8. Дистанційне навчання

Можливості глобальної мережі Internet для форму­вання і надання платних інформаційних послуг кінцевим споживачам знаходять своє втілення у формі дистанцій­ного навчання.

Дистанційне навчання – педагогічна технологія, яка ґрунтується на принципах відкритого навчання, широко використовує комп’ю­терні навчальні програми різного призначення та сучасні телеко­мунікації для доставки навчального матеріалу та спілкування.

Дистанційному (віддаленому) навчанню (ДН) властиві риси заочної, самостійної освіти. Його можна здійснювати:

– традиційно, з наданням методично-навчальних ма­теріалів (підручників, конспектів лекцій, практичних за­вдань) у паперовій формі, з використанням аудіо- і відео­касет. До цієї ж форми можна віднести і використання супутникового навчального телебачення. Ця технологія апробована давно і підтвердила свою життєздатність. Спілкування студента з викладачем здійснюється заоч­но чи очно декілька разів на рік. Прикладом дистанцій­них курсів в Україні, які використовують і такий підхід, є Європейська Школа Кореспондентського Навчання (СШКН) (www.escc.kharkov.ua) (рис. 4.35);

– на основі комп’ютерних мереж (так званої теле-матики). Доставка навчальної документації і спілку­вання з викладачем і членами навчальної групи здійс­нюється шляхом WWW-сервісу, приватної електронної пошти (E-mail), електронних дошок оголошень (Bulletin Board)), кімнат для розмов (Chat) тощо. У пострадянських країнах лідером системи дистанційного.навчання на основі телематики є російськомовний віртуальний мега-університет “Сучасний Гуманітарний Університет” (www.muh.ru). Нині в ньому навчається по­над 100 тисяч слухачів.

Для організації дистанційних курсів на такій осно­ві використовується спеціальне програмне забезпечен­ня типу WebCT канадських розробників (www. webct.com), HM-Card (Австрія) (coronet.iicm.edu/HM_Tools/hmcardlS/hmcard.htm), Lotus Learning Space всесвітньо відомої своїми програмними розробка­ми американської компанії Lotus (www.lotus.com/home.nsf/welcome/learnspace), «Прометей» російсько­го виробництва (www.prometeus.ru) та ін.

Дистанційний курс – навчально-методичні матеріали, призна­чені для доставки слухачам, які мають певну модульну структуру і передаються їм чи у традиційній паперовій формі, з використан­ням аудіо- і відеокасет, чи на основі комп’ютерних мереж.

Але часто розробники взагалі не користуються жод­ною готовою програмною оболонкою, створюючи власні (нетипові) дистанційні курси мовою HTML. Доступ до таких навчальних курсів здійснюється через глобальну комп’ютерну мережу Internet, рідше – через внутрі­шні локальні Intranet-мережі установ і фірм.

Ідея дистанційного навчання близька до сучасної американської парадигми вищої освіти з орієнтацією на підготовку чи перепідготовку вузького фахівця, са­мостійне формування студентом переліку дисциплін на кожний семестр під керівництвом т’ютора, відсутністю стабільних навчальних груп і потоків.

Сучасне дистанційне навчання – комп’ютерне, де й самі персональні комп’ютери, і мережі використову­ються як засоби створення, передавання та відображен­ня навчальних матеріалів, спілкування з т’юторами і одногрупниками.

Щоб пройти дистанційний курс, достатньо мати елек­тронну пошту. Відеоконференції, передача відео- і аудіо-матеріалів з лекцій провідних викладачів навчальних за­кладів, передусім центральних міст чи закордонних ко­леджів, університетів, без сумніву – перспективна форма дистанційного навчання (характерна для Північної Аме­рики і Європи). Але для пострадянських країн, в тому числі України, це поки що неможливо. Причина цього – низька якість національних комунікацій і неплатоспро­можність більшості українських вищих навчальних зак­ладів й інших споживачів дистанційної освіти.

Однак і тут є вихід: навчальні матеріали, багаті на мультимедійні елементи (графіку, відео-, аудіо-), можуть пересилатися організаторами дистанційних курсів на традиційних носіях – дискетах, CD-ROM, з допомогою звичайної пошти.

Отже, проходження дистанційного курсу потребує:

– від т’ютора – якісного подання цінної для слу­хача інформації, спілкування з ним;

– від слухача – вміння використовувати персональ­ний комп’ютер, електронну пошту (іноді гіпертекстове середовище Internet – WWW); вміння самостійно пра­цювати і водночас здатності до «роботи в команді».

Т’ютор, як правило, надає якісну платну педагогіч­ну послугу. Однак існують і безплатні дистанційні кур­си, найчастіше ті, які проходять апробацію або не є останніми версіями. Слухач у результаті надання цієї послуги здобуває знання і додатковий досвід з роботи в комп’ютерних мережах, з використання різних серві­сів Internet тощо.

Права власників дистанційних курсів – юридичні права, які дають змогу фізичній особі чи установі ціл­ком розпоряджатися навчально-методичними дистан­ційними матеріалами. Вони часто збігаються з авторсь­кими правами розробників курсів. Ці права можуть бу­ти придбані в розробників.

Дистанційне навчання розвивається не тільки в ме­жах національних систем освіти, а й окремими комер­ційними компаніями, переважно з орієнтацією на під­готовку в галузі бізнесу та інформаційних технологій, яка становить у середньому чверть усіх програм вищої освіти.

Приватні корпоративні освітні мережі створені у та­ких всесвітньовідомих компаніях, як IBM, General Motors, Ford і спеціалізованих тренінгових центрах, наприклад компанії Microsoft. Деякі з них значно випереджають системи, створені у західних університетах, як за складністю, так і за кількістю дистанційних курсів.

Інвестиції в освіту слід розглядати як рівноправні з інвестиціями в науково-дослідні розробки. Послуги з кадрового навчання повинні надаватися одночасно з по­явою нових розробок підприємства. Це зумовлює необ­хідність децентралізації навчання, яке здійснює підпри­ємство самостійно або звертаючись до послуг спеціалі­зованих тренінгових центрів.

Розвиток української системи дистанційної освіти

Міжнародна освіта все більше орієнтується на сучас­ні потреби глобального ринку кваліфікованої праці, про що свідчить масовий перехід західних коледжів і уні­верситетів, тренінгових центрів на дистанційну форму підготовки чи перепідготовки вузькоспеціалізованних фахівців на базі інформаційних технологій. Поволі така система навчання пробиває собі дорогу на пострадянсь­кому просторі, в т.ч. й в Україні. З іншого боку, сильні традиції класичної вітчизняної освіти з підготовки фахівця «широкого профілю» на практиці погано поєд­нуються з парадигмою дистанційного навчання.

З метою утримання позицій в освітньому та інфор­маційному просторі вітчизняні виш;і навчальні закла­ди мають творчо переосмислити принципи обох систем, поєднати їх найкращі риси. Для цього необхідно:

1. Розвивати і підтримувати партнерські відносини українських освітніх установ із закордонними навчаль­ними закладами, освітніми фондами, створювати спіль­ні навчальні курси. Така практика розвивається у Хар­ківському національному технічному університеті (www.kpi.kharkov.ua, users.kpi.kharkov.ua/lre/). Львів­ському інституті менеджменту (www.lim.lviv.ua, www.udl.org.ua), Київському інституті інвестиційного менеджменту (www3.kimi.kiev.ua) та ін.

2. Упроваджувати багатоступеневу систему незалеж­ного тестування. При цьому випускні іспити в школах і вступні до вищих навчальних закладів будуть збіга­тися, що забезпечить «прозорість» вступу. Система оці­нювання знань у вищих навчальних закладах за такого підходу також «стане більш об’єктивною і зорієнтова­ною на якісну самостійну роботу студентів.

3. Активно розвивати інформатизацію освіти, забез­печити підвищення рівня комп’ютерної освіченості ви­кладачів і студентів.

у багатьох вітчизняних освітніх установах існує ілю­зія, що дистанційна освіта дуже прибуткова. Однак ди­станційні освітні послуги високої якості потребують значних фінансових вкладень на розвиток інформацій­ного середовища. Дистанційна освіта базується на ви­соких технологіях і, внаслідок цього, не може бути од­ночасно і високоякісною, і достатньо ефективною, якщо вона поширена у невеликих масштабах. Окупність і при­буток досягаються за рахунок великої кількості відда­лених слухачів.

Для ефективної роботи українські дистанційні кур­си повинні знайти свого реального споживача. У зв’язку з розвитком національних телекомунікацій і підвищен­ням рівня англомовної підготовки студентів українсь­ка дистанційна освіта все більше буде відчувати конку­рентний тиск з боку закордонних дистанційних курсів. Тому місцеві дистанційні матеріали слід орієнтувати на українську й інші слов’янські мови, щоб охопити не тільки населення власної країни, а й українськомовну діаспору в світі, представники якої зацікавлені, напри­клад, у дистанційному вивченні ділової української мо­ви, історії України тощо.

На основі західного досвіду професійної перепідго­товки корпоративних співробітників необхідно ство­рювати при українських ВНЗ спеціальні підрозділи за типом бізнес-тренінгових центрів, які надають і дис­танційні послуги, а на його базі – систему ДН ВНЗ.

Кожна окрема освітня установа повинна ретельно підійти до проблеми формування дистанційних курсів власними силами, оцінивши доцільність, майбутню економічну ефективність його, провівши маркетинго­ві дослідження щодо потенційних споживачів таких послуг.