2.Типи та форми власності

У країнах з ринковою економікою існують два основних типи власності: приватна та державна. Усі інші різновиди — це похідні від них і можуть існувати у змішаних формах. Приватна власність виступає як індивідуальна, сімейна і своєрідна колективна. Колективна власність може існувати як групова власність господарських об'єднань громадян (наприклад, кооперативна, акціонерна), власність громадських організацій та об'єднань (власність профспі­лок, політичних партій, інших громадських об'єднань). Суспільна (державна) власність здебільшого існує в таких формах: загальнодержавна (республіканська) і комунальна (власність адміністративно-територіальної одиниці).

Науково-технічна революція змінює характер виробництва, а саме: зростає його наукомісткість, тоді як професійний (фаховий) рівень працівника, його інтелект стають чільним ресурсом економічного зростання. Це зумовлює появу і розвиток інтелектуальної власності за її видами: приватною (розпорядження патентом чи ліцензією); державною (розпорядження сумою знань та ідей); проміжною (інноваційна науково-технічна інформація).

Форми власності перебувають у постійному розвитку. В міру еволюції цивілізації змінювалися і відносини власності, набуваючи найрізноманітніших форм. Це дає підставу стверджувати, що власність є категорія історична.

Нерідко висловлюють сентенцію, що основою ринкових відносин може бути лише приватна власність, під якою розуміють власність окремих осіб або індивідуальну приватну власність. Світовий досвід свідчить, що розвинута ринкова економіка, циві­лізований ринок спираються на поліморфізм власності. Сучасний ринок не байдужий до того, чи самостійні економічні (ринкові) суб'єкти і наскільки вони вільні у своїй господарській діяльності. Базою застосування державної форми власності є ті сфери економіки, в яких об'єктивно велика потреба в прямому центра­лізованому управлінні, здійсненні державних інвестицій, а орієнтація на прибутковість не є критерієм, достатнім для функціону­вання у суспільних інтересах. Сюди належать види діяльності, Що виникли в процесі розвитку суспільних продуктивних сил і Можуть функціонувати тільки як загальні (єдине ціле), завдяки чому об'єктивно створюється (формується) державна форма управління ними та їх матеріальна основа (засоби інформації, соціальна і виробнича структури, екологічний захист, фундаментальна наука і наукомістке виробництво, наприклад високих технологій для авіакосмічної техніки, і т. д.). Державна форма власності виникає і у разі необхідності державної допомоги для санації не державних підприємств, що зазнають банкрутство. Відбувається це на основі націоналізації фактично збиткових підприємств, їх санації за допомогою державних коштів і наступної реприватизації

У сучасному світі немає жодної країни, де б держава не займалася активно господарською діяльністю. У країнах з розвинутою ринковою економікою за допомогою податків держава централізується і перерозподіляється від 1/3 (США, Японія) до понад 50 % (Швеція) валового національного продукту. У захід. них країнах частка держави в основних фондах становить від 7 до ЗО % і більше.

Світова практика показує, що державна власність може бути ефективною, оскільки має визначені переваги порівняно з іншими формами власності, що пояснюються її функціями: спроможністю здійснювати макрорегулювання, формуванням стратегії економічного розвитку суспільства в цілому, оптимізацією структури національної економіки за критерієм досягнення найвищої ефективності, орієнтованої врешті-решт на людину.

Історично термін «приватна власність» виник, щоб відмежувати державне (казенне) майно від усіх інших видів майна. Тому вважалося, що все недержавне є приватним. Сьогодні, при величезній розмаїтості форм власності, «неказенною» є власність не тільки окремих громадян, але й кооперативів, асоціацій, народних підприємств. Відповідно до цього в західній економічній теорії і практиці закріпилося уявлення, відповідно до якого під приватною власністю розуміється «всяка недержавна форма власності». У такому трактуванні є своя логіка. Держава виступає як представник усього суспільства, а інші суб'єкти власності уособлюють лише його частину. Тому їх правомірно вважати володарями приватної власності. Багато хто сьогодні гадає, що приватна власність — це безроздільна, нічим не обмежена (крім волі свого хазяїна) власність. У дійсності приватний власник має повне право робити над об'єктом своєї власності всі операції, що вважає за потрібне, аби ці операції не втручалися в сферу приватної власності інших осіб. У цивілізованому суспільстві вироблені певні правила поведінки власників. До приватної власності можна віднести:

1) домашні господарства як економічні одиниці, що здійснюють виробництво продукції і надають послуги для власних потреб;

2) легальні приватні підприємства, що діють відповідно до законодавства. Сюди належать підприємства будь-якого розміру — від індивідуального кустарного виробництва до великих підприємств;

3) нелегальні приватні підприємства в складі «тіньової економіки». Сюди належить уся діяльність у сфері виробництва товарів і надання послуг, яку приватні особи здійснюють без спеціального дозволу влади;

4) будь-який вид використання приватного майна або особистих заощаджень — від здачі в оренду квартири до грошових лихварницьких операцій — між приватними особами. Приватний сектор розвивається спонтанно, без існування будь-яких інструкцій з центру, що свідчить про життєздатність приватної власності. Однією з основних умов розвитку приватного сектора є повна свобода заснування підприємства і початку будь-якої виробничої діяльності. Приватний сектор не повинен наштовхуватися на жодні заборони.

Друга умова розвитку приватного сектора потребує юридичних гарантій щодо виконання умов договорів, укладених між фізичними особами.

Третя умова — абсолютне нормативне забезпечення приватної власності. Гарантії її недоторканості повинні передбачатися законами, програмами партій і заявами головних державних діячів.

Четверта умова потребує, щоб кредитна політика в країні стимулювала приватні капіталовкладення. Для подальшого розвитку приватного сектора дуже важливо формувати у суспільстві повагу до приватного сектора. Це — п'ята умова. За ринкової економіки, якщо покупцю потрібен товар, запропонований продавцем, і перший готовий заплатити затребувану ціну, діяльність підприємця, торговця як продавця має розглядатися як суспільне корисна.

В Україні на сьогоднішній день вже сформувалася певна верства людей, спроможних стати приватними підприємцями. По-перше, це частина бюрократії, що має владу і успішно краде гроші у держави. По-друге, це «тіньовики», мафія, що володіє мільярдами. По-третє, це кваліфіковані працівники, яких не задовольняють ні оплата, ні умови найманої праці. В усіх країнах ядро процвітаючих приватних підприємців складають працьовиті, енергійні люди, що бажають підвищити свій соціальний статус. Ринок робить природний відбір, і з дрібних і середніх власників виходять майбутні фундатори крупних підприємств.

Приватна власність у ході функціонування набуває окремих рис суспільного характеру. Це проявляється у виплаті обов'язкових внесків для соціального страхування, податків у державний і місцевий бюджети, ренти тощо. Крім того, приватні власники несуть таку саму економічну і правову відповідальність, задовольняють визначені потреби, як і державні, а також колективні підприємства.

Руйнація і повна дискримінація приватної власності в нашій економіці в недавньому минулому призвела до того, що були не тільки усунуті негативні сторони приватного підприємництва, але й втрачені його сильні мотиваційні аспекти.

У сучасному цивілізованому суспільстві змінився стан самої приватної власності. Багато економістів визнають, що вона виступає тепер не тільки в індивідуальній (трудовій і нетрудовій), але й в інших формах — колективній, груповій, акціонерній.

Колективна власність в Україні була подана насамперед кооперативною власністю колгоспів, споживчих та інших форм кооперації, а з початку 90-х років також акціонерною власністю і власністю спільних, змішаних підприємств.

Кооперативна форма власності поширена в більшості країн світу. За оцінками, у світі діють близько 1 млн. кооперативних організацій понад 120 видів і різновидів, які об'єднують понад 600 млн. осіб. Перші кооперативи з переробки і збуту сільськогосподарської продукції виникли в Данії і Швеції у 1880—1885 рр., з придбання добрив і сільськогосподарських знарядь — у Голландії і Франції. Через 100 років у 12 країнах на частку кооперативів припадало 60 % збуту сільгосппродукції. Сьогодні в Японії вони реалізують понад 90 % товарної продукції аграрного сектора; у Голландії — 60—65; у Німеччині, Франції, Іспанії — 50—52; у США, Великобританії, Італії, Бельгії — ЗО %. Створено світову організацію «Міжнародний кооперативний альянс», що об'єднує сьогодні 370 млн. кооператорів світу.

Споконвічними принципами кооперативної власності, визначеними історично і логічно, є: 1) пайова основа формування фондів і коштів кооперативних підприємств; 2) участь членів кооперативу в його діяльності своєю працею. Це стосується всіх видів кооперації; 3) право вступу до кооперативу і виходу з нього з поверненням належного майна. Кооперативна форма власності — це колективна форма власності, але яка втрачає ознаки індивідуальності, що проявляється в зв'язку доходу з індивідуальним внеском (паєм). Різновидом колективної форми власності є акціонерна власність.

Отже, жодна з форм власності не може бути ідеальною та універсальною. Кожна з них має свої сфери найефективнішого застосування. Державна власність функціонує успішно у галузях з обмеженими можливостями ринкового стимулювання. Акціонерна і кооперативна форми власності доцільні у випадках, коли необхідна концентрація коштів. Приватна власність використовується там, де не потрібно значного акумулювання коштів, а необхідні гроші для ведення господарської діяльності можуть нагромаджуватися індивідуально.

Економічні системи відрізняються одна від одної різноманітним ступенем і формами власності на засоби виробництва. Сформована класична точка зору з цього приводу така. По-перше, для визначення відмінності однієї економічної системи від іншої необхідно проаналізувати форму власності на засоби виробництва, що лежить в основі цієї системи. Інша точка зору зводиться до того, що індустріально розвинуті країни в основному різняться за двома ознаками: 1) за формою власності на засоби виробництва і 2) за способами, за допомогою яких координується та управляється економічна діяльність.

Роздержавлення державної власності — це сукупність заходів з перетворення спрямованих на усунення надмірної ролі держави в економіці. Крім того, роздержавлення означає зняття з держави більшості функцій господарського управління, передачу відповідних повноважень на рівень підприємств, заміну вертикальних господарських зв'язків горизонтальними. Роздержавлення може здійснюватися по таких напрямах: 1) роздержавлення процесів присвоєння, визнання кожного працівника і трудового колективу рівноправним учасником привласнення, демонополізація; 2) створення різноманітних форм господарювання, надання всім формам підприємств рівних прав на свободу господарської діяльності в рамках закону; 3) формування нових організаційних структур, створення нових форм підприємницької діяльності (концерни, консорціуми, асоціації і т. д.), між якими головну роль відіграють горизонтальні зв'язки. Таким чином, роздержавлення спрямоване на подолання мо­нополізму, розвиток конкуренції і підприємництва. Це — центральна проблема переходу до ринкової економіки.

У тісному зв'язку з роздержавленням перебуває приватизація— один з напрямів роздержавлення власності, що полягає в передачі її в приватну власність окремих громадян та юридичних осіб. Приватизація державних і муніципальних підприємств України означає придбання громадянами, акціонерними товариствами (товариствами) у держави і місцевих органів влади у власність: підприємств та їх підрозділів, що виокремлюються в самостійні підприємства; матеріальних і нематеріальних активів підприємств; часток (паїв, акцій) держави і місцевих органів влади в капіталі акціонерних товариств (товариств); належних приватизованим підприємствам часток (паїв, акцій) у капіталі інших підприємств. Таким чином, розбіжності між приватизацією і роздержавленням зводяться до того, що перша відображає процес докорінної трансформації відносин власності, а друга є поняттям, що охоплює весь комплекс перетворень існуючої господарської системи, спрямованих на руйнацію в ній державного диктату і створення умов для функціонування економіки як незалежної від держави сфери суспільної діяльності людей. Об'єктами приватизації можуть бути: велика промисловість, дрібні і середні підприємства промисловості і торгівлі, підприємства сфери послуг, жилий фонд, житлове будівництво, підприємства сільського господарства та ін. Після приватизації суб'єктами власності стають: приватна особа, працівник приватизованого підприємства, трудовий колектив, банки, холдинги, акціонерні товариства (товариства) т. д. Масштаби приватизації в тій або іншій країні залежать від того, наскільки широко використовувався в них метод націоналізації приватного сектора в попередній період. Процес денаціоналізації означає повернення власності попереднім власникам. Зрозуміло, що в Україні така форма роздержавлення через об'єктивні і суб'єктивні обставини не може широко застосовуватися. Тому приватизація являє собою програму впорядкованого входу країни у ті сфери діяльності, де приватне підприємництво спроможне функціонувати досить успішно. Важливо зрозуміти, що приватизація зовсім не означає звільнення держави від відповідальності за ту або іншу соціальну сферу або загальний добробут громадян. Приватизація просто визнає, що на перший план виходять якість і вартість товарів і послуг, а не той, хто їх робить. У кожному окремому випадку дер­жава за бажанням може використовувати свою владу, але обо­в'язково нести відповідальність по забезпеченню виробництва тих або інших товарів, надання тих або інших послуг і гарантувати, щоб їх рівень відповідав необхідним стандартам. Проте державі немає потреби робити товари або надавати послуги, якщо це бажають і можуть краще зробити приватні підприємці. У більшості випадків приватний сектор, що діє в умовах конкуренції, спроможній і готовий надати товари і послуги високої якості за цінами, нижчими за державні. Основними цілями і завданнями приватизації є: розвиток конкуренції і підвищення ефективності державного сектора; прискорення економічного росту з подальшим залученням недержавних інвестицій; усунення державної монополії; створення повноцінного ринку капіталу, цінних паперів; поділ відповідальності за зовнішній борг між урядом і великим бізнесом; зменшення ролі політичної мотивації в прийнятті економічних рішень; залучення приватного капіталу в традиційно державні галузі — освіту, культуру, охорону здоров'я, інфраструктуру; послаблення вплив профспілок.

Для України особливо важливими є ще й такі цілі і завдання:

• формування прошарку приватних власників-підприємців; залучення іноземних інвестицій;

• створення конкурентного середовища;

• підвищення ефективності діяльності підприємств;

• соціальний захист населення і розвиток об'єктів соціальної інфраструктури за рахунок коштів від приватизації.

Відповідно до чинного законодавства України приватизація державної власності здійснюється на основі таких принципів: законність; пріоритет прав трудового колективу підприємства, що приватизується; забезпечення соціальної захищеності і рівності прав громадян України у процесі приватизації; пріоритетне надання прав власності громадянам України; безкоштовна передача частини державного майна кожному громадянину України; при­ватизація державного майна на платній основі із застосуванням приватизаційних паперів; дотримання антимонопольного законодавства; повне, своєчасне і достовірне інформування громадян про всі дії щодо приватизації.

Світова практика свідчить, що приватизацію можна здійснювати трьома основними шляхами. Перший — це процес відмови від володіння, за якого державна власність або права держави на управління підприємством передаються або продаються приват­ним власникам. Новими власниками можуть бути: приватні особи або фірми, акціонери, працівники підприємства, що приватизується, комбінація всіх цих варіантів. Способів передачі державної власності в приватні руки може бути кілька. Основними серед них є: відкритий продаж (тендер) об'єктів приватизації на аукціоні, конкурсі; продаж частини акцій з метою забезпечення конкуренції покупців; викуп об'єктів приватизації товариствами покупців, створеними працівниками цих об'єктів; викуп державного майна, зданого в оренду. Державне майно можна придбати за рахунок власних і залучених коштів покупців, а також приватизаційних паперів особливого виду — державних цінних паперів, що надають право на безкоштовне одержання в процесі приватизації частини державного майна підпри­ємств, державного житлового і земельного фондів. Другий метод приватизації державних підприємств — це метод контрактів. Він передбачає, що уряд укладає контракт з приватною фірмою, відповідно до якого остання бере на себе постачання товарів і надання послуг або здійснення того чи іншого виду діяльності з тих, що входять у коло державних господарських функцій. Метод контрактів має переваги над продажем державної власності приватному сектору порівняно з тими видами Діяльності, які є невід'ємною функцією держави і потребують ре­ального суспільного контролю, або коли економічна рентабельність не може бути забезпечена навіть шляхом удосконалення рівня управління. Наприклад, збір сміття, очищення стічних вод — види діяльності, що повинні забезпечуватися державою, оскільки вільний ринок навряд чи зможе зробити це на належному рівні. Проте державі зовсім не обов'язково поширювати свою діяльність до тих меж, коли вона починає займатися практичним здійсненням цих видів діяльності з використанням державних найманих працівників. Уряд може підписати контракт з компанією, що професійно займається очищенням використовуваної у виробництві води, і ця компанія найматиме робочу силу і забезпечуватиме необхідні послуги. Відповідальність уряду зводитиметься до того, щоб додержувати умови контракту і стежити за тим, як приватна фірма виконує взяті нею зобов'язання.

Перевага методу контрактів полягає в тому, що в сферу державних послуг він вносить елемент конкуренції, яка, в свою чергу, призводить до зниження собівартості і підвищення якості послуг, оскільки підприємець, розраховуючи на прибуток, намагатиметься одержати урядовий контракт, а потім залучити й утримати споживача. Третій метод приватизації — це система так званих ваучерів (документів, що засвідчують видачу кредиту). По цій системі держава дає окремим громадянам можливість підвищити їх купівельну спроможність. Як правило, це робиться у формі сертифікатів, за які в держави або приватних підприємців можна придбати чітко визначені товари і послуги. Хоча ваучери досить поширені лише у кількох промислове розвинутих країнах, вони часто є найкращим засобом забезпечення доступу до елементарних соціальних послуг для бідних прошарків населення. В Україні існує певна різноманітність викупу державних підприємств трудовими колективами. Всі їх можна поділити на чотири основні групи. Перша — повний викуп підприємства. Друга — дроблення підприємства та організація численних викупів. Третя — викуп допоміжних виробничих підрозділів великих підприємств. До четвертої групи можна віднести викуп підприємств, що належать місцевим органам влади.

Важливим елементом процесу приватизації стає перетворення державних підприємств на акціонерні компанії. Найбільшою популярністю тут користуються програми розвитку акціонерної власності членів трудових колективів. Ось чому необхідно вивчити той досвід, що є в національних програмах участі найманого персоналу у власності підприємств розвинутих країн світу. Впровадження цих програм дозволяє досягти балансу між трьома діючими проблемами, що викликають у суспільстві найбільше занепокоєння в період приватизації, — соціальною справедливості економічною ефективністю і надходженням коштів у держа­вний бюджет. Таким чином, роздержавлення і приватизація державного майна — це складні і неоднозначні процеси, що потребують детальної організаційно-економічної підготовки нового рівня загальної та економічної культури, не допускають поквапливості. За умов перехідної економіки, коли існує можливість соціально-політичної дестабілізації суспільства і дедалі ясніше проявляється посадова безкарність, особливо необхідна чітка правова процедура приватизації. Успіх останньої можливий лише за активної підтримки більшості населення, коли кожному громадянинові га­рантується його частка у загальнонародній власності і він стане повноправним суб'єктом цього процесу.

Лекція 3. Теорія суспільного добробуту соціально-ринкової економіки

Національна економіка як складна багаторівнева система має кінцевою метою збільшення добробуту населення, або суспільного добробуту. Добробут, або особистий добробут (welfare) – це ступінь задоволення певних потреб окремої людини, який характеризує забезпеченість населення необхідними матеріальними й духовними благами, що залежить від рівня частина добробуту, в якій можна прямо або побічно застосувати шкалу виміру за допомогою грошей. Це стосується як індивідів, так і груп людей, включаючи суспільство в цілому. Для оцінки зміни добробуту індивіда в мікроекономіці

використовують специфічний інструмент економічного аналізу – функцію індивідуальної корисності, засновану на гіпотезах її кількісного або порядкового виміру.

Національний (суспільний) добробут (social welfare) – це добробут суспільства в цілому або його частини. Суспільний добробут не тотожний економічному добробуту суспільства, як особистий добробут неідентичний індивідуальному економічному добробуту. Особистий добробут, крім економічних критеріїв (зайнятість, рівень доходів і т.д.), залежить від існуючих у державі політичних свобод, соціальної захищеності, сімейного щастя, можливості кар’єрного зростання та ін. Ринкова економіка сприяє оптимальному добробуту максимальної кількості людей, якщо не обмежує неекономічні складові особистого добробуту. Тому суспільний добробут не складається з арифметичної суми економічних показників рівня добробуту окремих членів суспільства.

Ключовим питанням виступає проблема суспільних благ, контроль над виробництвом яких здійснює держава. Йдеться про охорону здоров’я (страхова

медицина, контроль за безпекою ліків, профілактика захворювань, обов’язкове

щеплення та ін.), забезпечення національної оборони, державної безпеки, подолання надзвичайних ситуацій тощо та багатьох інших послуг. У випадку із

суспільними благами державне втручання має допоміжний характер з метою гарантувати суспільну пропозицію товарів, що або не поступають на ринок, або

поступають у недостатній кількості. Держава необов’язково повинна брати на

себе виробництво зазначених благ. У неї є важелі прямого і непрямого впливу

на приватнопідприємницьке середовище через механізм державних закупівель і

замовлень, фіскальних і монетарних механізмів з метою розподілити ресурси в

потрібному напрямку. Таким чином, можливе забезпечення не тільки справедливого розподілу ресурсів, товарів і доходів, але і більш рівномірного перерозподілу прав і обов’язків.

Необхідно використовувати не тільки раціональні, але й інтуїтивні (оцінні) міркування при аналізі добробуту народу. Спроба побудувати функцію суспільної корисності (добробуту) (welfare function) ускладнюється важко розв'язною соціально-економічною проблемою: як оцінити вплив ступеня диференціації добробуту членів суспільства на сукупний суспільний добробут?

У самому загальному вигляді функцію суспільного добробуту можна подати у

вигляді зростаючої функції від добробуту окремих членів суспільства. Такий

підхід потребує введення деякого правила, що визначає, яким чином поєднуються індивідуальні корисності, наприклад, чи повинні корисності кожного індивіда враховуватися повністю і в одному масштабі, чи їх треба

обмежувати для досягнення чесності або справедливості розподілу.

Здавалося б, оцінку впливу диференціації доходів на суспільний добробут у кожному конкретному випадку можна доручити самим членам суспільства, вирішуючи долю найбільш значущих соціально-економічних програм за допомогою прямої (референдум) або представницької демократії. Оскільки кожний буде оцінювати програму по тому, як вона міняє його добробут, то у разі її підтримки більшістю можна вважати, що ця програма підвищує суспільний добробут. Однак такий спосіб суспільної оцінки наслідків економічних заходів небездоганний з двох причин.

По-перше, залишається проблема порівняння сумарного виграшу більшості із сумарним програшем меншостей. Н. Калдор і Дж Хікс запропонували відповідати на подібні запитання на основі порівняння грошових сум, які прихильники проекту згодні заплатити за його здійснення, а супротивники – за відмову. Перша сума виражає корисність планованого заходу для його прихильників, а друга є шкодою для його супротивників. Якщо грошова оцінка корисності перевищує грошову оцінку шкоди, то здійснення проекту збільшує суспільний добробут, тому що із суми, що сплачується прихильниками проекту, можна з надлишком компенсувати збиток супротивників.

По-друге, при виборі на основі голосування за простою більшістю може виникнути «парадокс голосування» («парадокс Ж. Кондорсе»): вибір суспільно доцільного проекту не може забезпечуватися простим голосуванням на підставі

принципу більшості. А. Бергсон спробував подолати «парадокс голосування», запропонувавши розробку критерію суспільної цінності авторитарним рішенням представників законодавчої та виконавчої гілок влади. Слід визначати внесок кожної індивідуальної функції корисності у суспільну корисність, а значить, порівнювати корисність, отриману різними особами. Але на практиці критерій Бергсона, доповнений П. Самуельсоном, фактично не мав підтвердження. Найбільш прийнятним є критерій економічної ефективності В. Парето, нейтральний до розподілу добробуту між індивідами. Відповідно до нього деякий захід підвищує добробут суспільства, якщо в результаті його здійснення підвищується добробут хоча б одного індивіда без погіршення добробуту інших. Якщо при деякому стані економіки ніякі зміни у виробництві й розподілі не можуть підвищити добробут хоча б одного суб'єкта, не знижуючи добробуту інших, то такий стан називається Парето-ефективним. Так виглядає перша теорема суспільного добробуту.

Друга теорема суспільного добробуту наголошує: у будь-якому Парето-

ефективному стану економіки можна підібрати систему цін, що забезпечує загальну рівновагу в цьому стані. Із другої теореми суспільного добробуту робиться висновок, що при певних технологіях і перевагах споживачів два найважливіші завдання суспільного господарства – оптимальне використання обмежених факторів виробництва і розподіл добробуту між членами суспільства – можуть вирішуватися окремо. Використовуючи свої можливості в

перерозподілі суспільного добробуту між громадянами, держава підтримує справедливу диференціацію індивідуальних доходів, а ринок через механізм ціноутворення забезпечує Парето-ефективне використання наявних виробничих

ресурсів. Таким чином, пошук оптимальності приводить до сполучення ринкової рівноваги й суспільного вибору. Національній економіці потрібний механізм, що мінімізував би негативні наслідки перерозподільних процесів і максимізував позитивні. Державні інститути повинні існувати для того, щоб реалізувати й узгоджувати особисті цілі індивідів. Отже, основним джерелом перетворень виступає людина, а індивідуальний добробут стає фундаментальною проблемою соціально-економічного розвитку.

Крім ефективності, існує проблема рівності – справедливості розподілу благ між різними групами покупців і продавців. По суті, вигоди ринкової торгівлі визначають як пиріг, який треба розподілити між суб'єктами ринку. Питання ефективності полягає у розмірах пирога, а питання рівності – у справедливості розподілу його частин. Оцінка рівності є більш складною, ніж оцінка ефективності. Проблема добробуту завжди пов'язувалась із проблемою справедливості, а проблема справедливості – з розподілом і перерозподілом доходів. Але, як пише М. Блауг, "...віра в те, що "ефективність" і "справедливість" можуть бути певним чином розділеними, являє собою одну із

найдавніших ілюзій економічної науки" [4, с.545]. Більше того, вони завжди ставились в основу економічної політики держави. Якщо ефективність жорстко пов’язана з пануючими економічними відносинами, то справедливість відображає більш широкий спектр пануючих у суспільстві інституціональних закономірностей – традицій, уподобань, впливу норм поведінки та ін. У сучасній змішаній економіці домінують три головні підходи: ліберальний (лібертаристський), утилітарний і егалітарний.

Класичний лібералізм виходить з інтересів особи. Кожна людина здатна найбільш ефективно реалізовувати свої таланти. Суспільство є простою сукупністю індивідів. Позитивне (справедливе) суспільство не заважає кожній людині реалізувати приватні інтереси. Держава, захищаючи права людини, (насамперед, права приватної власності й громадянських свобод), найкращим чином служить людям. Оскільки не існує об’єктивних методів визначення кращих або гірших заходів, індивіди самі здатні зрозуміти, що правильно чи неправильно. Свобода – синонім автономії і незалежності. Рівність – це тільки рівність стартових можливостей, а не підсумків. Тому справедливість установлюється ринком, а ефективність розуміється в дусі Парето- ефективності. Іншими словами, ресурси залучаються особами, які можуть сплатити за них найбільшу ціну і тому найбільш раціонально їх використати.

Утилітаризм вважає суспільний добробут сумою функцій індивідуальних корисностей. Тому справедливість існує там і тоді, де і коли вдається максимізувати сукупну корисність усіх членів суспільства. Держава, якщо піклується про добробут суспільства, повинна в певних межах здійснювати перерозподіл з метою максимізації корисності. Така максимізація не забезпечується ринком автоматично. Наприклад, фіксована сума грошей відмінна за корисністю для багатих і бідних. Тому зрозуміла доцільність перерозподілу, який має сенс тільки при не зниженні ефективності виробництва.

Егалітаризм, навпаки, передбачає рівність у більш широких межах. Усі члени суспільства повинні мати не тільки рівні можливості, а й більш чи менш рівні підсумки. Цим досягається єдність і згуртованість нації. Тому уряд повинний підвищувати рівність і доступність благ. Прикладом егалітаризму є підхід американського філософа Дж. Роулза, за яким суспільний добробут зростає тільки в тому випадку, якщо він підвищується в самих бідних членів суспільства, а зміна добробуту інших не впливає на добробут суспільства. Достатньо багато вчених рекомендують у сучасній економіці судити про зміну

суспільного добробуту по тому, як змінюється добробут «середнього класу»[5].

Усі зазначені підходи розвиваються в межах ринкової економіки і не заперечують її основ. Мабуть, егалітаризм не визнає повної рівності, яка може привести до різкого зниження ефективності. Тому всі напрямки, як правило, намагаються знайти компроміс між вимогами економічного зростання і рівності, ефективністю і справедливістю.

Таким чином, розвиток національної економіки зіштовхується з необхідністю узгодження теоретичних суперечностей, зокрема знаходженням точки дотику макро- і мікроекономічних підходів.

Суспільний добробут конкретизується в термінах «якість» і «рівень» життя. Якість життя вимірюється як на підставі статистичних даних, так і за суб’єктивними оцінками людей, включаючи такі якості, як стабільність громадського життя, його безпека, розвиток політичних свобод, доступність і престижність професії та ін. Рівень життя населення визначається як сукупність умов життя відповідно до досягнутого рівня економічного розвитку країни.

Аналіз рівня життя населення охоплює три аспекти:

- зіставлення соціально-економічних індикаторів у динаміці з попередніми роками;

- зіставлення соціально-економічних індикаторів з науковими нормами;

- зіставлення з іншими країнами.

Соціально-економічні індикатори рівня життя населення можна розглядати як узагальнюючі, що відображують сумарне споживання і можливості такого споживання, та як відносні, що характеризують окремі сторони добробуту населення.

Типовими узагальнюючими показниками є рівень і динаміка номінальних і реальних доходів населення, загальний обсяг споживання населенням благ і послуг. Особливість цих показників полягає у тому, що вони відображують не тільки абсолютні зміни в рівні життя населення, а також і відносну динаміку в розрахунку на душу населення, сім'ю, тисячу або 10 тис. жителів.

Друга група показників визначається тільки у відносному вигляді: споживання основних продуктів харчування, інших споживчих товарів, забезпеченість послугами охорони здоров'я, освіти, транспортними, житлово-комунальними тощо на душу населення, сім'ю, тисячу або 10 тис. жителів.

До основних соціально-економічних індикаторів рівня життя населення належать:

1) обсяг реального ВВП на душу населення;

2) грошові доходи й витрати населення;

3) реальна заробітна плата;

4) споживання основних продуктів харчування на душу населення;

5) природний приріст населення і середня тривалість життя;

6) частка витрат бюджету на розвиток соціальної сфери;

7) використання вільного часу та ін. [6, с. 175-176].

Рівень реального ВВП на душу населення у країні дозволяє робити зіставлення з іншими країнами й виявити належність до високо- або слаборозвинутих країн. Рівень доходу виявляється важливою, але не єдиною складовою людського розвитку, метою останнього є не тільки постійне зростання доходів, а також збалансування зростаючих можливостей людини з використанням цих можливостей у різних сферах діяльності. Тому для аналізу рівня і якості життя все ширше залучаються міжнародні рейтинги, що узагальнюють комплекс показників сучасного соціального розвитку.

За методикою Програми розвитку ООН (ПРОООН) щорічно розраховується індекс людського розвитку (ІЛР), або індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП), що є простим середньоарифметичним індексів реального ВВП на душу населення ( ВВП Н I / ), досягнутого рівня освіченості ( осв I ) та середньої тривалості життя ( тр ж I . );

ІЛР = 3

ВВП / Н осв тр.ж I I I

(4.1)

Індекс якості й безпеки життя, що використовується міжнародною консультативно-дослідною компанією Economist Intelligence Unit, розраховується на підставі наступних дев'яти індикаторів: ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності; середня тривалість життя; рейтинг політичної стабільності й безпеки країни; кількість розлучених сімей на 1000 осіб; рівень активності громадських організацій; різниця між кліматично більш теплими й більш холодними регіонами державами; рівень безробіття; рівень політичних і громадянських свобод; співвідношення між середньою зарплатою чоловіків і жінок. 95 місце України з 111 проаналізованих держав підкреслює її суттєве відставання від інтегрованого показника провідних країн світу [8].

Інший розрахунок індексу якості життя, за версією “International Living Magazin”, агрегує показники вартості життя, рівня культури населення, головні характеристики стану її економіки і навколишнього середовища, кліматичні особливості та ін. У 2008 р. Україна посіла 62 місце з 192 країн-учасниць рейтингування [9].

Індекс суспільства, що ґрунтується на знаннях, або К-суспільства, запропонований департаментом ООН з економічного і соціального розвитку –

UNDESA і враховуючий індикатори інтелектуальних активів, перспективності

й якості розвитку суспільства додає до традиційних соціальних показників дані

про охоплення молоді освітою та інформацією, розповсюдження Інтернету та

ін. За вказаним індексом наша держава посіла у 2006 р. 42 місце з 48 держав-учасниць, що підкреслило належність до останньої групи проаналізованих країн [10].

У практиці аналізу застосовують дослідження рівнів освіти, охорони здоров'я, розвитку науки, доступності нормальних житлові умови, забезпечення

культурних потреб, стану довкілля. Добробут має нижчу й вищу межі. Нижчий

рівень добробуту характеризується достатнім забезпеченням населення матеріальними благами й послугами. На вищому рівні на перше місце виходять

духовні блага, наука, культура, точніше можливість творчої (креативної) діяльності. Творча особистість є головним фактором соціально-економічного процесу в епоху гуманістичного виробництва. Тим самим освіта і виховання стають «першим підрозділом» суспільної діяльності в межах соціокультурної сфери (креатосфери), що забезпечує формування людини, яка володіє творчими

здібностями, людини, здатної побачити проблеми та протиріччя і творчо їх вирішити [11, с.198]. Таким чином, визначаючи соціальні пріоритети національної економіки, слід виходити з її загальної соціальної орієнтації, що передбачає практичне підпорядкування відтворювальних процесів завданням розвитку особистості, подолання відчуження людини від суспільства, природи й культури.