6. Загальна характеристика та особливості формування традиційного японського права

Японська правова система, так само як і китайська, відноситься до

найдавніших з існуючих нині. її зародження сягає 250 р. н.е., коли на японських островах діяло неписане право, яке ще не відокремлювалося від традиційних релігійних поглядів синтоїзму. Ця релігія обожнювала окремі предмети природи - сонце, місяць, гори, ріки тощо. У І ст. на островах уже існували численні невеличкі країни, які об'єдналися у IV-V ст.ст. в єдину державу.

Єдиного підходу до визначення місця японської правової системи на правовій карті світу не існує. Наприклад, Р. Давид, К. Цвайкерт і К. Кьотц однозначно відносять японське право до романо-германської сім'ї, наголошуючи, що сучасне японське законодавство будується саме та таким типом. В той же час, інші автори, зокрема, А. Саїдов, О. Скакун, Д. Лук'янов, І. Нод, вказують, що багатовікові правові традиції не можуть зникнути лише під впливом іноземного законодавства, і, не заперечуючи впливу континентального та загального права, відносять японську групу до далекосхідної правової сім'ї або до більш широкої групи традиційних правових систем.

Періодизація розвитку японської правової системи в цілому співпадає з періодизацією розвитку японської державності. Можна виділити такі основні етапи розвитку японського права:

1)стародавній період (УІІ-Х ст.ст.). У цей час правова система Японії розвивалася під сильним впливом філософських, культурних і юридичних концепцій Китаю. Японія перейняла ієрогліфічну писемність, буддизм і конфуціанські тексти. За зразком китайських кодексів були прийняті перші законодавчі акти - „Конституція Сьотоку" (604 р.), „Маніфест Тайка" (646 р.), „Тайхо рьо" і „Тайхо ріцу" (701-702 рр.), метою яких було створення єдиної централізованої системи управління країною на чолі з імператором. Суспільство поділилося на певні класи - ранги, кожен з яких повинен був виконувати строго визначену функцію. Обов'язки кожного уточнювалися в юридичних збірниках, т.зв. „ріцу-рьо". Складені за китайськими зразками, ці збірники включали головним чином кримінальні (ріцу) та адміністративні норми (рьо). Норм законодавства, що регулюють майновий оборот, практично не було, внаслідок чого цивільні правовідносини упорядковувалися нормами звичаєвого права;

2) ранньофеодальний період (Х-ХУ ст.ст.) ознаменувався ослабленням влади імператора, феодальною роздробленістю і співіснуванням декількох правових систем. До цього призвів розвиток у ІХ-Х ст.ст. системи сеньйорії (сьо) - недоторканного володіння, звільненого від податків. Поступово воно перетворюється на велике земельне володіння із суверенною владою. Таким чином, у Японії набули владу кілька крупних феодалів, які не підкорювалися імператорові і мали власну юрисдикцію. Однак спільність мови, культури й території все ж стримало розходження у правових системах. Важливим моментом у розвитку владних структур стало заснування посади військового правителя країни - сьогуна. Поступово імператор стає лише формальним правителем країни, а реальна влада на кілька століть перейшла до рук сьогунів. Одночасно складається особлива військова каста (буке, самураї) зі специфічним правовим статусом. Для японського права в цей період був характерний партикуляризм. Так, у роки Камакурського сегуната (1185-1333 рр.) співіснували три правові системи - право куте хо, яке застосовувалося імператорським двором у землях придворної знаті й до її людей; право хондзе хо, що діяло в кожному маєтку; право буке хо, яке поширювалося на землі й людей, підвладних сьогуну. Система буке хо відігравала головну роль.

Соціальна структура японського суспільства базувалася на ідеї існування різних класів (лицарів, селян, торговців), кожен з яких мав свій особливий правовий статус. Встановлений порядок вважався природним і непорушним, а його основним завданням було чітке розмежування класів і підтримка принципу їх ієрархії. Заперечення ідеї рівності викликало заперечення поняття суб'єктивних прав. Не могло бути й мови про права осіб нижчого класу щодо вищого. В основному право закріплювало обов'язки осіб нижчого класу стосовно вищого. Як наслідок - за індивідами не визнавалося права звернення до суду за захистом своїх інтересів, що тягло нерозвиненість юридичної інфраструктури. Судові функції не відрізнялися від інших публічно-правових функцій - управління, оборони країни тощо. У Японії не склалися правові школи, не було професійних суддів, прокуратури, адвокатів і нотаріусів. Одним з небагатьох юридичних трактатів того часу є „Госейбай сікімоку" (1332 р.);

3. пізньофеодальний період (ХУ-ХІХ ст.) характеризувався подоланням феодальної роздробленості і формуванням централізованої держави. Майже протягом усього цього періоду країна перебувала під владою сьогунів сім'ї Токугава (1603-1867 рр.). Державна система трималася на жорсткій владі верховного правителя - сьогуна з одночасним визнанням певних прав на самоврядування заможних феодалів. Особливістю відносин з іншими державами був крайній ізоляціонізм: під страхом смертної кари японці не могли залишати країну, а іноземці в'їжджати на її територію. Ця заборона не стосувалася тільки китайців і пізніше - голландців, які могли займатися комерцією у чітко визначених японських портах.

Соціальна структура, як і раніше, мала феодально-становий характер. На найнижчій сходинці соціальної ієрархії стояли купці й ремісники, вище їх - селяни, які орендували землю у феодалів під великі відсотки, ще вище - священики, які походили головним чином зі стану самураїв, лікарі, вчені, чиновники і солдати феодальних правителів і сьогун як верховний головнокомандувач. Найбільш придатною соціальною філософією для японського суспільства з подібною ієрархічною структурою було конфуціанство, один з варіантів якого відповідав умовам розвитку Японії й набув особливого поширення в період правління Токугави.

Поступово в країні сформувалася загальна судова система. Суди розглядали головним чином публічно-правові суперечки. Цивільні конфлікти, як і в Китаї, вирішувалися переважно за допомогою позасудових примирливих процедур на основі звичаєвого права. У цей час інтенсивно розвивається і правова думка Японії, яку ілюструють два документи, що значно вплинули на становлення національної правової ідеології - „Стостатейні настанови Токугава" (1616 р.) й „Кодекс ста статей" (1742 р.);

3. сучасний період (після 1867 р.) характеризується істотним зближенням японського права спочатку з романо-германським, а пізніше - і англо- американським. Корінні перетворення японського суспільства розпочалися в епоху так званої революції Мейдзі, коли в 1868 р. була ліквідована влада сьогунів, утворено імператорський уряд і в короткий проміжок часу була здійснена серія реформ в різних сферах суспільного життя. В ході реформ були скасовані привілеї самураїв, проголошено юридичну рівність чотирьох станів (самураїв, селян, ремісників і торговців), за селянами признавалося право власності на землю. Місцеве японське право було абсолютно не придатне для вирішення нових завдань. Було вирішено повністю модернізувати правову систему країни, єдиним способом чого могла б стати лише рецепція європейського права. Законодавство, що регулює окремі галузі права, впродовж епохи Мейдзі піддавалося неодноразовим змінам. У 1873 р. на посаду юридичного радника японського уряду і для підготовки проектів сучасних кодексів з найважливіших галузей законодавства був запрошений французький юрист, професор Р. Буассонад. У 1891 р. був опублікований підготовлений ним проект Цивільного кодексу Японії, складений за зразком французького законодавства. Однак вступу в дію цього кодексу, запланованому на 1894 p., перешкодили противники занадто радикальних перетворень під тим приводом, що в ньому нібито порушені національні традиції. Правовим ідеалам японського уряду більше імпонувало право кайзерівської Німеччини з її сильною імператорською владою, обмеженням свобод підданих і збереженням привілеїв поміщиків-юнкерів.

В результаті трьома японськими юристами був підготовлений новий проект, орієнтований вже на модель німецького цивільного законодавства, який, тим не менше увібрав в себе багато положень кодексу Р. Буассонада. У 1898 р. цей проект був виданий як Цивільний кодекс Японії. Був знехтуваний і первинний проект Торгівельного кодексу, також складений за зразком французького законодавства. Його замінив іншій, також розроблений за німецьким зразком і виданий у 1899 р. як Торгівельний кодекс Японії. Акцент рецепції в японському праві перемістився від французького права до німецького. До кінця першої чверті XX ст. німецький вплив став основним і залишався таким аж до капітуляції Японії в Другій світовій війні. Так чи інакше, правова система, що склалася в Японії після революції Мейдзі, була варіантом романо-германської правової сім'ї.

Після Другої світової війни з прийняттям Конституції 1946 р. було переглянуто і оновлено цивільне, сімейне, трудове і кримінальне право. Текст проекту Конституції Японії 1946 р. був складений юристами штабу американських окупаційних військ, які використовували за зразок Конституцію СІЛА. Так, відповідно до американської моделі в Конституції Японії був передбачений інститут конституційного нагляду. Конституційний контроль, тобто перевірка будь-яких законодавчих або адміністративних актів на предмет їх відповідності Конституції, може здійснюватися не лише Верховним судом, але і нижчестоящими суднами. Закон про монополії був скопійований з американських антитрестовських актів. Цей процес одержав назву „вестернізація" або „американізація" японського права. В той же час цей впдив права США на японську правову систему виявився не настільки сильним, щоб перетягнути японське право повністю до сім'ї англосакського права. Вплив американського права є досить обмеженим і недостатньо послідовним. Справа в тому, що більшість інститутів основних галузей японського права: цивільного, торгівельного, цивільно-процесуального і кримінального - як і раніше базується на традиціях романо-германської правової сім'ї.

Незважаючи на суттєвий вплив західного права, японська правова система все ж залишається досить своєрідною, що зумовлюється не стільки структурою законодавства, яке аналогічне романо-германському, чи судової системи, подібної до американської, скільки особливим типом далекосхідної правосвідомості суспільства. Ключовою тут є прагнення громадян вирішувати конфліктні ситуації поза судовими процедурами на основі традицій та звичаїв. Проте статистика свідчить про збільшення числа звернень японських громадян до судових органів, зокрема і з позовами, пов'язаними з порушеннями основних прав людини (право на існування, на свободу слова, на об'єднання і ін.).

Сучасне японське право поряд з судовою процедурою надає сторонам також можливість вибрати спеціальну примирну процедуру. При цьому компетентний суд створює за заявою однієї із сторін спеціальний арбітражний комітет у складі двох або більш неспеціалістів і під головуванням професійного судді. Цей комітет викликає і заслуховує сторони, а потім намагається схилити їх до полюбовного вирішення. У разі невдачі такої спроби позов може бути поданий в судовому порядку. На практиці погоджувальні процедури мають велике значення, тим паче, що суди часто користуються можливістю припинити розгляд справи і передати його в арбітражний комітет.