2. Напрями розвитку сучасної геополітичної науки. Геоекономіка

Із закінченням «холодної війни» у західному світі розгорілася дискусія щодо напрямів подальшого розвитку геополітичної науки. Ця дискусія була зумовлена як актуалізацією значення територіального імперативу в глобальних процесах сучасності, так і тими процесами, які К. Гаджиєв назвав «глобалізацією геополітики». Класичні форми геополітики впродовж останніх десятиліть істотно трансформувалися, накладаючись на складні вияви кризи модерну, формою заперечення якого є класична геополітика Ратцеля-Маккіндера-Хаусхофера-Савицького.

З кінця 80-х років XX ст. геополітика входить у новітній етап розвитку. Її відродження аж ніяк не означає сліпого повернення до старих концепцій, багато з яких скомпрометували себе або втратили актуальність за нових реалій. Увага до історіографії ідей класичної геополітики поєднується з пошуком нових підходів і намаганнями побудувати теоретичну основу геополітики, яка б відповідала на виклики сучасності, серед яких:

• поява поряд із державами нових, більш агресивних геополітичних гравців у особі регіональних та інтеграційних угруповань, ТНК, терористичних організацій тощо;

• глобалізація світового господарства і як наслідок - поступове зміщення акценту з політики на економіку;

• збільшення розриву між бідними і багатими (державами та верствами населення), загострення екологічних проблем, поширення тероризму тощо;

• з одного боку, уніфікація культурно-ідеологічної сфери, її космополітизація, з іншого - вибух патріотизму, національно-визвольних рухів;

• пошук геополітичними акторами взаємовигідних шляхів розвитку геополітичної ситуації в постбіполярному світі та ін.

Якісно модифікувалися і самі геополітичні чинники світового розвитку, відкинувши традиційне розуміння національної безпеки і деякою мірою привівши до зменшення протиборства континентальних і морських держав. З появою міжконтинентальних балістичних ракет теза про перевагу одних держав над іншими з погляду вразливості або захищеності була переглянута. Канула в небуття доктрина про геополітичну невразливість США, оточених природними ровами - Атлантичним і Тихим океанами. Те саме стосується і євразійського хартленду. Найважливішого значення з воєнно-стратегічної погляду набули повітряний і космічний простори. З'явилися і швидко розвиваються принципово нові форми контролю над простором - геоекономічні та інформаційно-комунікаційні. Дослідники зазначають, що лінія фронту в традиційному розумінні втратила свою значущість. Події 11 вересня 2001 року стали наочним підтвердженням цього, започаткувавши еру глобального тероризму, що породжує «партизанські війни» нового тину.

Одночасно відбувається своєрідна «антропологізація» геополітики, на що звернув увагу ще А. Тойнбі. Це пов'язано з тим, що у століття повітря місцезнаходження центру ваги людської діяльності може бути визначено не фізичною, а людською географією: не розташуванням океанів і морів, стенів і пустель, рік і гірських хребтів, доріг і стежок, а розподілом чисельності людства, його енергії, здібностей, майстерності і вдач. Насамперед це зумовлено постекономічним поворотом у цивілізаційному розвитку, що позначилося заміною праці творчістю як ключовий чинник виробництва.

XX ст. пов'язане із «демографічним вибухом» у планетарному масштабі, а із зростанням кількості населення земля стає дедалі більш бажаною і коштовною, тому з кожним новим поколінням світова історія стає більш територіальною і геополітичною. Однак нові реалії виявляють і обмеженість теоретико-методологічних можливостей самої геополітичної науки в пізнанні «опростореного світу».

Нині відбувається трансформація геополітичної науки під впливом як об'єктивних процесів глобалізації, мондіалізації, науково-технічної революції, екологічної кризи, так і суб'єктивної неспроможності самої геополітичної науки стати «системним забезпеченням» зовнішньо- і внутрішньополітичних стратегій держав і світового співтовариства. Нагадаємо, що геополітика виконує функцію наукового забезпечення вироблення і реалізації політики держав, а сам термін «геополітика» був запропонований Р. Челленом для позначення галузі «загальної науки про державу».

Не погоджується з постулатами традиційної геополітики П'єр Галлуа. Його аргументами є: розвиток зброї масового знищення й авіакосмічної техніки; зростання геополітичної ваги космічного простору; розвиток ЗМІ та формування «масової поведінки» людей; поява нових суб'єктів міжнародних відносин. У рамках неконфронтаційної геополітики він закликає до розробки і реалізації загальнопланетарної геополітики.

На нинішньому етапі дедалі більший вилив на розвиток геополітики справляє геоекономічна наука, що розвивається впродовж останніх двох десятиліть на стику геополітики та економічної науки, у свою чергу, зазнаючи істотного виливу з боку соціальної філософії. Термін «геополітична економіка» в науковий обіг ввели в 1995 р. Дж. Еґнью та С. Кобрідж. Нині, претендуючи на самостійне наукове існування, геоекономіка все ж переважно розглядається як «своєрідна версія мондіалістської або глобалістської геополітики, яка першочергово розглядає не географічні, культурні, ідеологічні, етнічні, релігійні та інші фактори, що становлять зміст суто геополітичного підходу, а лише економічну реальність у її відношенні до простору» (Є. Кисельов, 2002).

Геоекономіку слід розглядати як багаторівневу систему економічних відносин у міжнародному просторі. Вона є різновидом економічної взаємодії, зумовленої територіальними інтересами економічних суб'єктів і спрямованої на використання умов, можливостей, ресурсів простору. Геоекономічна наука є галуззю економічної науки, що вивчає процес і результат впливу економічних суб'єктів, національних і глобальної економік на міжнародний простір з метою його використання у своїх інтересах. Разом з геополітикою, геоекологією, геокультурологією, геоюриспруденцією, геодемографією і геометодологією геоекономіка формує нову систему геосоціальних наук.

Серед найяскравіших представників геоекономіки варто назвати Ф. Реріґа (перша геоекономічна конструкція світу), Ф. Фукуяму, Ф. Броделя, К. Санторо, Ж. Атталі, О. Венґерова, К. Ґаджієва та ін.

Так, Е. Люттвак, якому належить сам термін „геоекономіка”, визначив її як втілення „логіки конфлікту в граматиці торгівлі” з метою забезпечення найкращої можливої зайнятості для якомога більшої частини свого населення, навіть, якщо це буде необхідно, на шкоду населенню чужих країн. Геоекономіка у Е. Люттвака покликана забезпечити внутрішню згуртованість держави перед лицем економічної загрози, допомогти державі освоїти невідоме їй досі поле світової економіки, гарантувати державі підтримку в цій справі з боку її громадян.

Італійські вчені К. Жан та П. Савона тлумачать геоекономіку як принцип поєднання всіх економічних настановлень і структур певної країни в єдину стратегію, що має враховувати загальносвітову ситуацію. На їх думку, геоекономіка є інструментом геополітики, для якої головними акторами на міжнародній арені є держави. Оскільки суперництво між ними перемістилося з воєнно-стратегічної сфери в економічну, то постало завдання оволодіти економічним простором, який на сьогодні є глобальним. Процеси глобалізації, зазначають К. Жан і П. Савона, спричинили феномен детериторизації та дематеріалізації багатства. Тобто, територіальні кордони держави втратили своє призначення бути перешкодою в економічному сенсі й не можуть використовуватися як інструмент протекціонізму чи меркантилізму, а багатство рухається глобальними мережами, які й перетворюються на справжнє багатство країни. Перед державою постає завдання вплинути на економічну глобалізацію у власних інтересах. Якщо це завдання виявиться нерозв’язаним, то багатство або залишить територію цієї держави, або ж держава втратить свою монолітність і легітимність. Головну загрозу державі становить, отже, „втеча капіталу” з її території; особливою формою цієї „втечі” може бути підрив національної згуртованості успішнішими регіонами і містами, які все менше спираються на підтримку держави і тому не бажають спонсорувати сусідні депресивні території, утворюючи такі собі архіпелаги „з островів багатства посеред океану бідності”.

Інструментом запобігання „втечі капіталу” і має стати геоекономіка, яка, використовуючи геополітичну логіку у вигляді „логіки потоків” (не лише фінансових) та геостратегію у вигляді „територіальної політичної логіки”, покликана зробити територію своєї держави найбільш привабливою для багатства, потоки якого підпорядковані численним суб’єктам глобального економічного процесу.

Найважливішими моментами геоекономічної парадигми є:

– відкидання геополітичного дуалізму та розуміння світу як цілісності (інколи під гаслами багатополюсності);

– ототожнення держави і корпорації, більше того, держава вважається філіалом загальнопланетарної корпорації;

– надання переваги західним цінностям, раціоналізмові, інформаційним технологіям та ін.

При стратегічному аналізі і плануванні розвитку потрібно враховувати новий геоекономічний світоустрій. В умовах бурхливої трансформації класичної економіки спостерігається конкуренція між різними геоекономічними концептами: неоліберальною метафізикою, що розвиває ідеї «невидимої руки ринку», стратегією «золотого мільярда», програмою структурної перебудови і фінансової стабілізації, концепціями неопротекціонізму, сталого розвитку, форсованого надрозвитку, активного регулювання ринку, автаркії і мобілізаційних схем управління, антисоціальною концептуалістикою демодернізації.

На нинішньому етапі світ - геоекономічно неврівноважена система, що характеризується спробами однієї з цивілізацій (Заходу) підірвати існуючу відносну геоекономічну рівновагу. При цьому континентальні цивілізації намагаються, дотримуючись своїх національних інтересів, намітити інтеграційні альянси, а отже, запобігти стиранню своєї геоекономічної «пам'яті». Такі тенденції свідчать про те, що геоекономіка стала важливим «полем» цивілізаційного протистояння, що робить цивілізаційний вимір геоекономіки пріоритетним напрямом як з теоретичного, так і з практичного погляду.

Відбувається розподіл планети на окремі геоекономічні зони, що відіграють роль нових станів глобального універсуму. Розвиток масштабних технологій активного перерозподілу світового доходу на основі стягування геоекономічних «рентних платежів» зробив неможливим досягнення соціальної однорідності світу, закріплюючи нерівноважний стан світової економіки. Така сама ситуація спостерігається у всій схемі світового поділу праці і перерозподілу світового доходу, що найбільш наочно виявляється у феномені «ножиць цін». Це є доказом керованості світової економіки.

А. Неклеса констатує факт формування нового світу транснаціональних мереж - фінансових, інформаційних, неурядових організацій тощо. Статус і членство держави в такому світі визначаються не стільки її регіональною належністю, скільки відповідними соціально-економічними характеристиками, зокрема – домінуючим стилем господарської діяльності, що передбачає те чи інше джерело додаткового продукту. Сам А. Неклеса визначає чотири стилі господарювання в сучасному світі: 1) природовитратна, геосферна економіка, яка базується на експлуатації природи як самостійного джерела додаткового продукту; 2) інноваційна економіка, де традиційна роль праці витіснена інтелектуально-творчою активністю; 3) фінансова постекономіка – управління „чужими”, залученими коштами та різними фінансовими кредитними операціями; 4) деструктивна параекономіка, яка включає звичні форми тіньової економіки, так звану трофейну економіку – процес інтенсивного розграбування створеного господарського потенціалу, а також кримінальну економіку.

Згідно з переліченими стилями господарювання, світова економіка розпадається на шість „економічних континентів”, а саме: 1) постіндустріальну Північ, яка контролює майже всю торгівельно-фінансову динаміку світу та живе за рахунок своєрідної цивілізаційної ренти; 2) високоіндустріальний Захід, національні господарства якого здатні створювати високотехнологічні вироби; 3) Новий Схід, що орієнтується на масове виробництво і поєднує торгівельний лібералізм з виробничим протекціонізмом; 4) сировинний Південь, який живе за рахунок експлуатації свої природних ресурсів; 5) посткомуністичний світ, що перебуває в перехідному стані; 6) Глибокий Південь, який охоплює острови „транзитної державності” з її неоархаїчною та квазігосподарською активністю, транстериторіальні кримінальні консорціуми (Афганістан, Руанда, Ліберія, Сомалі), а також зони, які контролюються ззовні і в яких перебувають країни із „заниженою суверенністю”: на Балканах, на Близькому Сході (Ірак), в Африці (Сьєрра-Леоне) та в деяких частинах колишнього радянського простору (Таджикистан). Деякі країни тут, балансуючи на межі втрати своєї державності, поступово переключаються зі звичних форм соціальної і економічної діяльності на повсякденність конфлікту, збройних внутрішніхсутичок та масштабної деструктивної параекономіки. Такий світ існує за межами географічної системи координат, а тому традиційний геополітичний підхід виявляється безсилим для його пояснення.

Зазначені процеси впливають на розвиток геоекономічної науки, яка так само, як і геополітична наука, має обмежений теоретико-методологічний арсенал. На думку відомого російського геоекономіста Е. Г. Кочетова, геоекономіка вже давно відтиснула геополітику на другий план. Проте ефективність геоекономічного аналізу і стратегії визначається насамперед їхньою орієнтацією на геополітичні процеси, що відбуваються. Геоекономічні механізми є чинником геополітичної взаємодії. Нівелювання значення геополітики негативно позначається на можливостях геоекономічної науки і практики в контексті цивілізаційних процесів сучасності.

При вивченні світового економічного простору особливу увагу привертають фінансовий простір і відносини, що виникають між політикою управління фінансовим простором і політикою, спрямованою на забезпечення розвитку країни-системи. Дослідженням цих проблем займається один з напрямів геоекономіки - геофінанси. З розвитком мондіалізації держава-нація втрачає здатність ефективно здійснювати незалежну валютну і фінансову політику. Водночас політична, економічна і культурна безпека дедалі більше залежить від явищ і процесів фінансового характеру. Глобалізація фінансового ринку спричинила неможливість визначення приналежності фінансових ресурсів, тому геофінансова політика націлена не тільки на зміцнення національних джерел фінансових ресурсів, а й на збільшення можливостей країни щодо використання міжнародних фінансових ресурсів, тобто метою такої політики є одержання доступу до фінансових ресурсів.

Предметом дослідження геофінансів є: з'ясування того, розвиток яких технологій забезпечить країні найбільшу додаткову вартість «фінансової сировини, що переробляється», вплив різних форм спекуляції на грошову стабільність і відсоткові ставки, геоекономічна роль міжнародних капіталів, їхній прилив і відплив із країни, капіталовкладення за кордоном та їхня стратегічна значущість, проблеми відмивання «брудних грошей». Геофінанси допомагають розробити таку політику, за реалізації якої грошові і фінансові переміщення відповідають загальним політичним цілям держави.

Чіткий взаємозв'язок між економікою і політикою простежується у визначенні дієвих акторів світової політики канадійцем А. Беттлером. Єдиним «центром сили» (зовнішньоекономічний потенціал має перевищувати потенціал конкурента вчетверо) сучасного світу вважаються США. Однак якщо брати до уваги сумарні показники в рамках ЄС, то позиція США не є такою переконливою, а по деяких позиціях вони значно поступаються. США ніби «розчинилися» у глобалізаційних процесах, які, на їхню думку, вони контролюють. Насправді ж поступово втрачають здатність орієнтуватися в сучасному світі. Європі ж вдалося зберегти національну та культурну ідентичність. Але, на щастя для США, Європа поки що не єдина в політичному відношенні. Серед геоекономічних полюсів (такий полюс відрізняється від інших геоекономічних суб'єктів перевагою власної економічної потуги як мінімум удвоє) автор називає Бразилію, Мексику, Нігерію, Польщу, Південну Африку.

Отже, основні передумови появи геополітики як самостійної науки наприкінці XIX ст. та її відродження наприкінці XX ст. полягають у такому:

– «ущільнення» геопростору, яке стало наслідком розвитку комунікацій, відкриттів та винаходів кінця XIX ст. і всього XX ст.;

– небачене в історії зростання могутності військової техніки і поява зброї масового винищення;

– відсутність вільних територій для територіальної експансії держав;

– розуміння взаємозалежності і вразливості людства та переосмислення ролі війни.