб філософствування, який кожного запрошує філософствувати самостійно, тому її подекуди адекватно витлумачують як відкриття думкою самої себе для себе (Ліотар Ж.-Ф.). Враховуючи, що розумом здебільшого вважають думку, яка контролює саму себе, тобто думку про думку, можна вести розмову про виникнення феноменології як учення про реальний розум. Іншими словами феноменологія – це рефлексія, один із способів буття філософії.

Для роз’яснення наведеного пропоную звернутися до розгляду феноменальної ситуації, яка для мене є визначальною подією в появі філософії науки та, зокрема, теорії наукового пізнання.

Наприклад, з виникненням масової інженерної діяльності, як визначеної відкритими науковцями знаннями започатковується проектування технічних рішень для досягнення утилітарно передбачуваних практичних результатів. Ця подія виявила проблему ірраціональності підстав синтезу здобутків різних наук. Так, при створенні машини можуть використовуватися здобутки математики, хімії, фізики, ергономіки, економіки, естетики, етики, тощо. Як результат реалізації наукової думки математика, фізика, хімія, естетика та тощо в технічному проекті (наприклад: автомобіль) з’єднуються на підставі (наприклад: зручність), яка не може однозначно охарактеризовуватися термінами “науковий розум”, “контролююча саму себе думка”. Очевидно, що неможливо визначити єдині раціональні засади поєднання в автомобілі принципів механіки, фізики, хімії, економіки, естетики, тощо.

Власне для думки, що контролює саму себе, така ситуація феноменально постає як усвідомлення власної межі, виявлення для самосвідомості своєї відсутності. Тому здатна до самосвідомості людина такий результат застосування власного розуму подекуди може сприйняти як підставу для активного звернення до аналізу думки, її засад, тобто філософії, а не для відмови від осмисленого існування шляхом пасивного споживання знання.

Зазначена позиція не відкидає, а враховує як проблему можливість перетворення існування думки на її небуття. Застосування знання про цей факт у якості принципу скеровує дослідника на систематичну демаркацію існування та неіснування думки.

Ознайомлений з сучасною філософською літературою читач мабуть вже почав підозрювати, що в даному випадку мова їде про досить відому в філософії проблему наукової раціональності. Однак, у запропонованому в даній монографії варіанті проблема наукової раціональності розглядається не когнітивно, як знання чи інформація про щось, а як принцип когітивного філософствування.

Як когітивна настанова в формі принципу філософствування дана проблема є систематичне визначення думкою меж осмисленого, буття і небуття думки. Тобто мова йде про думку, що скеровує себе усвідомленням проблеми раціональності, яка активно формує самовизначення в напрямку пошуку та створення засад власного самозбереження. Абстрагування від проблеми раціональності усвідомленої як принципу філософствування створює умови для неадекватного сприйняття змісту сучасної філософії. Цей зміст починають витлумачувати суб’єктивістськи, як філософію соліпсизму.

Можна погодитися із тим, що вибудовуючи свої запитання і відповіді згідно з вимогами логіки феноменологія спрямована на подолання самонедостатності логіки шляхом “Логосу, який виключає можливість недостовірного” [4. С.6.], самонедостатнього. Змістовно відбувається самотворення мови Логосу, яка становить важливу складову властивостей людини зайнятої пошуками істини. Така людина на думку Гуссерля, наприклад, є джерелом обгрунтованої достовірності умов науки і науковості.

Як постійне самостановлення самовизначень суб’єкта істинного міркування феноменологія виявляє свою принципову відмінність від картезіанства і кантіанства, що обгрунтовано визнаються найближчими до неї філософськими традиціями. Для картезіантва достовірність міркування визначається вродженими ідеями. Для кантіанства – апріорними умовами пізнання. Іншими словами, по відношенню до мислячого суб’єкта ці філософії пропонують зовнішні стосовно актуально здійснюваного мислення умови мислення, які виявляють присутність принципових меж когнітивних можливостей. Когітологія пропонує іншу філософію, що прагне подолання зовнішніх когнітивних меж думки творчою самодіяльністю мислячого суб’єкта, який визнає за можливу межу певної думки зміст, а не форму думки, трансцендентує одну думку по відношенню до іншої через акти духовної творчості. Смисли та значення конкретного одиничного акту виявлення незнання відкриваються людині в процесі феноменологічного переживання незнання, однак, у подальшому, активність людини стає змістовно, а не формально, визначеною цим незнанням.

Одночасно треба застерегти, що найбільш поширена помилка, яка зустрічається в теоріях пізнання полягає в тотожненні пізнання з мисленням. При цьому мислення моделюється як здатність зв’язувати уявлення таким чином, щоб наявність одних з необхідністю формувала інші. Таке ототожнення може бути виправдане в тому випадку, якщо досліджується роль мислення, логіки, як науки про нього, в процесі пізнання. Не викликає сумнівів, що таке дослідження для теорії пізнання дуже важливе, однак маємо враховувати: пізнання як специфічний вид існування не зводиться до однієї зі своїх складових – мислення.

Нетотожність пізнання і мислення найбільш очевидна в проблемі ідентифікації та демаркації наукового знання та пізнання. У наслідок аналізу норм та критеріїв науковості виникає обгрунтоване уявлення, що поняття науковості деконструюється. Науковість при намаганні визначення її однозначними критеріальними нормами виявляє принципову суперечність, яка полягає в тому, що завжди можна знайти обгрунтування доцільності збереження в межах наукового непідтвержених припущень, сумнівного, можливого, бажаного. Однак таке деконструктивне обгрунтування реалізується в тому випадку, якщо наука ототожнюється з теорією, однією з форм наукового знання. При такому ототожненні науковість починає визначатися як властивість, що характеризує інтелектуальні здобутки. А тому розуміння науковості починає здійснюватися як реалізація конвенціональних настанов, зміст яких регулюється спільнотою фахівців.

Прикладом може слугувати набільш детальне визначення характерних ознак науковості наведене в роботах В.В. Ільїна[5,6]. Ним визначено три групи критеріїв: формальна несуперечність, причино-наслідкова пов’язаність, можливість дослідної перевірки, раціональність, можливість відтворення, інтерсуб’єктивність. Як виявили дослідження проведені С.Поревим “більш уважний аналіз розкриває певні вади критеріїв як таких, що не забезпечують демаркацію наукового знання, містять підміну необхідного можливим та бажаним… . …критерії, що були визначені як “необхідні”, не забезпечують строгу ідентифікацію та демаркацію наукового знання…”[7. С.234].

Те саме ми знаходимо і в оновленій системі критеріїв науковості В.В.Ільїна [6. С.552], яка містить три групи: логічні, емпіричні, екстралогічні, неемпіричні. “Розвиток пізнання… підтвержує важливість й інших критеріїв та норм для розвитку науки, принципову незавершеність їх списку… Досягнення ідеалу строгості ідентифікації та демаркації наукового знання серед інших його типів виявляється по суті неможливим…”[7. С.235].

Одночасно, загальнозрозумілою точкою зору є визнання, що наукове пізнання не є довільним: воно здійснюється з дотриманням певних норм та критеріїв. При вирішенні даної проблеми варто звернути увагу на наступне питання. Що саме демонструє нам сам факт експлікації поняття “норми та критерії науковості” для визначення цих норм та критеріїв? З позиції когітивного підходу цим фактом демонструється можливість наукового знання та пізнання бути об’єктом рефлексії. Іншими словами, наукове знання є таке знання про яке можна щось знати, по відношенню до якого можна впроваджувати ті чи інші критерії. Рефлексивність як визначальна характеристика наукового знання виявляє наступну його властивість. Наукове знання може бути критеріально охарактеризоване тому, що воно має певний зміст, який можна перевіряти, досліджувати, оцінювати, осмислювати. Розуміння та розкриття цього змісту можливе тому, що наукові знання завжди виникають як відповіді здобуті (емпіричними, теоретичними) дослідженнями на усвідомлені, осмислені питання, проблеми, задачі. Відповідно смисл більшості критеріїв науковості починає зводитися не до формальної демаркації наукового і ненаукового, а до характеристик самого змісту здобутого наукою знання, який формалізовано обмежити ніколи не можна, оскільки ті-чи-інші знання дозволяють людями вирішувати такі проблеми, які на момет існування цих знань ще не усвідомлені. А те, що наукові знання цінуються своєю здатністю інноваціно вирішувати різні реальні проблеми вважається банальною істиною.

Відповідно до вказаного в межах когітивізму критерієм науковості знання є його здатність бути критеріально визначеним, а тому зрозумілим, відтворюваним, перевіреним, тощо. Усі інші крититерії постають як розкриття змісту, рівня, форм цього розуміння. Запровадження можливості застосування критеріїв в якості критерія принципово знімає усвідомлену в межах методологічних досліджень науки проблему безперервного регресу критеріїв, оскільки можливість не потребує критерія. За такого тлумачення до наукового знання починать відноситися такі знання, які можуть описувати не природні, а теоретико-абстрактні існування (наприклад, знання про числа). Наукове знання в межах когітології є таке знання, яке може удосконалюватися, уточнюватися, ставати джерелом нових систем знання в наслідок фальсифікації, перевірок, тощо. Іншими словами, на відміну від інших різновидів знання наукове знання є “живе” еволюціонуюче знання.

Посилання другого розділу.

1. Меркулов И.П. Когнитивные способности. –М.,2005.

2. Чуйко В.Л. Рефлексія основоположень методологій філософії науки: Монографія. –К.,2000.

2. Симонов П.В. Эмоциональный мозг. –М., 1981.

3. Ліотар Ж.-Ф. Феноменологія. –СПб.,2001.

5. Ильин В.В. Критерии научности знания. –М., 1989.

6. Ильин В.В. Философия. В 2-х т. –Т.1. –Ростов на Д.,2006.

7. Порев С. Науковість знання в контексті філософії можливого // SENTENTIAE Наукові праці Спілки дослідників модерної філософії (Паскалівського товариства). Спецвипуск 31 – 2007. Випадковість в сучасному світі: діалог науки, релігій, культур. –Вінниця, 2007. С.232-240.

3. ЗАГАЛЬНА ТА СПЕЦІАЛЬНА ТЕОРІЯ ПІЗНАННЯ.

3.1.Думка як предмет думки.

3.2.Стандартна модель наукового пізнання.

3.3. Самовизначення суб’єкта теорії наукового пізнання.

3.1.Думка як предмет думки.

Сьогодні значне коло проблем суспільного буття пов’язують з існуванням науки, відповідно остання розглядається в якості об’єкта досліджень багатьох сучасних філософів, які застосовують різноманітні підходи. Вирізнення наявних дослідницьких підходів виявляє розгляд науки настільки різноплановий, що виникає думка ніби неможливо сформувати цілісне відношення до неї. Про поширеність такої думки свідчить систематично здійснюване нав’язування новітнього скептицизму щодо можливості філософів обгрунтовано визначити своє позитивне відношення до феномену буття науки.

Стосовно зазначеного можуть бути висунуті різні аргументи, серед яких найбільш вагомими є праксеологічні ідеї критиків “філософії зцентрованої гносеологією” (наприклад див.: Р.Рорті “Філософія і світчадо природи”).

Одночасно не виникає сумніву, що філософія, яка виникла як історична перша форма теоретичного міркування, залишається актуально здійснюваним видом цілеспрямованого уявлення і до сьогодення, оскільки являє собою діяльність людини по змістовному студіюванню самої здатності людини змальовувати та зв’язувати між собою в думках різне. Власне тому критика філософії зцентрованої гносеологією також є філософією. При цьому маємо визнати, що не дозвілля та довільна зацікавленість, а проблеми, які постали перед людиною і суспільством змістовно визначають буття філософії. Така позиція спирається на відому думку Гегеля, яка визначала, що саме загострення суперечностей між людиною та оточуючою дійсністю є головне джерело потреби в філософському осмисленні дійсності [1, с.84-104].

Подолання цього скептицизму можливе і воно має здійснюватися на основі гносеології, оскільки саме на її засадах ми отримуємо відповідність свідомо застосовуваних суб’єктом методів, предмета та об’єкта дослідження. Доти доки наука постає як феномен пізнавальної діяльності теорія пізнання має визнаватися адекватним засобом її осмислення.

Узагальненою відповіддю на скептицизм щодо можливостей гносеології розібратися зі своїми проблемами є наступні зауваження.

Будь-яка прагматично визначена орієнтація має своїм предметом способи діяльності з речами, а не самі “речі”. Відповідно речі постають для такої свідомості лише як об’єкт прикладання вольового зусилля. Тим самим предметність речей виявляє себе лише як корисна, чи як шкідлива, чи як нейтральна. Воля та намір є вищим універсальним принципом міркувань зцентрованих прагматикою. Теоретичного інтересу до речей, як вони існують не виникає. Тотальний антропоморфізм праксеологічного відношення до об’єкта перетворює останній лише на результат або знаряддя волевиявлення, намірів, бажань, гри суб’єктивності. А тому прагматик є такий суб’єкт пізнання, який зазираючи в “обличчя” об’єктивної дійсності не споглядає там нічого, окрім власного відображення. Іллюзія світчада виникає з тієї причини, що людина яка дивиться в нього, цікавиться не його властивостями, а відображенням, яке завдяки цим властивостям споглядаються. Саме на цій підставі подекуди можуть виникати тези про “пролетарську науку” і “непролетарську науку”, які спираються на славнозвісний марксистський “принцип партійності”, що безпосередньо пов’язується з “принципом практики” та “принципом об’єктивності”. Тому “Тайною, що приховується “за” явленням природи, тут завжди залишаються наміри, плани, воля і спрямоване нею усвідомлене діяння, точніше, “техніка” цього діяння, яке треба лише повторювати, щоб отримати бажані наслідки” [2, c.334.].

Людина яка дивиться у світчадо починає цікавиться його об’єктивними властивостями, за допомогою яких вона бачить те що споглядаються, в тому випадку якщо усвідомлює потребу змінити зображення. Тим самим людина подекуди може зробити світчадо предметом активного свідомого впливу суб’єкта, зосереджуючи увагу на об’єктивних властивостях речей, якщо відноситься до них як до засобу зміни “себе” визнаючи залежність від цих властивостей свого волевиявлення. Наприклад, змінюючи кривизну дзеркальної поверхні світчада люди отримують різноманітні “викривлені” відбиття, добре відомі нам у вигляді “кімнати сміху”.

Критичне усвідомлення відношення волі та свідомості до дійсності незалежної від них є наріжний камінь гносеологічної проблематики, яка вибудовується в формі систематичного розрізнення та протиставлення уявлень про властивості незалежної від волі реальності уявленням про залежну. За допомогою філософії людина навчається критично, ніби відсторонено, спостерігати свою власну здатність створювати образи реальності, процеси усвідомлення фактів, стосовно яких виникають суперечності. Іншими словами, уявлення та поняття на які спирається думка стають предметом спеціального дослідження. Тим самим, мислення стає свідомо здійснюваною подією, в якій під контроль людини підпадають виявлені думкою форми самої думки.

Відповідь на питання, що саме визначає процес зв’язування уявлень таким чином, щоб наявність одних з необхідністю викликало інші, набуває фундаментального значення. В сучасній Україні, враховуючи поширеність праксеологічних ідей (достатньо подивитися на підручники з філософії, які вийшли за останні п’ять років з 2000 до 2005, щоб переконатися в цьому), відповідь на зазначене питання треба пов’язувати з обгрунтуванням неприйнятності думки, що практичний досвід забезпечує цей зв’язок.

Незалежно від того, на основі чого було сформовано те чи інше уявлення, досвідом чи мисленням, уявлення використовуються в практичній діяльності як синкретичні утворення (цілістний образ, чуттєвий комплекс). Синкретизм уявлень в практичній діяльності забезпечує безпосередність зв’язку уявлень з навиковими формами дій живого організму. Характерним прикладом слугують дії спортсменів у колективних видах спорту (футбол, баскетбол тощо). Видатні спортсмени володіють технікою дій яка дозволяє тілу здійснювати потрібні дії без контролю їх свідомістю, без їх актуального осмислення, слідкуючи та контролюючи ситуацію на спортивному майданчику, а не себе. Цю здатність спортсменів адекватним чином іменують “професіоналізмом”, “професійним баченням поля”. Іншими словами, уявленнями визначають спрямованість практичних дій тіла, а не навпаки.

Оскільки формування та визначення зв’язку між уявленнями не може визначатися практичною діяльністю, цілком доречною буде версія про існування впливу уявлення на уявлення.

Як форма існування відокремлення уявлень від практичної діяльності може здійснюватися за допомогою спеціалізованої діяльності, зміст якої полягає в актуалізації уявлень, а не зв’язку тіла організму з речами оточуючої дійсності. Така діяльність також здійснюється тілом, але зміст її полягає не в тілесності. Буття мовлення покликане актуалізовувати образи за допомогою використання пам’яті. Оскільки акт мовлення як практична дія людини також визначається уявленням виникає феномен зв’язку уявлень: уявлення зв’язане з мовою існує як засада для формування іншого уявлення; уявлення, яке заставляє діяти тіло заради формування уявлення.

Зазначене дозволяє висловити пропозицію ототожнити поняття соціально-історична практика з поняттям практика мовлення. Однак, розуміючи обгрунтовані заперечення цієї пропозиції з позицій різних філософських підходів, маю відмовитися від неї. Одночасно треба зазначити, що виникає й інша спокуса: ототожнити практику мовлення з герменевтичним детермінізмом. Цю останню пропозицію також треба відхилити, оскільки уявлення формуються не тільки для здійснення мовлення. Факти свідчать, що реальна життєдіяльність людини часто-густо має характер цілеспрямованої діяльності по перетворенню речовин та енергій природної дійсності, а не мовлення.

Теоретичні міркування, за допомогою актів філософського споглядання понять як відмінного від себе існування, перетворюють себе на предмет інтелектуального самоспоглядання. В цьому спогляданні думки, як предмета уяви, визначаються специфічні властивості та закономірності самої думки, що в разі потреби можуть бути змінені та перероблені. Серед таких невід’ємних властивостей думки як предмета умоспоглядання маємо відзначити їх самототожність, відповідність самих собі, що здебільшого досягається шляхом цілеспрямованої формалізації.

Уявлення стають засобом зміни уявлень. У випадку виявлення в міркуваннях суперечностей за допомогою предметного відношення до думки ми не вбачаємо в запереченнях між думками трагедії та інтелектуального самознищення, оскільки в філософському споглядання ці суперечності постають як відмінне від нас існування, в якому руйнується відокремлений від суб’єкта дослідження предмет дослідження. Здатність людини відноситися до форм власної діяльності як до відмінного від себе існування принципово вирізняє її від тваринного способу буття. Тварина єдина з формами вланої життєдіяльності, а людина їх собі протиставляє, подекуди маючи одні бажає інших, навіть здатна відчувати ненависть до себе, спрямовувати свої зусилля та дії на зміну своїх власних дій. Тому в ряді випадків, коли здається, що людина заперечує сама себе насправді самозаперечення немає, оскільки присутня рефлексивна подвоєність, в якій предметом однієї діяльності чи думки людини є інша людська діяльність чи думка.

Також маємо заначити, що філософська теорія як спосіб уяви можлива лише в тому випадку коли людина відокремлює не тільки себе від предмета свого споглядання, а й своє Я від своєї власної спроможності змінювати цей предмет. При здійсненні такого абстрагування розумова діяльність людини постає для людини як дещо, що може бути реалізоване лише в майбутньому. А ця обставина свідчить, що уявне відокремлення власного Я від своєї власної здатності змінювати відмінний від цього Я предмет потребує перетворення цієї здатності спрямовано діяти на певний предмет на предмет дій та впливу діючого Я.

Таким чином в теоретичній уяві філософа відокремлено має розглядатися думка як предмет думки, думка як засіб думки, думка як форма зміни думки.

Визначаючи відношення до наукового пізнання як до предмету гносеології треба зазначити, що до основоположного принципу філософської теорії наукового пізнання є визнання існування невідомого. Протилежними видами фiлософiї є вчення, що тяжiють до описiв Унiверсуму через визнання наявності єдиної першопричини усiх процесiв та подiй. Однак вiдрефлексованi переконання про на­­­яв­нiсть єдиної субстанцiї вимагають доведення, що вона (субс­­­танцiя) вже вiдома, вже визначенi та описанi її iстотнi влас­­­тивостi. За iнших уявлень неможливо в межах науки вести розмову про єдину субс­­­танцiю взагалi [3, с.119-127].

Мовчазне (невiдрефлексоване) прийняття положення, що вже визна­­­ченi та описанi властивостi субстанцiї, як принцип міркувань вимагає вибудовувати уявлення у свідомості таким чином, щоб iснуюче у ми­­­­нулому, сучасному чи майбутньому тлумачили як “продукт” (само­руху, саморозвитку, самореалiзацiї) однiєї єдиної субстанцiї (наприк­лад: чи природи, чи духу, чи матерiї). При цьому редукцiя полягає у тому, щоб буття витлумачити як модифiкацiю, трансформацiю та метаморфозу об­­­раної субстанцiї, її “першоначала”. Безпосередня реалiзацiя да­­­ного принципу вiдбувається через процедуру пiдведення явищ пiд наперед означенi всезагальнi властивостi першоначала. От­­­же, у ви­глядi останнього, ми маємо фiлософiю ототожнення субс­­­танцiї та форм iснування.

Але таке ототожнення не орiєнтує на примноження вже набутого знання про iснуюче, що суперечить поняттю «організоване пізнання нового», яким специфікують буття науковості. Фактично, розповідь про дійсність, яку пропонує нам така фiло­­­софiя принципово не може бути об’єктом наукового пізнання, оскільки у ній відкриття нового знання немож­­­ливе, бо “усе є одне й те саме” (чи дух — чи матерiя). Звiдси на­­­ро­джується антирефлексивне бажання шукати “тисяча + ще одну” де­­­монстрацiю властивостей єдиної субстанції. Вiдповiдно не iснує проблеми з’ясу­­­вання взаємозв’язку рiзних форм iснування, бо рiзноманiсть це лише “позiрнiсть”.

Науковий рацiоналiзм, на вiдмiну вiд зазначеного типу фiлософс­­­твування, визнає за можливе начало наукових мiркувань озна­­­чення основоположних характеристик самого себе, своєї думки, самосвідомість як пiдставу для наступних взаємопов’язаних думок. Саме такий взаємозв’язок між думками, що визначається самосвідомістю логіки і називають необхідністю логічного слідування, аподектичністю. Таким чином теорії наукового пізнання філософія має визначати об’єктивну дiйснiсть (дійсність незалежну від свідомості) за таку реальність, яка у чомусь обов’язково невiдома (“знаю, що незнаю”), яку ще потрiбно пiзнати. Iнакше наука втрачає сенс свого iснування. Отже теорія наукового пізнання в якостi власної онтологiї має “свiт” наявного знання, а не чутт­­­єво наочну реальнiсть. Тому по вiдношенню до вже здобутого в про­­­цесi пiзнання така рефлексiя стає методологiчною засадою визнання наявностi чогось невiдомого людинi, що є джерелом сумнiву, щодо можливостi позбутися незнання перенесенням на сферу невiдомого вже вiдомого.