2. Собівартість окремих виробів

У системі техніко-економічних розрахунків на підприємстві важливе місце займає калькулювання — обчислення собівартості окремих виробів. Калькулювання потрібне для вирішення низки економічних завдань: обґрунтування цін на вироби, обчислення рентабельності виробництва, аналізу витрат на виробництво однакових виробів на різних підприємствах, визначення економічної ефективності різних організаційно-технічних заходів тощо.

На підприємствах, як правило, складають (обчислюють) планові та фактичні калькуляції. Перші обчислюються за плановими нормами витрат, другі — за їхнім фактичним рівнем. Різновидом планових калькуляцій є так звані проектно-кошторисні калькуляції, які розробляються на разові замовлення, нові вироби на стадії їхнього проектування. Особливість цих калькуляцій у тім, що обчислення є приблизним за браком детальної нормативної бази.

Незалежно від конкретних особливостей виробництва і продукції калькулювання передбачає розв’язування таких методичних завдань: визначення об’єкта калькулювання і вибір калькуляційних одиниць, визначення калькуляційних статей витрат та методики їхнього обчислення.

Об’єкт калькулювання — це та продукція чи роботи (послуги), собівартість яких обчислюється. До об’єктів калькулювання на підприємстві належать: основна, допоміжна продукція (інструмент, енергія, запчастини та ін.); послуги та роботи (ремонт, транспортування і т. п.). Головний об’єкт калькулювання — готові вироби, які поставляються за межі підприємства (на ринок). Калькулювання іншої продукції має допоміжне значення.

Для кожного об’єкта калькулювання вибирається калькуляційна одиниця — одиниця його кількісного виміру (кількість у штуках, маса, площа, об’єм). Наприклад, об’єкт калькулювання — трактори, калькуляційна одиниця — один трактор, відповідно вугілля — одна тонна, електроенергії — одна кіловат-година і т. д.

У світовій практиці господарювання застосовуються різні методи калькулювання, що зумовлено різним призначенням калькуляцій, типом виробництва та традиціями внутрішньофірмового управління. Найчастіше використовується калькулювання за повними й неповними витратами.

Під час калькулювання витрати групують за калькуляційними статтями, номенклатура яких залежить від особливостей виробництва. Установлюючи статті витрат, необхідно дотримуватись таких вимог:

•   максимальну частку витрат, які включаються в собівартість, треба обчислювати прямо на окремі вироби;

• статті непрямих витрат необхідно формувати так, щоб їх можна було цілком обґрунтовано розподілити між виробами.

Орієнтовна номенклатура калькуляційних статей витрат для більшості підприємств різних галузей виглядатиме так:

• сировина та матеріали;

• енергія технологічна;

• основна заробітна плата виробників;

• додаткова заробітна плата виробників;

• відрахування на соціальні потреби виробників;

• утримання та експлуатація машин і устаткування;

• загальновиробничі витрати;

• загальногосподарські витрати;

• підготовка та освоєння виробництва;

• позавиробничі витрати (витрати на маркетинг).

Сума перших семи статей становить цехову, дев’яти — виробничу і всіх статей — повну собівартість.

В окремих галузях економіки (і передусім у промисловості) номенклатура калькуляційних статей відхиляється від наведеної. Так, для машинобудування специфічними є статті «Закуплені вироби, напівфабрикати, виробничі послуги сторонніх підприємств і організацій», «Спрацьовування інструментів і пристроїв спеціального призначення», «Втрати від браку», у деяких галузях промисловості виокремлюється стаття «Напівфабрикати власного виробництва» (чорна й кольорова металургія) та ін.

За калькулювання прямі витрати обчислюються безпосередньо на калькуляційну одиницю згідно з чинними нормами й цінами. На непрямі витрати спочатку складають кошторис на певний період, після чого витрати розподіляють між різними виробами за відомою методикою.

Стаття «Сировина і матеріали» містить витрати на сировину, основні, допоміжні матеріали, закуплені вироби та напівфабрикати, тобто витрат, які можна безпосередньо обчислити на одиницю продукції на підставі витратних норм і цін. Крім ціни матеріалів, ураховуються транспортно-заготівельні витрати (плата за транспортування, вантажно-розвантажувальні роботи, комісійні витрати заготівельним організаціям та ін.). Із вартості сировини й матеріалів віднімають вартість відходів за ціною їхнього можливого використання чи продажу.

Стаття «Енергія технологічна» включає витрати на енергію (паливо, електроенергію, пару, газ та ін.), яка безпосередньо використовується в технологічному процесі для зміни стану або форми предметів праці (плавлення, нагрівання, зварювання, сушіння і т. п.). Обчислюється за нормами витрат і тарифами на енергію.

Стаття «Основна заробітна плата виробників» містить витрати на оплату праці робітників, безпосередньо зайнятих виготовленням основної продукції. Обчислюється згідно з нормами витрат часу на виконання технологічних операцій і тарифними ставками або відрядними розцінками на операції, деталі, вузли.

Додаткова зарплата (оплата відпусток, часу виконання державних обов’язків, доплати за виконання додаткових функцій та ін.) обчислюється у відсотках від основної, а відрахування на соціальні потреби виробників у відсотках від суми основної та додаткової зарплати.

Стаття «Утримання та експлуатація машин і устаткування» є комплексною та охоплює такі витрати, як амортизаційні відрахування стосовно машин та устаткування, котрі належать до основних фондів, витрати на електроенергію, пальне для приведення їх у дію, стиснуте повітря, технологічний інструмент, ремонт, оплату праці з відповідними відрахуваннями на соціальні потреби робітників, які обслуговують машини (наладчики, електрики, слюсарі та ін.). На ці витрати складається кошторис для кожного цеху (виробництва) на рік (квартал). На одиницю кожного різновиду продукції витрати на утримання та експлуатацію машин і устаткування обчислюються методом розподілу.

Найбільш поширеним на наших підприємствах є розподіл цих витрат пропорційно основній зарплаті виробничих робітників, тобто

,

де — витрати на утримання та експлуатацію машин і устаткування на одиницю продукції, грн.; — основна заробітна плата виробників на одиницю продукції, грн.; — відношення витрат на утримання та експлуатацію машин і устаткування до основної зарплати виробників (по цеху, виробництву), %.

Перевага цього методу полягає в його простоті, але вади його надто великі. По-перше, за такого розподілу витрати на кожний виріб обчислюються як середні по цеху незалежно від того, на якому устаткуванні його обробляють; по-друге, зарплата не може бути точною базою розподілу витрат на утримання та експлуатацію устаткування, бо за умов різного рівня механізації праці не відображає адекватно витрат машинного часу; по-третє, за комплексної механізації та автоматизації виробництва функції робітників змінюються у напрямі зростання значення функцій контролю й регулювання роботи виробничих систем. Відтак зарплату вже не можна нормувати поопераційно, а отже, вона не може бути базою розподілу інших витрат.

Найобґрунтованішим є обчислення витрат на утримання та експлуатацію машин і устаткування на один виріб залежно від часу його обробки і нормативних витрат на одиницю часу за формулою

,

де — кількість машин (технологічних груп машин), на яких обробляється виріб; — витрати на утримання та експлуатацію і-ї машини за одну годину, грн.; — тривалість обробки на і-й машині, годин.

Статті «Загальновиробничі витрати», «Загальногосподарські витрати» близькі за змістом і різнять тільки за рівнем узагальнення витрат. Загальновиробничі — це витрати на управління, виробниче й господарське обслуговування в межах цеху (виробництва). Сюди входять витрати на зарплату з відрахуваннями на соціальні потреби працівників управління цеху, спеціалістів, обслуговуючого персоналу, амортизаційні відрахування стосовно будовель і споруд, кошти на їхнє утримання, ремонт, охорону праці та ін. Загальногосподарські витрати є такими самими, тільки на рівні підприємства як єдиної системи. Додатково в них включають витрати на набір і підготовку кадрів, відрядження, обов’язкові платежі (страхування майна, платежі за забруднення довкілля тощо), виплату відсотків за кредити і т. п. На невеликих підприємствах з безцеховою структурою ці дві статті об’єднуються в одну.

Розподіляються загальновиробничі та загальногосподарські витрати здебільшого однаково — пропорційно основній зарплаті виробників. Точнішим є їхній розподіл пропорційно сумі основної зарплати й витрат на утримання та експлуатацію машин і устаткування за умови, що останні обчислено на одиницю продукції достатньо обґрунтованим способом.

Стаття «Підготовка та освоєння виробництва» може містити три різновиди витрат на: освоєння нових підприємств, виробництв, цехів, агрегатів (пускові витрати); підготовку та освоєння нової продукції; підготовчі роботи у добувній промисловості. Ці витрати списуються на продукцію рівними частками за встановлений період їхнього відшкодування. Витрати на підготовку та освоєння нової продукції в серійному і масовому виробництві згідно з прийнятим порядком фінансуються із прибутку або з позабюджетних фондів фінансування науки і техніки.

Стаття «Позавиробничі витрати» містить витрати на вивчення ринку, на рекламу та продаж продукції. Деякі з цих витрат є прямими і їх можна обчислити безпосередньо для окремих виробів (витрати на тару, пакування, рекламу, транспортування у певний район ринку). Непрямі витрати (на аналіз ринку, комісійні виплати організаціям збуту, проведення ярмарків тощо) розподіляються між виробами пропорційно їхній виробничій собівартості.

3. Цінова політика підприємства

Цінова політика суб’єкта господарювання – невід’ємний елемент моделі управління його прибутком, що визначає особливості формування доходів такого підприємства. Загалом під ціновою політикою суб’єкта господарювання необхідно розуміти процедуру обґрунтування масштабу цін на його продукцію (товари, роботи, послуги) та критеріїв її застосування щодо конкретних категорій покупців. Відповідно, цінова політика може виконувати такі функції:

• масштаб цін використовується як індикатор для фінансового планування, зокрема планування грошових потоків підприємства для розрахунку планового бюджету грошових потоків та планування ліквідності;

• сприяння формуванню сталого контингенту клієнтів підприємства;

• формування конкурентної позиції підприємства на ринку його продукції (робіт, послуг);

• сприяння скороченню терміну інкасації дебіторської заборгованості.

При цьому ціна підприємства включає базову (основну) ціну, а також систему знижок (націнок), як застосовується залежно від специфічних умов укладання контрактів із конкретними покупцями.

Як відомо, ціна являє собою економічну категорію, яка означає суму грошей, за яку продавець хоче продати, а покупець готовий купити товар. Ціна певної кількості товарів складає його вартість, звідси ціна – грошова вартість товару.

Економічна сутність ціни проявляється насамперед через виконання таких окремих функцій:

• облікова;

• збалансованість попиту та пропозиції;

• стимулююча;

• розподільча;

• засіб розміщення виробництва.

Зміст облікової функції ціни полягає у визначенні витрат суспільної праці під час виробництва конкретного товару, тобто показує, за якою вартістю суспільство задовольняє ту чи іншу потребу у виробі.

Функція збалансованості попиту та пропозиції відображає зв'язок між цими категоріями на ринку. Особливе значення ця функція відіграє в умовах ринкової економіки, де одним з головних регуляторів економічних відносин є закони попиту та пропозиції. Якщо в суспільстві між ними виникає диспропорція, то ціна одразу стає гнучким інструментом для досягнення їх рівноваги. Ціна має бути стимулюючим чинником виробництва товарів, на які впливає незадоволений попит, та зацікавити виробника випускати якісні товари в розширеному асортименті. Але, з іншого боку, ціна може коригувати попит на окремі товари й, зокрема, ті, які не є товарами першої необхідності (модні вироби, вироби з дорогоцінного металу тощо). Як правило, збільшення ціни має супроводжуватись поліпшенням якості товару, виробництвом нових споживчих його властивостей.

Розподільча функція пов'язана з відхиленням ціни від вартості товару під впливом різних чинників й у зв'язку з цим розподілом та перерозподілом національного доходу між галузями, підприємствами, секторами економіки, підприємствами різних форм власності, фондами накопичення та споживання.

Суть функції розміщення виробництва полягає в переміщенні капіталу з одних галузей в інші, які мають більш високу прибутковість. Саме підприємство як суб'єкт ринкових відносин повинно вибирати сферу найбільш прибуткової діяльності, найбільш економного використання ресурсів та капіталу.

Усі функції, які виконує ціна, взаємопов'язані, але між ними можуть бути певні суперечності.

Усі ціни, які діють в Україні, можна класифікувати за різними ознаками.