2. Спокуса дирижизму

У дирижистських економічних системах держава безпосередньо впливає на

економічний процес. Це може відбуватися по-різному:

— встановлення державних цін замість ринкових;

— розподілення квот на сировину чи імпорт;

— встановлення розмірів заробітної плати;

— концесії на якусь продукцію;

— дозвіл на відкриття підприємства.

Всі ці дирижистські заходи створюють перешкоди для вільної конкуренції, сприяють тим, хто користується державними субсидіями. Оскільки в цьому випадку ризикова29 конкуренція неможлива, ті, хто користуються системою дирижизму, без особливих економічних зусиль можуть розраховувати на легкий прибуток. Подібна система є бар'єром для економічного зростання, але разом з тим є значною спокусою для багатьох підприємців. Тільки цим можна пояснити те, що перш за все в країнах, що розвиваються, так звані підприємці, які ніякого права не мають так називатися, сприймають державний дирижизм як данину. Це означає, що створення структур в дусі ринкової економіки — перш за все політичне завдання. Перспективно мислячі, розумні і відповідальні підприємці підтримують такі політичні зусилля, які стали реальністю в багатьох країнах Європи після закінчєння останньої світової війни.

3. Тіньова економіка

Майже у всіх країнах в тій чи іншій мірі існує так звана тіньова економіка, яку ще називають чорним ринком. Мова йде про економічну діяльність, яка діє в країні поза рамками законности Причиною цього майже завжди є нерозумно високі податки, які замість того, щоб сприяти пряватній ініціативі, відвєрто подавляють її. Між іншим і забюрократизована регламентация здатна задушити приватну ініціативу, яка потім шукає вихід в тіньовїй економіці. Ще більше це стосується меркантилістсько-дирижистськи організованих економіч'них структур. Існування тіньової економіки підтверджує існування невикористаного офіційною економікою значного потенціалу творчої підприємницької ініціативи. Цікавий приклад тіньової економіки дає Перу. Ернавдо де Сото описав цє явище у відомій в Латинській Америці книзі "Інший світ". Ця неформальна економіка є стихійна і творча реакція народу на нездатність меркантилістсько-дирижистськи організовану державну економинчу політику. Нормальний громадянин з невисокими прибутками невзмозі сплатити легальну

бюрократичну операцію, пов'язану з дозволом на відкряття навіть малесенького підприємства. В одному такому випадку в 1983 році на отримання дозволу знадобилося 289 днів, а пов'язані з цим витрати склали 32 мінімальні зарплати. Ще більше дорогою справою виявялась легальна купівля будинку. Щоб отримати від держави землю, на якій кілька незаможних сімей збиралися побудувати собі квартири, для проходження всіх міністерських і комунальних інстанцій потрібно було майже

сім років. Навіть на відкриття звичайного вуличного кіоску, борячись з бюрократами, часто доводиться витратити більше місяця. У своїй книзі де Сото показує, що до моменту проведения дослідження (1983. р.) ринкове господарство в Перу фактично не існувало. Тільки нелегальна самодопомога

населения за допомогою черного ринку забезпечувала паростки ринкового господарства, Де Сото називає офіційну економіку "меркантілізмом", підкреслюючи, що для держави важливіше перерозподіляти національне багатство на користь привілейованої "еліти", тісно зв'язаної з державою, ніж створювати нове багатство. Одним словом — цей принцип проголошує: однобічний розподіл замість зростання. Щоденно з'являється майже 70 нових регламентации. Кількість економічних законів і розпораджень сягає понад півмільйона, з яких лише один відсоток прийнятий парламентом, а інші — виконавчими органами. 30 Чорний ринок — це відповідь мае на існування малоефективної і несправедливої системи. Люди починакзть плювати на законність. Вони йдуть на вулицю і торгують всім, чим хочуть. Відкривають магазини, будують будинки на вільних дїлянках. Де Сото далекий вїд того, щоб ідеалізувати неформальний ринок. Скоріше навпаки.

Він показує слабини і небезпеку такої нелегальної економіки, яка відмовляється від планування. в ім'я майбутнього і якій не вистачає правового захисту. Ця ситуація склалася після 1940 року, коли сільське населения посунуло в міста не знаходячи там ні житла, ні роботи. Якшо в 1940 році в Лімі проживало 9 відсотків перуанського населения, то в 1981 році — вже 26 відсотків. Незабаром тим, хто переселився в столицю, стало зрозумілим, що все їx життя — торгівля, виробництво, транспорт, споживання — мало шанс бути рєалізованим тільки обстановці беззаконня, якe, правда, не носило криминального характеру. Це був акт

взаємодопомоги в і'мя досягнення легальної мети: житлове будівництво, послуги і налагодження бізнесу. Перу стала країною, в якій 48 відсотків екокомічно активного населения і 61 відсоток всього робочого часу в неформальній сфері чорного ринку стали виробляти 39 відсотків валового соціального продукту. У своему детальному дослідженні де Сото показує виникнекня і функціонування неформального ринку будівництва, неформальної торгівлі і неформальної транспортної снстеми. Неформальні селища Ліми у 1982 році складали 42 відсотки всього житлового фонду.

Вуличні крамарі також грали помітну роль з економічкому житті, У 1986 році в Лімі було 91455 торговців, більіяість з яких займалася цим бізнесом нелегально. У транспортній сфері столиці в 1984 році 91 відсоток всіх транспортних засобів використо-вувався знову ж таки нелегально.

Можете запитати, а яким чином це зв'язано з нашею темою "підприємець"? Акції самодопомоги населсння притиснутого тяжким бюрократичним пресом, показують наскільки великий резерв творчих сил людей. Приклад Перу свідчить про те, що для

розвитку ефективної економічної активности потрібні були мужність, готовність ризикувати, ініціатива і вигадка. Тут виявились задіяними саме підприємнщькі сили. Втім, така нелегальна надзвичайна система господарювання не є ідеальною і бажаною, її продуктивность і здатнїсть використовувати досягнення технічного прогресу нижчі, ніж вони могли бути в нормальних легальних умовах. Важливою причиною цього є відсутність загальної гарантії додержання законности як ознаки нормальної стабільної державності і передумови стійко функціонуючого рикнкового господарства. Перу — аж ніяк не приклад для наслідуеання. I все ж він показує, які підприємницькі сили здатна розбудити нормальна ринкова економіка. Разом з тим такий досвід може стати надихаючим для народів Східної Європи, які вирішили відмовитися від колишнього централізованого планового господарства і побудувати вільну економіку, що регулюється ринковими цінами.