РОзділ 3 онтологічний аспект культури як спсобу буття людини

Сьогодні ми чітко спостерігаємо поворот до нового сприйняття співвідношення людини і культури. Він ініціюється зміною смислової перспективи, яка висуває на перший план суспільного світу особистість і особистісну модальність відношення людини до дійсності. Такий поворот виявляє себе у тому, що саме існування суспільного цілого і по екологічним параметрам природних умов життя, необхідних для вживання людей у сучасних соціальних умовах, потрапляє в пряму залежність від людських якостей окремих осіб. Його все частіше формулюють у вигляді низки питань про значущість особистості в суспільному житті, її активності, морального вибору, вчинку, відповідальності за запитання, важливі для нашого сучасного саморозуміння. “Суспільні науки сьогодні особливо виділяють із загального масиву людської культури явища, які співвідносяться з масштабами людського індивіда — повсякденне життя, побут, предметний світ похватних речей, нюанси міжособистого спілкування — усе те, що услід за істориком культури можна назвати мовчазливою на сторінках писаної історії культурою більшості” [3, с.7].

Відношення індивіда до культури виявляє світоглядну перспективу, зворотну тій, яка традиційно мається на увазі. Адже буття в культурі, як правило, і не сприймається у вигляді свідомого відношення, але сприймається людиною як природна належність до особливого культурного світу — “укорінення” в рідній культурі, буття на “цій” землі, серед “ось цих” людей …, місцевості, будинків, рослин, звірят, до всіх явищ… В цьому є корінь і основа національного чуття. Через це національна свідомість і любов до своєї нації не знає ні кляс, ні партій, ні віку, ні полу” [6, с.73].

Культура перед-задається кожному безвідносно до його соціального походження, як спосіб життя або спосіб буття суспільства, який склався історично. Відношення ж до неї виникає не як проблема теоретичного визначення, а як завдання збереження культурних традицій, мови, звичаїв і побуту, світу речей, який дається природно і створюється людиною, зміцнення усього того, що називають культурним “ландшафтом”, середовищем існування і культурним “ґрунтом”.

Вектор подібного розуміння хоча і спрямований в історичну перспективу збереження і, можливо, відродження і розвитку культури як особливого культурного світу, проте вказує на культуру як на саму життєву реальність, як на безпосереднє культурне життя. В цьому разі культура не створює перспективу ідеального проекту суспільства майбутнього і універсально розвиненої особистості, а береться як буття у світі культури, “тут” і “тепер” наявна причетність даній культурі. Тому культура є перш за все спосіб людського буття, тобто постає як увесь масив людського буття.

В онтологічному аспекті культура постає як увесь масив людського буття, як спосіб буття людини. Разом з тим культура як спосіб буття звичайно не усвідомлюється в якості особливого культурного існування: не створює відношення в точному смислі цього слова — як покладання культурного буття — образу або способу життя — у вигляді особливої уваги, осмислення і пізнання. Ми — люди певної культури, культурної епохи, і повинно відбутися дещо незвичайне, подібне до сучасних національно-культурних зрушень, щоб цей факт став предметом усвідомленої уваги і наукового пізнання.

Онтологічне формулювання поняття культури як способу буття людей формально підходить і до найбільш відстороненого — пізнавального відношення до культури, яке передбачає максимальну ступінь об’єктивності і усвідомлення по відношенню до предмету, що вивчається, а також по суті виражає факт безпосереднього буття людини в культурі, залучення її реального життя в тканину культурного світу. Характерною рисою онтологічного аспекту культури і людини є відсутність будь-якого із зовні даного критерію, зовнішнього “тесту” на “культурність”. Перед пізнавальним відношенням в межах гуманітарного знання, у науках про культуру і людину таке питання не виникає в якості особливої теми роздумів і дослідження. Культура як реальність безпосереднього життя дана тому, хто самим фактом свого існування просто належить цьому культурному світові.

Незважаючи на відсутність зовнішніх, об’єктивних критеріїв відмінностей, демаркація культури від того, що не є культурою, існує як факт самої культури. Проте визнання культурної цінності речі, твору, людської дії чи суспільної події здійснюється не в результаті покладання деякого заздалегідь відомого образу культурно і по-людському визнаного. Єдиним безумовним критерієм того, що треба відносити до людської культури і культурності, виступає історичний рух самого культурного життя.

Якщо під культурою розуміється уся дійсність світу людей, то в принципі для культури і буття людини в культурі не можна вказати на якусь певну сукупність зовнішніх причин, умов і обставин, які її породжують, а також деяких “об’єктивних” критеріїв виділення і відокремлення культурного від “позакультурного” — культура сама виділяє і розпізнає себе. Це відбувається шляхом пізнавального акту або практично-вимірювальної оцінки, як результат прикладання якогось зовнішнього масштабу: культурність людини викриває сама себе з плином часу. Визнання фактом культури, а також зворотне заперечення культурної значущості складається лише через випробування історією.

Дуже лаконічно про це писав К.А.Свасьян: “Інтеграл культури — безвідносно до “щучих велінь” і “рачого ходу” сцієнтиських методологій і навіть до “лебединих пісень” філософії існування — один і єдиний: він — сама людяність, що пронизує увесь цикл культурних звершень … Культура — не стале, а становлення; як вже стале, воно цілком уміщується в тематичних відволіканнях чергового симпозіуму або конференції; як становлення, воно — суцільний мартиролог, нескінченна експозиція злетів і падінь, світлих захоплень і прояснених окаянств, гідна подиву колекція чернеток від дюреровських портретів до гоголівських “пик” у пошуках остаточного чистовика: обличчя людського, осяяного променями “розумного серця”” [22, с.135].

Людина не починає своє культурне життя зі спеціального знайомства з дійсно культурними зразками. Справа в тому, що індивіда тому й не можна ніяким зовнішнім чи загальним чином примусити поділяти відомі цінності, творити за їх образом і подобою, зобов’язати вірити в них, або, навпаки, зневіритися, як не можна, наприклад, по наказу зробити відкриття, творче звершення чи героїчний вчинок, оскільки для цього усе, що було спільно досягнуте людьми в культурі, повинно увійти в особливе життя людини і стати частиною її унікального буття так же природно, як безпосередньо особистість стає людиною культури. Культура тому є природний історичний процес.

В реальному процесі життя відбувається природно-історичне розрізнення двох планів культурного життя і відповідно способів культурного саморозуміння людей. Перш за все культура виділяється (трансцендується) із потоку життєво-практичних дій як своєрідне узагальнення історичного досвіду — у вигляді всього багатства, накопиченого людством: сукупності універсально-визнаних способів діяльності, форм спілкування, норм поведінки, системи цінностей, закріплених в значеннях і абревіатурах свідомості, категоріях мислення, розгорнутих формах духовного життя взагалі. Але культура отримує не менше визнання і в якості самого процесу безпосереднього буття людей, пов’язаного з особливими предметами і індивідуальними обставинами їх повсякденної практики і спілкування. Мова йде про подвійний характер культурної реальності — виділення у культурі суспільного зрізу людського буття або розуміння культури як загальної реальності колективного життя, з одного боку, і зрізу спільного буття людей, сполученого з індивідуальними параметрами їх життєдіяльності, з особистісними способами самовизначення в суспільному і предметному світі — з іншого.

Культура — це спосіб перебування людини, а точніше індивіда у світі. Це спосіб, що дозволяє особистості індивідуально жити й творити у цьому світі, реалізувати свободу вибору, згідно з власним виміром ставитися до надіндивідуального: природного та суспільного буття. Культура — це водночас індивідне творення смислів і значень навколишніх предметів, речей, подій, станів і т.п. Свідомість і духовність індивіда розгортаються й існують у полі культури, але перебування в ньому є не тільки детермінованість цим полем, а його дійсне творення.

Культурний вибір особистості не відбувається як акт свідомого порівняння наявних цінностей, правил поведінки, способів життя у цілому, що здійснюється з деякої “загальної” точки зору, яка виходить за межі культурного світу. Культура виявляє своє людське значення в межах самого персонального існування і здійснює “суд часу”, не чекаючи останньої оцінки нащадків, у вигляді особистих модальностей культурного буття або екзестенціалів, які емпірично дають знати про себе у відомих усім людських станах, настроях, настановах і переживаннях — відповідальності, рішучості до дій, голосі совісті, почутті провини, сорому, любові та ненависті, надії та безнадії, взагалі у вигляді особистісного виміру людського буття.

Підкреслимо, що мова йде не про психологічні емоції, пристрасті або особисті смисли, у суб’єктивній формі яких емпіричний індивід переживає своєрідність своїх власних вражень, а про загальновагомі для людей модальності людського існування. Вони створюють природний оплот людських дій (я такий і не можу інакше!), вказуючи своєю необхідною обов’язковістю для життя на глибинну екзистенційну конституцію світу людської культури. Екзистенційна аналітика культури, яка дозволяє зрозуміти висхідну єдність суспільного, у тому числі національно-етнічного, і персонально-особистісного виміру людського буття, постає сьогодні у контексті нашої власної культури однією з основних задач філософських досліджень.