3.Правові аспекти укладання зовнішньоторгових угод.

Питання визначення права, компетентного регулювати зовнішньоторговельні договори, набувають сьогодні дедалі більшої ваги, за умов стрімкого розвитку міжнародних економічних відносин, зростання обсягів зовнішньої торгівлі, інтенсифікації міжнародної науково-технічної кооперації тощо. Збільшення кількості зовнішньоекономічних контрактів, що укладаються приватними особами, які належать до різних держав, диверсифікація зовнішньоторговельних стосунків – все це зумовлює увагу юристів-практиків до проблем пошуку належного закону, що підлягає застосуванню до вказаних правовідносин з іноземним елементом. Вказані питання, звичайно, є актуальними й для української науки міжнародного приватного права та законодавства України у цій галузі. Відомо, що при виникненні протиріч або спорів зі вказаних договорів або у зв’язку з ними чи не в першу чергу виникає питання про те, правом якої країни належить керуватися при розв’язанні таких суперечок. З цього приводу справедливо зазначалося, що в умовах міжнародного цивільного й торговельного обігу колізійне питання неодмінно ставиться у будь-яких правовідносинах з іноземним елементом, оскільки в даній галузі не досягнута уніфікованість законів різних країн (Лунц Л.А. Курс международного частного права. Общая часть. – М., 1963. – С. 29) Однією з тенденцій сучасного міжнародного комерційного обігу є застосування до відповідних відносин контрагентів з різних держав уніфікованого матеріального права. Проте подібні акти, що зазвичай укладаються у формі міжнародних угод на рівні регіональних економічних та/або політичних об’єднань (ЄС, Бенілюкс, СНД тощо), мають багато прогалин і не в змозі регулювати всі аспекти зовнішньоторговельних стосунків. Нерідко, особливо у практиці міжнародних комерційних арбітражних судів, вдаються до застосування норм так званих lex mercatoria – комплексу принципів, норм та звичаїв, які склалися в ході розвитку міжнародної торгівлі і набули характеру загальновизнаних правил. До більш-менш визначених та сформованих положень lex mercatoria можна віднести відомі Принципи Інституту з уніфікації міжнародного приватного права (УНІДРУА), документи, розроблені на підставі аналізу існуючої практики Міжнародною торговельною палатою (ІНКОТЕРМС, уніфіковані правила щодо акредитивів та інкасо) тощо. Застосування подібних правил навіть інколи заохочується актами національного законодавства. (Наприклад, Указ Президента України “Про застосування міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів” від 4 жовтня 1994 р. № 567/94 зобов’язав суб’єктів підприємницької діяльності застосовувати правила ІНКОТЕРМС при укладенні зовнішньоекономічних угод). Декому застосування lex mercatoria здається найпростішим способом регулювання міжнародних торговельних відносин. Проте щодо широкого застосування lex mercatoria, в сучасному правовому регулюванні, особливо в Україні, навряд чи можна бути оптимістичними. По-перше, таке застосування можливе лише за умови прямої вказівки на це у зовнішньоторговельному договорі, або як останній захід (last resort) – при відсутності вибору права сторонами та неможливості відшукання належної колізійної норми. По-друге, загальновизнані принципи міжнародної торгівлі, як уявляється, застосовуються здебільшого міжнародними третейськими судами, а не національними судами. Нарешті, сама по собі концепція lex mercatoria, доволі неоднозначна, лише останнім часом стала предметом грунтовних вітчизняних наукових досліджень (див. Мережко А.А. Lex mercatoria: теория и практика транснационального торгового права. – К.: Таксон, 1999. – 415 с.; Мережко А.А. Транснациональное торговое право (lex mercatoria). – К.: Таксон, 2002. – 464 с.), а практику звернення українських суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності до цих правил багатою назвати не можна. Таким чином, у випадку відсутності єдиного матеріального регулювання зовнішньоекономічних стосунків постає питання регулювання колізійного, тобто розмежування компетенції правопорядків різних держав, які претендують на застосовуваність до відповідних приватноправових відносин, ускладнених іноземним елементом – регулювання, що здійснюється за допомогою колізійних норм. Загальновизнано що, структурно колізійна норма складається з об’єму (який визначає сферу регульованих нею правовідносин) та прив’язки (яка вказує на застосовуване право). На початку дослідження колізійних питань зовнішньоторговельних відносин слід, в першу чергу, визначитись саме з об’ємом колізійних норм, що потраплять у рамки аналізу, тобто визначити сферу дослідження. В багатьох випадках, говорячи про зовнішньоторговельні договори, мають на увазі, в першу чергу, договори купівлі-продажу, що укладаються суб’єктами господарської діяльності, хоча б один з яких є іноземним громадянином або іноземною юридичною особою. Договори міжнародної купівлі-продажу товарів є найбільш поширеним видом зовнішньоторговельних угод, на яку зазвичай посилаються дослідники колізійних питань зобов’язального права, проте саме поняття “зовнішньоторговельний договір (угода)” зазвичай має більш широке значення. Доктрина також відносить сюди договори підряду, комісії (Богуславский М.М. Международное частное право. – М., 1994. – С. 200), та інші договори, що укладаються між організаціями і фірмами різних держав. Що стосується договорів споживання, тобто договорів щодо придбання товарів та одержання послуг особою не для цілей господарської (підприємницької) діяльності, а також трудових договорів, вони мають специфічний предмет і потребують особливого колізійного регулювання, тому мають розглядатися окремо від зовнішньоторговельних договорів. Українське законодавство, не дає визначення терміну “зовнішньоторговельний договір”, але в ньому є визначення більш широкого поняття – “зовнішньоекономічний договір (контракт)” – ст. 1 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 р. (далі – Закон про ЗЕД), що детермінується як матеріально оформлена угода двох або більше суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов’язків у зовнішньоекономічній діяльності. В свою чергу, зовнішньоекономічна діяльність визначається законом як діяльність суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами. Зрозуміло, такі нечіткі формулювання дають можливість тлумачити зміст поняття “зовнішньоекономічний договір” дуже широко. Разом з цим, однак, зазначається, що у практиці розгляду спорів, пов’язаних із зовнішньоекономічною діяльністю, зокрема Міжнародним комерційним арбітражним судом при ТПП України переважна кількість спорів припадає саме на договори міжнародної купівлі-продажу товарів ( Международный коммерческий арбитраж в Украине: законодательство и практика / Под общей ред. И.Г. Побирченко. – К., 2000. – С. 23). За загальним правилом, право, яке підлягає застосуванню до зовнішньоторговельних угод, стосується таких питань, як дійсність договору; його тлумачення; права та обов’язки сторін; виконання договору, наслідки його невиконання або неналежного виконання; припинення договору та наслідки його недійсності. Осторонь залишимо специфічні питання форми та дійсності зовнішньоторговельних угод, які мають окремий статут, окрему теоретичну базу та окреме законодавче (в тому числі колізійне) регулювання. У цій статті буде проведено огляд основних теоретичних та практичних підходів до вирішення колізій у зовнішньоторговельних правовідносинах, а також окреслення загальних тенденцій розвитку законодавства України у цій сфері. У процесі розвитку як науки міжнародного приватного права, так, згодом, і законодавства в цій галузі, пропонувалося багато різних шляхів вирішення колізійних питань у цій сфері. Так, глосатор Алдрік (ХІІ ст. ), який має послідовників і в сучасній (особливо американській) доктрині (див., напр. Lipstein K. Principles of the Conflict of Laws, National and International. – The Hague/Boston/London, 1981. – P. 39), говорив про застосування права, яке суддя “вважає кращим і кориснішим”. Пізніше постглосаторами був виведений принцип застосування закону місця укладення договору (lex loci contractus), який покладено в основу багатьох сучасних колізійних норм, що стосуються договірних зобов’язань. Ще пізніше для договорів купівлі-продажу були сформульовані принципи застосування закону країни продавця (lex venditoris) та закону місця виконання зобов’язань за договором (lex loci solutionis). Проте в ході розвитку транскордонних економічних стосунків ставало дедалі складніше визначити місце, до якого зовнішньоекономічний договір “прив’язаний”. Практика застосування усталених, жорстких формул прикріплення породила відому проблему кваліфікації поняття “місце укладення договору” в різних правових системах. Розбіжності виникли у питанні визначення національності юридичних осіб, що беруть участь у міжнародній торгівлі, що ускладнює встановлення місцезнаходження продавця. В умовах міжнародного поділу праці та спеціалізації стає дедалі важче визначати місце виконання зобов’язань. Ці та інші проблеми зумовили необхідність пошуку більш гнучких принципів колізійного регулювання зовнішньоторговельних відносин. Одним з найбільш вдалих рішень у цій ситуації стало “перетворення нужди на доброчесність” – у законодавстві більшості країн набув поширення принцип, згідно з яким зовнішньоторговельний договір регулюється правом, обраним сторонами.