2. Посилення реакції

Новим першим секретарем ЦК КПУ став Володимир Щербицький, який до цього займав посаду голови Ради міністрів УРСР та був у давніх приязних стосунках з Брежнєвим, оскільки обидва були членами зв. дніпропетровського клану. Цей факт і вирішив подаль­шу його кар'єру. Протягом всього свого правління він проводив політику цілковитого підпорядкування Москві, навіть якщо це йшло на шкоду інтересам України, та нещадної боротьби проти української національної са­мобутності. Плазуючи перед Москвою та слухняно виконуючи її вказівки, цей, за влучним висловом О.Субтельного. «викінчений тип малороса» зумів рекордно довго протриматися на своїй посаді - понад 17 років.

Зміна республіканського керівника «дивним чином» збіглася в часі з посиленням у 1970-х роках боротьби проти «українського буржуазного націоналізму», відо­мої як «великий погром». Ще в січні 1972 р. у ряді українських міст пройшла серія арештів, жертвами яких стали В.Чорновіл, І.Світличний, І.Калинець, Є.Сверстюк та ін.;— всього бл.20 осіб. Навесні до них приєдна­лася нова група українських патріотів. За різними підрахунками, у той час у слідчих ізоляторах перебува­ло від 70 до 122 чол., головним чином представників дисидент-ського руху, яких звинувачували за політич­ними статтями. Ще більше інакомислячих було підда­но адміністративним покаранням: звільнення з керів­них посад, позбавлення роботи, заборона друкувати свої твори тощо. Протягом осені 1972 - весни 1973 рр. майже 90 із заарештованих засудили на максимально можливі строки ув'язнення. Безглуздість ситуації по­лягала в тому, що «провина» цих людей зводилася; до написання статей і книжок, право-захисних листів і пе­тицій, зберігання та розповсюдження літератури, видання позацензурдих часописів. Нерідко у провину ставило­ся авторство незакінченої статті чи навіть просто роз­мови, які кваліфікувалися як «поширення наклепниць­ких вигадок, що очорнюють радянський державний і суспільний лад». Чималі тюремні строки можна було отримати запитання і поширення творів М.Грушевського, П.Куліша, М.Аркаса та ін. «українських бур­жуазних націоналістів».

Одночасно з погромом української інтелігенції була проведена «чистка» керівних державних і партійних кадрів республіки, в результаті якої усувалися близькі соратники опального Шелеста. Зокрема, на місце Ф.Овчаренка секретарем ЦК КПУ з ідеології призначили сумнозвісного В.Маланчука (Мілмана), який ще замолоду, займаючи посаду секретаря з ідеології Львівського обкому партії, вишукував «буржуазних націоналістів» серед студентства Львівського університету та серед галицької інтелігенції. Він буквально переслідував українських учених, письменників, художників, артистів, вбачаючи у них потенційну загрозу для існуючого ре­жиму. Саме Маланчук разом із шефом КДБ Федорчуком під керівництвом Щербицького провели у 1973 р. «чистку» республіканської парторганізації, вході якої з партії було виключено бл. 37 тис. членів, що в ті часи означало кінець кар'єри.

З приходом нового керівництва в Україні різко ак­тивізувалися процеси уніфікації націо-нального життя. Офіційно було проголошено курс на прискорен­ня «злиття націй», який насправді означав русифіка­цію неросіян. Документами КПРС та її респуб­ліканських підрозділів в річницю 50-ліття створення СРСР декларувалося виникнення «нової історичної спільності людей - радянського народу». Виходячи з цього, по всій Україні розгорнувся широкий наступ на українську історію, мову та культуру (аналогічним було становище і в інших національних республіках радянської імперії). Склалося становище, суть якого найкраще виразив чеський письменник М.Кундера:

«Першим кроком у ліквідації народу є позбавлення його пам'яті. Знищить його книжки, його культуру, його історію. А, потім накажіть комусь написати нові книжки, створити нову культуру, винайти нову істо­рію. Незабаром нація почне забувати, чим вона є і чим була. Навколишній світ забуде про неї ще швид­ше». Для радянського режиму це завдання значно полегшувалося: йому не потрібно було писати нові книжки, створювати нову культуру, винаходити нову історію — всім цим готовий був «поділитися» щедрий російський народ. Залишалася одна проблема — поз­бавити неросійські народи, в т. ч. й український, їх національної пам'яті, культури, історії.

Вирішити дану проблему в Україні взялася влада на чолі з В.Щербицьким. Прагнучи до якнайшвидшої денаціоналізації власного народу в угоду абсурдним московським теоріям, вона організувала переслідуван­ня учених, письменників, митців, які дозволяли собі «відхід від партійної лінії» у національному питанні. «ідеалізували минуле», «смакували націо-нальну само­бутність тощо. Спроби наукового дослідженні україн­ської минувшини, зобра-ження її у художніх творах чи на полотнах картин розцінювалися як вияв нелояльності до держави. Підозру викликало навіть оперу­вання такими термінами, як «український народ» чи «Київська Русь», потрібно було вживати - «народ України», а ще краще «радянський народ», «Древня Русь» тощо. Паралельно з бібліотек вилучали літературу «на­ціоналістичної спрямованості», бібліографічні покаж­чики з прізвищами опальних авторів; з тематик-них планів видавництв початку 1970-х років, за даними дослідників. було знято 157 назв книжок, в яких ідеологи опричники знайшли хоча б натяк на націоналізм». «Винні», як звичайно, каралися зі всією строгістю соці­алістичної законності».

Ще одним чинником, який був значною перешкодою на шляху злиття націй і народностей СРС Р в єдину «радянську націю» під егідою російського народу, виявилася українська мова. Наступ проти неї очолив сам Щербицький, який. за словами відомого письменника та політика Ю.Щербака, дав кремлівському ідеологові М.Суслову обіцянку за одну п'ятирічку покінчити з українською мовою і русифікувати Україну. Треба ви­знати» що добився він у реалізації своєї обіцянки нема­ло. Русифікація, яка, по суті, стала безжальною бо­ротьбою проти української мови, велася за всіма кано­нами наступальної війни. Сотні придворних суспільствознавців, преса, радіо, телебачення, вся ідеологічні рать працювали на обґрун-тування й пропаганду мов­ної дискримінації. Особистий приклад подав Щербиць­кий, перейшовши майже виключно на російську мову;

Швидко зростала русифікація шкіл, адже для переве­дення Їх на російськомовний статус викладання до­статньо було заяви лише декількох батьків. Вчителям російської мови в Україні встановили 15-відсоткові надбавки до ставок. Класи, у яких було понад 25 дітей, на уроках російської мови поділялися на групи, в той час як українська мова подібних пільг не мала, навпаки, — у ставленні до неї режим послідовно виховував в укра­їнців комплекс не-повноцінності, не перспективності та не престижності. Загальну де українізацію забезпечу-вала вимога писати дисертації лише російською мовою, майже повсюдне російськомовне викладання предметів з вузах, технікумах, профтехучилищах, відсутність українських підручників та посібників тощо. Складалася парадоксальна ситуація, коли саме вживання інте­лігенцією української мови могло бути розцінене як вияв буржуазного націоналізму». Так, на судовому процесі над поетом Василем Стусом один зі свідків наполягав, що той є націоналісто, бо весь час розмовляв українською мовою.

До речі, за словами доктора фізико-математичних наук, письменника Н. Стріхи, протягом своєї держав­но-партійної роботи перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький настільки призабув українську мову, що при цитування уривків із творів Шевченка, роз­мовляти нею наприкінці 1980-х років уже не міг. Коли 1988 р. він мав виступити у Спілці письменників України, керівник ідеологічного відділу республікан­ського ЦК Л.Кравчук переконав його, що там годиться виступати таки українською. Довелося промову для українського керівника друкувати російськими літерами, спеціально розставляючи наголоси.

Наслідки русифікації були жахливі. На кін. 1980-х років в Україні з 2,6 млн. дітей в україномов­них дитячих дошкільних закладах виховувалися лише 642 тис., або кожна 4-та дитина. У Києві українською мовою навчався тільки кожен 5-й учень. На 1988/1989 навчальний рік не залишилося жодної української школи в Донецьку, Чернігові, Харкові, Луганську, Одесі, Миколаєві. У 1990/91 навчальному році, лише 49,3 % (за Іншими даними - 47,9% українських школярів навчалися українською мовою. Із 49 столич­них ПТУ україн-ською мовою не викладалося в жодно­му. У вузах українською мовою читалося тільки близько 5 % лекцій. Чистка навчальної літератури для вузів, друкованої в УРСР мовою корінного населення, за кількістю назв скоротилася з 86,9% у 1946 р. до 8 % у 1980 р. У цілому по СРСР частка тиражу підручників для вузів з усіх дисциплін ра­зом узятих, виданих мовами народів Радянського Со­юзу, крім російської, склала у 1987 р. лише 5,1%, в той час як іноземними мовами даного роду літератури випущено 10,6 %. За перших 2 роки влади Щербицького в Україні тираж художньої літератури російською мовою збільшився з 3,3 млн. примірників до 9,9 млн. У 1988 р. книжки, видані українською мовою, складали лише 18 % за назвою, а за тиражем - тільки 3 %. Під час перепису населення а і 979 р. кожен 6-й українець назвав рідною мовою російську.

У 1977 р. була прийнята нова Конституція СРСР, а в 1978-му – Конституція УРСР, що являла собою копію першої. Вони лицемірно декларували зростання народовладдя, підвищення ролі та значення рад, широкі права громадських організацій тощо. Хоча насправді основний закон — як союзний, такі республіканський не мав прямої дії, тому будь-який підзаконний актом коригувати будь-яке конституційне положення; він буї лише декорацією для беззаконня, що коїлося у держав Вся реальна влада зосереджувалася у руках КПРС «керівна і спрямовуюча роль» якої була зафіксована у сумнозвісній 6-й ст. Країною правила, за висловом Г.Касьянова, купка старців, зосереджених у політбюро ЦК КПРС на чолі з хворим Л. Брежнєвим (на І 982 р Л.Брежнєву виповнилося 76 років, М.Сус-лову - Д.Устинову - 74, А.Громику - 73, К.Черненку - 74, Д.Кунаєву - 70, Андропову - 68.) Вони спиралися на підтримку парт-номенклатури, платою за лояльність якій була свобода дій на місцях. Таке «порозуміння» привело до зловживання владою і безгосподарності. До всього цього маразму додавалась недолуга зовнішня політика, наслідком якої стали гонка озброєнь, відкрита агресія у Чехословаччину (1968) і Афганістан (у афганській війні (1979— І989 рр.) брали участь понад 50 тис. вихідців з України, з них близько 2,5тис. загинуло, стільки ж повернулися додому каліками), прихована військова допомога низці диктаторських режимів багатомільйонне, субсидування «братніх комуністичних партій та рухів» і то що. Як наслідок, в суспільстві наростали настрої апатії, зневіри, подвійної моралі та циніму. Необхідність кардинальних змін у всіх сферах суспільного життя ставала дедалі очевиднішою.