Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
навч.-метод. комплекс.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.03.2025
Размер:
140 Кб
Скачать
☆

Міжнародно-правова відповідальність Питання для обговорення

1.Поняття і підстави міжнародно-правової відповідальності.

2. Елементи, ознаки міжнародного правопорушення.

3. Види міжнародних правопорушень.

4. Види і форми міжнародної відповідальності.

5. Обставини, що звільняють від міжнародної відповідальності.

6. Здійснення міжнародної відповідальності.

7. Міжнародна кримінальна відповідальність фи-зических осіб.

8. Особливості відповідальності міжнародних організацій.

Методичні вказівки для студентів

Поняття та підстави міжнародно-право­вої| відповідальності суб'єктів міжнарод­ного| права. Міжнародно-право­ва| відповідальність (МПО) - один із старих інститутів МП, що склалися на базі зазвичай-правових норм. Норми про МПО «розкидані» по окремих галузях МП, таким як право межд. правосуб'єктності, право межд. організацій, право межд. безпеці і ін. МПО є юридичними наслідками, які мо-пермалой(уг настати для суб'єкта МП в результаті його дій або бездействий, якщо при цьому порушені застосовні до даного правовідношення межц.-правовые норми. Одночасно це і одне з юридичних засобів забезпечення дотримання норм МП і відшкодування нанесеного збитку. Будучи найважливішим і найбільш ефективним правовим засобом забезпечення норм МП, МПО отримує вираження в обов'язку її суб'єкта повністю або частково усунути допущене порушення: ліквідовувати заподіяну шкоду, понести інші несприятливі наслідки. Відповідальність в МП є оцінкою межд. правопорушення і суб'єкта, що його зробив, з боку світової спільноти і характеризується застосуванням певних заходів до правопорушника. Вміст правовідношення МПО полягає в засудженні правопорушника і в обов'язку правопорушника понести несприятливі наслідки правопорушення.

Підстави міжнародно-право­вої| відповідальності. Відповідальність настає за наявності певних підстав, що розуміються в двох значеннях, - на основі чого і за що виникає відповідальність. Підставою МПО суб'єкта МП є здійснення ним межд. правопорушення. Розрізняють юридичні, фактичні і процесуальні підстави МПО. Між ними існує тісний зв'язок. З одного боку, якщо право не містить обов'язку певних дій або заборони, то не може йти мова про правопорушення і, отже, про відповідальність. З іншої - якщо в поведінці суб'єкта немає ознак правопорушення, то постановка питання про відповідальність також виключається.

Під юридичними підставами розуміють межд.-правовые зобов'язання суб'єктів МП, відповідно до яких те або інше діяння оголошується межд. правопорушенням. Іншими словами, при межд.правонарушении порушується не сама межд.-правовая норма, а зобов'язання суб'єктів дотримувати міжнародне правило поведінки. Юридичними підставами відповідальності є: договір, звичай, вирішення межд. судів і арбітражів, резолюції межд. організацій, а також однобічні межд.-правовые зобов'язання держав, що встановлюють юридично обов'язкові правила поведінки для даної держави.

Фактичні підстави є те, за що настає відповідальність. Через це необхідно чітко встановити елементи межд. правопорушення, яке і виступає як фактична підстава відповідальності. Межд.-противоправное діяння, наприклад, держави в наявності у тому випадку, коли: а) яка-небудь поведінка, що полягає у дії або бездіяльності, може згідно МП привласнюватися державі і б) такою поведінкою є порушення межд. зобов'язання цієї держави.

Види і форми міжнародної відповідальності.|

Форма межд.-правовой відповідальності - спосіб, за допомогою якого здійснюються несприятливі для порушника наслідки унаслідок досконалого їм межд. правопорушення. Розрізняють дві форми межд.-прааовой відповідальності - нематеріальну і матеріальну.

Нематеріальна (політична, моральна) відповідальність може здійснюватися у вигляді сатисфакції, репресалій, колективних санкцій. Сатисфакція -удовлетворение державою-правопорушником явно виражених їм вимог, що маються на увазі, висуваються державою, що потерпіла, і що виходять за рамки простого відновлення (ресторації). Зазвичай це може виражатися в завіренні постраждалої сторони про недопущення повторення правопорушення, принесенні вибачення і так далі Репресалії - у відповідь насильницькі дії, здійснювані постраждалим суб'єктом (наприклад, затримання іноземного риболовецького судна за те, що браконьєрить). Від репресалії слід відрізняти реторсію - у відповідь акцію у зв'язку з недружніми діями, не складовими правопорушення (наприклад, відгук посла у відповідь на недружню заяву). Колективні санкції відносно межд. правопорушника можуть прийматися лише на підставі вирішення Ради Безпеки ООН. Вони можуть виражатися в повному або частковому припиненні економічних стосунків, функціонування комунікацій, в застосуванні озброєної сили, тимчасовому обмеженні суверенітету. Якщо відносно репресалій діє принцип відповідності, то на санкції вони не поширюються.

Матеріальна відповідальність виражається в обов'язку відшкодувати матеріальний збиток. Це може реалізуватися у вигляді репарації (реституції, субституції, ресторації). Репарація - відшкодування матеріального збитку грошима, товарами, послугами і так далі Відшкодуванню підлягає дійсний матеріальний збиток (прямий і непрямий). Упущена вигода зазвичай не відшкодовується. Реституція - відновлення положення до спричинення збитку. Субституція - заміна неправомірного або пошкодженого майна, будівель, витворів мистецтва і тому подібне схожими і рівноцінними предметами. Ресторація - відновлення державою-правопорушником колишнього достатку і несення пов'язаних з цим будь-яких несприятливих наслідків. Раніше був відомий такий вигляд матеріальної відповідальності, як контрибуція: стягування переможцем у війні з переможеного своїх військових витрат.

Виключно на основі договорів виникає такий різновид матеріальної відповідальності, як абсолютна або об'єктивна відповідальність. Йдеться про відповідальності, що виникає незалежно від провини причинителя збитку, тобто за збиток, заподіяний в процесі правомірної діяльності. Постраждалій стороні необхідно довести лише безпосередній причинний зв'язок між дією (бездіяльністю) і збитком. При цьому в договорах зазвичай фіксуються обмеження відповідальності (максимальна компенсаційна сума).

Відповідальність держав - один з основ­них принципів міжнародного права. Він пе­редбачає міжнародно-правову відповідальність у випадку, якщо одна держава чинить неза­конну дію проти іншої держави, групи дер­жав чи світового співтовариства в цілому. По­рушення міжнародного зобов'язання з необ­хідністю викликає вимогу відшкодування шкоди, завданої в результаті такого порушен­ня В науці міжнародного права під міжна­родно-правовою відповідальністю розуміють негативні юридичні наслідки, які наступають для суб'єкта міжнародного права в результаті порушення ним міжнародно-правового зобов'я­зання. Комісія міжнародного права ООН ви­знала зміст міжнародної відповідальності як ті наслідки, які те чи інше міжнародно-право­ве діяння може мати згідно з нормами між­народного права. Міжнародно-правова відпові­дальність є необхідним юридичним засобом забезпечення до­тримання норм міжнародного права. Якщо у внутрішньодер­жавних правових системах відповідальність поділяється на ад­міністративну, дисциплінарну, цивільну, кримінальну, то між­народне право не проводить такої диференціації.

Норми, які стосуються відповідальності суб'єктів у міжна­родному праві, становлять особливий міжнародно-правовий інститут. Серед цих норм в даний час домінують норми звича­євого походження, що надає особливого значення їх кодифі­кації.

Види і форми відповідальності. Обставини, що виключають відповідальність держав.

Міжнародне право розрізняє поняття «міжнародно-проти­правні діяння» та «злочини за міжнародним правом» на основі суб’єкта міжнародно-протиправних діянь. Тлумачення поняття «міжнародні протиправні діяння» дається в Проекті статей щодо відповідальності держав за міжнародно-протиправні ді­яння (надалі - Проект статей), прийнятому Комісією міжнародного права ООН (надалі - Комісія) на 53-й сесії у липні 2001 р. 2. Робота над цим Проектом статей розпочалась ще у 1956 р. з кодифікації норм відповідальності держав. Комісія першочергово сконцентрувала свої зусилля на розробці норм у сфері відповідальності держав за шкоду, завдану особі та май­ну іноземців. Нова програма роботи Комісії, прийнята ГА ООН у 1963 р., була спрямована на вирішення таких основних про­блем відповідальності держав, як, наприклад, відповідальність за агресію, відмову від надання незалежності колоніальним країнам і народам тощо.

У 1975 р. Комісія прийняла рішення поділити Проект ста­тей щодо відповідальності держав на три частини, а саме: ча­стину 1 присвятити походженню міжнародної відповідальнос­ті, частину 2 - змістові, формам та ступеням міжнародної від­повідальності, а частину 3 - вирішенню конфліктів та імпле­ментації міжнародної відповідальності 3. Частина 1 була попередньо прийнята Комісією у 1980 р., і розпочалась робота над частиною 2 4. Однак остаточний текст Проекту статей 2001 р. значно відрізняється від попередніх проектів як за змістом, так і за структурою. Він складається з чотирьох частин, а саме: частина 1 «Міжнародне протиправне діяння держави», части­на 2 «Зміст міжнародної відповідальності держави»; частина З «Імплементація міжнародної відповідальності держави»; частина 4 «Загальні положення».

У ст. 1 Проекту статей сформульовано основоположний принцип, згідно з яким «будь-яке протиправне діяння держа­ви тягне за собою міжнародну відповідальність цієї держави». Таке міжнародно-протиправне діяння має місце, коли а) пове­дінка, що є дією чи бездіяльністю, приписується державі за міжнародним правом та б) ця поведінка є порушенням міжна­родного зобов'язання держави (ст. 2).

Отже, для настання міжнародно-правової відповідальності потрібні такі чинники: 1) повинно бути міжнародно-правове зобов'язання між двома державами; 2) повинна бути дія чи без­діяльність, які порушують це зобов'язання і які приписуються відповідальній державі; 3) наслідком цієї дії є втрата чи збитки.

Якщо у попередньому варіанті Проекту статей в контексті міжнародних протиправних актів проводилось розмежування понять «міжнародні злочини» та «міжнародні делікти» (пра­вопорушення), то в остаточному його варіанті таке розмежу­вання не проводиться. Зокрема, в статті 19 попереднього Про­екту статей передбачалось, що всі порушення міжнародних зобов'язань є міжнародно-протиправними діями незалежно від предмета порушеного зобов'язання. Однак міжнародно-проти­правна дія, яка виникає в результаті порушення державою міжнародного зобов'язання, настільки важливого для захисту життєво важливих інтересів міжнародного співтовариства, що його порушення розглядається як злочин міжнародним спів­товариством в цілому, є міжнародним злочином. Згідно з ч. З ст. 19 передбачалось, що міжнародні злочини можуть, зокре­ма, виникати в результаті порушення зобов'язань, що заборо­няють агресію, встановлення чи збереження силою колоніаль­ного панування, рабство, геноцид, апартеїд, масове забруднен­ня атмосфери чи морів. Усі інші міжнародно-протиправні ді­яння визнавались міжнародними правопорушеннями (делікта­ми). Отже, згідно з такими нормами вважалось, що деякі про­типравні діяння, вчинені державами та їх урядами, виходили за межі деліктної відповідальності і тягли за собою криміналь­ну відповідальність.

Однак проблема, чи можуть держави нести кримінальну відповідальність, була дуже спірною. Багато вчених вважа­ли, що державна відповідальність обмежується зобов'язанням компенсувати збитки. Інші ж доводили, що особливо після 1945 р. ставлення до деяких злочинів держав змінилось на­стільки, що вони були введені в царину міжнародного права. Спеціальний доповідач (rapporteur) Комісії у коментарі до ст. 19 Проекту статей зазначив три специфічні зміни після 1945 р, у цьому контексті: 1) розвиток поняття jus cogens як принци­пів, від яких жодне відхилення неприпустиме; 2) виникнення індивідуальної кримінальної відповідальності безпосередньо за міжнародним правом; 3) положення Статуту ООН щодо засто­сування дій проти держав, які загрожують миру та чинять акти агресії. На запитання, чи держава може бути притягнута до кримінальної відповідальності, Комісія міжнародного пра­ва на початкових етапах роботи над Проектом статей відпові­дала, що є достатньо підстав говорити про деякі діяння дер­жав як про «міжнародні злочини», тобто про міжнародні про­типравні діяння, які серйозніші, ніж інші, а отже, повинні тягти за собою більш жорсткі юридичні наслідки.

Однак, як зазначалось вище, остаточний варіант Проекту статей 2001 р. не містить поняття «міжнародний злочин» і не передбачає кримінальної відповідальності держави.

У Проекті статей також зазначаються «обставини, що ви­ключають протиправність», а саме:

а) згода держави на певну поведінку іншої держави, що не відповідає міжнародному зобов'язанню цієї іншої держави, в рамках отриманої згоди; б) самооборона згідно зі ст. 51 Статуту ООН; в) здійснення міжнародно-правових санкцій, тобто право мирна реакція держави на міжнародне правопорушення; г) форс-мажор (непереборна сила) і непередбачений випадок; д) лихо (distress), коли особа вимушена не дотримуватись зобов'язання заради врятування свого життя чи життя довіре­них їй осіб; e) стан крайньої необхідності.

Держава несе відповідальність за міжнародно-протиправ­ну дію стосовно іншої сторони договору. Але є протиправні діяння, які зачіпають інтереси цілого міжнародного співтова­риства, такі, наприклад, як забруднення довкілля. Міжнарод­ний Суд Справедливості визнав існування таких зобов'язань erga omnes. Держави зобов'язані дотримуватись імператив­них норм міжнародного права (ст. 26).

Правові наслідки міжнародно-протиправних діянь описані в частині 2 Проекту статей. Відповідальність може бути пряма чи непряма. Пряма відповідальність застосовується до держа­ви, коли вона чинить будь-яке протиправне діяння щодо ін­шої держави, наприклад, вторгається на територію іншої дер­жави, захоплює іноземний корабель чи літак, порушує дого­вір тощо. Відповідальність також виникає, коли шкода, за­вдана іншій державі, є непрямою. Прикладом є неспроможність держави відшкодувати шкоду, нанесену громадянину держави-позивача.

Міжнародне право не зовсім чітко розрізняє об'єктивну відповідальність, тобто відповідальність незалежно від наяв­ності вини (strict liability), та відповідальність за наявності вини (fault liability). Об'єктивна відповідальність більш типо­ва для міжнародного права. Прикладом її є порушення дого­вору. На відміну від цього забруднення довкілля, як правило, тягне відповідальність тільки за наявності вини. Тоді розгля­дається природа відповідальності, зокрема, чи правопорушен­ня було умисним, чи з необережності.

Проект статей виділяє такі форми відшкодування шкоди (reparation), завданої в результаті міжнародно-протиправної дії, як реституція (відновлення ситуації, яка існувала до між­народно-протиправної дії); компенсація (в тій мірі, в якій від­шкодування не було зроблене в результаті реституції); сатис­факція (визнання протиправної дії, вираження жалю з приво­ду цієї дії, формальне вибачення чи в інший спосіб); пеня (для забезпечення повного відшкодування шкоди); контрибуція до нанесеної шкоди (ст. 34-39).

Прикладом відповідальності держави за порушення дого­вору може бути справа Джейфа . У 1981 р. м-ра Джейфа, громадянина Канади, було викрадено з Канади двома амери­канськими поручителями застави, що діяли нібито від імені влади штату Флорида, де Джейфа було звинувачено у шахрай­стві в земельних справах і випущено під заставу. Джейфа було звинувачено і засуджено до 35 років тюремного ув'язнення та штрафу в $152,250.00. Канадський уряд заявив протест уря­дові США щодо викрадення, і канадське посольство у Вашинг­тоні надіслало 6 дипломатичних нот, в яких заявлялось про порушення договірних зобов'язань США та порушення суве­ренітету Канади. Ще в 1971 році між Канадою та США було укладено Договір про екстрадицію, і викрадення Джейфа було порушенням цього договору. Це протиправне діяння потягло відповідальність США перед Канадою. У 1983 р., після апеля­ції, Джейфа було звільнено з в'язниці у Флориді і дозволено повернутись до Канади. У 1986 р. двоє поручителів застави, які викрали Джейфа, були видані Канаді, де засуджені за викра­дення. На підтвердження взаєморозуміння того, що вони і на­далі будуть співпрацювати, щоб не допускати викрадення через кордон, у 1988 р. уряди Канади та США обмінялись листами.

Іншим прикладом того, що держави намагаються виконува­ти свої зобов'язання за договорами, зокрема договорами про екстрадицію, є справа Верховного Суду Канади «США проти Бернсів» 2001 р.. Двоє канадців, підозрюваних у вбивстві в штаті Вашингтон у США, були заарештовані після їх повернен­ня в Канаду. Міністр юстиції Канади підписав наказ про вида­чу їх штатові Вашингтон згідно з канадсько-американським договором про екстрадицію. Справа, однак, ускладнювалась тим, що у випадку визнання їх винними за законодавством цього штату їм загрожувала смертна кара. Тому апеляційний суд Бри­танської Колумбії відмінив рішення міністра юстиції і зобов'я­зав його отримати запевнення у тому, що смертну кару не буде застосовано як вид покарання у випадку видачі підозрюваних.

У справі каналу Корфу 1949 р. Міжнародний Суд прийняв рішення про те, що кожна держава «зобов'язана не дозволяти використовувати свою територію для дій, що суперечать інте­ресам інших держав». Сполучене Королівство, два військові кораблі якого були пошкоджені мінами під час транзиту через канал Корфу в межах територіального моря Албанії, подало скаргу проти Албанії на тій підставі, що Албанія знала про те, що Німеччина розмістила міни в цьому каналі, але не попере­дила про це. Суд вирішив, що оскільки Албанія знала або по­винна була знати про це, вона вчинила протиправне діяння -бездіяльність.

Згідно з Проектом статей 2001 р. держава є відповідаль­ною за дії своїх органів будь-якої з гілок влади (ст. 4) чи орга­нів, наділених владними повноваженнями (ст. 6), а також за поведінку осіб, що діють від імені держави (ст. 5). Згідно зі ст. 7 держава буде відповідати за їхні дії, навіть якщо вони пере­вищили свої повноваження. В той же час держава не є відпо­відальною за дії осіб, які не діяли від імені держави, та за дії повстанських рухів, які не стали новим урядом.

Протягом останніх двохсот років міжнародне право розро­било стандарти та механізми захисту життя, свободи та еко­номічної безпеки громадян однієї держави, які відвідують, про­живають чи здійснюють економічну діяльність в іншій держа­ві. Міжнародні трибунали вважають, що держави повинні до­тримуватись міжнародних стандартів щодо іноземців і не можуть на свій захист використовувати той аргумент, що з громадянами цієї держави поводяться так само, як з інозем­цями. Загальне правило відповідальності за завдання шкоди іноземцям: держава А буде відповідати перед державою В, гро­мадянином якої є іноземець.

Держава може оскаржити справу приватної особи, яка є її громадянином, після того як ця приватна особа вичерпала всі можливі засоби свого захисту. Так, у справі Мавромматіса 1924 р. Постійний суд міжнародної справедливості Ліги На­цій підтвердив, що спір спершу виник між приватною особою - містером Мавромматісом, громадянином Греції, та Великою Британією за відмову палестинських властей за британським мандатом визнати його права згідно з контрактами, укладени­ми з Оттоманською імперією, що була попереднім сувереном у Палестині. Згодом цей конфлікт вступив у нову стадію - спору між двома державами, оскільки держава має право захи­щати свого громадянина, права якого порушуються в резуль­таті дій іншої держави, що суперечать міжнародному праву.