4. Особливі риси національних економік.

Сьогодні на земній кулі нараховується понад 240 країн. Своєрідність економічної діяльності в рамках кожної країни обумовлена багатьма факторами: наявністю природних ресурсів і певних кліматичних умов, величиною національного багатства демографічною структурою суспільства, особливостями національного менталітету, особливостями політичного, державного і суспільного устрою.

Різноманітність світу за національним складом, соціально-культурними особливостями збагачує його як спільну систему. Проте окремі країни можна згрупувати за деякими важливими спільними характеристиками. Наприклад, за розмірами території (великі, малі, держави-карлики), за чисельністю населення, за соціально-політичним устроєм (монархії, республіки), за рівнем економічного розвитку, за географічним положенням.

Найсуттєвіші риси національних економік.

1. Забезпеченість факторами виробництва. Країн, що у повній мірі забезпечені всіма факторами виробництва, небагато. Але виокремлюються країни, в яких один з факторів є провідним, і тоді їхня економіка орієнтується на ефективне використання цього фактора. Так, природний фактор відіграє чималу роль в економіці Росії, Канади, Австралії, Казахстану, нафтодобуваючих країн Перської затоки. Трудовий фактор є провідним для багатьох країн, що розвиваються, особливо регіону Південної та Південно-Східної Азії; в цих країнах дешева і чисельна робоча сила багато в чому сприяла досягненню конкурентоспроможності своїх товарів на світових ринках. Фактор технології і фактор капіталу обумовлюють спрямованість економічного розвитку розвинутих країн, в першу чергу, країн Західної Європи і Японії. Китай спирається на фактори природних ресурсів і трудовий; США практично забезпечені всіма факторами в повній мірі, хоча все ж таки визначальними є капітал і технологія.

Щодо України, то сьогодні провідним фактором є трудовий; ми ще маємо кваліфіковані кадри робітників, інженерів, науковців, незважаючи на їх зменшення за рахунок еміграції, природного вибуття і недостатнього відтворення в останнє десятиліття. Фактор природних ресурсів обмежується родючою землею й значними покладами руд чорних металів; країна відчуває гострий дефіцит енергоносіїв, руд кольорових металів, деревини. Проте на зовнішні ринки Україна виходить, спираючись саме на фактор природних ресурсів: в її експорті переважну частку займають руди, метали й продукція сільського господарства.

2. Економічна потужність.

Ступінь розвитку національної економіки вимірюється спеціальними показниками; вони дають загальну уяву про економічний потенціал країни, а також дають змогу порівняти розвиток окремих країн між собою. Найбільш важливими показниками є: валовий внутрішній продукт (ВВП), валовий національний продукт (ВНП), національний доход (НД), експорт, імпорт, товарообіг зовнішньої торгівлі, обсяги виробництва товарів та послуг та деякі інші. Ці показники розраховуються за формулами, що прийняті в міжнародній системі національних розрахунків (СНР). Звичайно показники у формулах подаються в англійській абревіатурі, як це прийнято в СНР.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) – це продукція, що вироблена резидентами на просторі країни протягом року.

Чистий національний продукт (ЧНП) утворюється вилученням з ВНП вартості засобів виробництва, зношених у процесі виготовлення продукції (амортизаційні відрахування – А):Якщо з ЧНП вилучити непрямі податки, то одержимо національний доход

Абсолютні розміри ВВП чи ВНП в цілому характеризують економічну потужність країни, але недостатні для визначення рівня життя населення. Китай або Індія мають досить великі обсяги ВВП, але рівень життя населення невисокий. США зберігають місце серед найрозвиненіших країн за показником ВВП на душу населення – 31600 дол. (1999 р.), але він все ж таки нижчий, ніж у Швейцарії, Японії. В Україні цей показник складає 862 дол.

Міжнародні організації, такі як Світовий банк, Міжнародний валютний фонд чи Світова торговельна організація, класифікуючи країни за рівнем економічного розвитку, головним критерієм вважають саме душовий показник. Чим вищий показник ВВП в розрахунку на душу населення, тим вищий рівень життя в країні. Люксембург, наприклад, має абсолютний розмір ВВП 17,4 млрд. дол.; це небагато з першого погляду. Проте на душу населення — 43500 доларів! Це дає підставу класифікувати Люксембург як розвинуту державу, незважаючи на її маленький розмір (населення в 2,5 разів менше, ніж в місті Одеса).

Найрозвиненіші країни мають високі значення по обох показниках. "Сімка" найпотужніших з них виокремлюється за абсолютними розмірами ВВП, що перевершують 500 млрд. дол., а за душовим показником – від майже 20 тис. дол. і вище.

Узагальнюючим показником рівня розвитку економіки на глобальному рівні є валовий світовий продукт (ВСП). Він виражає обсяг кінцевих товарів та послуг, що вироблені в усіх країнах світу.

3. Галузева структура економіки. Гранично узагальнюючи галузеву структуру народного господарства, часто розподіляють її на три блоки: сільське, лісове господарство й рибальство; промисловість; послуги. До останньої групи належать, зокрема, кредит, інформатика, торгівля, туризм, освіта тощо. Залежно від рівня розвитку країни провідним є один з цих блоків.

Останнім часом поширюється така схема галузевої структури: первинні, вторинні й третинні галузі. До первинного блоку (або сектора) належить сільське й лісове господарство, рибальство, видобувна промисловість. До вторинного – обробна промисловість і будівництво. Третинний блок охоплює сферу послуг. Іноді визначають ще й четвертинний – інформаційний – сектор, виокремлюючи інформаційні послуги з третього блоку.

Відповідно до переважання кожного з секторів виокремлюються такі стадії економічного розвитку країни (групи країн): аграрний, індустріальний і постіндустріальний .

На стадії аграрного розвитку перебувають найменш розвинуті країни, переважно африканські. Первинний сектор посідає чільне місце й в економіці деяких країн, що розвиваються, за рахунок гірничої промисловості. Так, економіка країн Перської затоки майже цілком базується на доходах за рахунок експорту нафти. На відміну від аграрних країн нафтодобувні країни досить багаті, мають високі душові показники національного доходу. Але це досягнуто за рахунок тривалої дуже сприятливої кон'юнктури на світових ринках нафти в другій половині XX століття, а особливо з 70-х років, коли ціни на нафту різко піднялися.

Вторинний сектор посів чільне місце в економіці найрозвиненіших країн (Велика Британія, США, Франція, Німеччина, деякі інші) вже з середини XIX століття; в наступному столітті він територіально поширився й охопив практично всю Європу, Японію, значну кількість країн, що розвиваються. Процес деколонізації залежних країн, що набув бурхливих темпів після другої світової війни, супроводжувався початком їхньої індустріалізації. Національні лідери нових незалежних країн головною метою економічної політики проголошували індустріалізацію.

У 70 – 80-х роках низка країн, що розвиваються, розгорнула процес індустріалізації надзвичайно високими темпами. За короткий строк з аграрних чи аграрно-індустріальних вони перетворилися на "нові індустріальні країни" із розвиненою структурою промисловості. До цієї групи належать, зокрема, Бразилія, Мексика, Республіка Корея, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни та деякі інші.

З огляду на динаміку означених секторів в економічній науці поширилися уявлення про три типи економічного розвитку, що послідовно змінюють один одного: доіндустріальний (аграрний), індустріальний і постіндустріальний (інформаційний).

Постіндустріальний тип економіки базується на економному використанні ресурсів, на задоволенні нематеріальних потреб людей (сфера послуг). У середині 90-х років більше половини ВВП розвинутих країн приходилося на продукцію інформаційних галузей – телекомунікації, комп'ютерні центри, програмне забезпечення, на фармацевтику. Швидкими темпами розвиваються світові інформаційно-фінансові ринки, страхові, інвестиційні, валютні ринки, які в багатьох випадках по обороту перевищують традиційні товарні ринки. Отже, сьогодні економічна потужність країни визначається не кількістю споживаної речовини й енергії для матеріального виробництва, а ступенем споживання інформатики.

4. Аналізуючи економіку країни, важливо знати ступінь її зовнішньоекономічної активності. Його визначають такі показники: експорт, імпорт, товарообіг зовнішньої торгівлі, відкритість економіки щодо світового ринку, залежність від світового ринку, частка іноземного капіталу в економіці країни, величина активів резидентів за кордоном та інші Теоретично, чим більший показник відкритості, тим глибше участь країни в міжнародних економічних зв'язках. Високим вважається показник, що перевищує 30%. Традиційно високу відкритість демонструють західноєвропейські країни: Нідерланди – 44%, Швеція – 38% , Швейцарія – 38% , Люксембург – 41% . Ще вищі показники мають деякі країни, що розвиваються: Об'єднані Арабські Емірати – 72% , Гайана – 84% , Катар – 61%. Проте, на відміну від розвинутих країн, їхня економіка майже цілком залежить від експорту сировини (в даному разі – від нафти або бокситів).

З іншого боку, найпотужніші держави мають невисокі показники відкритості: США – 11% , Японія – 9% , Франція – 22% , Велика Британія – 20% , Німеччина – 29% , Італія – 21%. Але це свідчить не про низьку "зануреність" країн у світову економіку, а про великі обсяги ВВП і наявність широкого внутрішнього ринку, що поглинає домашнє виробництво.

Показник відкритості України – 27%, що взагалі характеризує достатню відкритість нашої країни на зовнішні ринки; проте вона формується в основному за рахунок експорту продукції недостатнього ступеня обробки (руди, чорних металів)

Інтенсивність зовнішньоекономічних зв'язків країни характеризується як обсягами товарообігу, так й міжнародним рухом факторів виробництва, до яких належать робоча сила, капітал і технології.

Рух робочої сили виявляється у міжнародних міграціях працездатного населення. Від'їзд населення за кордон називається еміграцією, в'їзд з-за кордону – імміграцією. Інтенсивність міграції визначається співставленням кількості мігрантів з чисельністю населення країни. Після розпаду СРСР значно активізувалися зовнішньоеміграційні процеси в його колишніх республіках. Занепад, а потім стагнація економіки стимулюють інтенсивну еміграцію. У більшості країн СНД (в тому числі в Україні) сальдо зовнішньої міграції від'ємне.

Значний вплив на міграції населення мають інтеграційні процеси, особливо в межах регіональних угруповань. Так, між країнами Європейського Союзу ліквідовано будь-які перешкоди для вільного пересування населення, тому міграційні потоки тут набули надзвичайно широкого розмаху. Проте щодо міграції з третіх країн уряди західноєвропейських країн (а також США, Канади, Японії) застосовують політику імміграційного обмеження.

Однією з найважливіших характеристик економіки країни є її участь у міжнародиному русі капіталу. Сьогодні практично кожна країна або вивозить свій капітал, або приймає іноземний. Розвинуті держави мають водночас великі обсяги як експорту, так і імпорту капіталу. Капітал перетинає національні кордони у підприємницькій або позичковій формі.

Роль іноземного капіталу в економіці країни визначається його часткою до загальної суми капіталовкладень у країні (включно вкладень резидентами).

5. Соціально-економічний уклад і система управління господарством.

Сьогодні переважній більшості країн світу притаманна ринкова економіка, що передбачає функціонування виробництва за принципом попиту й пропозиції; функції уряду полягають в регулюванні економічного механізму з тим, щоб запобігти небажаним тенденціям в економіці країни і підсилити позитивні тенденції. У соціалістичних країнах роль держави занадто велика; вона ґрунтується на пануванні державної власності. Ринкові відносини тут придушені, економічна політика здійснюється через механізм адміністративного керування. Сьогодні найтиповішими зразками цієї моделі є економіка Куби й Корейської Народно-Демократичної Республіки.

Китай останні два десятиріччя здійснює економічну реформу, за якої сполучається сильна державна влада і ринкові відносини. Державний сектор економіки зберігається, але поряд з ним на конкурентній основі швидко виникають приватні підприємства, в тому числі з іноземним капіталом. Високі темпи розвитку економіки Китаю свідчать про ефективність такої політики.

Більшість колишніх соціалістичних країн, в тому числі й ті, що входили до СРСР, переходять до ринку, руйнуючи державний сектор. Непідготовленість до такої докорінної перебудови призвела до величезного спаду в розвитку економіки в 90-х роках, особливо в країнах СНД. Центральноєвропейські країни (Польща, Чехія, Угорщина, Словенія) значно успішніше справилися з труднощами і не тільки вийшли з кризи, але й досягли неабияких успіхів на шляху до ринкової економіки.

В найменш розвинутих країнах, поряд з ринковими відносинами існують і такі, що ґрунтуються на натуральному й напівнатуральному типах господарств; у сільському господарстві деяких африканських країн ще великою залишається роль общини. У деяких країнах, що розвиваються (наприклад, в Лівії), суттєва частка економіки контролюється державним сектором.

У розвиненому світі склалося кілька моделей ринкового господарювання. Попри певні відмінності як між моделями, так і всередині їх можна згрупувати у три різновиди – вільний, соціально орієнтований і державно керований ринок (табл. 1).

Таблиця 1

Моделі ринкової економіки
Вільний ринок	Соціально-орієнтований ринок	Державно-керований ринок
Економіка США Незначне втручання держави і всебічна підтримка підприємництва. Роль федерального уряду менша, ніж у інших країнах. Податки та державні витрати по відношенню до ВВП в США менші, ніж у інших країнах. Державна власність у промисловості незначна	Економіка Західної Європи Суттєве втручання держави в економіку. Вона відіграє головну роль у розподілі прибутків через програми державних видатків на соціальні потреби. Розвинена система соціального забезпечення (державне страхування здоров'я, грошова допомога родинам). Державні виплати отримують безробітні, пенсіонери та інші категорії населення	Економіка Японії, інших країн Східної Азії Тісна взаємодія держави і бізнесу, особливо у розміщенні капіталів. Індикативне планування ґрунтується на узгодженні уряду і фірм. Бізнесмени разом з міністерствами розробляють стратегічні напрями розвитку економіки та визначають ключові галузі для вкладення капіталів. Державне соціальне забезпечення в Японії відсутнє. Цю функцію виконують фірми

Зазначені моделі ринкової економіки мають спільні та специфічні риси.

До спільних рис належать: наявність багатоманітних форм власності – приватної, колективної, державної; конкуренція і сприяння її відтворенню з боку держави.

Специфічні риси зумовлені історичними, культурними, релігійними, політичними чинниками тієї чи іншої країни і знаходять вияв У ролі уряду в економіці, організації фінансових ринків і ефективності вирішення соціальних проблем.

У США, наприклад, в економічному житті суспільства урядові відведено обмежену роль. Це зумовлено історією виникнення цієї країни, розмаїттям культурних, релігійних та інших традицій народів, що їх заселяли. Першими європейськими поселенцями були люди, які намагалися сховатися від закону, релігійних переслідувань і утвердити себе як особистість. На цьому ідеологічному ґрунті й формувались ринкові засади в США.

Більша частина західноєвропейських країн жила в умовах феодальної системи, за законами, побудованими на принципах монархізму, що й визначало роль держави в економічному і соціальному житті.

Специфіка японської моделі економіки є результатом повної ізольованості країни від зовнішнього світу (з 1603 по 1854 рр.), особливостей феодальної системи та вікових традицій конфуціанства. Саме ці та інші історичні, природно-кліматичні, культурні чинники сприяли тому, що Японія є менш індивідуалізованим суспільством, ніж інші розвинені країни.

Специфіка історичних традицій і політичної філософії США, європейських держав і Японії відбивається й на організації економічного життя цих країн. Одна з найголовніших відмінностей полягає у розмірах видатків центрального уряду. У країнах Європейського Союзу частка урядових витрат набагато перевищує цей показник у США та Японії. Це відбиває особливе ставлення європейських країн до системи державного соціального забезпечення як способу обмеження нерівності доходів і підтримання суспільної стабільності. В Японії обсяг суспільних асигнувань є набагато нижчим, більшу частину соціальних потреб задовольняє сім'я. У Сполучених Штатах Америки держава також не надає надійного соціального захисту, однак і родина не поспішає брати на себе цю відповідальність.

Одним з наслідків відмінностей у підходах до соціальної політики є неоднакові доходи. Відсоток людей, що живуть за межею бідності, у США, безумовно, вищий, ніж у Європі та Японії, незважаючи на те, що Америка є найзаможнішою країною світу.

6. Державне управління економіки.

У розвинених країнах регулювання економіки здійснюється опосередковано, непрямими методами втручання держави. Звичайно вони полягають у регулюванні дисконтних ставок національним банком, у встановленні певного розміру податків, норми бюджетних витрат на соціальні потреби тощо. Уряд може формувати спеціальні фонди для підтримки окремих груп підприємств, галузей, регіонів або для регулювання екологічної ситуації. Шляхом замовлень на оснащення армії уряд цілком надає перевагу окремим великим фірмам, транснаціональним корпораціям, для яких такі замовлення держави дуже вигідні. У соціалістичних країнах з плановою системою економічна політика має форму жорсткого адміністрування; кожному підприємству з центру доводиться план випуску продукції, його виконання ретельно контролюється, а продукція розподіляється центром. Ринковий механізм задіяно тут зовсім мало, що обумовлює недостатню гнучкість економічної системи.

У зовнішньоекономічній політиці розвинуті країни дотримуються відкритості до світового ринку, максимального використання ефекту від міжнародного поділу праці. Особливе наголошення робиться на лібералізації зовнішньої торгівлі, тобто ліквідації обмежень на імпорт товарів з боку торговельних партнерів. Через механізм Світової торговельної організації (СТО) уряди розвинутих країн спромоглися знизити середні тарифні ставки в зовнішній торгівлі до 3%, тоді як наприкінці 40-х років вони сягали 25-30% . Лібералізація поширюється також на міжнародний рух капіталу, зокрема, на інвестиції.

У політиці лібералізації міжнародної торгівлі зацікавлені, насамперед, розвинуті країни, конкурентоспроможність товарів та послуг яких дуже висока. Країни, що розвиваються, а також країни з перехідною економікою намагаються захистити свою економіку шляхом застосування протекціоністських заходів (підвищення тарифів на імпортовані товари, встановлення квот на імпорт, надання спеціальних пільг вітчизняним експортерам та ін.). Проте протекціоністська політика зазнає рішучої протидії з боку розвинутих держав, тому застосовується обмежено.

Граничною протилежністю ліберальній зовнішньоекономічній політиці є політика автаркії. Вона полягає в спиранні тільки на внутрішні фактори розвитку національної економіки, без включення в міжнародні економічні зв'язки; зовнішня торгівля настільки обмежена, що не відіграє суттєвої ролі у валовому національному продукті. Політика, близька до автаркії, була притаманна СРСР в 30 – 40-і роки і Китаю в 60-і роки минулого століття. Сьогодні уряд і науковці жодної країни не приймають теоретичні положення автаркії. Проте деякі держави обмежують економічні стосунки з іншими країнами, часто вибірково, з політичних міркувань.

7. Етнокультурні особливості. Серед чинників, що характеризують економіку країни, є такі, котрі не можна виразити у цифрах чи формулах, проте їх врахування має важливе значення. Це – культурні й етнопсихічні особливості кожного народу. Відомо, що всі народи світу рівні за своїми потенційними розумовими здібностями. Але природно-географічні й історичні обставини поклали свій вплив на формування специфічної, притаманної даному етносу поведінки, ментальності, реагування на ті чи інші обставини. Ця специфіка відбивається і на економічних відносинах як у середині країни, так і в її зовнішньоекономічних стосунках.

Етнокультурні особливості в економічній сфері втілюються у трьох проявах: матеріальна культура, культура виробництва і культура ділового спілкування або ділова етика.

Матеріальна культура (в контексті економічних відносин) виявляється у традиціях побуту, у наданні переваг споживанню певної групи товарів та послуг. Це особливо стосується одягу, продуктів харчування, меблів, побутової техніки тощо. Найяскравіше розбіжності виявляються в традиціях харчування. Наприклад, в країнах, де панує іслам, не споживають свинини, тому свинарство тут відсутнє, так само як і торгівля свининою.

Культура виробництва в країні залежить від багатьох факторів, серед яких особливо виділяються: рівень розвитку країни, рівень освіти населення, соціально-економічна організація виробництва, історичні традиції праці. Високим рівнем культури виробництва відрізняються розвинуті країни, особливо США, Німеччина, Велика Британія, скандинавські країни, Японія.. Традиційно сумлінне ставлення до праці притаманне народам Східної Азії (японці, китайці, корейці); воно формувалося, зокрема, під впливом конфуціанського вчення про необхідність панування суспільного порядку, ієрархічності у відносинах керуючих і підлеглих, чесного виконання своїх обов'язків для кожної людини. Мешканці цього регіону вражають своєю ретельністю, витриманістю в процесі навіть понаднапруженої праці. Культура виробництва безпосередньо впливає на рівень продуктивності праці. Тому не дивно, що цей рівень найвищий у країнах Західної Європи, США, Японії і швидко зростає у далекосхідних нових індустріальних країнах.

Культура ділового спілкування особливо важлива в міжнародних економічних відносинах, де стикаються представники різних етнокультурних типів. Хоча тривала практика міжнародних відносин встановлює загальновизнані стандарти ділової етики, все ж таки і в наш час існують відмінності у способах, манерах, традиціях ділового спілкування, які є проявом етнокультурних особливостей різних народів. Так, наприклад, японці й фіни досить мовчазні, вони слухають співрозмовника уважно, часто не дивлячись йому у вічі, здається, що сидять з відсутнім виглядом. Американець у діловому спілкуванні часто поводить себе з іноземним партнером, наче найщиріший друг, плескає по плечах, переходить на коротке ім'я, але при цьому може рішуче відмовитися від угоди, що є повною несподіванкою для його співрозмовника.

Використовується типологічний підхід по класифікації країн світу враховує, який враховує дві основні характеристики: показники рівня економічного розвитку і соціально-економічну структуру країни. Крім того, береться до уваги динаміка економічного розвитку, ступінь відкритості економіки, орієнтація на демократичні перетворення.

Найбільш загальний характер має класифікація, запропонована ООН. Вона виокремлює три групи країн:

• індустріально розвинуті;

• країни з перехідною економікою;

• країни, що розвиваються.

В останній групі виокремлюються дві підгрупи – нові індустріальні країни й найменш розвинені країни.

До індустріально розвинутих країн належать всі країни Західної Європи (крім Мальти, яка трактується як країна, що розвивається), США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Японія та Ізраїль. Іноді до цієї групи додається ще Південно-Африканська Республіка (ПАР). Тут також виокремлюється підгрупа найрозвиненіших країн – "Велика Сімка": США, Японія, Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Канада. Частка індустріально розвинутих країн у сукупному ВНП країн світу становить 54% , в тому числі частка "сімки" – 46% .' Останнім часом групу індустріально розвинутих країн називають "золотим мільярдом". Мільярдом – через те, що вкупі населення цих країн становить приблизно мільярд жителів, а золотим – через високий рівень розвитку економіки.

Країни з перехідною економікою – це колишні соціалістичні країни, що перебудовують економіку на ринкові засади. Серед них – країни СНД, Естонія, Латвія, Литва, країни Центральної Європи. Доречно до цієї групи відносити й Китай, хоча ООН класифікувала його як країну, що розвивається. Проте, якщо зважити, що Китай почав економічну перебудову раніше, ніж пострадянські держави і досяг у цьому вражаючих зрушень, слушно його включити саме у другу групу країн.

Країни, що розвиваються, складають дуже строкату, неоднорідну групу. Вони сильно відрізняються одна від одної за розмірами, економічним потенціалом і темпами розвитку. Є, втім, одна риса, що їх об'єднує: більшість з них – колишні колонії. Крім того, донедавна майже всі вони сильно відставали від розвинутих країн за економічним розвитком.

Наприкінці XX століття розпочалося швидке зростання темпів розвитку країн, які увійшли до стадії індустріалізації. Це так звані нові індустріальні країни. Чіткого визначення складу цієї підгрупи немає; найчастіше до неї включають Бразилію, Мексику, Аргентину, Республіку Корею, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Індонезію, Тайвань. Інколи додають сюди також Індію; проте дуже низький душовий показник ВВП цієї країни відрізняє її від інших НІК, тому, мабуть, доцільно її виокремити як самостійний тип. Інша підгрупа країн, що розвивається, складається з найменш розвинутих країн, які не спроможні здійснити індустріалізацію, подолати вражаючу бідність. їхня частка в сукупному ВНП світу неухильно падає. Згідно з класифікацією ООН, до цієї підгрупи належать 45 країн, переважна частина яких знаходиться в Африці.

Лекція 2. Економічні теорії та базисні інститути національної економіки