2. Причини і витоки проблеми

Коли проаналізувати підшивки української періодики минулого десятиліття щодо зазначеної проблематики, то навіть за тоном самих заголовків газетних публікацій можна відчути, що приносила вітчизняним видавцям і книгорозповсюджувачам дика, неконтрольована державою стихія, в яку тією ж державою бездумно було кинуто все, що вкладається в таке архіважливе і стратегічно сильне поняття, як національна книга - надбання вікової мудрості нашого народу, запоруку його самобутності, сили волі.

Спробуймо задуматися над такими заголовками:

"За бідну культуру замовимо слово" (Вечірній Київ. - 1990. - 27 жовт.).

"Захистити друковане слово" (Літературна Україна. - 1991. - 4 лип.).

"На шляху до остаточного щезання? Доля української книги в суверенній Україні" (Літературна Україна. - 1993. - 9 вер.).

"Прощавай, українська книжко" (Сільські вісті. - 1996. - 12 лип.).

"Закон, якого так довго чекали, "доб'є" книговиробників" (Киевские ведомости. - 1996. - 28 серп.).

Події, що визначали стан книговидавничої галузі, хронологічно розвивалися так.

1990 року, у відповідь на проголошення Україною державного суверенітету, Росія в односторонньому порядку скоротила поставки в республіку товарів, визнаних нею як стратегічна сировина. Передусім це стосувалося паперу. Через що зупинялася діяльність цілого ряду видавництв. Саме тоді творча, наукова і видавнича еліта, згуртувавшись, своїм відкритим зверненням вирішила привернути увагу державних мужів і громадськості до можливої катастрофи національного книговидання.

5 липня 1991 року Президія Верховної Ради України прийняла постанову щодо державного захисту книговидання та преси України в умовах переходу до ринкової економіки, згідно з якою Кабінету Міністрів було доручено передбачити пільгове оподаткування видавництв та торговельних організацій, які видають і реалізують літературу, що виходить українською мовою. Як результат - із січня 1992 року від сплати податку звільнялися ті видавництва, що здійснювали випуск літератури українською мовою та мовами національних меншин, якщо ця література становила не менше 70 відсотків загального їхнього виробництва.

Таким мудрим рішенням тодішній Голова Верховної Ради України і майбутній перший Президент суверенної України Л. Кравчук назавжди увійшов в новітню історію українського друкарства, як прозірливий державний діяч, який по-справжньому оцінив вагу і значення українського друкованого слова для становлення державності й утвердження української національної ідеї. Однак своєрідний ренесанс новітнього українського книговидання тривав недовго.

Сформований після виборів нового президента новий склад Кабінету Міністрів скасував цю пільгу для вітчизняних видавництв з 1 січня 1994 року. Українська книга в умовах різкого зменшення державного замовлення, відсутності дотацій та пільг ставала економічно невигідною, а для багатьох видавців - і непотрібною.

Особливо загрозливою ця тенденція стала з 1996 року, коли Росія, турбуючись про власний інформаційний простір на теренах колишнього СРСР, запровадила, за аналогом більшості високорозвинених держав світу, нульову ставку податку доданої вартості на всю друковану продукцію. Україна ж, навпаки, ризикуючи повністю втратити цей простір, довела величину цього податку до 20 відсотків, зрівнявши книгу з виробами будь-яких інших галузей народного господарства і опинившись за цим показником практично у хвості всіх держав світу.

Середина 90-х років увійде в новітню історію безрезультатною боротьбою українського книговидання за своє виживання і спробами його представників позитивно вирішити це питання через законодавче поле. У цю пору велася неприхована боротьба і в комісіях парламенту, і в міністерських коридорах, і серед видавців за підготовку цивілізованого Закону про видавничу справу.

Під час розробки у 1995 році концептуального варіанта проекту Закону України "Про захист інформаційного простору України, державну підтримку засобів масової інформації і національного книговидання та соціальний захист їх працівників" здійснювалися неодноразові спроби відновити чинну до 1994 року законодавчу норму про пільги для видавництв, які випускають не менше 70 відсотків літератури українською та іншими мовами національних меншин. Однак вони виявилися невдалими.

1995 рік. Парламентом України було "провалено" Закон про видавничу справу, на який покладалися великі надії. Народний депутат України другого скликання Петро Осадчук так пояснює причину неприйняття парламентом цього закону:

"Якби в залі умовно українського парламенту сиділи інші люди, ближчі до духовної спадщини Т. Шевченка, І. Франка і Лесі Українки, то конче потрібний правовий акт для порятунку вмираючого книговидання було б прийнято".