14. Розробка ризик-стратегії з метою зниження вірогідності реалізації ризику і мінімізації можливих негативних наслідків
Завдання якісної оцінки ризику – визначати можливі види ризику, оцінити ступінь їхньої небезпеки і виділити чинники. Кількісна оцінка ризику полягає в наданні ризику числового значення.
Основним питанням теорії і практики безпеки життєдіяльності є питання підвищення рівня безпеки. Порядок пріоритетів при розробці будь-якого проекту потребує, щоб вже на перших стадіях розробки продукту або системи у відповідний проект, наскільки це можливо, були включені елементи, що виключають небезпеку.
15. Вибір методів (відмова від ризиків, зниження, передача і ухвалення) та інструментів управління виявленим ризиком
Управління ризиком – це продовження оцінки ризику, спираючись на що приймається рішення про найкращий із можливих способів його зменшення. Спочатку термін «управління ризиком» використовувався для розподілу політичних, соціальних та економічних оцінок процесу прийняття рішення та його обґрунтування.
Основна мета управління ризиком полягає у визначенні шляхів (заходів) зменшення ризику за певних обмежень ресурсами і часом.
Процедура управління ризиком, як і його оцінка, складається із чотирьох елементів або етапів.
Перший із них пов’язаний з характеристикою ризику. Якщо по завершенню фази оцінки ризику встановлюється ступінь небезпеки (шкоди) за певних умов, то на початку процедури управління ризиком проводиться порівняльна характеристика ризиків з метою встановлення пріоритетів. Порівняння ризиків і встановлення «ризикових» пріоритетів означає їх ранжування, визначення їх ієрархії.
Другий етап – визначення допустимості ризику. Ризик порівнюється з рядом «ризикових» соціально-економічних і екологічних факторів.
Третій етап – процес порівняння спирається на метод «витрати – вигоди». У порівнянні «не ризикових» факторів з «ризиковими» виявляється суть процесу управління ризиком. Можливі три варіанти рішень, що приймаються:
ризик допустимий повністю;
ризик допустимий частково;
ризик повністю недопустимий.
У двох останніх випадках необхідно встановити пропорції контролю, що входить у задачу третього етапу процедури управління ризиком. Визначення пропорцій контролю полягає у виборі одного з типових заходів, що сприяють зменшенню (у першому і другому випадках) чи усуненню (у третьому випадку) ризику. Такі заходи включають:
використання попереджувальних маркувань;
обмеження кола користувачів;
обмеження галузі використання, наприклад територією (полігони, стенди та ін.);
повна заборона використання технологічних процесів за участю людини.
Наступний етап – прийняття регулюючого рішення – визначення нормативних актів (законів, постанов, інструкцій) та їхніх положень відповідно до реалізації того типового заходу, який було встановлено на попередній стадії. Даний елемент одночасно об'єднує всі стадії управління ризиком, а також стадії оцінки ризику до єдиного процесу ухвалення рішення, до єдиної концепції ризику.
Заключним етапом управління ризиком є контроль і коригування результатів реалізації обраної стратегії з урахуванням отриманої інформації. Контроль полягає в одержанні від менеджерів інформації про збитки, що відбулися, та вжиті заходи щодо їх мінімізації. Він може відбиватися у виявленні нових обставин, які змінюють рівень ризику, спостереженні за ефективністю роботи систем забезпечення безпеки тощо.
Розв'язання двох основних проблем управління ризиками, тобто визначення і розмежування ризиків, з одного боку, і їх розподілу – з іншого, у принципі залежить від культурних та етичних передумов, що склалися на підприємствах або в рамках більшої системи.
Рис. 5. Загальна схема процесу управління ризиком
У першому випадку мова йде про те, щоб уникнути можливих позасистемних наслідків, а отже, і відповідальності за ризики, у другому ̶ про справедливий розподіл ризиків. За можливості повне охоплення ризиків та їхнє віднесення на рахунок окремих осіб або організацій необхідні як з економічних, так i з етичних розумінь. Однак будь-яка форма розподілу ризиків із залученням постраждалих індивідів, держави або підприємств не позбавлена специфічних помилок і тому в принципі є незадовільною.
Удосконалення процедури управління ризиком можливе за умови підсилення значення підприємства як вихідної інстанції, що створює систему оцінок і розподілу ризиків та використовує її у своїй діяльності. Саме воно має інформацію щодо якості такої системи та економічну вигоду від її експлуатації.
Отже, в інформаційному суспільстві проблема розподілу ризиків повинна стати об'єктом широкої дискусії, її неможливо раціонально розв'язати без наявності прямої, превентивної відповідальності підприємства, для чого необхідні правові рамкові умови.
Така правова конструкція повинна:
орієнтуватися на підприємство, брати до уваги соціальну й етичну відповідальність підприємства, стимулюючи його поводження так, щоб воно прагнуло до підвищення рівня загального добробуту;
складати частину діючої економічної системи, щоб мати можливість використовувати економічно прийнятні санкції й інститути.
Розглянемо можливий підхід до розв’язання конфлікту, що виникає між державою і населенням у районах розміщення полігонів для випробувань ядерних зарядів. Для розв’язання конфлікту логічно використовувати наступні положення і схему дій.
Ядерна зброя є державною власністю. Оборонна достатність забезпечує суверенітет, незалежність, політичний, моральний і економічний стан, що формують сучасну якість життя суспільства. Збереження ядерної зброї потребує проведення хоча б мінімального об’єму випробувань, наприклад, для забезпечення її безпеки у мирний час, що означає збереження випробувальних полігонів. Перенесення випробувальних полігонів в інші місця призводить до омертвіння затрачених коштів, потребує нових коштів на організацію нових полігонів і принципово не вирішує задачу, а переміщує її в інше місце і інший час.
Персонал і населення в місцях розміщення полігонів наражається на певний техногенний ризик, що впливає на якість їх життя. Для забезпечення відповідної якості життя персоналу і населення в районі розміщення полігонів необхідно провести аналіз техногенного ризику, оцінку його рівня і відповідну роботу з управління ризиком, включаючи визначення груп, що ризикують, а також характеру і розмірів компенсації за ризик для забезпечення гідної якості життя.
Питання техногенного ризику, якій пов’язаний з функціонуванням полігонів, і заходи забезпечення якості життя тих, хто ризикує, мають бути обговорені і узгоджені спеціалістами, представниками екологічних рухів та тими, хто ризикує. Вони мають бути закріплені у державних нормативних актах, нагляд за додержанням яких мають проводити органи державного нагляду і надавати наочну інформацію населенню зони, що перебуває під наглядом і засобами масової інформації.
Ціна ризику має виплачуватися тим, хто ризикує у вигляді компенсації за ризик. Характер «виплат» може бути різним для різних категорій тих, хто ризикує. Наприклад: для населення зони спостереження – у вигляді обов’язкового безкоштовного державного страхування, значних внесків в охорону здоров’я та соціально-побутові умови району проживання, пільгового забезпечення продукцією об’єкта.
Як показав розвиток подій, що пов’язані із значними аваріями, які відбулись за останні роки, особливо з аварією на Чорнобильській АЕС, суспільство виявилось не готовим до зустрічі з техногенними небезпеками, а відповідне державне регулювання було відсутнє.
Стан із забезпеченням безпеки погіршується практично повною відсутністю правової основи для вирішення комплексу проблем із підтримки технічної безпеки виробництв і об’єктів, захисту населення, персоналу, навколишнього середовища від можливого впливу потенційно небезпечних виробництв. Підвищення безпеки, тобто зниження рівня ризику смертності, завжди було одним із провідних мотивів діяльності людей.
Таким чином, забезпечення бажаного ідеалу про абсолютну безпеку не є реальним, на кожний історичний період розвитку технічних систем необхідно визначати оптимальне співвідношення між ризиком та реальними технічними та економічними можливостями держави, що має надзвичайно важливе значення для забезпечення безпеки життєдіяльності людини взагалі.