2. Сучасна англосаксонська геополітика

Співробітництво німецьких геополітиків з нацистами значною мірою дискредитувало геополітичну науку. Для того щоб дистанціюватися в очах громадськості від «людоненависницької» теорії К. Хаусхофера та його школи, американські геополітики навіть запропонували використати для позначення англосаксонського, прагматичного її напряму англійське слово «geopolitics», а для позначення континентального варіанта, що зазнав значного впливу метафізичних чинників, - німецьке слово «geopolitik». Головним недоліком німецької геополітичної школи вважалося використання її для вирішення завдань нацизму, і в перші повоєнні роки було поставлено мету - відділити «зерна геополітичної істини» від «нацистських плевел».

Після Другої світової війни радикально змінилася геополітична карта світу. Це зумовило необхідність оновлення геополітичної науки. Нова роль США як лідера «вільного світу» західних Демократій потребувала осмислення нової геополітичної реальності і розробки практичних рекомендацій щодо того, як Вашингтон має встановлювати, зберігати, зміцнювати своє лідерство на Заході і «звільняти поневолені народи» на Сході.

Розробка нової глобальної стратегії США у 40-х роках XX ст. пов’язана з іменами Н. Спайкмена, Р. Страуса-Хюпе, В. Стефансона, О. Латімора, Г. Уайджерта, С. Хантінгтона, які геополітично та ідеологічно обґрунтовували гегемоністські зазіхання США. Так, Р. Страус-Хюпе спробував довести, що в інтересах не тільки Сполучених Штатів, а й людства, щоб існував один центр, з якого б здійснювався балансуючий і стабілізуючий контроль, сила арбітра, і щоб цей балансуючий і стабілізуючий контроль знаходився в руках Сполучених Штатів.

В англосаксонській геополітичній науці після Другої світової війни виділяються два основні напрями - атлантизм і мондіалізм.

1. Атлантизм

Атлантизм є розвитком основних положень А. Мехена, X. Маккіндера, Н. Спайкмена, деталізацією та уточненням окремих аспектів їх концепцій.

У 1956 р. учень Н. Спайкмена Д. Мейнінг надрукував працю «Хартленд і римленд у євразійській історії», де він розділяє весь простір євразійського римленду на три тини за функціонально-культурною орієнтацією:

1. Простори, що органічно тяжіють до хартленду, - Китай, Монголія, Північний В'єтнам, Афганістан, Бангладеш, Східна Європа (в тому числі Пруссія), Прибалтика, Карелія.

2. Геополітично нейтральні простори - Південна Корея, Бірма, Індія, Ірак, Сирія, Югославія.

3. Простори, схильні до таласократичного блоку: - Західна Європа, Греція, Туреччина, Іран, Пакистан, Таїланд.

Аналізуючи просторову експансію, Д. Мейнінг виділив дві її моделі залежно від мотивації: перша, притаманна Заходу, насамперед Великій Британії, визначається військово-стратегічною мотивацією. Друга - притаманна Росії і характеризується цивілізаційно-культурною мотивацією.

У 1965 р. У. Кірк, інший послідовник Н. Спайкмена, у книзі, що відтворювала назву знаменитої статті X. Маккіндера «Географічна вісь історії», розвинув тезу про центральне значення римленду для геополітичного балансу сил. Спираючись на аналіз Д. Мейнінга, він побудував історичну модель, в якій головну роль відіграють прибережні цивілізації, від яких культурні імпульси надходять усередину континенту з більшим або меншим ступенем інтенсивності. При цьому вищі культурні форми та історична ініціатива характерні для тих секторів «внутрішнього півмісяця», які Д. Мейнінг визначив як таласократично орієнтовані.

У нових геополітичних конструкціях враховано, що з появою авіації та ядерної зброї і засобів її доставки традиційні геополітичні уявлення потребуватимуть коригування. Згідно з А. П. Северські, існують два великих кола повітряної могутності, сконцентровані відповідно навколо індустріальних центрів США і СРСР. Американське коло охоплює більшу частину Західної півкулі, а радянське - більшу частину Світового острова. Обидві країни мають приблизно однакову повітряну міць над Північною Америкою та Північною Євразією, які, на думку А. П. Северські, є ключем до світового панування.

У 50-х роках XX ст. з'являється нова геополітична теорія - теорія вакууму. Сутність її була викладена адміралом П. Німіцем у промові 15 січня 1953 р. у Сан-Франциско. Він заявив, що знищення німецької та японської військової могутності внаслідок політики демілітаризації призвело до створення геополітичного вакууму. Для підтримання балансу сил у світі потрібно постійно заповнювати вакуум, що виникає в окремих регіонах світу.

Розвиваючи думку адмірала П. Німіца, Ганс Флеш у статті «Геополітична спадщина переможців» пише про «закон геополітичної спадщини», згідно з яким західні держави мають вступити у володіння геополітичною спадщиною фюрера і мікадо і захищати її від СРСР. Але вони забули природний закон життя: «пустий простір притягує людей». Західні держави, згідно з теорією вакууму, не зуміли захистити свою геополітичну спадщину, і це коштувало їм мільярдних витрат на утримання НАТО і озброєння ФРН.

Сол Б. Коен у книзі «Географія і політика у розділеному світі» розвинув таласократичну геополітичну концепцію. Він виділив два геостратегічні регіони: «залежний від торгівлі світ морських держав» та «євразійський континентальний світ», а також потенційний геостратегічний регіон Північної Азії та індійського океану.

До світу морських держав С. Коен відносить Англо-Америку: Карибський басейн, Західну (морську) Європу і Магріб, острівну Азію та Океанію, Південну Америку та Африку на південь від Сахари, які утворюють окремі геополітичні регіони.

До євразійського континентального світу належать два геополітичні регіони - хартленд разом зі Східною Європою та Східна Азія.

Кожний із геополітичних регіонів складається з однієї великої держави та кількох малих. Два геостратегічні регіони розділені хиткими поясами Близького Сходу і Південно-Західної Азії, які характеризуються відсутністю об'єднавчих геополітичних стрижнів, постійними зовнішніми тисками з боку морського та континентального світів.

На підставі геополітичної характеристики світу С. Коен запропонував розділити основні геополітичні реальності на «ядра» та «дисконтинуальні пояси». Кожен конкретний регіон має, на його думку, чотири складові:

1. зовнішнє морське (водне) середовище, залежне від торгівельного флоту і портів;

2. континентальне ядро (віддаленим від узбережжя внутрішнім регіонам);

3. дисконтинуальний пояс (прибережні сектори, орієнтовані або всередину континенту, або назовні);

4. регіони, геополітично незалежні від перших трьох.

Сьогодні, зазначав С. Коен, у політичному відношенні світ можна уподібнити серіям концентричних кіл з комуністичним блоком у центрі Євразії, із Заходом, що частково облямовує цей регіон, та нейтральними країнами, що займають проміжне положення між ними. Під розміщенням сил на міжнародній арені він розуміє протиборство двох центрів сили на Заході і Сході, і в цьому його модель структури світу подібна до класичних геополітичних моделей.

У 1991 р. С. Коен вносить деякі корективи до своєї концепції, позначаючи країни Східної Європи як «країни-ворота» (фокуси зв'язків) між хартлендом і значною частиною світу морських держав, завданням воріт є відновлення рівноваги в світі та стабілізація світової геополітичної системи. «Ворота», як правило, розміщені вздовж меж геостратегічних сфер: Прибалтика, Словенія, Далекий Схід Росії, Аляска, Сянган, Тайвань, Кашмір, Західна Австралія, Пенджаб, Еритрея, Азорські о-ви, о. Мадейра, Пуерто-Рико, Гаваї, Квебек, Північна Мексика, Каталонія, Палестинська територія, Країна Басків, Ліван тощо. Оформлюючись як самостійні геополітичні одиниці, «ворота» перетворюються із зони конфліктів на зони компромісного розвитку. Такими «воротами» можуть виступати і ТНК, які здійснюють пряме зарубіжне інвестування, трансфер технологій, подетальну спеціалізацію виробництва.

С. Коен виділив п'ять геополітичних центрів світу (держав першого порядку та їхні «серцевинні ядра») - це США (Атлантичне узбережжя - район Великих озер), Росія (індустріально-аграрний трикутник Санкт-Петербург - Ростов-на-Дону - Кузбас, Японія конурбація Тихоокеанського промислового поясу), Китай (приморські райони Сходу, Півночі, Півдня, Північного Сходу) та Європа (ЄС) («Центральна вісь розвитку»). Кожен з них має свій регіон геополітичного впливу.

Інші геополітичні регіони визначаються державами другого порядку, що домінують у цих регіонах, - такими, як Алжир, Нігерія, Південна Африка, Австралія, Індонезія, Таїланд, В'єтнам, Республіка Корея, Туреччина, Іран, Ірак, Єгипет, Бразилія, Аргентина, Венесуела, Мексика, Канада. Існують ще країни третього, четвертого і п'ятого порядків, виділення яких здійснюється на основі розмірів сфери геополітичного впливу. В результаті виникає динамічна система, що складається з багатьох районів впливу, які частково збігаються.

Геополітичні структури всіх рівнів - це результуюча балансу сил, що постійно змінюється, тому вони не можуть бути усталеними, чітких геополітичних кордонів не існує, а є лише широкі перехідні зони. Однак геополітичні зміни не є випадковими, вони відбуваються вздовж особливих ліній-розламів - культурних і релігійних рубежів, старих політичних кордонів. Історія не визнає різких геополітичних змін, нові геополітичні елементи і відносини змінюють стару систему, в свою чергу, зазнаючи на собі її вплив.

Після перемоги в «холодній війні» атлантизм вступив у новий етап свого розвитку, пов'язаний з осмисленням нової геополітичної ситуації, що виникла в світі, і місця Заходу в ній. Розпад соціалістичного табору та окремих соціалістичних держав позначив перемогу атлантистської стратегії та пошук нових геополітичних моделей. Наприкінці XX ст. на його основі формується неоатлантизм, зміст якого під іншим ракурсом становить усе та ж конфронтація з «осьовим ареалом».

Серед оригінальних ідей: поняття «контрфактуальної історії» та «атомної дипломатії» Г. Алперовіца; теорія доміно В. Ростоу, М. Тейлора та Р. Макнамари; концепція «динамічного стримування» К. Ґрея, який одним з перших геополітиків відмітив тенденцію переходу від біполярного до мультиполярного світу; поділ світу на Північ та Південь Р. Волтерсом тощо.

Яскравим представником неоатлантизму та цивілізаційної геополітики є професор Семюел Хантінгтон, директор Інституту стратегічних досліджень ім. Джона Оліна при Гарвардському університеті, який у книзі “Зіткнення цивілізацій та межа світу” (1996 р.) висунув консервативну версію геополітичного майбутнього. Її сутність полягає у тому, що перемогу Заходу не можна вважати остаточною, оскільки при цьому оголилися глибинні культурно-релігійні пласти. Людство вступило у нову фазу розвитку і самоусвідомлення, де головними є не західні цінності (громадянське суспільство, лібералізм, масова культура і т.п.), а консерватизм, національні, в т.ч. релігійні традиції, самобутність народів, їхній опір вестернізації тощо. На противагу західній цивілізації з її невпинною тенденцією до глобалізації шляхом економічного, культурного та інформаційного імперіалізму тепер у Євразії формуються ще дві потужні цивілізаційні системи: азійська (буддистсько-індуїстська у складі Китаю, Японії, Індії, Індонезії, Кореї, Таїланду, Бірми, Малайзії) і мусульманська з країнами Близького і Середнього Сходу, частково Кавказу і повністю колишньої радянської Середньої Азії. Цивілізаційна ідентичність набуватиме дедалі більшого значення, і обличчя світу значною мірою формуватиметься взаємодією семи-восьми основних цивілізацій, які С. Хантінгтон виділяє в основному за релігійною ознакою (слов'яно-православна, конфуціанська (китайська), японська, ісламська, індуїстська, американська і, можливо, африканська).

С.Гантінґтон не зараховує до західної цивілізації велику частину Євразії, що позначена візантійсько-православною традицією, зокрема: Росію, Білорусь, частково Україну, Молдову, Румунію, Болгарію, Сербію, Македонію, Грузію і Вірменію. Це пов’язано з тим, що визначальним у цивілізаційній концепції автора є два чинники: релігійний і етноментальний, які “фундаментально формують характер народів”. Візантійська цивілізація в цьому аспекті характеризується духовною інертністю Церкви (православної), схильністю народів до авторитаризму і диктатури, сакралізацією керівництва держави (монарха, президента) тощо.

Ідеологічне протистояння заміняє конфлікт цивілізацій, коли лінії розламів між локальними цивілізаціями стають лініями фронтів. Найімовірнішими противниками Заходу Хантінгтон вважає Китай та ісламський світ. До актуальних завдань, які стоять перед західними країнами, належать: стримування анти-західних настроїв у світі, запобігання об'єднанню опозиційних Заходу геополітичних центрів, тісна співпраця між США та Європою; інтегрування в західну цивілізацію суспільств Східної Європи і Латинської Америки, культура яких близька західній; обмеження воєнної експансії ісламської та конфуціанської Цивілізацій; використання труднощів й конфліктів у взаємовідносинах ісламських та конфуціанських країн для досягнення своїх цілей; підтримка груп, які орієнтуються на західні Цінності та інтереси, в незахідних цивілізаціях; підсилення міжнародних інституцій, що відображають і легітимізують західні цінності та інтереси, залучення незахідних держав до цих інституцій.

У цьому контексті Україна опинилася на стику трьох цивілізацій: західної, візантійської і мусульманської. Її положення повністю межове. Навіть самі межі частково проходять територією народу України. Західна Україна належить значною мірою до західної, а Східна – до візантійської, Крим (частково) – до мусульманської цивілізацій.

Французький політолог Ален Безансон у книзі “Кордони Європи на сході і російське питання” вважає, що Україна, яка належить до т. зв. візантійської дуги, опинилася в епіцентрі протистояння цивілізації Заходу і православного Сходу. Останній є зоною імперських інтересів Росії. Ця зона від Балтики до Балканів, тобто Балтійсько-Понтійський простір, є цивілізаційно нестабільною, хоч якихось серйозних конфліктів (крім югославського) тут не спостерігається. Однак, якщо свідомо не працювати над виробленням геостратегії України, як межової країни у глобально-цивілізаційному контексті, то можливі диструкційні геополітичні процеси, кінцевим результатом яких може стати її розпад.

Якщо для С. Хантінгтона Хартленд вже не несе в собі загрози для Заходу, то П. Вольфовіц і надалі найвірогіднішим противником вважає Росію, проти якої варто створити «санітарний кордон» або принаймні запобігти виникненню в Євразії стратегічної сили, що здатна протидіяти США. Однак позиція усіх неоатлантистів збігається в тому, що перемога у «холодній війні» не зменшує загрози для Заходу, тому планетарний дуалізм залишається головною парадигмою і для початку XXI ст.