17.Класичний період історії філософії Греції.

Софісти — це старогрецькі філософи середини V—першої половини IV ст. до н. е. Протагор (480—410 pp. до. н. е.), Горгій — 483—375 pp. до н. е.) та ін. Слово «софіст» означає мудрий, а з середини V ст. так називають учителів красномовства. Характерною рисою вчення софістів є релятивізм, який заперечує наявність будь-якого об’єктивного, а значить, й істинного змісту в людських знаннях.

Основна проблема, що її вирішують софісти, — це реальність сущого. Характер діяльності софістів полягав у тому, що вони повинні були навчити людину захищати будь-яку точку зору, якою б абсурдною вона не була. Сократ (349—399 pp. до н. е.). Його внесок у розвиток філософської думки визначають як «сократівський поворот» у філософії. Суть його полягає у зверненні філософських міркувань з космогонічної проблематики до теми людини. Політичні погляди Сократа ґрунтувались на таких засадах: влада повинна належати кращим, тобто справедливим і мудрим, які здатні оволодівати мистецтвом управління державою. Виходячи з цього, він суворо критикував афінську демократію. Після смерті Сократа в Греції утворилося кілька філософських шкіл його послідовників — кініків, кіренаїків та мегариків. Представником класичного періоду є філософ Демокріт. Демокріт (460—370 pp. до н. е.) — один з найвідоміших старогрецьких філософів-матеріалістів, учений-енциклопедист. Він є основоположником матеріалістичної лінії у філософії. У вирішенні проблеми буття Демокріт проголошує наявність двох начал: атомів і пустоти.

18.Епоха Еллінізму і Римської імперії.

Останній, третій період історії античної філософії, пов’язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається з кінця IV ст. до н.е. і закінчується у V—VI ст. н. е. Цей період охоплює близько восьми віків. Філософія цього періоду має кілька основних напрямів, мало пов’язаних один з одним. Це такі: епікурейці (засновник Епікур), скептики (Піррон), стоїки (Зенон з Кітіону). Епікур (341—270 pp., до н. е.) — філософ-матеріаліст, афінянин, заснував свою школу «Сад».

Вчення Епікура поділяється на три частини — «каноніку» — вчення про пізнання, «фізику» — вчення про природу та «етику».

Епікур визнавав наявність нескінченного числа світів у безмежному просторі. Душа також складається з атомів, особливо тонких і розсіяних по тілу, і схожа на Вітер. Будь-які тіла, що колись виникли, з часом розпадаються, а разом з ними розпадається і людська душа. Епікура перебували під впливом засновника школи кіренаїків Аристіппа: насолода — єдине благо для людини. Насолоду Епікур розумів як відсутність страждань. Щоб уникнути страждань, людина повинна уникати тривог, небезпеки, участі у громадських та державних справах. Наприкінці IV ст. до н.е. виникає школа стоїцизму. Засновник цієї школи — Зенон з Кітіону (бл. 336—264 pp. до н. е.). Ця школа була логічним продовженням школи софістів, але мала свої особливості.