4. Українська гельсінкська група

У сер 70-х років дисидентський рух дістав нового імпульсу. Він був пов'язаний з під-писанням Радянським Союзом Гельсинської угоди 1975 р., яка передбачала і зобов'язання країн-підписантів щодо дотримання основ­них прав людини. Це дало дисидентам підстави взяти на себе функції громадського контролю затим, як ра­дянське керівництво буде вико-нувати взяті на себе обов'язки. 12 травня 1976 р» у Москві було проголошено про створен-ня громадської групи для контролю за вико­нанням гельсінкських угод. 9 листопада того ж року аналогічна організація постала в Україні. Вона отримала назву Українська гельсін-ська група (УГГ). Се­ред її засновників були: О. Бердник, П.Григо-ренко, Кандиба, Л.Лук'я-ненко, (Х.Мешко, М.Матусевич. М.Маринович, М.Руденко, Н, Строкач, О.Тихий. За весь час існування УГГ її членами були 37 чоловік, Очолив українських борців за права людини відомий письменник Микола Руденко. Учасник Другої світової війни, політпрацівник, у мирний час очолював партійну організацію Спілки письменників, України. Був наго­роджений орденами і медалями СРСР.

Від попередніх спілок та організацій УГГ суттєво відрізнялася. Вони була легальною, тісно співпрацю­вала з подібними групами Росії, Прибалтики, Закавказ­зя, налагодила зв'язки із зарубіжними правозахисними товариствами. Декларація УГТ передбачала, що її чле­ни вимагатимуть від влади безумовного виконання за­кону і забезпечення прав людини, справжньої демо­кратії. Група, ведучи боротьбу за права українського народу, з повагою ставилася до мови і культури інших народів, які проживали в республіці. Саме тому в УГГ входили представники різних національностей. У майбутній демократичній Україні, йшлося в декларації, бу­дуть гарантовані конституцією права національних меншин. Члени УГГ вважали, що Україна має перейти до не залежності мирним шляхом, тобто відповідно до кон­ституції СРСР, вийшовши із Союзу завдяки вільним виборам, а українці, які жили в неволі, добившись неза­лежності, ніколи не впровадять колоніальної системи щодо інших наро-дів.

Отже, вимоги Української гельсінської групи були і дуже поміркованими, далекими від радикалізму, але, як виявилося, несумісними з існуючим тоталітарним режимом. За дани-ми дослідників, а 37 членів УГГ протягом 1977 -1985 рр. 23 на основі сфальсифікованих і звинувачень були засуджені за політичними і кримінальними статтями та відправлені у табори і на заслання, 6 позбавлені радянського громадянства. Решта стали членами групи, вже перебуваючи в ув'язненні.

Переслідування дисидентів

У боротьбі проти дисидентського руху комуністична влада використовувала весь попередній свій арсенал ' моральних і фізичних розправ. Передусім, звичайно, вона вдавалася до таких випробуваних методів, як тюремне ув'язнення, відправлення до концтаборів, на заслання тощо. На поч. 80-х років, за даними Секретаріату Міжна­родної амністії, кількість політв'язнів становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час українців нарахо­вувалося від 25 до 75 відсотків. Як бачимо, часи зміню­валися, а ставлення режиму до українців та «квоти» для них у тюрмах залишалися стабільними. До того ж, судді до українців були значно «щедрішими», ніж до пред­ставників інших націй: там, де росіянин, скажімо, отри­мував 4-6 років, українець діставав від 10 до 15. Після закінчення терміну спецслужби вдавалися до фабрикації нової справи. На собі це відчули М.Плахотнюк, С.Параджанов, В.Чорновіл, М.Ґорбаль, В.Січко та ін. На жаль, були й такі, що повернулися з неволі у рідні краї ли­шень у домовинах, — Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко.

Щодо смерті В. Стуса, то один з його побратимів, Василь Овсієнко, висловив думку, що вона була з ініційована Кремлем. Творчість Василя Стуса, - зазначає він, - у 1985р.Генріх Бьоль висунув на здобуття Нобелівської премії. Вона, була 6 присуджена 24 жовтня. Але її присуджують тільки живим, посмертно - ні. Отже, Кремль (уже Горбачев) постав перед: вибором: звільнити Стуса чи тримати лауреата Нобелівської премії в камері. У подібній ситуації в 1936 р. був Гітлер: премія була присудже­на в'язневі концтаборів К.Осецькому. Гітлер його звільнив. Кремль же розв'язався з потенційним лауреа­том Нобелівської премії Василем Стусом у традицій­ний спосіб: «Нет человека - нет проблемы». Василь Стус загинув у карцері вніч з 3 на 4 вересня 1985 р.

Ще грізнішим від тюрем видом покарань були т. Зв. Психушки - спеціальні психлікарні, будинки для бо­жевільних із жорстоким режимом, що не поступався тюремному. (Ініціатор-ром застосування психіатрії у каральних цілях на рубежі 69—70-х років виступив голова КДБ СРСР Ю. Андропов. ЦК КПРС і уряд погодилися з його нелюдським планом розгортання мережі психіатричних лікарень з метою захисту радянського державного і суспільного ладу.

Як справедливо зазначає Ю.Зайцев, коли у звичайного в'язня все ж була надія хай і за 10 - 15 років вийти на волю, то у психлікарні могли „лікувати» хоч до смерті. Так режим ізолював найнебезпечніших для себе вільнодумців, особливо тих, кому не вдавалося приписати ні антирадянщини, ні аморальщини. Щоб деморалізувати дисидента, його поміщали у середовище вбивць та ґвалтівників, які у «психушках» рятувалися від «заслуженого» покарання; параноїків, нерідко під наглядом „санітара», з карних злочинців. До цього дода-валися препарати для пригнічення волі, психіки, інтелекту, пам'яті, емоцій. Серед жертв цього мордування були П.Григоренко, А.Лупиніс, Л. Плющ, В. Рубан та ін. Загальна, кількість в'язнів психлікарень у СРСР, за підрахунками Леоніда Плюща, сягала 2000 осіб.

Колишній дисидент Василь Рубан так згадує про методи катування у „психушках”: Мене примістили в надзорці... для проведення активного курсу лікування, тобто введення в організм психотропних препаратів через уколи. Тоді було три головних методи лікування: електрошок, інсулін і психотропні препарати... Сірка з аміназином – це здебільшого катування з метою виштов-хати злочинця на луда чи в зону. Курс сірки не витримують навіть ті, кому пахне 10 років зони, навіть дехто з тих, кому загрожує смертна кара. Коли хворий проходить відповідні аналізи, йому призначають невралептики по карті, тобто кожних два наступні дні збільшують дозу хворий потроху загальмовується, ось вже він ходить з потухлим зором, схиливши набік голову, доза збільшується. Ось вже з рота в нього тече слина він її не витирає, бо йому вже байдуже, доза збільшується. Ось він уже почав мочитися, доза збільшується Нарешті він обкалявся — це сигнал лікарю проте, що треба зменшувати дозу. Доза зменшується, і коли хворий приходить у такий стан, що ходить з перекривленою головою, але слину, яка тече з рота, витирає лише інколи, доза заморожується, і в такому стані хворий існує 6 місяців. Увесь цей час він отримує ліки в уколах - це активний курс. М'які місця на руках і на сідницях стають твердими, кровоточать від голочних пробоїн, бо кров погано згортається. Тоді йому цю саму дозу затверджують і дають у піґулках постійно... Якщо організм звикає до дози і відбувається рецидив, його знову переводять в надзорку на активний курс. Це триває від 5 до 25 років...

Цькування дисидентів не обмежувалося в'язницями, таборами, засланнями, «психушка-ми». Активно використовувалися й адміністративні переслідування, зокрема звільнення з роботи, виключення з партії, комсомолу, творчих спілок, навчальних закладів, заборона публікацій тощо. Переслідування поширювалися також на батьків дисидентів, дітей, близь-ких родичів, друзів.

Не цуралася комуністична влада влаштовувати проти дисидентів провокації. Їм підкидали антирадянську літературу, зброю, наркотики, інспірували зґвалтування, побиття ін. Після кількаразового побиття у грудні 1963 помер 28- річний геніальний поет Василь Симоненко. Наприкінці листопада 1970 р. після усних погроз за нез’ясованих обставин у Василькові на Київщині по звірячому було вбито 41-річну талановиту художницю Аллу Горську. У травні 1979 р. сталося загадкове вбивство під Львовом популярного 30-річно-го композитора Володимира Івасюка.