25. Фройд — Юнгу, 5 грудня 1912

Шановний докторе Юнг,

Ви дарма побоюєтеся, що я неправильно зрозумію Ваш „новий стиль”. Я вважаю, що у стосунках між аналітиками, як і в самому аналізі, дозволені будь-які форми відвертості. Я теж якийсь час був заклопотаний зловживаннями психоаналізом у полеміці, про яку Ви говорите, особливо в боротьбі з новими ідеями. Не знаю, чи є шлях повністю запобігти таким зловживанням. Поки що можу запропонувати лише домашній засіб; нехай кожен з нас звертає більше уваги на власний невроз, ніж на невроз сусіда...

26. Юнг — Фройду, 18 грудня 1912

Шановний професоре Фройд,

Чи можу я Вам сказати кілька серйозних слів? Я зізнаюся в амбівалентності моїх почуттів до Вас, але зараз спробую побачити ситуацію чесно й абсолютно прямо. Якщо Ви сумніваєтеся в моїх словах, тим гірше для Вас. Я хочу сказати Вам, що Ваш метод поведінки з Вашими учнями, як з пацієнтами, — це груба помилка. Таким способом Ви створюєте або догідливих дітей, або нахабних щенят (Адлер-Штекель і вся ця нахабна банда, яка тепер задає тон у Відні). Я досить об'єктивний, щоб розкусити Ваш маленький трюк. Ви видивляєтесь у своєму оточенні й викриваєте будь-які прояви симптомів, знижуючи усіх до рівня синів і дочок, що, червоніючи, визнають свої недоліки. Ви тим часом сидите на вершині як батько, і сидите міцно. У цілковитій догідливості ніхто не ризикне смикнути пророка за бороду і запитати про те, про що Ви запитали б пацієнта з тенденцією аналізувати аналітика замість самого себе. Ви напевно запитали б його: „У кого з нас невроз?”.

Бачите, дорогий професоре, поки Ви притримуєтесь такого стилю, я не кваплюся проклинати свої симптоми; вони дрібні і незначні порівняно з недоліками брата мого Фройда.. Я зовсім не невротик — стукаю по дереву! Я піддав себе аналізові і знаходжуся в набагато кращому положенні. Ви знаєте, звичайно, як далеко пацієнт може зайти із самоаналізом: не далі свого неврозу — як Ви. Якби коли-небудь Ви дійсно звільнилися від своїх комплексів і перестали відігравати роль батька для своїх синів, і замість того, щоб без кінця вказувати на їхні слабкі місця, в ім'я зміни звернули б погляд на самого себе — я відразу виправився б і разом викорчував гріх мого сумніву у Вас. Чи любите Ви невротиків так, щоб завжди зберігати мир із самим собою? Ні, скоріше Ви ненавидите невротиків. У цьому випадку, чи можете Ви очікувати, що Ваші спроби поводитись із пацієнтами терпимо і з любов'ю не супроводжуються іншими, змішаними почуттями? Адлер і Штекель, зіткнувшись з Вашими маленькими трюками, відповідають Вам дитячою нахабністю. Я буду і надалі привселюдно знаходитися поруч з Вами, зберігаючи власні погляди. Але приватно я почну говорити Вам у своїх листах те, що я насправді про Вас думаю. Думаю, такий порядок цілком благопристойний.

Немає сумнівів, що Ви будете обурені таким своєрідним виявленням дружби, але все одно це піде на користь.

З найкращими побажаннями.

27. Фройд— Юнгу, 3 січня 1913

Шановний Пане президент, шановний докторе,

...я можу докладно відповісти лише на один пункт Вашого останнього листа. Ваше твердження, що я поводжуся зі моїми послідовниками як з пацієнтами, є неправильним. У Відні мені дорікають саме в протилежному. Ви покладаєте на мене відповідальність за провини Штекеля й Адлера; у дійсності я не говорив Штекелю жодного слова, що стосується його аналізу, після того як він був закінчений десять років тому. З Адлером, який ніколи не був моїм пацієнтом, я взагалі ніяк не використовував аналіз. Будь-які аналітичні зауваження, які я робив стосовно них, були адресовані іншим людям і здебільшого в той час, коли я перестав бути з ними пов'язаний. Усією конструкцією, побудованою на такій підставі, Ви піднімаєте шум, настільки ж дешевий, як Ваш знаменитий „крейцлінгенський жест”.

Іншої відповіді на ваш лист не буде. Він створює ситуацію, з якою важко було б мати справу в приватній розмові і зовсім неможливо — у листуванні. Між нами, аналітиками, існує угода, відповідно до якої, ніхто не повинен відчувати сором за свій власний невроз. Але той, хто поводиться ненормально і кричить про те, що він нормальний, дає підстави для підозр, що він не має уявлення про свою хворобу. Відповідно, я пропоную повністю припинити стосунки. Я нічого від цього не втрачу, тому що мій єдиний емоційний зв'язок з Вами давно вже перетворився в тонку нитку — затяжний наслідок давніх розчарувань — а Ви отримаєте все, якщо вірити Вашому недавньому зауваженню в Мюнхені про те, що інтимні стосунки з будь-ким обмежують Вашу наукову волю. Отже, бережіть Вашу повну волю і позбавте мене від Ваших „проявів дружби”. Ми з Вами погодились у тому, що людина повинна підкоряти свої особисті почуття загальним інтересам галузі, в якій зосереджені її зусилля. У Вас ніколи не буде підстав скаржитися на брак коректності з моєї сторони в будь-якій сфері наших спільних зусиль і загальних наукових інтересів; в усякому разі, не більше підстав у майбутньому, ніж у минулому. З іншого боку, я маю право очікувати того ж від Вас.

Прийміть мої побажання.

28. Юнг — Фройду, 6 січня 1913

...я приєднуюся до Вашого побажання розірвати наші особисті стосунки, тому що я нікому не нав'язую своєї дружби. Ви самі є кращим суддею тому, що цей момент значить для Вас. „Інше — мовчання”.

Из переписки З.Фройда и К.Юнга //

Психологический журнал. – 1989. – Том 10,- № 5. – С. 141-152.

Ван Ванінг А.

Роботи одного з піонерів психоаналізу – Сабіни Шпільрейн

1. С.ШПіЛЬРЕЙН, К. ЮНГ, 3. ФРОЙД

88 років тому, у вересні 1907 р., К. Юнг на I Міжнародному конгресі з психіатрії, неврології і догляду за душевнохворими в Амстердамі представив свою статтю „Фройдистська теорія істерії”. Ця стаття була присвячена першій пацієнтці, яку К. Юнг лікував за допомогою психоаналізу: Сабіні Шпільрейн. Ще до цього він писав 3. Фройду: „Ризикуючи стомити Вас, все ж не можу не повідомити про своє недавнє досягнення. Останнім часом я лікую за допомогою Вашого методу хвору істерією. Це важкий випадок: двадцятилітня російська студентка, що страждає істерією протягом шести років”.

Ім'я Сабіни Шпільрейн більше двадцяти разів згадується в їхній переписці: спочатку як пацієнтки, потім як колеги К. Юнга. Хоча такий перехід і викликає інтерес, ми б нічого не знали про цю жінку, якби не випадкова знахідка її щоденника і переписки з 3. Фройдом і К. Юнгом. Альдо Каротенуто, італійський послідовник К. Юнга, видав і прокоментував їх у своїй книзі „Таємна симетрія: Сабіна Шпільрейн між Юнгом і Фройдом”, якій дав інтригуючу назву: „Нерозказана історія жінки, яка змінила ранню історію психоаналізу”.

Щоденник стосується періоду 1909-1912 р.; публікація включає 11 листів 3.Фройду (1909—1914), 20 листів від 3. Фройда (1909—1923) і 18 листів С. Шпільрейн К.Юнгу (1911-1918); у 1986 р. стало можливим опублікувати і 34 листа від К.Юнга до С.Шпільрейн (1908—1919).

Ці листи інформують нас про розвиток їхнього роману — того унікального впливу, який С. Шпільрейн мала на життя К. Юнга і кристалізацію його ідей, тієї ролі, яку вона відіграла у розвитку як фройдівського, так і юнгівського психоаналізу, того внеску, який вона внесла в охолодження, а пізніше й у відчуження між К. Юнгом і 3. Фройдом.

У 1909 р. 3. Фройду було 53 роки, К. Юнгу — 34 і С. Шпільрейн — 24. Їм було не призначено ввійти в історію як науковій тріаді: роботи С.Шпільрейн були забуті, 3.Фройд і К.Юнг пішли своїми незалежними шляхами в науці. Однак, це не перший випадок, коли фігура, яка знаходиться, здавалося б, на задньому плані, виявляється джерелом значного впливу, коли „мала історія” дивним чином відбивається на історії науки.

Ким була Сабіна Шпільрейн, що крилося за зовнішніми подіями життя цієї жінки? Присвячені їй публікації і коментарі висвітлюють її в першу чергу в історичній ролі посередниці, джерела натхнення, каталізатора — явно не в перших рядах науки; але як щодо її особистого внеску в розвиток теорії психоаналізу? Скептики скажуть на це, що, якщо тільки книга А. Каротенуто здмухнула пил з її робіт, навряд чи вони багато чого варті. І все ж, хоча її статті можуть і не являти собою неминучої цінності, цілком можливо, що вони цікаві іншим: тепер, побачені в новому світлі, вони відкривають несподівані перспективи. Так чи інакше, і книга А. Каротенуто, і коментарі до робіт С.Шпільрейн приділяють дивно мало уваги її психологічним працям. Більшою мірою відгуки стосуються її статті — „Руйнування як причина породження буття”, що містить ідеї, які пророкують появу концепції інстинкту смерті 3. Фройда. А. Каротенуто говорить про цю статтю в контексті розвитку стосунків між С.Шпільрейн, К.Юнгом і 3.Фройдом, не аналізуючи особливо її змісту. Лише 5 з 214 сторінок книги присвячені всій іншій роботі С.Шпільрейн у психології, відбитої в 32 публікаціях. Огляди інших авторів, що будуть розглянуті нижче, також зроблені у цьому, визначеному книгою А. Каротенуто, руслі.

Ця стаття присвячена оцінці ролі С. Шпільрейн на підставі того, що писала вона сама: публікацій, щоденника, листів; ще одним дуже корисним джерелом є переписка З.Фройда і К.Юнга.

2. ЇЇ життя

Сабіна Шпільрейн народилася 1885 р. у Ростові-на-Дону, в заможній єврейській родині. Її батько був представником іноземної фірми, яка торгувала в Росії добривами. Хоча її мати одержала освіту дантиста, вона повністю присвятила себе дітям: у Сабіни, старшої, було три брати — Ян, Ісаак і Еміль та сестра Емілія. Діти отримали гарну освіту, зокрема знали російську, німецьку, англійську і французьку мови. Сабіну з ранньої юності відрізняла жива уява. Після того, як у 14 років Сабіна втратила сестру, у неї виникли проблеми зі здоров'ям: нетримання калу, мастурбація, нічні страхи, галюцинації, істеричні напади, депресія .

У 1904 р. дев'ятнадцятирічною потрапила в госпіталь Бургхольц у Цюріху з діагнозом „істеричний психоз”. Її лікував доктор Карл Густав Юнг. С. Шпільрейн пробула у госпіталі рік; лікування було успішним. Вона почала вивчати медицину, продовжуючи сеанси психоаналізу у К. Юнга до 1908 р. С. Шпільрейн допомагала йому в асоціативних експериментах, і, оцінивши її інтеллектуальні здібності, К. Юнг порекомендував їй спеціалізуватися у психіатрії. Їхні тісні стосунки переросли у кохання, і К. Юнг, за словами А. Каротенуто, впав у стан „психотичного контр-переносу”; Сабіна стала для нього „загубленим раєм, потік його пристрасті був спрямований до Сабіни, що повільно, але безперечно видужувала”. В 1908—1909 р.р. разом із сеансами психоаналізу виник роман, з яким вони обоє не знали, що робити; пережите Сабіною приниження знайшло детальне відображення в книзі А. Каротенуто — зупинена К. Юнгом, вона, у спробі покращити ситуацію, написала Фройду, чиї стосунки з К. Юнгом в цей період були найбільш тісними і який підтримував К. Юнга „як колега колегу”. Незабаром Фройд зрозумів, що відбувається, і дуже ймовірно, що його засмучення нещирими і брехливими листами Юнга стало однією з причин розриву в 1913 р. Але, ще до цього Юнг писав 3. Фройду про свою роль: „З огляду на той акт, що пацієнтка ще недавно була моїм другом, і користалася моєю повною довірою, мою поведінку не можна назвати інакше, як нещирою, у чому я дуже неохоче зізнаюсь вам, моєму батьку”. У 1911 р. С.Шпільрейн здобула медичну освіту і захистила дисертацію під назвою „Про психологічний зміст випадку шизофренії”. З жовтня 1911 по березень 1912 р. вона проживала у Відні, де ще більше зблизилась з 3. Фройдом і його оточенням. Переписка С.Шпільрейн з К. Юнгом тривала до 1920-х рр. У 1912 р. була опублікована її робота „Руйнування як причина породження буття”.

У 1913 р. Сабіна Шпільрейн вийшла заміж за лікаря П. Шефтеля, і в цьому ж році народилася їхня дочка Рената. Ще кілька років С. Шпільрейн працювала в Берліні і Мюнхені, на початку 1920-х рр. — у Лозанні й Женеві, а в 1923 р. повернулася в Росію з метою пропаганди психоаналізу. У 1925 р. народилася її друга дочка Єва. Усі три брати Сабіни були видатними вченими і займали помітне місце в російській науці: Ян був математиком, Ісаак — психологом і Еміль — біологом; усі вони загинули в сталінських таборах у 30-і роки.

Психоаналіз був заборонений Сталіним у 1936 р., однак ім'я С.Шпільрейн у 1937 р. ще перераховувалось в списку російських психоаналітиків. Вважається, що вона загинула в результаті однієї зі сталінських чисток. У 1983 р. з'явилися відомості про те, що вона була розстріляна німецькими фашистами в 1941 р. Лише зовсім недавно її рідні з'ясували, що вона загинула в червні чи липні 1942 р.

Настільки швидкий огляд не може, звичайно, повністю висвітлити драматичні події, емоції і складність відносин головних героїв.

3. ПРАЦІ С. ШПіЛЬРЕЙН

„Руйнування як причина породження буття”, назва найвідомішої роботи С.Шпільрейн, може послужити девізом її життя: багато що повинно було бути зруйноване, щоб дати можливість розцвісти її творчості. Ця ідея зустрічається ще в її дитячих фантазіях, вона знаходить висвітлення в її інтересі до філософії й у її ранніх роботах, присвячених телеологічному потенціалу психоаналізу, герменевтиці, міфології; вона також простежується в коротких публікаціях, присвячених спостереженням за дітьми — їхнім уявленням про життя і смерть, свідомому і несвідомому, сексуальності, амбівалентності.

26 листопада 1910 р. С.Шпільрейн записала у своєму щоденнику: „Так, перша мета, якої я хочу досягти, — зробити свою дисертацію настільки гарною, щоб вона забезпечила мені членство в Психоаналітичному товаристві. Але набагато важливіше для мене моє друге дослідження — „Про інстинкт смерті””.

У своїй першій роботі, „Про психологічний зміст випадку шизофренії”, С.Шпільрейн обговорює матеріал, отриманий у результаті бесід з інтелігентною жінкою, що страждала параноєю. Хоча, здавалося б, слова пацієнтки були безглузді, С.Шпільрейн застосувала дуже незвичайний для того часу підхід: вона проаналізувала висловлення хворої; їй вдалося продемонструвати паралелізм між розумовими процесами при шизофренії і паттернами ідей, які лежать в основі міфології (це було, звичайно, значною мірою відображенням поглядів К. Юнга). Слід зазначити, що в снах і маренні хворої часто фігурував „доктор Ю.” — сам К. Юнг, що у цей час досліджував вплив сексуальності і застосовував результати дослідження на практиці в лікуванні цієї пацієнтки і який представлявся їй мало не Ісусом Христом. Слово „поезія” — яке часто вимовлялося пацієнткою — стало паролем для С. Шпільрейн і К. Юнга стосовно до їхнього роману.

К. Юнг писав С. Шпільрейн у вересні 1911 р.: „Я дозволю собі відверто дати Вам пораду, оскільки після довгих міркувань мені вдалося вигнати зі свого серця всю гіркоту стосовно Вас. Звичайно, вона не має ніякого відношення до опублікованої Вами дисертації, а лише відбиває ті страждання, які я пережив через Вас і які Ви пережили через мене... Фройд, звичайно, прийме Вас у своє коло. Він декілька разів згадував Вашу дисертацію — доказ того, що Ви вразили його... Зверніться до нього, як до Великого вчителя і раббі, і все буде гаразд”.

В цей час С. Шпільрейн як раз переїджала до Відня, де повинна була 29 листопада робити доповідь за своєю роботою „Руйнування як причина народження буття”. У своєму щоденнику вона зізнається (запис від 26 листопада 1911 р.): „Я дуже побоююся, що мій друг, що мав намір згадати мою ідею у своїй статті, опублікованій у липні, і визнати мій пріоритет, може просто привласнити ідею, оскільки тепер він збирається говорити про неї, як про виниклу ще в січні. Може бути, це просто необґрунтована недовірливість з мого боку? Я б так хотіла, щоб справа була саме в цьому — адже моє друге дослідження повинно бути присвячено йому, моєму вчителю. Але як можу я поважати людину, що брехала мені, що вкрала мою ідею, що виявилась мені не другом, а дріб'язковим корисливим суперником? Як можу я любити його? Адже я люблю його, незважаючи ні на що. Уся моя робота пронизана цією любов'ю. Я люблю його й одночасно ненавиджу, тому що він мені не належить. Було б нестерпно виявитися в його очах роззявою. Ні, я хочу бути шляхетною, гордою, усіма шанованою! Я повинна бути гідна його, і ідея, якій я дала життя, повинна з'явитися під моїм іменем”. У березні 1912: К. Юнг писав їй: „Дослідження чудове і містить чудові ідеї, і я щасливий визнати Ваш пріоритет”. Однак, тижнем пізніше, в листі 3. Фройду він змінює тон: „Саме перед своїм від'їздом я працював зі статтею Шпільрейн. Повинен сказати: „Образ красуні діви, а хвіст від лускатої риби”. Після багатообіцяючого початку слідує безпомічне завершення... Вона дуже мало читала... Крім того, її стаття надто перевантажена її власними комплексами.”

Оскільки мова йде про найбільш вагому статтю С.Шпільрейн, яка має найбільш вагоме значення для нашого уявлення про авторку, розглянемо цю роботу детальніше.

Стаття, яка складається з 38 сторінок, починається так: „Вивчаючи сексуальні проблеми, я була особливо зацікавлена таким питанням: чому найсильніший інстинкт, інстинкт збереження роду, збуджується одночасно з позитивними емоціями, яких природньо очікувати, і негативними — страхом і відразою; чому необхідним є їх подолання, щоб поводитися відповідно до ситуації... Багато дослідників відзначали, що із сексуальними бажаннями часто поєднуються уявлення про смерть”.

Далі С. Шпільрейн пише: „Зі свого досвіду роботи з молодими жінками, я знаю що страх зазвичай виходить на передній план, коли вперше з’являється можливість задоволення пригнічених сексуальних бажань. Це дуже специфічний страх: дівчина бачить ворога в самій собі, її власне кохання спонукає її робити те, чого вона робити не хоче; виникає відчуття кінця, смертності, від яких безуспішно прагнеш втекти”.

У кінці статті говориться: ”Думаю, що наведені мною приклади досить ясно демонструють, у відповідності з біологічними фактами, наявність двох антагоністичних психологічних складових інстинкту продовження роду: інстинкту руйнування й інстинкту творення”. Дійсно, для найпростіших організмів створення нового життя означає саморуйнування. У більш високоорганізованих тварин перестають існувати як такі, зливаючись, статеві клітки, що несуть у собі в закодованому вигляді інформацію про цілий організм. Статевий акт являє собою скороминуче злиття двох індивідів, яке супроводжується руйнуванням старої структури і виникненням нової. С. Шпільрейн описує взаємозв'язок всередині особистості деструктивних і конструктивних сил: кожній новій психологічній ситуації передує руйнування раніше існуючої рівноваги. Вона стверджує існування зв'язку між образами смерті і народження, між інстинктами смерті і продовження роду, між ствердженням себе і прагненням розчинитися в більшій цілісності. С. Шпільрейн підкреслює антагонізм між Его індивіда і Его виду, пов'язаний із протиріччям між прагненням до самозбереження і прагненням до збереження виду. Вона простежує садомазохизм і амбівалентність любові-ненависті до їхнього першоджерела: деструктивного компоненту інстинкту продовження роду. Наводячи приклади фантазій на теми смерті, що символізують статевий акт, С. Шпільрейн розвиває свою основну ідею: руйнування веде до породження буття. Ця ж тема може бути простежена в міфології, у типовій дитячій впевненості, начебто старі, вмираючі, знову перетворюються в дітей, у вірі в переселення душ і воскресіння.

Ми не можемо не погодитися з А. Каротенуто, коли він пише: „Будь-яка психологічна теорія, незалежно від її наукової цінності, певним чином відбиває особисту стурбованість автора”.

С. Шпільрейн не тільки описувала, вона усмоктувала те, про що писала.

Принаймні два періоди „руйнування” можуть бути виділені в її житті: госпіталізація, що була необхідною через посилення емоційних проблем, і закінчення її роману з К. Юнгом. Останнє було пов'язано з її внутрішньою боротьбою за збереження довіри до людей, до „інтерналізованого об'єкта”.

Початок статті значною мірою перегукується з обставинами власного життя С.Шпільрейн: вона оглядається назад, щоб, розглядаючи події в перспективі, заново здивуватися, спробувати знайти відповідь, спробувати зрозуміти. За відносинами психотичного трансферу вона почуває напругу пристрасті і бажання, прагне до злиття і відчуває страх руйнування набагато більш всеохоплюючий, ніж це було б можливим при „звичайних” взаєминах; ці почуття можуть зруйнувати особистість, або, якщо вдасться, впорядкувати їх у якусь систему — для цього потрібні талант і сила С.Шпільрейн, — привести до розуміння загальних закономірностей.

Чи можна слова К. Юнга „послідовника, який став найнебезпечнішим з ворогів”, розглядати як прелюдію до протистояння з 3. Фройдом, якого в 1908 р. він просив „дозволити насолоджуватися дружбою з ним не як дружбою рівних, а як стосунками батька і сина” і про яке в 1913 р., коли хмари вже почали згущатися, писав до С. Шпільрейн: „Я хочу бути його другом — але на рівних, у той час, як він прагне повчати мене як сина”.

Коли на підставі „свого досвіду роботи з молодими жінками” С. Шпільрейн описує полум'яну любов і її нездоланну владу, ми можемо зробити висновок , що у відповідності з традиціями психології, вона має на увазі саму себе. У тому ж 1912 р. вона публікує свою роботу „Деякі підходи до розуміння розуму дитини”, де відверто говорить про себе як об'єкт аналізу.

Як була її стаття прийнята науковим співтовариством?

З жовтня 1911 по березень 1912 С. Шпільрейн залишалася у Відні і брала участь у щоденних вечірніх засіданнях Психоаналітичного товариства. У своєму листі К. Юнгу 3.Фройд повідомляє, що вона вперше виступила на останньому з них: „Вона справила враження дуже розумної і методичної”.

29 листопада 1911 р. С. Шпільрейн виступила перед членами товариства з лекцією „Про трансформацію”, присвяченою своїм ідеям про інстинкт руйнування. За лекцією тривала жвава дискусія. Читаючи „Протоколи”, не можна не дивуватися тому, якими ерудованими були присутні, з якою легкістю цитували вони твори світової літератури, як орієнтувалися в міфології. Важко втриматися від того, щоб не навести деякі коментарі 3. Фройда: „Сьогоднішнє спілкування надає можливість для критики на адресу Юнга, оскільки і він у своїх недавніх дослідженнях також використовує будь-який міфологічний матеріал — як і доповідач без усякого добору. Однак матеріали такого роду можуть використовуватися подібним чином тільки будучи представленими у своїй оригінальній формі, а не у вигляді похідних: інакше вони марні для розв’язання проблем, що поставлені перед нами. Похідні дані потребують роз’яснень з погляду психоаналізу”

Таким чином, через С.Шпільрейн він завдає удару К.Юнгу, фактично ставлячи його поза „справжнім” психоаналізом; важко також не помітити, що сама С.Шпільрейн та її ідеї сприймаються поки що не дуже серйозно. Згідно Дж. Керру [22], стосунки між 3.Фройдом і К. Юнгом до цього часу стали вже настільки напруженими через розбіжності у поглядах на теорію лібідо, що Фройд просто використовував лекцію Шпільрейн як можливість атакувати методологічні позиції суперника.

Фройд описав лекцію, дискусію і свою критику у листі К. Юнгу від 30 листопада 1911 р., додавши про С. Шпільрейн: „Вона дуже мила, і я починаю розуміти”. Пізніше, у листі від 21 березня, він висловив свою оцінку статті Шпільрейн: „Що стосується статті Шпільрейн, я познайомився тільки з одним її розділом, який вона читала. Усе, що вона говорить, не має смислу. Однак, її ідея про прагнення до руйнування мені не дуже подобається, оскільки я вважаю, що це визначається особистістю. Вона здається мені надмірно амбівалентною”.

Однак, у своїй статті „За межею принципу задоволення” Фройд цитує С.Шпільрейн: „Значна частина цих міркувань була передбачена Сабіною Шпільрейн у 1912 р. в корисні й статті, яка однак залишилась не зовсім для мене зрозумілою”.

Згодом до протоколу засідання 29 листопада 1911т. додалася цікава примітка: „На перший погляд може здатися, що, під впливом Юнга, доктор Шпільрейн сформулювала, за багато років до Фройда, гіпотезу про те, що інстинктивне життя складається з двох протилежних прагнень — інстинкту життя й інстинкту смерті. Більш уважний аналіз, однак, показує, що вона зовсім не розвивала цю теорію: швидше можна говорити про те, що вона вважає сексуальний інстинкт — тобто інстинкт життя, інстинкт продовження роду — таким, що включає в себе деструктивний елемент”.

Тоді, як і тепер, вчені розходилися в думках. М. Катан цитує 3. Фройда: „Я пам'ятаю своє насторожене ставлення, коли ідея існування інстинкту руйнування вперше стала висловлюватися в психоаналітичній літературі, і пам'ятаю, як багато часу знадобилося, щоб ця ідея стала для мене прийнятною”. На думку М. Катана, це зауваження 3. Фройда прямо вказує на статтю С. Шпільрейн. М. Роберт пише, що „концепція інстинкту смерті описується, майже в деталях” у публікації С. Шпіильрейн, і такої ж думки дотримується А. Каротенуто. Дж. Керр у своєму цікавому дослідженні докладно зупиняється на розвитку концепції інстинкту смерті і на зв'язку публікацій С.Шпільрейн, К. Юнга і 3. Фройда. На думку Дж. Керра, хоча в статті С. Шпільрейн розглядаються теми смерті і руйнування, у ній не розглядається теорія інстинкту смерті. Він дійде висновку, ґрунтуючись на розходженнях у підходах, що „вони обоє — і Юнг, і Шпільрейн, хоча і різними шляхами — дійдуть висновку про внутрішню амбівалентність сексуальності, про діалектичне включення в неї смерті. У Фройда інакше: феномени смерті і руйнування мають власний статус, вони в першу чергу є проявом інстинкту смерті і зовсім не пов'язані з лібідо”.

Розвитку ідеї інстинкту смерті присвячено безліч робіт. Хоча сам 3. Фройд дотримувався цих поглядів до кінця життя, концепція інстинкту смерті ніколи не була прийнята його послідовниками так, як були прийняті інші його концепції, і ця ідея донині залишається одним із найбільш суперечливих положень психоаналізу.

Значення праць С. Шпільрейн визначається не тільки тими аспектами дитячого психоаналізу, які відображені в її статтях, але і тим фактом, що з 1924 р. у Москві з'явився відповідний семінар, яким вона керувала і який залучив 30 учасників. Подібний семінар Анни Фройд у Відні з’явився три роки по тому.

А. Каротенуто наводить слова Лампл де Гротт, яка надала йому деякі відомості про життя С.Шпільрейн після 1923 р.: „Наскільки мені відомо, у Росії вона заснувала притулок для дітей, з надією, що їм буде краще житися в комуні, ніж у батьківських родинах. Це означає, що вона керувалася при цьому ідеалістичними уявленнями радянської ідеології. Мені невідомо, у якому віці вона померла, але в тридцятих роках до мене доходили чутки, що вона дуже розчарована тим, що психоаналіз заборонений, а її дитячий будинок закритий”.

У 1921 р. М.В. Вульф і И.Д. Єрмаков заснували в Москві Російське психоаналітичне товариство; у 1922 р. було створений Державний психоаналітичний інститут. С. Шпільрейн працювала в ньому з 1923 по 1925 р., коли інститут був закрито. С. Шпільрейн якийсь час жила в Московському Будинку вчених, перш ніж повернулася до Ростова-на-Дону; там вона оселилася поруч зі своїм батьком і почала працювати в дитячій поліклініці. Обидві її дочки, Рената та Єва, були обдаровані музично: Рената грала на віолончелі, Єва — на скрипці. Чоловік Сабіни Шпільрейн, Поль Шефтель, раптово помер у 1937 р. Сама Сабіна Шпільрейн, за свідченнями її друзів, до кінця справляла враження високоосвіченої жінки, що завзято дотримувалася тих поглядів, які вона вважала правильними; трималася вона дуже скромно, її фінансові можливості були дуже незначними.

Сабіна Шпільрейн не могла повірити в те, що німецька держава, висококультурний народ, серед якого вона жила, опинився у владі злочинного фашистського режиму, що поставив за мету знищення євреїв. Ніхто не був у силах переконати її, що необхідно залишити місто. Захопивши місто в 1941 р., німці не зачепили С. Шпільрейн і її родину. Однак при повторній окупації в 1942 р. С. Шпільрейн була вбита разом з дочкою Ренатою і, можливо, Євою (є чутки, що Єві вдалося врятуватися і залишити Росію).

Яке значення С. Шпільрейн для психоаналізу, яке місце в його розвитку необхідно їй відвести? Історія відсунула її в тінь, зробила її роботи лише ілюстрацією праць К. Юнга і 3. Фройда; голос самої С. Шпільрейн почути важко. Те становище, яке вона займала, говорить про її незвичайну здатність до емпатії, про те, що, за її словами, вона „почувала бажання і страхи інших як свої власні”. Хоча через усі її роботи проходить тема дуалізму, дії та протидії, усе своє життя вона прагнула до цілісності.

На думку історика П. Хоманса, А. Каротенуто переоцінює С. Шпільрейн. Однак останній вважає її значною, такою, що викликає симпатію, трагічною і сміливою особистістю, що заслуговує становища в науці, яке їй дотепер не належить; лише ретельне вивчення праць С.Шпільрейн може розв'язати цю проблему.

Б. Беттельхейм займає в цьому питанні більш визначену позицію: він вважає її не тільки блискучим вченим, але й особистістю, яка проявила неабияку психологічну інтуїцію.

Б. Беттельхейм приділяє велику увагу її стосункам з К.Юнгом і її ролі в їх спільній роботі. Він підкреслює: як би ми не розцінювали ставлення К. Юнга до С. Шпільрейн, не варто забувати, що він вилікував її від захворювання, з приводу якого вона до нього звернулася.

К. Юнг був учителем, який показав їй найбільш перспективний для неї шлях; завдяки 3. Фройду вона знайшла своє покликання. Що можна додати до цього? Ми можемо шукати джерела її роботи в змісті її статей, у подіях її життя, у сучасному їй рівні розвитку „психоаналітичного руху”. Зупинимося більш детально на двох останніх моментах. С. Шпільрейн пережила юнацьку кризу, істеричний психоз, частково пов'язаний зі смертю її сестри. Початок її роботи в галузі психоаналізу знаменний. Його подвійність була, безсумнівно, негативним фактором. З самого початку С. Шпільрейн належала до „юнгіанського табору”, чому сприяли її особисті стосунки з К. Юнгом; пізніше вона приєдналася до оточення 3. Фройда, не порвавши, однак, зв'язків з К. Юнгом. Це, безсумнівно, було цілком достатньою причиною для того, щоб обидва табори ставилися до неї насторожено. Безпосередньо перед і під час її перебування у Відні в оточенні 3. Фройда виникла напруга, яка призвела незабаром до його розколу: розриву 3.Фройда з А. Адлером і Штекелем і поступового охолодження стосунків з К. Юнгом. Для 3. Фройда С. Шпільрейн була постійним нагадуванням про К. Юнга, про розчарування в ньому і про ту двозначну роль, яку З.Фройд зіграв в завершенні її роману з К.Юнгом.

Дж. Кремеріус акцентує увагу на тому, яким чином 3. Фройд дозволив К. Юнгу зробити себе „співучасником” у приховуванні правди. Причина цього криється в тому, що 3. Фройд дивився на Юнга як на свого спадкоємця. Дж. Кремеріус докладно не аналізує праці С. Шпільрейн, він відзначає, що її дисертація і статті можуть бути віднесені до фундаментальних психоаналітичних праць, незважаючи на всю важливість яких автор виявився практично забутим: „Той факт, що її статті виявилися забуті, показує вплив захисного механізму — проекції — 3. Фройда і К. Юнга на все психоаналітичне товариство, як тоді, так і тепер”.

Треба відзначити, що юнгіанська атмосфера „Руйнування як причина породження буття”, робила статтю підозрілою з точки зору Відня. В часи, коли нові теоретичні розробки розглядалися як зрада, розміщені в ній ідеї могли розглядатися як погроза. 3.Фройд пізніше визнає внесок С.Шпільрейн у розвиток концепції інстинкту смерті, хоча і обмежується для цього всього лише приміткою до власної статті.

Не виключено, що із Сабіною Шпільрейн було не так вже й легко мати справу, але вона була лояльна, сумлінна й оригінальна у своїй роботі. Її ім'я не належить до великих, але не можна не визнати, що ранні роботи С. Шпільрейн влилися в живий потік теорії і привели до утворення масиву психоаналітичних знань.

С. Шпільрейн належать нові ідеї про інстинктивне життя, про розвиток дитини, про дитячий психоаналіз, про жіночу психіку; продуктивною була і її діяльність з організації дослідницьких установ. Її відрізняла ненаситна допитливість, прагнення розділити з іншими свої знахідки. Теми любові, руйнування і творчості проходять через її роботу і її життя. Розмаїтість її наукових партнерів — К. Юнг, 3. Фройд, Ж. Піаже — і широта психоаналітичних, лінгвістичних і нейропсихологічних інтересів характеризують її як багатогранного і свавільного першопрохідника в науці.

Дотепер Сабіні Шпільрейн не приділялося тієї уваги, на яку вона заслуговує.

Ван Ванинг А. Работы одного из пионеров психоанализа – Сабины Шпильрейн

// Вопросы психологии, 1995. -№ 6. – С.66-79.

Термінологічний словник
Анальна стадія	Друга стадія психосексуального розвитку людини (1,5-3 р.), під час якої людина оволодіває свідомим контролем акту дефекації, а зоною зосередження сексуальної енергії є анус.
Генітальна стадія	П’ята стадія психосексуального розвитку людини (12р.-...), в ході якої формуються зрілі гетеросексуальні стосунки
Его	Мислення, сприймання, научіння та інші види психічної активності, необхідні для ефективної взаємодії людини з оточуючим світом.
Ерос	Інстинкт життя, енергія якого (лібідо) спрямована на укріплення, збереження і створення життя.
Захисні механізми	Неусвідомлювані реакції, які захищають індивіда від неприємних емоцій (провина, сором, тривога).
Ід	винятково примітивні, інстинктивні і вроджені аспекти особистості
Комплекс Едіпа	Неусвідомлений еротичний потяг дитини до батька протилежної статі і пов’язані з цим негативні установки до батька однієї з нею статі.
Латентний період	Четверта стадія психосексуального розвитку людини (6-12 р.), яка характеризується зосередженням уваги на розвитку інтересів і навичок у контактах з ровесниками тієї ж статі.
Несвідоме	примітивні інстинктивні спонуканя, емоції і спогади, які є соціально неприйнятними і настільки загрожують свідомості, що були подавлені чи витиснуті в область несвідомого
Оральна стадія	Перша стадія психосексуального розвитку людини (0-1,5 р.), на якій основним джерелом інтересу і задоволення є рот.
Підсвідоме	Думки і почуття, що не усвідомлюються в даний момент, але можуть легко повернутися у свідомість спонтанно чи в результаті мінімального зусилля
Психоаналіз	Теорія особистості, створена Зиґмундом Фройдом, в якій поведінка людини пояснюється і регулюється здебільшого на основі біологічних та неусвідомлюваних факторів
Свідомість	відчуття і переживання, які людина усвідомлює в даний момент часу.
Супер-его	Етичне і моральне утворення у структурі особистості, яке являю собою інтерналізовану індивідом систему цінностей і норм, отриману від батьків шляхом заохочень і покарань
Танатос	Інстинкт смерті, енергія якого спрямована на руйнування, знищення життя.
Фалічна стадія	Третя стадія психосексуального розвитку людини (3-6 р.), під час якої статеві органи є основним джерелом задоволення і насолоди.

Питання для самоперевірки та творчі завдання

• Розкрийте зміст основних понять теорії З.Фройда.

• Опишіть природу і функції основних частин особистості у їх зв’язку з рівнями свідомості.

• Розкрийте позицію З.Фройда щодо пояснення патологічної поведінки людини.

• З. Фройд: Біографічний екскурс у фотознімках та цитатах

література до теми

• Аппигнанези Р., Зарате О. Психоанализ в иллюстрациях: Пер. с англ. – М.: Психоаналитическая Ассоциация, 1996. – 176с.

• Берн Э. Введение в психиатрию и психоанализ для непосвященных. – Симферополь: «Реноме», 1998. – 496 с.

• Великие психологи / Сост. С.И. Самыгин, Л.Д.Столяренко. – Ростов-на-Дону, 2000. – 576с.

• Жизненный путь личности: Вопросы теории и методологии социально-психологического исследования / Отв. Ред. Л.В.Сохань. – К.: Наук. Думка, 1987. – 279с.

• Зарубежный психоанализ / Сост.и общая редакция В.М.Лейбина.—СПБ.:Питер,2001.—512с.—(Серия «Хрестоматия по психологии»).

• Зейгарник Б.В. Теории личности в зарубежной психологии. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – 128 с.

• Крэйн У. Теории развития. Секреты формирования личности. 5-е международное издание. – СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. – 512с. (серия «Психология-BEST»)

• Лапланш Ж., Понталис Ж.-Б. Словарь по психоанализу: Пер. с франц. – М.: Высшая школа, 1996. – 623с.

• Левчук Л.Т. Психоаналіз: історія, теорія, мистецька практика: Навч. Посібник. – К.: Либідь, 2002. – 255с.

• Лейбин В. М. "Толкование сновидений" как психобиография З. Фройда // Вопросы психологи. – 2000. — №5. — с.99-111.

• Лейбин В.М. Словарь-справочник по психоанализу. – СПБ.: Питер, 2001. – 688с.

• Ліфарєва Н.В. Психологія особистості: Навч. Посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 20003. – 238с.

• Мадди Сальваторе Р. Теории личности: сравнительный анализ / Пер. с англ. – СПб.: Издательство «Речь», 2002. –539 с.

• Наэм Дж. Психология и психиатрия в США: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1984. – 300 с.

• Первин Л.А., Джон О.П. Психология личности. – Теория и исследования: Пер. с англ. – М.: Аспект Пресс, 2000. – 606с.

• Психология личности в трудах зарубежных психологов / Сост. и общая редакция А.А. Реана. – СПб.: Питер, 2000.

• Психология: биографический библиографический словарь / Под ред. Н.Шихи, Э.Дж.Чепмен, Уэнди А.Конрой. – СПб.: Евразия, 1999. – 851с.

• Психологія особистості: Словник-довідник / За редакцією П.П. Горностая, Т.М. Титаренко. – К.: Рута, 2001. – 320с.

• Роменець В.А. Історія психології. – К.: Вища школа, 1978.

• Степанов С.С. Психология в лицах. – М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001. – 384с.

• Тайны сознания и бессознательного: Хрестоматия / Сост. К.В. Сельченок. – Мн.: Харвест, 1998. – 496с.

• Теоретические проблемы психологии личности. – М.: Наука, 1974. – 319с.

• Теория личности в западно-европейской и американской психологии / Ред., сост.: Д.Я.Райгородский. – Самара: Бахрах, 1996. – 480с.

• Фройд З. Введение в психоанализ: Лекции. – СПб.: Питер, 2002. – 384с.- (Серия «Золотой фонд психотерапии»).

• Фройд З. Избранное: Пер. с нем.: Интерес к психоанализу. – Ростов-на-Дону: «Феникс», 1998. – 352 с.

• Фройд З. Психоаналитические этюды / Пер. с нем. – Мн.: ООО “Попурри”, 1998. – 608 с.

• Фрейджер Р., Фрейдимен Д. Личность: теории, эксперименты, упражнения. – СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. – 864с.

• Фридман Л. М. Еще один взгляд на феномен Пиаже // Вопросы психологи. – 1999. — №6. — с.48-53.

• Холл К., Линдсей Г. Теории личности. Пер. с англ. И.Б. Гриншпун. – М.: ЗАО Изд-во ЭКСМО-Пресс, 1999.

• Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. – СПб.: Изд-во "Питер", 2000. – 608 с.

• Шибутани Т. Социальная психология. – М.: АСТ.; Ростов-на-Дону: Феникс, 1999. – 540с.

• Штроо В.А. Защитные механизмы: от личности к группе // Вопросы психологи. – 1998. — №4. — с.54-61.

• Юнг К. Г. Зигмунд Фройд // Вопросы психологи. – 1996. — №2. — с.86-103.

• Ярошевский М.Г. История психологии. – М.: Политиздат, 1985. – 368 с.

• Ярошевский М.Г. Психология в ХХ ст. Теоретические проблемы развития психологической науки. – М.: Политиздат, 1971. – 368с.

• Ярошевский М.Г., Анцыферова Л. Развитие и современное состояние зарубежной психологии. – М.: Педагогика, 1974. – 303 с.

Розділ ІІІ.

Ψ

НеоФройдистські теорії особистості

Індивідуальна психологія. А.Адлер

Теоретичний блок

Стиль життя – унікальний вибраний людиною спосіб досягнення своїх цілей
Особистісний тип	Основні характеристики
Управляючий (керуючий)	Самовпевненість Напористість Відсутність соціального інтересу Установка переваги над оточуючими Схильність до асоціального способу розв’язання проблем
Беручий	Паразитичне ставлення до світу Задоволення своїх потреб за рахунок інших Відсутність соціального інтересу
Уникаючий	Низька активність Низький соціальний інтерес Домінування мотивації уникання невдачі
Соціально-корисний	Висока активність Високий соціальний інтерес Турбота про інших людей Зацікавленість у спілкуванні з іншими Розвиток співробітництва, особистої мужності, готовність внести свій вклад у життя інших людей

Біографічний словник

Альфред Адлер 7 лютого 1870, Відень, Австрія – 28 березня 1937, Абердін, Шотландія

Сім’я

Батько А. Адлера був єврейським торговцем, справа якого забезпечувала середній достаток сім'ї. Мати, будучи гарною піаністкою, сприяла музикальності всієї сім'ї: маленький Альфред мав дуже гарний голос і міг стати оперним співаком, а його брат став вчителем гри на скрипці.

Дитинство

Дитинство А.Адлера супроводжувалось постійними хворобами. Через рахіт лише у віці чотирьох років він почав ходити, у п’ять років переніс гостру форму пневмонії, декілька разів опинявся на крок від смерті, потрапляючи у вуличні аварії. Незважаючи на слабке здоров'я, Адлер ріс життєрадісним товариським хлопцем, який міг завоювати популярність серед однолітків.

Освіта

Альфред Адлер здобув медичну освіту, закінчивши Віденський університет.

Професійне становлення

У 1895 році отримав ступінь доктора медицини і на початку своєї професійної діяльності займався офтальмологією, потім практикував як лікар загального профілю. Згодом, намагаючись об’єднати свої суспільні інтереси і медичні знання, Альфред Адлер зайнявся неврологією і психіатрією. Практичну діяльність лікаря молодий Адлер поєднував з теоретичними розробками в сфері соціальної медицини і освіти і до зустрічі з Фройдом мав вже декілька публікацій і власні наукові погляди. Незважаючи на це, з 1902 року Альфред Адлер став одним із засновників Віденського психоаналітичного товариства, а згодом і його Президентом. Подальші теоретичні розходження з „батьком психоаналізу” призвели до організації власної групи під назвою Товариство індивідуальної психології. Схильність Адлера до громадської активності проявилась у створенні першого консультативного центру для дітей у співпраці з органами шкільної освіти Відня. Протягом життя дослідник активно займався викладацькою діяльністю, поширюючи власні теоретичні погляди, не полишаючи клінічних досліджень.

Вчителі

Індивідуальна психологія Адлера була створена під впливом теорії еволюції Дарвіна, психоаналізу (хоча сам Адлер не вважав Фройда своїм вчителем), праць Фрідріха Ніцше, Ханса Вайхінгера.

Учні

Теорія Адлера була поштовхом для розвитку его-психології Еріха Фромма, Карен Хорні, Гаррі Стек Саллівана. Такі відомі екзистенційні аналітики як Віктор Франкл і Ролло Мей розглядали психологію Адлера як важливу передумову екзистенційної психології.

Особисте життя

Дружиною Альфреда Адлера стала студентка з Росії, Раїса Епштейн.

Основні праці

Про неповноцінність органів, 1907 Практика і теорія індивідуальної психології,1920 Соціальний інтерес: виклик людству,1939

Матеріали з першоджерел

А льфред Адлер

ПОРЯТУНОК ЛЮДСТВА ЗА ДОПОМОГОЮ ПСИХОЛОГІЇ

Що може зробити індивідуальна психологія для того, щоб попередити захід нашої культури, який багато найбільш значних сучасних мислителіів вважають наслідком надмірного розвитку науки і техніки за рахунок моралі?

Почуття неповноцінності і почуття спільності

Загальновизнано, що контроль людини над природними силами перевищує її здатність знайти їм застосування і що це загрожує величезною небезпекою для нашої цивілізації. Остання війна відкрила нам очі на можливість наукового винищування людства. І якщо світ — наш світ — повинен бути врятований, то лише завдяки тому, що людина підніметься на рівень, коли вона перестане поводитися як дитина, яка грається з зарядженим револьвером, піддаючи себе небезпеці знищення внаслідок зловживання своєю силою. Важко сказати, звідки до нас повинне прийти це нове виховання; але у всякому разі не від тієї нової психології, яка висуває вимогу внести порядок у хаос сліпих сил, які діють у людському несвідомому.

Усупереч цьому індивідуальна психологія наполягає на тому, що ключ до розуміння як індивідуальних, так і масових проблем варто шукати в почутті неповноцінності і його наслідках. Сьогодні це визнали правильним усі напрямки психології і психіатрії. Відповідно до наших поглядів, будь-який історичний факт, будь-яка фаза культурного розвитку являє собою часом успішну, а часом і марну спробу позбутися від почуття неповноцінності в індивіда чи в колективу; саме ця мета ховається за установками як окремих людей, так і груп.

Відповідно до індивідуальної психології другим основним принципом, що виявляється в будь-якому історичному процесі, є почуття спільності, вроджене для всякого людського суспільства. Ступінь розвиненості цього почуття спільності в людині визначають не тільки його бажання, але і його вчинки. Так само відбувається і у відношенні колективів.

Історія судить людські дії за мірою почуття спільності, що виявляється в них. Велич і цінність визнаються лише за такими вчинками і подіями, які пронизані почуттям спільності і ведуть до блага усіх. Його нестача, яка завжди вказує на сильне почуття неповноцінності, є причиною неврозів або злочинів в індивідуальному плані і штовхає групи і нації в безодню самознищення.

Колектив та індивід

Мотиви, які керують масами, завжди перебувають під прикриттям. Їхня природа полягає в тому, що люди, яких захопила масова течія, сприймають їх як рішення проблем, пов'язаних зі своїми потребами і слабкостями. Цьому процесу безумовно сприяє те, що установки великих колективів характеризуються однорідністю і що тиск комплексу неповноцінності, властивого колективу, обов'язково позначається на кожному окремому індивіді, хоча й у кожному окремому випадку по-своєму й у зв'язку з різними проблемами. У невеликому есе "Зворотна сторона: Дослідження з масової психології провини в народу" я вже показав, як імперіалістичні спрямування великих фінансових сил ведуть до посилення тиску на народи інших країн. У житті індивідів цей тиск виявляється в труднощах, пов'язаних з добуванням хліба насущного, в низькій оплаті праці, в незадовільному стані освіти і культури, у ранніх шлюбах, у небажанні молодих пар заводити дітей, у безрадісності існування, постійній дратівливості і нервозності і т.п.

Усі ці моменти підсилюють почуття неповноцінності, формують підвищену чутливість і мобілізують людину в її пошуках "рішень". Усяке втручання ззовні здається людині при такій душевній організації загрозою її безпеці і спонукає її до активного або пасивного самозахисту. Серед молодих людей, які вчинили вбивство спадкоємця австрійського трону, не було згоди. Ще менше згоди ми знайдемо в масах, які після цього бачили єдине рішення у війні, а тим більше в масах, які виявилися втягнутими у війну. Найбільше ясно мотиви ненависті проявляються в господарських кризах нашого часу. Класова боротьба ведеться масами, які складаються з людей, прагнення яких до зовні та внутрішньо стабільного способу життя постійно наштовхується на нездоланні перешкоди. З іншого боку, ці рухи мас породжують в індивіда все нові мотиви для занепокоєння.

Рухи мас завжди ясно і чітко проявляють свої руйнівні цілі, тому що руйнування означає для мас звільнення від обставин, які сприймаються як нестерпні, і тому видається передумовою для поліпшення.

Прагнення до влади як у масах, так і в індивіда є вираженням почуття неповноцінності, нерівноцінності. Тому рухи мас можуть бути правильно зрозумілі лише виходячи з перспективи індивідуальної психології. Вона вчить, що прагнення піднятися, властиве людству в цілому, укорінено в індивіді. У своєму прагненні більшої безпеки людина завжди права, навіть якщо її методи не ведуть до мети.

Так, наприклад, мода на коротку стрижку є не що інше, як прояв бажання жінки стерти зовнішні відмінності між нею і чоловіком; причина тут полягає в так званому "чоловічому протесті" жінок, а також у їх прагненні досягти визнання їхньої рівноцінності з чоловіком і зміцнитися самим у цьому почутті. Конкретна жінка, звичайно, могла б знайти переконливі особисті причини, через які вона вирішила обрізати волосся; вона могла б сказати собі, що коротка стрижка не вимагає турбот, або додає миловидності, або що "усі так роблять", або, можливо, вона просто хотіла позлити свого чоловіка: так чи інакше, але несвідомо жінка йде по лінії чоловічого протесту.

Вождь і необхідні йому якості

Якщо життєві цілі будь-якої людини повністю або майже повністю збігаються з напрямком руху маси, якщо в ній втілюється порив мас, якщо в її голосі або в її руках можуть знайти своє вираження глухі і темні прагнення її народу, це значить, що вона обрана бути вождем. Джерело усіх великих досягнень людства — у суспільній геніальності індивідів. Питання, загальні для цілого покоління, чітко вимагають відповіді і знаходять її в одній людині. У ній з більшою виразністю й інтенсивністю, ніж в інших, реалізується боротьба людства за порятунок. Ця боротьба складає ядро її істоти, і тому для неї неприйнятні звичні, успадковані форми життя. Вони їй тісні, і вона прагне їх підірвати. Шлях до примирення з буттям лежить для неї через перетворення. Але успіху вона може досягти лише тоді, коли її прагнення збігається з масовим рухом, коли її рух вперед і нагору служить колективу. Межа могутності вождів, "великих людей" окреслена колективами, готовими стати під їхні прапори.

Яким особистим вимогам повинен відповідати такий вождь? По-перше, і насамперед він повинен мати сильно розвинуте почуття спільності. Настільки ж необхідний оптимізм і впевненість у своїх силах. Вождь повинен мати здатність швидко діяти; йому не дозволено бути мрійником або споглядальною натурою; настільки ж важливі для нього уміння легко входити в контакт із людьми і достатній такт для того, щоб прийти до згоди з іншими. Що ж стосується його підготовки й освіти, то вони безсумнівно повинні бути вище середнього. Одним словом, це повинна бути дійсно людина, яка володіє мужністю й умінням. Вона — втілення дійсності, про яку мріють інші люди.

Усі ці вимоги — результат виховання дому, у школі й у життєвому середовищі. В даний час у вихованні дітей є ряд істотних прорахунків. Індивідуальна психологія на разі і вказує на ці прорахунки і ставить завдання поліпшити підготовку до життєвої боротьби. Для виховання як нормальних, так і важких чи нервозних дітей нею пропонуються заходи, що сприяють зміцненню почуття спільності, протидіють почуттю неповноцінності і перетворюють останнє в джерело старанності і ретельності, що в цілому веде до виховання мужності і зміцнення тіла і духу.

Чи може індивідуальна психологія з кожної дитини зробити вождя? Звісно, ні. Не кажучи вже про всякі інші точки зору, ми аж ніяк не претендуємо на володіння безгрішною технікою виховання. Але ми наполягаємо на тому, що здатні збільшити число тих, хто підходить для ролі вождя, здатні краще підготувати людей до життєвих баталій і перешкодити погіршенню людського матеріалу, що неминуче зменшує всякі досягнення.

Застосування

Індивідуальна психологія знає, як підвищити продуктивну здатність як в індивідуальному, так і колективному плані. Ми можемо вже привести як доказ значний ряд успіхів, досягнутих нами в порятунку важких, неврозних або недорозвинених дітей шкільного віку, а також у поверненні великого числа невротиків до нормальної життєвої поведінки і до радості життя. Широке застосування наших виховних принципів у короткий термін могло б значно змінити картину.

Більшість методів, що застосовуються з метою вирішення проблем, які обтяжують народи і групи людей, є застарілими і недосконалими. В основному вони зводяться до роздування націоналістичних і релігійних пристрастей і ведуть до придушення, гонінь і війн. Виховання, засноване на принципах індивідуальної психології, усунуло б ці егоїстичні і божевільні омани і протиставило б їм загальне прагнення до досягнення благополуччя всіх. Індивідуальна психологія могла б об'єднати всі приховані, вроджені сили в масах, направлені на добро, схоже до того, як вона збирає воєдино такі сили в окремих людях. Війна, ненависть на національному ґрунті і класова боротьбіа, ці найбільші вороги людства, коріняться в бажанні різних співтовариств позбутися свого пригніченого почуття неповноцінності або компенсувати його. Індивідуальна психологія вміє лікувати окремих людей від шкідливих наслідків цього почуття неповноцінності і могла б перетворитися в діючий інструмент звільнення націй і груп людей від небезпеки, яка виникає з колективних комплексів неповноцінності.

Термінологічний словник
Індивідуальна психологія. А. Адлера	Теорія особистості, в якій підкреслюється унікальність кожного індивіда і тих процесів, за допомогою яких люди долають свої недоліки і прагнуть до досягнення життєвих цілей.
Почуття неповноцінності	Відчуття власної неповноцінності, недоречності і непридатності, яке виникає в дитинстві і в майбутньому є основою для боротьби за перевагу, досконалість.
Стиль життя	Унікальна конфігурація особистісних рис, мотивів, когнітивних стилів і способів взаємодії з реальністю, яка характерна для індивіда і забезпечує сталість його поведінки.

Те, що я сказав про міжнаціональну і міжгрупову ненависть і ворожнечу, правильне також і у відношенні запеклої боротьби між статями, боротьби, яка отруює любов і шлюб, і невичерпним джерелом якої є недооцінка жінки. Ідеалізований образ мужності, можна сказати, зобов'язує як молодого чоловіка, так і дорослого чоловіка проявляти переваги стосовно жінки, навіть якщо це не відповідає його переконанням. Це веде до того, що в нього розвивається недовіра до самого себе і формуються завищені вимоги і очікування від життя, що, звичайно ж, підсилює в нього почуття ненадійності. З іншого боку, вже дівчинка-підліток відчуває різницю у ставленні до неї і до хлопчика, і це може або спонукати її до того, щоб спробувати відчайдушними зусиллями вирівняти становище, у всьому доводячи несправедливість такої недооцінки, або може призвести до того, що вона примириться зі своєю уявною неповноцінністю.

У такій духовній атмосфері неможливо знайти вивільняюче рішення проблем, пов'язаних з любов'ю і шлюбом. Більше того, досягнення жінок часто не піднімаються до рівня їхніх власних можливостей, тому що під тиском традицій і забобонів жінки самі перестають себе цінувати.

На жаль, ця традиція і ці забобони вкорінюються настільки глибоко у свідомості обох статей, що знадобиться щонайменше два покоління для того, щоб їх остаточно усунути. Залишається додати, що і в цій сфері індивідуальна психологія вже довела свою надзвичайну ефективність.

Зарубежный психоанализ / Сост.и общая редакция В.М.Лейбина.—СПБ.: Питер, 2001.— 512с.— (Серия «Хрестоматия по психологии»).

Питання для самоперевірки та творчі завдання

• Суть комплексу неповноцінності в теорії А.Адлера.

• Особистісні типи, які виділяє А.Адлер.

• Основні характеристики стилю життя в індивідуальній психології А.Адлера.

• Аналіз поведінки відомої людиниз точки зору індивідуальної психології А.Адлера

література до теми

• Аппигнанези Р., Зарате О. Психоанализ в иллюстрациях: Пер. с англ. – М.: Психоаналитическая Ассоциация, 1996. – 176с.

• Бурлачук Л.Ф. и др. Основы психотерапии: Учебн. Пособие для студентов вузов, которые обучаются по спец. «Психология», «Соц. педагогика» / Бурлачук Л.Ф., Грабская И.А., Кочарян А.С. – К.: Ника-Центр, 2001. – 320с. – (Серия «Новейшая психология»; Вып. 5).

• Жизненный путь личности: Вопросы теории и методологии социально-психологического исследования / Отв. Ред. Л.В.Сохань. – К.: Наук. Думка, 1987. – 279с.

• Зарубежный психоанализ / Сост.и общая редакция В.М.Лейбина.—СПБ.:Питер,2001.—512с.—(Серия «Хрестоматия по психологии»).

• Зейгарник Б.В. Теории личности в зарубежной психологии. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – 128 с.

• Лапланш Ж., Понталис Ж.-Б. Словарь по психоанализу: Пер. с франц. – М.: Высшая школа, 1996. – 623с.

• Левчук Л.Т. Психоаналіз: історія, теорія, мистецька практика: Навч. Посібник. – К.: Либідь, 2002. – 255с.

• Лейбин В.М. Словарь-справочник по психоанализу. – СПБ.: Питер, 2001. – 688с.

• Ліфарєва Н.В. Психологія особистості: Навч. Посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 20003. – 238с.

• Мадди Сальваторе Р. Теории личности: сравнительный анализ / Пер. с англ. – СПб.: Издательство «Речь», 2002. –539 с.

• Первин Л.А., Джон О.П. Психология личности. – Теория и исследования: Пер. с англ. – М.: Аспект Пресс, 2000. – 606с.

• Психология личности в трудах зарубежных психологов / Сост. и общая редакция А.А. Реана. – СПб.: Питер, 2000.

• Психология: биографический библиографический словарь / Под ред. Н.Шихи, Э.Дж.Чепмен, Уэнди А.Конрой. – СПб.: Евразия, 1999. – 851с.

• Психологія особистості: Словник-довідник / За редакцією П.П. Горностая, Т.М. Титаренко. – К.: Рута, 2001. – 320с.

• Роменець В.А. Історія психології. – К.: Вища школа, 1978.

• Степанов С.С. Психология в лицах. – М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001. – 384с.

• Стиль жизни личности: Теорет. и методол. пробл. – К.: Наук. Думка, 1982. – 372с.

• Фрейджер Р., Фрейдимен Д. Личность: теории, эксперименты, упражнения. – СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. – 864с.

• Холл К., Линдсей Г. Теории личности. Пер. с англ. И.Б. Гриншпун. – М.: ЗАО Изд-во ЭКСМО-Пресс, 1999.

• Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. – СПб.: Изд-во "Питер", 2000. – 608 с.

• Шибутани Т. Социальная психология. – М.: АСТ.; Ростов-на-Дону: Феникс, 1999. – 540с.

аналітична психологія. К.Юнг

Теоретичний блок

Психея охоплює людину як цілісність – весь нефізичний простір, що складає власну реальність	Ego – центр свідомості. Включає в себе ті думки, почуття, спогади, завдяки яким ми відчуваємо свою цілісність, постійність і сприймаємо себе людьми
	Колективне несвідоме – містить сліди пам’яті людства, а також наших людиноподібних предків. В ньому відображені думки і почуття, загальні для всіх людських істот, які є результатом нашого спільного емоційного минулого. Зміст колективного несвідомого формується завдяки спадковості і є загальним для всього людства. Колективне несвідоме складається з міцних первинних психічних образів, які мають назву архетипів.
	Особисте несвідоме – містить конфлікти і спогади, які колись усвідомлювались, але тепер подавлені та забуті

Архетип Архетипи – колективні загальнолюдські уявлення універсального характеру, які визначають специфічно людські способи поведінки
Аніма	Несвідома жіноча сторона особистості чоловіка Н.: Діва Марія, Мона Ліза
Анімус	Несвідома чоловіча сторона в особистості жінки Н.: Ісус Христос, Дон Жуан
Персона (Маска)	Соціальні ролі, стиль поведінки, якими ми подаємо себе іншим людям Н.: Маска
Тінь	Несвідома протилежність того, що індивід наполегливо стверджує у свідомості. Це тіньова (гріховна, темна) інстанція особистості Н.: Сатана, Гітлер
Самість	Втілення цілісності та гармонії, яка регулює центр особистості. Це архетип потенціалу нашого розвитку. Метою людського життя є розвиток самості Н.: Мандала, свастика
Мудрець	Персоніфікація життєвої мудрості та зрілості Н.: Пророк

Ego-спрямованість
	
Екстраверсія	Інтроверсія
спрямованість на зовнішній світ (рухливість, комунікабельність, мотивування зовнішніми факторами, контактність)	спрямованість на свій внутрішній світ (стриманість, зосередженість на собі, мотивація внутрішніми факторами, схильність до самотності)

Основні психологічні функції
Раціональні функції (відчуття, мислення)				Ірраціональні функції (почуття, інтуїція)
мислення		відчуття		почуття	інтуїція
Вироблення уявлень про дійсність на основі логіки		Безпосереднє, безоціночне, реалістичне сприйняття зовнішнього світу		Вироблення уявлень про дійсність на основі емоцій	Безпосереднє неусвідомлене сприйняття внутрішнього досвіду
Розумовий тип		Сенсорний тип		Чуттєвий тип	Інтуїтивний тип

	Базові типи особистості:		екстравертований розумовий екстравертований етичний екстравертований сенсорний екстравертований інтуїтивний інтравертований розумовий інтравертований етичний інтравертований сенсорний інтравертований інтуїтивний

Біографічний словник

Карл-Густав Юнг 26 липня 1875, Кесвіль, Швейцарія – 6 червня 1961, Кюснахт, Англія

Сім’я

Маленький Карл Юнг народився в родині, в якій тісно переплелися релігія і наука, медицина та філологія, що значною мірою визначило творчі амбіції майбутнього науковця. Батько – Йоганн Пауль Ахіллес Юнг — був доктором філології, знав декілька східних мов, але, розчарувавшись у науках, повністю поринув у теологію. Мати К. Юнга – Емілія Прейсверк – походила з родини, чоловіки якої протягом багатьох поколінь ставали протестанськими пасторами.

Дитинство

Незважаючи на фізичну силу і високий зріст, Карл Густав ріс соромязливим, чутливим до образ хлопчиком, який не мав друзів серед однолітків. Ще будучи дитиною, Юнг відчував незвичайну близькість до природи, відгороджуючись від світу людей.

Освіта

В 4 роки маленький Юнг разом з сімєю переїхав до Кляйн-Хюнінген, де фактично і розпочалась його освіта. Спочатку навчанням хлопічика займались батьки (батько вчив сина латині, а мати читала книжку про екзотичні релігії). Згодом Юнг навчався в гімназії міста Базель, а пізніше — в Базельському університеті. Протягом усіх років навчання в університеті Юнг захоплювався філософією, археологією, історією релігії, мистецтва, а також різними нетрадиційними науками — астрологією, окультизмом, міфологією. Свої студентські захоплення вчений пізніше використає для створення власної психологічної теорії.

Професійне становлення

Незважаючи на те, що психіатрія була найменш популярною галуззю медицини на той час, на останньому курсі університету Юнг вирішив спеціалізуватися саме з психіатрії, оскільки на його думку, саме ця наука найбільш повно відповідала його інтересам. Після закінчення університету Карл Густав Юнг переїджає до Цюриха, де отримує місце другого асистента в клініці Бургхельці. У 1905 році Юнг стає головним лікарем у клініці і розпочинає викладацьку діяльність у Цюриському університеті. Популярність в наукових колах Юнг здобув завдяки розробленому ним словесно-асоціативному тесту, за допомогою якого можна виявити зміст несвідомого. Зустріч із Фройдом стала важливим фактом у науковому самовизначенні Юнга. З 1907 по 1912 рік він був одним із найближчих колег і послідовників Фройда, співпраця з яким була для Юнга джерелом творчого натхнення і вона ж спричинила у майбутньому глибоку життєву кризу. Листування між цими видатними людьми було розпочато у 1906 році, а у січні 1913 Юнг і Фройд останніми листами декларували свій розрив, оскільки розходження у теоретичних поглядах набули тотального характерну, стосуючись тлумачення сновидінь, тлумачення людини, а особливо ставлення до несвідомого. Підгрунтям для цього була книга Юнга “Метаморфози і символи лібідо”, в якій автор виклав власне більш розширене порівняно з фройдівським трактування лібідо. З 1913 по 1917 рік – найважчий період у житті Юнга, період душевної кризи, самотності, що супроводжувалося психозом, розщепленням психіки. Подальші праці вченого відображають субєктивний досвід, здобутий у період життєвої кризи. За своє життя вчений багато подорожував, використовуючи знання, отримані в різних культурах, у своїй теоретичній концепції.

Вчителі

Першим своїм вчителем Юнг вважав Є.Блейлера, під керівництвом якого працював у клініці Бургхельці на посаді другого асистента. Значний вплив на становлення Юнга як науковця справив також П’єр Жане, у якого молодий лікар навчався у паризькій клініці на протязі зимового семестру 1902-1903 років.

Особисте життя

Найблищим помічником і порадницею Юнга була його дружина Емма Раушенбах, з якою він одружився у 1903 році і яка народила йому чотири доньки і сина. Та незважаючи на це, одна з перших скандальних історій про інтимні стосунки між терапевтом та клієнтом була пов’язана з іменами Карла Юнга та Сабіни Шпільрейн.

Основні праці

Психологічні типи, або психологія індивідуації, 1921 Метаморфози і символи лібідо, 1912 р.

Матеріали з першоджерел

Карл Густав Юнг

П оняття колективного несвідомого

Мабуть, жодне моє поняття не викликало так багато непорозумінь, як поняття "колективного несвідомого". У наступному викладі я спробую: а) дати дефініцію поняття, б) показати його значення для психології, в) пояснити метод доказу і г) привести декілька прикладів.

А. ДЕФІНІЦІЯ

Колективне несвідоме є частина психіки, яку можна відокремити від особистого несвідомого тільки негативно, як те, що не зобов'язане своїм існуванням особистому досвіду і тому не є особистим надбанням. У той час, як особисте несвідоме, власне кажучи, складається зі змістів, які певний час були свідомими, але все-таки зникли зі свідомості, тому що були забуті чи витіснені, змісти колективного несвідомого ніколи не були у свідомості і ніколи в такий спосіб не були набуті індивідуально, але зобов'язані своїм буттям винятково успадкуванню.

Поняття архетипу, яке складає необхідний корелят до ідеї колективного несвідомого, вказує на те, що в психіці є в наявності певні форми, які всюдисущі і поширені всюди. У міфологічному дослідженні їх називають "мотивом", у психології примітивів вони відповідають поняттю "representations collectives", яке ввів Леві-Брюль, в області порівняльного релігієзнавства вони були визначені Юбером і Моссом як "категорія імагінації". Адольф Бастіан вже дуже давно охарактеризував їх як "елементарні думки", чи "прадумки". З усіх цих посилань, звичайно ж, зовсім ясно випливає, що моє уявлення про архетип — дослівно про деяку доіснуючу форму — не є винятково моїм, а визнане і відоме також в інших галузях науки. Отже, моя теза говорить: на відміну від особистої природи свідомої психіки існує якась друга психічна система, за характером своїм колективна, не-особистісна, — і це поряд з нашою свідомістю, яка, зі свого боку, по природі суто особистісна і яку ми тільки і приймаємо за психіку (яка знається на чомусь), навіть коли додаємо в якості додатка особисте несвідоме. Колективне несвідоме розвивається не індивідуально — його одержують у спадковість. Воно складається з доіснуючих форм, архетипів, які лише вторинно можуть стати свідомими і додають змістам свідомості чітко окреслену форму.

Б. ПСИХОЛОГІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ КОЛЕКТИВНОГО НЕСВІДОМОГО

Наша медична психологія, яка виросла з професійної практики, підкреслює особисту природу психіки. У першу чергу я тут маю на увазі погляди Фройда та Адлера. Це — психологія окремої персони; етіологічні та каузальні фактори розглядаються мало не як повністю персональні слідом за її єством. Проте навіть ця психологія спирається на деякі загальнобіологічні фактори, наприклад, на сексуальний інстинкт або на потяг до самоствердження, а зовсім не лише на особистісні властивості. Вона змушена це робити, якщо має бажання стати пояснюючою наукою. Усі ці уявлення заперечують не інстинкти, спільні для тварин і людини, а лише їхній вплив на психологію особистості. Але все ж, інстинкти суть не особисті, а загальнопоширені і наслідувані фактори мотивуючого характеру, найчастіше вони так сильно віддалені від краю свідомості, що сучасна психотерапія бачить свою задачу саме в тому, щоб сприяти пацієнту на шляху їхнього усвідомлення. Втім, інстинкти по своїй суті не є чимось неясним і невизначеним; це специфічно оформлені сили потягу, які, задовго до всякого становлення свідомості і незважаючи на міру усвідомленості, переслідують свої іманентні цілі. Тому вони складають цілком точну аналогію до архетипів, і настільки точну, що є всі підстави припустити: архетипи суть несвідомі відображення самих інстинктів; іншими словами, вони являють собою модель і зразок інстинктивної поведінки.

Тому гіпотеза колективного несвідомого настільки ж авантюрна і ризикована, як і припущення про існування інстинктів. Адже кожен з нас без будь-яких коливань погодиться з тим, що на людську активність значною мірою впливають інстинкти, незважаючи на раціональну мотивацію свідомого розуму. Коли ж стверджують, що наша фантазія, наше сприймання і наше мислення однаковою мірою підкоряються впливу формальних принципів, вроджених і наявних у всіх, то мені здається, якщо розсудливість нас не залишила, — що в цьому уявленні можна побачити не більше, але і не менше містицизму, ніж у теорії інстинкту. Хоча мені часто дорікали в містицизмі за цей погляд, я все ж повинен ще раз підкреслити, що поняття колективного несвідомого має відношення тільки до емпірії і не пов'язане ні з філософією, ні зі спекуляціями. Питання звучить дуже просто: існують такі універсальні форми чи не існують? Якщо вони існують, тоді є область психіки, яку можна назвати колективним несвідомим. Діагностика колективного несвідомого не завжди просте завдання. Часто не вдається виділити очевидну архетипічну природу несвідомих продуктів, тому що останні можна з таким же успіхом вивести дедуктивно з досвіду, отриманого за допомогою мови і виховання. І в кожному разі варто було б виключити криптомезію, що часом майже неможливо. Незважаючи на всі ці труднощі, у нас все ж таки є цілком задовільні індивідуальні випадки, які, минаючи всілякі обгрунтовані сумніви, виявляють автохтонні міфологічні мотиви, які виникають знову і знову. Якщо таке несвідоме взагалі існує, то психологічне пояснення повинне прийняти це до відома і покритикувати будь-яку, неначебто особистісну етіологію.

Те, що я маю на увазі, найкраще, мабуть, пояснити на конкретному прикладі; швидше всього Ви читали фройдівське обговорення картини Леонардо да Вінчі: св. Анна з Марією і з немовлям-Христом. Фройд пояснює цей чудовий образ тим, що сам Леонардо мав двох матерів. Ця каузальність є особистою. Ми не маємо наміру затримуватися на тому факті, що такі образи зовсім не єдині у своєму роді і що тут є певна неузгодженість (тому що св. Ганна — бабуся Христа}, але особливо ми хотіли б виділити і підкреслити лише один момент: з особистісної на перший погляд психологією переплетений не-особистий мотив, який нам добре відомий окремо від цього випадку. Це — мотив двох матерів, архетип, який у різноманітних варіантах зустрічається в області міфології і релігії, а також є основою для численних representations collectives. Я міг би як приклад згадати мотив подвійного походження, тобто мотив походження від людських і від божественних батьків, як у Геракла, який, будучи внаслідок незнання вигодуваним Герою, домігся безсмертя. Те, що в Греції міф — у Єгипті навіть ритуал. Там фараон за природою своєю володіє як людською, так і божественною сутністю. У повивальній кімнаті єгипетського храму на стінах зображені друге божественне зачаття і народження фараона; він — "народжений двічі". Саме це уявлення є основою всіх містерій відродження, включаючи аналогічні містерії в християнстві. Сам Христос — народжений двічі: хрещенням в Йордані одержав Він своє воскресіння від води і від Св. Духа. Цілком закономірно, що в римо-католицькій літургії купіль називається "uterus ecclesiae"; а в католицькому требнику можна прочитати, що вона і сьогодні називається так само при освяченні хрестинної води в sabbatim sanctum у суботу перед Великоднем. Як би там не було, у ранньому гнозисі уявляли собі Духа, який з'являється в образі голуба, у якості Софії, Премудрості, мудрості й у якості Богоматері. І сьогодні на підставі цього мотиву подвоєних батьків дітям дають в додаток — замість злих і добрих фей — прийомників (хрещених батьків), які виконують "магічне усиновлення" з прокльоном або із благословенням, а саме: хрещеного батька і хрещену матір (Götti, Gotte — у німецькій Швейцарії і "gotfather" і "gotmother", як це звучить по-англійськи).

Уявлення про друге народження дуже поширене в часі і просторі. При самому зародженні медицини воно з'являється як магічний засіб зцілення, у багатьох релігіях воно — містичний досвід; воно складає центральну ідею середньовічної натурфілософії, і last not least, інфантильну фантазію багатьох маленьких і "дорослих" дітей, які вірять, що їхні батьки не справжні, а прийомні, яким їх у свій час передали. У всякому разі Бенвенуто Челліні, наприклад, мав таке уявлення, про що він повідомляє у своїй автобіографії.

Отже, повністю виключено, що всі люди, які вірять у подвійне походження, і таки мали двох матерів, або ж ті деякі, що поділяли долю Леонардо, заразили людство своїм комплексом. Факт залишається фактом, і тому не можна не прийняти гіпотезу про те, що описана раніше фантазія про подвійне народження й водночас з цим фантазія про двох матерів мають універсальне існування і відповідають всюди наявній людській потребі, яка знаходить своє вираження в цій темі. Але якщо навіть Леонардо да Вінчі дійсно зобразив на портреті двох своїх матерів у вигляді св. Анни і Марії, у чому я сумніваюся, то він лише виразив щось з того, у що вірили численні мільйони людей до нього і будуть вірити після. Так само і символ шуліки, який Фройд розбирає в названому творі, робить цей погляд ще більш правдоподібним. Цілком справедливо він цитує як першоджерело цього символу "Ієрогліфіку" Хораполло — книгу, що у ті часи була дуже поширена. Там можна прочитати, що шуліки бувають тільки жіночої статі і символізують матір; зачаття в них відбувається за допомогою вітру (грецькою: пневма). Слово "пневма" — насамперед під впливом християнства — приймає значення "духу". Навіть в оповіданні про чудо П'ятидесятниці слово "пневма" має ще подвійне значення вітру і духу. На мою думку, цей факт безсумнівно вказує на Марію, що, будучи по суті дівою, зачала від пневми, тобто як шуліка. Поряд з цим шуліка, за Хораполло, є також символом Афіни, яка виникла безпосередньо з чола верховного божества, була дівою і знала, мабуть, тільки духовне материнство. Усе це ясно вказує на Марію і на мотив відродження. Немає жодного натяку, який свідчив би на користь того, що Леонардо мав на увазі під цим образом щось інше. Якщо наше припущення про те, що він ідентифікує себе з немовлям-Христом, правомірне, то, цілком ймовірно, що він зображує подвійне міфічне материнство, але ні в якому разі не свою власну особисту історію. А як бути з усіма іншими художниками, які також зображували цей мотив? Адже вони, напевне, не мали двох матерів?

Перенесемо ж тепер випадок Леонардо на область неврозів і припустимо, що мова йде про пацієнта з материнським комплексом, і нехай він страждає від ілюзії, начебто причина його неврозу полягає в тому, що він насправді мав двох матерів. Особисте тлумачення повинне було б поступитися і погодитися з його правотою, але в дійсності це було б абсолютно неправильним. Адже власне кажучи, причина його неврозу лежить, швидше за все, у пробудженні архетипу подвійної матері зовсім незалежно від того, мав він одну чи двох матерів; тому що, як ми вже бачили, функціонує цей архетип як в індивіда, так і в історії без якого-небудь зв'язку з порівняно рідкою подією подвійного материнства.

Звичайно, спокусливо припустити таку просту й особистісну причину, але ця гіпотеза не тільки не точна, але навіть помилкова. Зрозуміло, важко зрозуміти, як мотив "подвійної матері", невідомий лише одному лікарю, який не отримав медичної освіти, зміг отримати таку величезну і рішучу силу, що все це вилилося в травматичний стан. Якщо ж ми візьмемо до уваги ті колосальні сили, які потаємно лежать у міфологічній сфері людини, то каузальне значення архетипу виглядає вже менш фантастичним. Справді, існує величезне число неврозів, що свідчать про порушення, які можна прямо вивести з тієї обставини, що психічному життю пацієнта бракувало сприяння цих рушійних сил. Проте, власне особистісна психологія намагається зробити все можливе для того, щоб відкинути існування архетипічного мотиву (шляхом редукції порушень до особистісних причин) і намагається його навіть знищити в ході аналізу особистості. Справді, я вважаю цей захід дуже і дуже небезпечним. Сьогодні в нас набагато більше можливостей обговорювати природу сил, причетних до всього цього, ніж 20 років тому. Хіба ми вже не дослідили, як ціла велика нація знову пережила архаїчний символ, або навіть архаїчні релігійні форми, і наскільки революційний і трансформуючий вплив справила ця нова емоція на кожну людину? У нас ожила людина минулого такою мірою, що раніше, до війни, не могло і привидітися у сні, та й доля великих народів — хіба в кінцевому рахунку це щось інше, ніж сума психічних змін індивідів?

У тій мірі, в якій невроз є суто приватною справою, тобто якщо його корені лежать тільки в особистих причинах, архетипи взагалі не відіграють ніякої ролі. Коли ж невроз стає питанням загальної непристосованості або якогось іншого збиткового стану, який викликає достатньо велику кількість індивідуальних неврозів, тоді ми повинні припустити наявність архетипів. Так як неврози, оскільки вони є в більшості людей, суть не тільки приватні обставини, але вже соціальні явища, то тут ми просто зобов'язані припустити наявність архетипів: архетип переживається в тому вигляді, який відповідає ситуації, і в результаті в дію вступають саме ті вибухові, а тому і настільки небезпечні сили потягу, які приховані в архетипі; часто це приносить непередбачені наслідки. Воістину немає такого зла, якому людина не віддалася б усією душею, перебуваючи під владою архетипу. Якби 30 років тому хтось і насмілився передбачити, що наш психічний розвиток йде в напрямку відродження середньовічного гоніння євреїв, що Європа знову здригнеться від інтриг римських лікторів і від маршового кроку легіонів, що, як 2000 років тому, буде знову введене римське вітання і що мільйони воюючих будуть готові піти на смерть за архаїчну свастику замість християнського хреста, то ця людина мала б славу містичного дивака. А сьогодні? Хоч яким приголомшуючим це може здатися, але це абсолютне божевілля стало огидною дійсністю. Приватне життя, приватні мотиви і причини, приватні неврози стали в сьогоднішньому світі майже фікцією. Людина минулого, яка жила у світі архаїчних representations collectives, знову воскресла для занадто зримого і болісно-реального життя, і це стосується не якоїсь там пари неврівноважених індивідів, а багатьох мільйонів людей.

Існує настільки ж багато архетипів, скільки і типових життєвих ситуацій. Нескінченне повторення віддрукувало цей досвід у психічній конституції, але не у формі образів, які були б заповнені якимось змістом, а ледь не у вигляді форм без змісту, які представляють лише можливість певного типу поглядів і вчинків. Якщо в житті трапляється щось таке, що відповідає архетипу, то він активізується. Тоді настає нездоланна спонука, яка, на зразок інстинктивної реакції, бере верх усупереч розуму і волі або викликає конфлікт, що розростається до чогось патологічного, тобто до неврозу.

В. МЕТОД ДОКАЗУ

Тепер ми повинні знову повернутися до питання: як можна довести існування архетипів. Так як архетипи породжують певні духовні форми, ми повинні пояснити, де і як можна почерпнути той матеріал, який наочно демонструє ці форми. Головне джерело лежить у сновидіннях, перевага яких полягає в тому, що вони є незалежними від волі і спонтанних продуктів несвідомої психіки, а тому — чистими, незалежними від свідомого наміру продуктами природи. Якщо індивіда розпитати, то можна дізнатися, які з мотивів, що спливли в сновидінні, йому відомі. Серед тих, які йому невідомі, ми повинні, звичайно ж, виключити всі мотиви, що йому, цілком ймовірно, могли б бути відомими, як, наприклад, якщо повернутися до випадку Леонардо — символ шуліки. Ми не впевнені, чи не запозичив Леонардо цей мотив у Хораполло, що було б цілком мислиме для освіченої людини його часу, тому що художники в ту пору виділялися значним гуманітарним пізнанням. Тому-то поява мотиву птаха — хоча він і par excellence є архетипом — ймовірніше за все, нічого не доводить у випадку фантазії Леонардо; тому і ми повинні шукати ті мотиви, які просто не могли бути відомі сновидцю і які все ж таки ведуть себе функціонально в його сновидінні точно так само, як і ті архетипи, про функціонування яких ми довідаємося з історичних джерел.

Великим джерелом, що поставляє для цього необхідний матеріал, є так звана активна імагінація. Під цим я маю на увазі ту серію фантазій, яка стає явою в результаті навмисної концентрації. Я переконався на власному досвіді, що наявність незбагненних і несвідомих фантазій підсилює інтенсивність і частоту сновидінь і що в тому випадку, коли ці фантазії піднімаються у свідомість, сновидіння змінюють свій характер, стають слабкішими і рідшими. З цього я зробив висновок, що сновидіння часто містять фантазії, які мають тенденцію стати свідомими; джерелами ж сновидіння нерідко є подавлені інстинкти, що мають природну схильність впливати на свідомий розум. В усіх випадках, подібних цьому, ми даємо пацієнту завдання: кожен окремий шматочок фантазій, що йому здався важливим, розглядати строго в так званому його контексті, тобто в асоціативно пов'язаному з цим матеріалі (у якому цей шматочок вкладається), доти, доки він його розуміє. Тут не стоїть питання про вільні асоціації, які рекомендував Фройд з метою аналізу сновидінь, мова тут йде про переробку фантазії шляхом встановлення більш широкого матеріалу фантазій, так, щоб цей матеріал природнимчином додавався до фрагмента.

Тут не місце докладно зупинятися на технічних коментарях з приводу методу. Цілком можна задовольнятися тим, що серія фантазій, виявлена в такий спосіб на світ божий, знесилює несвідоме і поставляє матеріал, багатий архетипними формами. Зрозуміло, цей метод можна застосовувати тільки в окремих, ретельно відібраних випадках. Він зовсім не безпечний, тому що може завести пацієнта занадто далеко від дійсності. В усякому разі застереження проти його бездумного вживання тут якраз до речі.

Як висновок, але не завершення, у нашому розпорядженні є — як цікавих джерел архетипного матеріалу — маревні ідеї душевнохворих, фантазії в стані трансу і сновидіння раннього дитинства (від трьох до п'яти років). Такого матеріалу можна отримати скільки завгодно, однак він нічого не вартий, якщо не вдається розкопати і розшукати переконливі історичні паралелі. Звичайно, зовсім недостатньо встановити зв'язок між сновидінням про змія з міфологічним змієм; хто ж може гарантувати, що функціональне значення змії в сновидінні точно таке ж, як і в міфологічному оздобленні? Для того, щоб провести переконливі паралелі, необхідно знати функціональне значення індивідуального символу і потім здогадатися, чи належить міфологічний символ, який здається паралельним, до обставин того ж роду і чи має внаслідок цього те ж саме функціональне значення. Встановлення подібних фактів — не лише питання затяжних і тривалих досліджень, але також об'єкт, невдячний для демонстрації. Оскільки символи не можна виривати з їхнього взаємозв'язку, то повинні бути як вичерпні особистісні, так і символічно-наукові уявлення; практично це неможливо в рамках однієї доповіді. Я неодноразово намагався це зробити, ризикуючи приспати половину моєї аудиторії.

Г. ПРИКЛАД

Для прикладу я вибрав випадок із практики, який я використовую знову (хоча він вже був опублікований), тому що його стислість робить його особливо придатним для ілюстрації. До того ж я хочу додати декілька зауважень, які в попередній публікації були пропущені.

У 1906 році мені довелося познайомитись з надзвичайною фантазією одного параноїка, що вже багато років перебував на лікуванні в клініці. Пацієнт страждав з часів своєї юності невиліковною формою шизофренії. До цього він відвідував народну школу і працював службовцем у якомусь бюро. У нього не було ніяких особливих здібностей, а сам я тоді нічого не знав ні про міфологію, ні про археологію, так що ситуація жодним чином не здається підозрілою. Одного разу я застав його, коли він стояв на вікні, хитав головою і мружився на сонце. Він попросив мене зробити те ж саме і пообіцяв мені, що я побачу щось дуже цікаве. Коли я запитав його, що ж він бачить, він був вражений, що я сам нічого не можу побачити, і сказав: "Ви ж бачите пеніс сонця — коли я хитаю головою туди-сюди, то він також погойдується, і це — прапричина вітру". Звичайно, тоді я зовсім не зрозумів цю дивну ідею, але записав її в щоденник. Приблизно чотири роки потому, під час моїх занять міфологією, я знайшов книгу Альбрехта Дітеріха, відомого філолога, що пролив світло на цю фантазію. В цій роботі, що вийшла в 1910 році, обговорювався грецький папірус з Національної бібліотеки в Парижі. Дітеріх думав, що він знайшов в одній частині тексту літургію Митри. Текст безсумнівно є релігійною настановою, як слід виконувати деякі заклинання, в яких згадується ім'я Митри. Текст виходить з олександрійської містичної школи і за значенням добре узгоджується з Corpus Hermeticum. У тексті Дітеріха ми читаємо такі настанови:

"Затамуй подих, тричі вдихнувши променів, якнайсильніше, і ти побачиш себе піднятим і перехідним вгору, ти подумаєш, що ти вже в повітряній сфері... Сонце, бог, мій батько, вкаже шлях зримих богів, точно так само зримою стане і так звана трубка, джерело служіння вітру. Потім ти побачиш, як із сонячного диска звішується щось схоже на трубу: вона йде в безмежні далечі заходу немов вітер сходу; якщо ж інший вітер у напрямку до східних далей буде в служінні, то побачиш ти так само там перетворення (переміщення) видовища".

Текст вказує на намір автора надати самому читачу можливість пережити те бачення, яке автор або мав сам, або принаймні в нього вірив. Читач повинен бути введений у внутрішній досвід автора — що більш правдоподібно – або у містичні співтовариства, що існували тоді, про які нам дає показання Філон Іудейський, їхній сучасник. Адже бог вогню і сонця, до якого тут звертаються, є фігурою, на яку ми можемо послатися в якості історичної паралелі і яка перебуває, приміром, у тісному зв'язку з образом Христа в Одкровенні. Тому мова йде про колективне уявлення, якими є щойно описані ритуальні дійства, так само як і наслідування голосів тварин і т.д. Це видіння в такий спосіб виявилося вплетеним у релігійний контекст, що має однозначно екстатичну природу, й описує воно щось на зразок ініціації містичного досвіду божественного.

Наш пацієнт був старший від мене приблизно років на десять. У нього була манія величі, тобто він був і богом, і Христом водночас. Його установка по відношенню до мене була доброзичлива, він поклонявся мені як єдиній персоні, яка взагалі виявляла цікавість до його заплутаних уявлень. Його маревні ідеї були переважно релігійного характеру, і коли він закликав мене моргати на сонце і хитати туди-сюди головою, то очевидно, що в його задумах було змусити мене брати участь у його видінні. Він відігравав роль містичного мудреця, а я був його учнем. Він був навіть самим богом сонця, тому що погойдуванням голови він створював вітер. Ритуальні перетворення в божество засвідчені Апулеєм у містеріях, присвячених Ісіді, і саме у формі апофеозу Геліоса. Значення вітру, який перебуває в служінні, — це, цілком ймовірно, значення духу, що зачинає, (пневма є вітром), який струменіє від бога сонця в душу і запліднює її. Зв'язок сонця і вітру часто зустрічається в античній символіці.

Тепер я повинен навести доказ того, що в цих двох одиничних випадках мова йде зовсім не про випадковий збіг. Для цього ми повинні показати, що уявлення про вітрову трубу в зв'язку з богом або із сонцем має колективне буття, незалежно від цих двох свідчень, чи, якщо висловитися інакше, що воно трапляється в інші часи й в інших місцях. На відомих середньовічних картинах Благовіщення зображується за допомогою трубоподібного пристрою, який простягається від трону Бога до тіла Марії. Голуб або немовля-Христос спускаються по ній. Голуб означає заплідника, Святого Духу-вітру.

Ми зовсім залишаємо без уваги той факт, що пацієнт міг мати якісь знання про папірус, який був опублікований чотирма роками пізніше; найвищою мірою неймовірно, що його видіння хоч якось стосувалося дивного середньовічного уявлення про Благовіщення, нехай навіть хворому і представився неймовірний випадок (хоча це важко собі уявити) побачити репродукцію однієї з таких картин. Пацієнт до моменту свого двадцятиліття був визнаний душевнохворим. Він ніколи не подорожував. В жодній публічній галереї його рідного Цюріха такої картини не було.

Я згадав цей випадок не для того, щоб довести бачення архетипу, але головним чином для того, щоб у мислимо простій формі продемонструвати, як ведеться дослідження. Якби ми тільки мали такі випадки, то наші здогади були б відносно простою справою, однак у дійсності збір матеріалу для доказу набагато складніший. Спочатку необхідно деякі символи виразно й однозначно ізолювати, для того щоб їх можна було розпізнати як типові феномени, а не лише як щось випадкове. Це здійснюється шляхом вишукування типових фігур у довгому ряді сновидінь, ми маємо на увазі декілька сотень; потім простежується їхній розвиток усередині серії. Завдяки цій методиці стає можливим встановити певну континуальність і відхилення в тому самому образі. Можна зупинити свій вибір на будь-якій фігурі з тих, що своєю манерою поведінки — в одному чи декількох сновидіннях – справляє враження архетипу. Якщо матеріал, наявний у розпорядженні, достатньо змістовний, і якщо в нього гарненько вдивитися, то вдається знайти цікаві факти про ті зміни, які сталися з кожним типом. Не тільки сам тип, але також його варіанти можна усвідомити, використовуючи як приклади матеріал з порівняльної міфології. Я описав цей метод дослідження в роботі, опублікованій в 1935 році, а також представив там необхідний фактичний матеріал.

Юнг К.Г. Бог и бессознательное: М.: Олімп, ООО „Издательство АСТ-ЛТД”, 1998. – С.84-98.

Термінологічний словник
Аналітична психологія. К. Юнга	Теорія особистості, в якій поведінка людини пояснюється протидією внутрішніх сил особистості і прагнення до набуття самості за допомогою процесу індивідуації.
Душа	У теорії К.Юнга – структура особистості, яка включає его, особисте несвідоме і колективне несвідоме.
Особисте несвідоме	Елемент структури особистості, який складається з подавлених спогадів і забутих переживань
Колективне несвідоме	Елемент структури особистості, який містить спогади і образи, передані у спадок від людських та людиноподібних предків.
Архетипи	Колективні загальнолюдські уявлення універсального характеру, які визначають специфічно людські способи поведінки. Архетипи змушують людину відчувати певні переживання або думати певним чином про даний об’єкт або ситуацію.
Інтроверсія	спрямованість на свій внутрішній світ (стриманість, зосередженість на собі, мотивація внутрішніми факторами, схильність до самотності).
Екстраверсія	спрямованість на зовнішній світ (рухливість, комунікабельність, мотивування зовнішніми факторами, контактність).

Питання для самоперевірки та творчі завдання

• Структура особистості в теорії К.Юнга.

• Поняття архетипу та символу в аналітичній психології.

• Типи Его-спрямованості, виділені К.Юнгом.

• Аналіз поведінки відомої людиниз точки зору аналітичної психології К.Юнга

література до теми

• Аппигнанези Р., Зарате О. Психоанализ в иллюстрациях: Пер. с англ. – М.: Психоаналитическая Ассоциация, 1996. – 176с.

• Бурлачук Л.Ф. и др. Основы психотерапии: Учебн. Пособие для студентов вузов, которые обучаются по спец. «Психология», «Соц. педагогика» / Бурлачук Л.Ф., Грабская И.А., Кочарян А.С. – К.: Ника-Центр, 2001. – 320с. – (Серия «Новейшая психология»; Вып. 5).

• Гиндилис Н. Л. Аналитическая психология К. Г. Юнга: к вопросу понимания самости // Вопросы психологи. – 1997. — №6. — с.89.

• Жизненный путь личности: Вопросы теории и методологии социально-психологического исследования / Отв. Ред. Л.В.Сохань. – К.: Наук. Думка, 1987. – 279с.

• Завершнева Е. Ю. Превращенные формы в теории архетипов К. Г. Юнга // Вопросы психологи. – 1999. — №6. — с.70-77.

• Зарубежный психоанализ / Сост.и общая редакция В.М.Лейбина.—СПБ.:Питер,2001.—512с.—(Серия «Хрестоматия по психологии»).

• Лапланш Ж., Понталис Ж.-Б. Словарь по психоанализу: Пер. с франц. – М.: Высшая школа, 1996. – 623с.

• Левчук Л.Т. Психоаналіз: історія, теорія, мистецька практика: Навч. Посібник. – К.: Либідь, 2002. – 255с.

• Лейбин В.М. Словарь-справочник по психоанализу. – СПБ.: Питер, 2001. – 688с.

• Психологическая типология: Хрестоматия /Сост. К.В. Сельченок. – Мн.: Харвест, М.: АСТ, 2000. – 592 с.

• Психология личности в трудах зарубежных психологов / Сост. и общая редакция А.А. Реана. – СПб.: Питер, 2000.

• Психология: биографический библиографический словарь / Под ред. Н.Шихи, Э.Дж.Чепмен, Уэнди А.Конрой. – СПб.: Евразия, 1999. – 851с.

• Психологія особистості: Словник-довідник / За редакцією П.П. Горностая, Т.М. Титаренко. – К.: Рута, 2001. – 320с.

• Роменець В.А. Історія психології. – К.: Вища школа, 1978.

• Степанов С.С. Психология в лицах. – М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001. – 384с.

• Фрейджер Р., Фрейдимен Д. Личность: теории, эксперименты, упражнения. – СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. – 864с.

• Холл К., Линдсей Г. Теории личности. Пер. с англ. И.Б. Гриншпун. – М.: ЗАО Изд-во ЭКСМО-Пресс, 1999.

• Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. – СПб.: Изд-во "Питер", 2000. – 608 с.

• Юнг К.Г. Психологические типы: Пер. с нем. – М.: «Университетская книга», 1998. – 720 с.

• Юнг К. Психология бессознательного / Пер. с нем. – М.: ООО “Издательство АСТ”, “Канон +”, 2001. – 400 с.

гуманістичний психоаналіз. Е.Фромм

Теоретичний блок

					втеча від свободи Стратегії втечі від свободи: авторитаризм (тенденція з’єднати себе з кимось або чимось зовнішнім, щоб отримати силу, втрачену індивідуальним „Я”), який проявляється в садистських (експлуатація інших, домінування і контроль над ними) та мазохістських (надмірна залежність, підкореність та безпомічність у стосунках з оточуючими)тенденціях деструктивність (прагнення подолати почуття неповноцінності, знищуючи та підкорюючи інших) конформізм (абсолютне підкорення соціальним нормам, втрата індивідуальності) Позитивна свобода – вид свободи, при якій людина відчуває себе частиною світу і, водночас, не залежить від нього; людина є автономною та індивідуальною, не втрачаючи при цьому відчуття єдності з іншими людьми та суспільством. Така свобода потребує від людей спонтанної активності в житті, любові та праці
Багатовікова боротьба людини за досягнення особистої свободи за автономію і свободу вибору за розвиток своїх потенційних можливостей		втрата відчуття власної безпеки відчуття особистої незначущості самотність, ізоляція, відчуження	відчуття відчуження від природи і суспільства потреба відчувати себе об’єднаними та пов’язаними один з одним
		свобода від соціальних, політичних, релігійних обмежень автономія та свобода вибору прогресивний розвиток індивідуальності

Екзистенційні потреби:

• потреба в установленні зв’язку (прагнення турбуватися про когось, нести за когось відповідальність, працювати і жити пліч-о-пліч)

• потреба в подоланні (прагнення людини подолати в собі тваринну природу, щоб стати активною та творчою особистістю)

• потреба в коренях (потреба в стабільності, міцності та безпеці)

• потреба в ідентичності (прагнення бути несхожим на інших і усвідомлювати свою сутність)

• потреба в системі поглядів і цінностей (стабільна та стійка опора для пояснення оточуючого світу)

Соціальні типи характеру в сучасному суспільстві:

• Рецептивний тип

• Експлуатуючий тип

• Накопичувальний тип

• Ринковий тип

• Продуктивний тип

Біографічний словник

Еріх Фромм 23 березня 1900, Франкфурт-на-Майні, Німеччина — 18 березня 1980, Беллінзон, Швейцарія

Сім’я

Життя в родині Рози та Нафталі Фромм, які були батьками Еріха, будувалося за законами іудаїзму.

Дитинство

У дитинстві Еріх Фромм, за сімейною традицією, під впивом свого двоюрідного діда, який був раввіном, прагнув присвятити своє життя вивченню та проповідуванню іудаїзму. Цьому сприяло середовище, в якому він ріс – прагнення до самовдосконалення, засобом для якого є самостійність у господарстві і грошах – основний принцип життя у родині. Торгівля батька та його наміри заробляти гроші вважалися лише засобом для досягнення самостійності і самовдосконалення та не приносили бажаної користі сім’ї.

Освіта

Отримавши початкову освіту у раввіна, Еріх Фромм навчався у Франкфуртській національній школі. Отримавши атестат зрілості, молодий Фромм вирішив вчити право, але втративши інтерес до юриспруденції, поїхав у Гейдельберг, де вивчав соціологію у Альфреда Вебера.

Професійне становлення

Еріх Фромм, в якому усі бачили майбутнього раввіна, зруйнував покладені на нього надії, коли з’ївши сосиску, не відчув себе грішником і не став гіршим, ніж був. З того часу в його житті релігію змінила наука, вивчення якої (спочатку права, а потім соціології) відобразилося у написанні в 22 роки докторської дисертації.

Вчителі

Зацікавившись соціологічними дослідженнями Макса Вебера, Еріх Фромм захистив дисертацію під керівництвом його брата – Альфреда Вебера. Пізніше він пройшов психоаналітичну підготовку у берлінському інституті, де захопився роботами майбутньої колеги Карен Хорні, але з самим З.Фройдом так і не був знайомий.

Особисте життя

Фріда Фромм-Райхман була дружиною відомого вченого всього 4 роки. Її знайомство з майбутнім чоловіком почалося з дружніх стосунків, які згодом переросли у професійні (Фріда була пацієнткою Е.Фромма). Підтримавши „традицію” своїх колег-психоаналітиків, Еріх Фромм одружився зі своєю пацієнткою (до речі, на 10 років старшою за нього). Але цей шлюб тривав недовго і через 4 роки спільного життя, Фріда Фромм-Райхман (подвійне прізвище вона не змінила до кінця життя) і Еріх Фромм знову повернулися до дружніх стосунків.

Основні праці

Людина для себе, 1947 Здорове суспільство, 1955 Мати чи бути?, 1976

Матеріали з першоджерел

Е ріх Фромм

ІНДИВІД, ЙОГО ВІДОСОБЛЕНІСТЬ І подвійний ХАРАКТЕР свободи

Перед тим, як почати розгляд основної теми — питання, яке стосується того, що означає свобода для сучасної людини і чому вона прагне її позбутися, — є сенс обговорити концепцію, яка, на перший погляд, може здатися трохи відстороненою. Проте розуміння цієї концепції має істотне значення — для повноцінного аналізу свободи в сучасному суспільстві. Я маю на увазі твердження, що свобода визначає людське існування як таке, а крім того, що поняття свободи змінюється в залежності від рівня усвідомлення людиною самої себе як незалежної і самостійної істоти.

Історія людини як істоти соціальної почалася з того, як людина переросла стан єдності з природою, усвідомивши себе істотою, окремою від оточуючого світу і від інших людей. Протягом довгого часу це усвідомлення було дуже неясним. Індивідуум не втрачав тісний зв'язок із природним і соціальним світом; вже усвідомлюючи себе окремою істотою, людина одночасно почувала себе частиною оточуючого світу. Процес зростаючого відособлення індивідуума від первісних зв'язків (цей процес можна назвати "індивідуалізацією"), мабуть, досяг найвищої стадії в Новий час, тобто в період, який починається епохою Відродження і закінчується нашими днями.

Історія життя кожного окремо взятого індивіда являє собою той же процес. Народившись, дитина вже не складає єдиного цілого з матір'ю і стає біологічною істотою, окремою від неї. Однак, хоча такий біологічний поділ є початком індивідуального існування людини, протягом ще довгого часу дитина зберігає функціональну єдність з матір'ю. Поки і оскільки індивідуум, предметно виражаючись, не порвав пуповину, яка зв'язує його з зовнішнім світом, він вільний; але ці зв’язки дають йому відчуття приналежності до чогось, немов гарантують йому безпеку існування за рахунок коренів у якомусь ґрунті. Я пропоную назвати ці зв’язки, які мають місце до того, як процес індивідуалізації приводить до повного відокремлення індивіда, зв’язками "первинного характеру", чи просто "первинними зв’язками". Вони органічні — у тому розумінні, що є природним чинником нормального людського розвитку. Вони припускають відсутність індивідуальності, але дають індивіду впевненість і життєву орієнтацію. Ці зв’язки поєднують дитину з матір'ю, первісну людину з її плем'ям і з природою, а середньовічну — з релігією і церквою і з її походженням (рос. — сословием). Коли досягається повна індивідуалізація, коли відбувається позбавлення людини від цих первинних зв’язків, перед нею постає нове завдання: зорієнтуватися й укоренитися у світі, знайти для себе якісь нові гарантії, які просто не були потрібні у її житті до цього. І тоді свобода набуває для неї нового смислу, наповнюється іншим змістом. Тут ми повинні більш докладно розглянути ці поняття, уточнивши всі особливості зв'язку свободи з індивідуальним і суспільним розвитком.

Відносно швидкий перехід від внутрішньоутробного до самостійного і незалежного існування, обрив пуповини означають початок незалежності дитини від тіла матері. Однак ця незалежність — незалежність у грубому смислі поділу двох тіл. З функціональної точки зору дитина продовжує бути залежною від матері й усе ще є частиною її тіла. Поступово дитина доростає до усвідомлення того, що її мати й інші об'єкти — це щось окреме від неї. Одним з характеризуючи факторів цього процесу є фізичний і психічний розвиток дитини, її здатність схоплювати об'єкти — фізично і ментально — і опановувати ними. За допомогою власної діяльності дитина осягає навколишній світ. Звісно, виховання стимулює і прискорює процес індивідуалізації. При цьому виникає ряд фрустрацій, заборон, і роль матері змінюється: виявляється, що цілі матері не завжди збігаються з бажаннями дитини, трапляється так, що мати перетворюється у ворожу і небезпечну силу. Цей антагонізм, який є неминучою частиною процесу виховання, стає істотним фактором, що загострює розходження між "я" і "ти".

Після народження дитини проходить декілька місяців, перш ніж дитина взагалі починає сприймати інших людей як інших і отримує здатність реагувати на них посмішкою, але тільки через кілька років вона перестане змішувати себе з оточуючим світом. А до цього моменту дитина демонструє специфічний егоцентризм, властивий дітям, який зовсім не виключає інтересу і ніжності до інших людей, але "інші" ще не повністю усвідомлюються як дійсно існуючі окремо від неї. З тієї ж причини ставлення до влади в ранні роки й у наступний час принципово відрізняється своїм змістом. Батьки, або хтось інший, хто у своїй особі представляє владу, ще не усвідомлюються як зовсім окремі істоти: вони є частиною світу дитини, а весь світ ще є частиною її самої. От чому підпорядкування батькам — це зовсім не те підпорядкування, яке має місце, коли дитина виростає до рівня окремо існуючої людини.

Р. Хьюз у романі "Сильний вітер на Ямайці" приводить дуже достовірний і точний опис раптового усвідомлення індивідуальності десятилітньою дитиною: "Раптом з Емілі сталося щось дуже важливе. В одну секунду вона зрозуміла, хто вона є. Важко сказати, чому це не відбулося п'ять років тому чи не могло б відбутися через п'ять років; і вже зовсім незрозуміло, чому це відбулося саме в цей день. Тільки що вона безтурботно гралася на самому носі корабля, у затишному куточку за брашпилем (на якому висів чортовий палець замість дверного молотка). Потім гра ця їй наскучила, і вона пішла на корму, просто так. І по дорозі щось думала про бджіл і про казкову принцесу, і раптом у мозку в неї промайнула думка, що вона — це вона. Емілі зупинилася як вкопана і стала оглядати себе з голови до ніг, усе, що вона могла бачити. Видно було не так вже й багато — сукня попереду і руки, коли вона їх підняла вгору, щоб розглянути краще, але цього виявилося досить, щоб у неї створилося враження про її маленьке тіло, яке, як вона раптом зрозуміла, було її тілом.

Вона розсміялася. І сміх її був, мабуть, із глузуванням. Подумала: "Оце так! Це ж треба, що тебе — одну з усіх людей — от так піймали! І тепер же нікуди не дітися, не вилізти. У будь-якому випадку, нескоро: це треба вирости, прожити життя, постаріти, і тільки тоді позбудешся цього дурного вбрання!"

Справа видавалася винятково важливою; вона вирішила вберегтися від можливих перешкод і полізла по вибоїнах на свій улюблений оглядовийу майданчик з самого верху щогли. Лізти було зовсім просто, але щораз, коли вона рухала ногою чи рукою, вона знову і знову поверталася до думки, яка вводила її в стан здивування, вона думала про те, як же добре рухаються її руки і ноги. Пам'ять, звичайно ж, підказувала їй, що так було завжди, але раніше вона не помічала, наскільки це дивно. Влаштувавшись на оглядовому майданчику, вона почала вивчати шкіру рук, виявляючи при цьому надзвичайну увагу, оскільки це ж була її власна шкіра. Потім вона визволила плече з-під сукні, зазирнула собі за пазуху — переконалася, що під одягом вона теж є, і при цьому торкнулася плечем щоки. Коли тепла ямка голого плеча торкнулася обличчя, відчуття було таке, начебто її приголубив хтось дуже добрий. Але звідки прийшло це відчуття — від щоки чи від плеча — і хто кого погладив — щока плече чи плече щоку, — цього Емілі ніяк не могла зрозуміти. Остаточно переконавшись у тому, що вона тепер — Емілі Бас-Торнтон (звідки взялося це "тепер", було для Емілі непоясненим фактом), вона віддалася міркуванням про те, що ж тепер буде.

Одночасно з ростом дитини, у міру того, як рвуться первинні зв’язки, у неї розвивається прагнення до волі і незалежності. Однак яким змінам піддається це прагнення, можна зрозуміти лише в тому випадку, якщо брати до уваги діалектичний характер процесу індивідуалізації, яка розвивається. Як відомо, цьому процесу властиві два аспекти.

У першу чергу дитина стає сильнішою і фізично, і емоційно, і інтелектуально; активність і енергія розвиваються в кожній з цих сфер. У той же час ці сфери все більше взаємопов’язуються, інтегруються; розвивається певна структура, керована волею і розумом індивіда. Якщо ми назвемо цю структуру — сукупність рис характеру, прагнень, розуму і волі індивіда — особистістю, то можна сказати, що саме особистість є першим аспектом індивідуальності, яка розвивається. Межі розвитку індивідуальності і розвитку особистості певною мірою визначаються й індивідуальними умовами, але в основному умовами соціальними. У кожному суспільстві індивіди, як це здається, дуже відрізняються один від одного, але в будь-якому суспільстві існує межа індивідуалізації, за яку жоден нормальний індивід не може вийти.

Другий аспект процесу індивідуалізації — зростаюча самотність. Первинні зв'язки гарантують фундаментальну єдність з оточуючим світом і відчуття безпеки. В міру того, як росте відособленість дитини від оточуючого світу вона починає усвідомлювати свою самотність, свою відособленість від людей. Ця віддаленість від світу, що у порівнянні з людиною, видається незрівнянно великим, міцним і всемогутнім, а часом і дуже небезпечним, загрозливим, наводить на людську істоту страх і почуття тривоги та беззахисності. Поки людина була невід'ємною частиною світу, поки вона не усвідомлювала можливостей і наслідків індивідуальних самостійних дій, вона не відчувала ніякого страху. А от після того, як людина стає самостійним індивідуумом, вона змушена перебувати один на один з приголомшуюче величезним світом.

У результаті в людини виникає прагнення і гаряче бажання відмовитися від своєї індивідуальності на користь перемоги над почуттям самотності і занепокоєння, а для цього їй необхідно злитися з оточуючим світом, повністю розчинитися в ньому. Але треба мати на увазі, що нові зв'язки, які з'являються як наслідок цього прагнення, не ідентичні первинним зв’язкам, що були розірвані в процесі розвитку людини. Дитина не може фізично повернутися в черево матері; точно так само неможливо направити назад психічний процес індивідуалізації. Усі можливі спроби зробити це обов'язково приймають характер підпорядкування, що, однак, не приводить до знищення протиріччя між владою і дитиною, якою ця влада керує. Дитина свідомо може вважати себе задоволеною, але підсвідомо вона почуває, що платою за відчуття безпеки і надійності служить повноцінність її особистості, її плодотворність. Зрештою, підпорядкування призводить до зворотного результату: непевність дитини зростає, і одночасно у неї розвиваються ворожість і бунтарське ставлення, які тим більше небезпечні, що спрямовані проти людей, від яких вона все ще продовжує залежати (чи від яких вона стала залежною).

На щастя, підпорядкування — це не єдиний існуючий спосіб позбутися від самотності і почуття занепокоєння. Інший шлях, єдиний плідний і продуктивний, який не викликає ніяких складних конфліктів, — це шлях спонтанних зв'язків з людьми і природою, тобто таких зв'язків, які з'єднують людину зі світом, не завдаючи ніякої шкоди її індивідуальності. Такі зв'язки, які у своєму найвищому прояві є любов'ю і плідною працею, живляться соками, які виходять з повноти і сили цілісної особистості, і тому не обмежують розвиток особистості, а сприяють цьому розвитку в повну міру своїх можливостей.

Таким чином, індивідуалізація, що розвивається, приводить людину або до підпорядкування, або до виникнення спонтанних зв'язків і активності з налагодження цих зв'язків. Надалі ми обговоримо цю проблему більш детально, а зараз хотілося б вказати на загальний принцип: процес, що розвивається на основі зростаючої індивідуалізації і зростаючої волі індивідуума, носить діалектичний характер. Дитина стає більш вільною, вона може розвивати і виражати свою сутність, більше не обтяжену тими зв’язками, які обмежували її існування колись. Однак, при цьому дитині доводиться звільнитися від світу, де в неї був спокій і безпека. Процес індивідуалізації — це процес розвитку і збагачення особистості людини, її власного "я", але цей процес передбачає втрату ідентичності з іншими людьми і віддалення дитини від цих людей. Прогресуюче віддалення може в результаті привести до ізоляції, яка переростає в розгубленість та породжує інтенсивну тривогу і непевність; це віддалення не може привести до виникнення принципово нової близькості: до солідарних відносин між людьми, якщо дитина бути в змозі розвинути в собі внутрішню силу і творчу активність, які є передумовами цього нового типу стосунків з оточуючим світом.

Розвиток дитини може бути гармонійним тільки в тому випадку, якщо кожен крок, спрямований на віддалення й індивідуалізацію особистості, супроводжується відповідним ростом особистості. Однак цього не відбувається. У той час, як процес індивідуалізації відбувається автоматично, розвиток особистості стримується цілим рядом психологічних і соціальних причин. Прірва, яка виникає між цими тенденціями, веде до виникнення нестерпного почуття ізольованості і безсилля, а це у свою чергу пускає в хід психічні механізми, які ми розглянемо пізніше як механізми відходу від свободи, втечі.

У філогенетичному плані історію також можна розглядати як процес зростаючої індивідуалізації і зростаючого звільнення. Саме перші кроки на шляху, який веде до звільнення від інстинктів, вивели людину з нетрів долюдського існування. Під інстинктами варто розуміти особливого роду шаблони діяльності, які обумовлені спадковими нервовими структурами, які у чистому вигляді спостерігаються тільки у тваринному світі. Чим нижче рівень розвитку тварини, тим більше її пристосування до природних умов, і взагалі вся її діяльність визначаються механізмами інстинктивних і рефлекторних дій. Складна організація життя деяких комах, яка викликає здивування своєю злагодженістю, ґрунтується винятково на інстинктах. І чим вищий рівень розвитку тварини, тим, відповідно, більш гнучкою є її поведінка. І все ж всеохоплюючою є вроджена адаптація при її появі на світ. Ця тенденція досягає своєї межі у випадку людини. При народженні людина є найбільш безпомічною з усіх тварин; її адаптація до природних умов головним чином ґрунтується на процесі навчання, а не на інстинктивній зумовленості. "Інстинкт... це ослаблена, якщо не зникаюча, категорія у вищих тварин, а особливо в людини".

По суті, існування людини починається тоді, коли вона досягає певного рівня розвитку діяльності, яка не має нічого спільного з вродженими механізмами: пристосування до природи втрачає примусовий характер, і способи дій вже не визначаються спадковістю чи інстинктами. Іншими словами, існування людини і свобода споконвічно нероздільні. У даному випадку я маю на увазі не позитивну "свободу для чогось", а негативну "свободу від чогось", зокрема свободу від інстинктивної обґрунтованості діяльності людини.

Такий вид свободи є досить сумнівною перевагою. Людина народжується без вродженої здатності до необхідних дій, яка властива тваринам; людина перебуває в залежності від батьків довший період ніж будь-яка з тварин; реакція людини на навколишнє середовище не така швидка, адекватна й ефективна, як інстинктивні дії, що виконуються автоматично. Людина відчуває всі страхи і піддається всім небезпекам, які викликані недостатністю її вроджених інстинктів. Однак саме ця безпорадність людини лежить в основі всього того, чого вона досягла. Біологічна недосконалість людини може бути основним фактором появи цивілізації.

З моменту появи на світ людина зіштовхується з вибором між різними способами дій. У тварин існують нерозривні ланцюги рефлекторних реакцій, які починаються зі стимулу, наприклад, почуття голоду, і приводять до більш чи менш строго визначеної поведінки, яка гарантує позбавлення від напруги, викликаної незадоволеністю потреби. У людини подібні ланцюги розірвані. Стимули присутні, але способи задоволення є "відкритими", тобто людина має право і, більш того, повинна вибирати між різними діями. Цей вибір передбачає розумовий процес, людина починає думати. Її роль у природній системі змінюється: замість того, щоб діяти на основі інстинктивної зумовленості, людині доводиться розглянути всі переваги і недоліки кожного зі способів дії. У такий спосіб людина переходить від пасивної адаптації до активного пристосування, тобто починає трудитися. Вона змушена придумувати різні знаряддя праці, і в результаті цього, оволодіваючи природою, віддаляється від неї все далі і далі. Людина смутно усвідомлює, що вона — чи, якщо точніше, група, до якої вона належить, — це не одне й те ж, що і природа довкола неї. У ній пробуджується свідомість трагічності її становища: бути частиною природи, але не вписуватися в рамки її законів і механізмів. Людина усвідомлює, що в кінцевому підсумку на неї очікує смерть, хоча вона намагається знайти якийсь вихід з цієї приреченості, заперечуючи смерть у своїх фантазіях.

Найбільш показовим відображенням фундаментального зв'язку між людиною і свободою є біблійний міф про вигнання з раю. Міф ототожнює початок історії людства з актом вибору, але при цьому підкреслюється гріховність цього першого акту свободи і тих страждань, які стали його наслідком. Чоловік і жінка живуть у садах Едему в повній гармонії з природою й один з одним. Там світ і спокій; вони не відчувають необхідності в праці: у них немає вибору, немає свободи, у них немає навіть думок. Людині заборонено було куштувати плід дерева пізнання добра і зла. Але людина порушує цю заборону і позбавляє себе гармонії з природою, частиною якої вона була до того моменту, поки не вийшла за її межі. З погляду церкви, яка являє собою певну форму влади, цей вчинок безперечно є гріховним. Однак з погляду людини, цей вчинок є початком людської свободи. Порушивши оголошену Богом заборону, людина звільнилася від примусу і піднялася від несвідомого передлюдського існування до людського. Порушення заборони, гріхопадіння, у позитивному людському смислі являє собою перший акт вибору, акт свободи, тобто перший людський акт взагалі. Відповідно до цього ж міфу, формальна суть гріха полягала в тому, що людина покуштувала з дерева пізнання. Таким чином, акт непокори, акт свободи прямо пов'язується з початком людського мислення.

Міф також розповідає нам про інші наслідки цієї першої вільної дії. Гармонія між людиною і природою руйнується. Бог роз'єднує чоловіка і жінку, людину і природу. Людина відокремилася від природи, і, ставши "індивідуумом", вона робить перший крок на шляху до того, щоб стати людиною. Вона виконує акт свободи, і міф розповідає про ті страждання, які виникли в результаті цього акту. Відокремившись від природи й іншої людської істоти, людина бачить себе оголеною і відчуває сором. Вона самотня і вільна, але злякана і безпомічна. Щойно знайдена свобода обертається нещастям: людина вільна від солодких пут раю, але не має права сама собою керувати, вона не може реалізувати свої можливості, повністю розкритися як особистість. "Свобода від..." не рівнозначна позитивній свободі. Віддалення людини від природи — це тривалий процес: людина значною мірою все ще залишається прив'язаною до того світу, з якого вийшла; вона залишається частиною природи. Тут і земля, на якій вона живе, і сонце, і місяць, і зірки; дерева, і квіти, і тварини, і люди, з якими вона пов'язана кровним зв’язком. Язичницькі релігії свідчать про почуття єдності людини з природою. Жива і навіть нежива природа є відповідно до цих релігій частиною світу людини; більш лаконічно — людина все ще залишається частиною природи.

Первинні зв'язки загальмовують людський розвиток. Вони блокують розвиток розуму й аналітичних здібностей; вони дозволяють людині усвідомлювати себе лише як члена племені, соціальної групи чи релігійної громади, а не в якості самостійної, незалежної людської істоти. Іншими словами, первинні зв’язки заважають людині стати вільним, творчим, плідним індивідом, що має право самостійно визначати власне життя. Але це лише одна сторона медалі. Існує, і це природно, й інша сторона. Та ж ідентичність з природою, плем'ям, релігією дає відчуття впевненості в собі. Індивід належить якійсь цілісній структурі, він є частиною цієї структури і займає в ній визначене місце, на яке ніхто більше не претендує. Він може відчути болісні страждання від голоду чи гноблення, але йому не доводиться страждати від найгіршого, що може відчути людина, від повної самотності і болісних сумнівів.

Тепер є очевидним той факт, що процес розвитку свободи людини має той же діалектичний характер, який ми знайшли в процесі індивідуального розвитку людської істоти. З одного боку, це процес розвитку людини, оволодіння природою, активізації розумової функції, зміцнення людської солідарності. Але з іншого боку, розвиток індивідуалізації призводить до посилення ізоляції, непевності; а отже, стає більш сумнівним місце людини у світі і смисл її життя. Одночасно росте і почуття безсилля і непотрібності людини. У тому випадку, якби процес розвитку людства був гармонійним, якби він відповідав певній схемі, то обидві сторони цього розвитку — зростаюча могутність і індивідуалізація, яка розвивається — могли б бути врівноважені і збалансовані. Але в дійсності історія розвитку людства — це нескінченна низка конфліктів і протистоянь.

Кожен крок, нехай навіть найменший, на шляху до розвитку індивідуалізації приводив людство до нових і нових небезпек. Первинні зв’язки, вже розірвані, неможливо відновити; людина не може повернутися в колись втрачений нею рай. Для того, щоб зберегти зв'язок індивідуалізованої людини зі світом, існує тільки єдиний можливий шлях: активна солідарність з іншими людьми, спонтанна діяльність, любов до праці — усі ці фактори в сукупності зможуть поновити зв'язок людини зі світом і скріпити його, але вже не первинними зв’язками, а зв’язками, які будуть бачити людину як незалежного і вільного індивіда.

Але якщо економічні, соціальні і політичні умови, в яких відбувається процес індивідуалізації, не можуть гарантувати позитивного розвитку особистості, а первинні зв'язки, які дають відчуття безпеки і спокою, вже розірвані, то в такому випадку розрив перетворює свободу в нестерпне страждання, оскільки вона стає джерелом сумнівів, веде за собою життя, позбавлене мети і смислу. І тоді в людини виникає нездоланне бажання позбутися такої свободи: підкоритися чи знайти якийсь інший спосіб зв'язку зі світом і людьми, щоб уникнути непевності; нехай навіть позбавившись свободи.

Починаючи з останнього періоду епохи середньовіччя історія Європи й Америки являє собою історію відокремлення індивідуума. Цей процес бере початок в Італії в епоху Відродження і, очевидно, досяг апогею в наш час. Треба було більше чотирьох сторіч, щоб зруйнувати уявлення, створені середньовіччям, і звільнити людей від найбільш явних обмежень. У багатьох відношеннях індивідуум розвинувся, і розумово й емоційно; рівень його участі в культурних сферах набув нечуваних масштабів. Але одночасно диспропорція між свободою від будь-яких зв'язків і обмеженими можливостями для позитивної реалізації свободи й індивідуальності особистості в результаті привела до такої ситуації, що в Європі люди стали панічно рятуватися від свободи, окутуючи себе новими путами або застосовуючи позицію повної незацікавленості і байдужості.

Дослідження значення свободи для сучасної людини я хотів би почати з аналізу тієї обстановки, яка мала місце в Європі в епоху середньовіччя і на початку нового часу. У цей період економічне становище західного суспільства зазнало серйозних змін, які супроводжувалися настільки ж серйозними змінами в психіці людей. Саме тоді виникла і нова концепція свободи, яка одержала яскраве вираження в нових релігійних доктринах Реформації. Розуміння свободи в сучасному суспільстві неможливе без розгляду цього періоду, протягом якого були закладені наріжні камені сучасної культури. Саме тоді, коли почалося формування сучасної людини, з’явився подвійний характер свободи, про яку ми говоримо зараз. З одного боку, спостерігалася зростаюча незалежність людини від зовнішньої влади, з іншого боку — її ізольованість, а в результаті цього протистояння — почуття незначущості, що розвивається, і безсилля. Для того, щоб більш чітко уявляти собі нові елементи в характері сучасної людини, необхідно простежити за їхнім виникненням. Вивчаючи основні особливості капіталізму й індивідуалізму в самих початках їх появи, ми можемо зробити зіставлення їхньої економічної системи з типом характеру особистості, які фундаментально відрізнялися від наших. Саме цей контраст дозволяє нам краще розкрити характерні риси соціальної системи сучасності і те, який вплив ця система робить на характер людини, яка в ній живе. А звідси й особливості нового духу, що виник у результаті цих змін у психіці людини.

Наступний розділ присвячений опису того, що умови, які існували в епоху Реформації, були схожі з сучасними умовами, і їхня подібність виражається в набагато більшій кількості, ніж це здається на перший погляд. Незважаючи на всі очевидні розходження між цими епохами, з XVІ століття, мабуть, не було іншого періоду, який був би настільки схожим на сучасний, з точки зору двоїстого смислу, як період Реформації. Реформація являє собою одне з джерел ідей свободи й автономії людини в тому вигляді, як ця ідея представлена в сучасних демократичних системах. У некатолицьких країнах завжди підкреслюється саме цей аспект Реформації. Однак при цьому забувається ще один аспект Реформації, суть якого в тому, що вона робить акцент на порочності людської природи, на малій значимості та безпорадності індивідуума, на необхідності підпорядкування індивідуума зовнішній силі. Та ж ідея незначущості окремої особистості, принципової нездатності особистості покладатися на себе і свою думку, потреба в підпорядкуванні складає основну тезу ідеології Гітлера, однак у цій ідеології не знайшлося місця для понять волі і моральних принципів, які не забували у своїх ідеях протестанти.

Ця схожість епох на ідеологічному рівні не є єдиним, що робить вивчення періоду XV і XVІ століть особливо корисним для розуміння сучасної ситуації. Подібність просліджується також у соціальній обстановці. В цій книзі я спробую показати, як ця подібність пов'язана з подібністю ідеологічною і психологічною. У ті часи, як і нині, традиційні життєві переконання значної частини населення перебували під загрозою внаслідок революційних змін в економічній і соціальній сферах. Середній клас, як і зараз, відчував страх перед великим капіталом і монополіями, який впливав на настрій і ідеологію тієї частини суспільства, безпека якого була під загрозою, що у свою чергу підсилювало почуття самотності і безсилля, властиве окремим людям.

Фромм Э. Бегство свободы; Человек для себя / Пер. с англ. Д.Н. Дудинский. – Мн.: ООО „Попурри”, 1998. – С.41-59.

Термінологічний словник
Гуманістичний психоаналіз Е. Фромма	Теорія особистості, в якій підкреслюється роль соціологічних, політичних, економічних, релігійних та антропологічних факторів у розвитку і формуванні характера індивіда.
Механізми втечі	Стратегії, які використовують люди для „втечі від свободи”, щоб уникнути самотності, власної незначущості, відчуженості, щоб відмовитись від свободи і пригнітити свою унікальність. До них відносять авторитаризм, деструктивність, підкорення соціальним нормам, конформізм.
Позитивна свобода	Вид свободи, при якій людина відчуває себе автономною і компетентною, не втрачаючи при цьому відчуття єдності з іншими людьми і суспільством.
Потреба в установленні зв’язку	Базова людська потреба турбуватися про інших і брати в них участь.
Потреба в подоланні	Базова людська потреба в подоланні в собі пасивності тваринної природи, щоб стати активним і творчим творцем свого життя.
Потреба в коренях	Екзистенційна людська потреба бути невід’ємною часткою соціального світу, відчувати свою належність до нього.
Потреба в ідентичності	Унікальна людська потреба сприймати себе відмінним від інших.
Потреба в системі поглядів і відданості	Потреба індивіда в стабільній і значимій системі переконань, які дозволяють пояснити складність соціального і фізичного світу.
Рецептивний тип	Непродуктивний тип соціального характеру, який характеризується пасивністю у соціальних стосунках, заниженою самооцінкою, прагненням до отримання задоволення за рахунок інших.
Експлуатуючий тип	Непродуктивний тип соціального характеру, який характеризується наявністю агресії до людей та речей, схильністю до запозичення та плагіату в інтелектуальній діяльності.
Накопичувальний тип	Непродуктивний тип соціального характеру, який характеризується прагненням за будь-яку ціну зберегти вже накопичене.
Ринковий тип	Непродуктивний тип соціального характеру, який характеризується сприйманням себе та інших як товару, чия індивідуальна цінність залежить від ціни, яку за них можуть запропонувати.
Продуктивний тип	Продуктивний тип соціального характеру, який втілюється в трьох основних іпостасях – праця, любов, думка.

Питання для самоперевірки та творчі завдання

• Поняття втечі від свободи. Механізми втечі.

• Екзистенційні потреби особистості в теорії Е.Фромма.

• Типи особистості, виділені Е.Фроммом.

• Аналіз поведінки відомої людиниз точки зору гуманістичного психоаналізу Е.Фромма

література до теми

• Зарубежный психоанализ / Сост.и общая редакция В.М.Лейбина.—СПБ.:Питер,2001.—512с.—(Серия «Хрестоматия по психологии»).

• Лейбин В.М. Словарь-справочник по психоанализу. – СПБ.: Питер, 2001. – 688с.

• Психология личности в трудах зарубежных психологов / Сост. и общая редакция А.А. Реана. – СПб.: Питер, 2000.

• Психология: биографический библиографический словарь / Под ред. Н.Шихи, Э.Дж.Чепмен, Уэнди А.Конрой. – СПб.: Евразия, 1999. – 851с.

• Психологія особистості: Словник-довідник / За редакцією П.П. Горностая, Т.М. Титаренко. – К.: Рута, 2001. – 320с.

• Роменець В.А. Історія психології. – К.: Вища школа, 1978.

• Степанов С.С. Психология в лицах. – М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001. – 384с.

• Фрейджер Р., Фрейдимен Д. Личность: теории, эксперименты, упражнения. – СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. – 864с.

• Фромм Э. Антология человеческой деструктивности / Пер. с англ. Э.М. Телятникова, Т.В. Панфилова; Худ. обл. М.В. Драко. – МН.: ООО «Попурри», 1999. – 624с.

• Фромм Э. Бегство от свободы: Пер. с англ. / Общ. ред. П.С. Гуревича. – М.: Прогресс, 1989. – 272 с.

• Холл К., Линдсей Г. Теории личности. Пер. с англ. И.Б. Гриншпун. – М.: ЗАО Изд-во ЭКСМО-Пресс, 1999.

• Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. – СПб.: Изд-во "Питер", 2000. – 608 с.

• Шибутани Т. Социальная психология. – М.: АСТ.; Ростов-на-Дону: Феникс, 1999. – 540с.

Соціокультурна теорія особистості К.Хорні

Теоретичний блок

Типи невротичних потреб	Основні характеристики
Потреба в любові та схваленні	прагнення бути об’єктом захоплення з боку оточуючих підвищена чутливість і сприйнятливість до критики та відторгнення прагнення бути коханим та бажаним
Потреба в керуючому партнері	надмірна залежність від оточуючих страз отримати відмову страх залишитись самотнім переоцінка любові як всемогутнього почуття
Потреба в чітких обмеженнях	схильність дожиття в установленому порядку та з певними обмеженнями невибагливість підкорення іншим
Потреба у владі	домінування контроль над іншими як самоціль презирливе ставлення до слабкості
Потреба в експлуатації інших	страх бути використаним страх „безглуздо” виглядати перед кимось
Потреба в суспільному визнанні	прагнення бути об’єктом захоплення з боку інших залежність самооцінки від суспільного статусу
Потреба в захопленні собою	прагнення створити прикрашений образ себе потреба в компліментах та лестощах з боку інших прагнення позбавитись недоліків та вад в очах оточуючих
Потреба в честолюбстві	прагнення бути найкращим страх невдачі
Потреба в самодостатності та незалежності	уникнення стосунків, які передбачають будь-яку відповідальність спроби тримати від усіх дистанцію
Потреба в бездоганності	спроби бути морально безгрішним та бездоганним в усіх відношеннях прагнення справляти враження досконалості

Типи стратегій спілкування:

• орієнтація на людей – поступливий тип

• орієнтація від людей – відособлений тип

• орієнтація проти людей – ворожий тип

Жіноча психологія

Заздрість чоловіків жінкам:		творчість у чоловіків як гіперкомпенсація
заздрість вагітності
заздрість дітонародженню та материнству
заздрість жіночим грудям і процесу ссання

Страхи чоловіків перед жінками:

• страх приниження чоловічої гідності,

• самоповагистрах з приводу розмірів чоловічого пеніса

• страх з приводу чоловічої потенції

Біографічний словник

Карен Хорні 16 грудня, 1885, Гамбург, Німеччина – 4 грудня 1952

Сім’я

Батьки Карен були абсолютно різними людьми: батько – Берндт Даніельсен – грубуватий та глибоко релігійний норвежець – капітан трансокеанського лайнера, який мав 4 дітей від попереднього шлюбу та часто бував у роз’їздах; мати – Клотильда Ван Розелен – сободолюбива, високоосвічена голандка на 18 років молодша за свого чоловіка, яка не поділяла патріархальних поглядів на сім’ю свого чоловіка.

Дитинство

Захоплення, емоційна залежність та суперечливе ставленя до батька, спорідненість поглядів з матір’ю та ревнощі батьків до старшого брата були фоном сімейних стосунків у дитинстві для Крен Даніельсен, яка вважала себе небажаною та неулюбленою дитиною в сім’ї. Невпевненість у собі доволі симпатичної Карен призвела до дивного, як для молодої дівчини, рішення – якщо не виходить бути красивою та привабливою, необхідно бути розумною та рішучою.

Освіта

З дитинства Карен Даніельсен відрізнялася світлим розумом, прагненням до знань та самоствердження. Середня освіта, здобута в церковній школі, не дала бажаних результатів – Карен у 17 років була більш схильною до атеїзму та скептицизму. Наступним навчальним закладом була Гамбурзька жіноча реальна гімназія, після якої Карен утвердилася в думці вивчати медицину. Незважаючи на заборони батька та завдяки підтримці матері, вона отримала вищу медичну освіту в університетах Фрейбурга, Геттінгена та Берліна. Невдовзі після закінчення університету Карен (на той час уже Хорні) здобула ступінь доктора наук (тема її дисертаційного дослідження – „Посттравматичні психози”).

Професійне становлення

Після здобуття вченого ступеня Карен Хорні почала практикувати в різних медичних закладах Берліна, зокрема в психіатричній клініці Карла Бонхофера. А перше її знайомство з психоаналізом відбулося у 1911 році у зв’зку з проходженням нею курсу лікування депресії та тривожності. І хоча психоаналітичні сесії не дали бажаного результату, Карен Хорні захопилася психоаналізом і розпочала своє співробітництво з Берлінським психоаналітичним інститутом (спочатку в якості лектора, пізніше – клінічного аналітика, а згодом – аналітика-куратора).

Вчителі

Першим психоаналітиком, з яким працювала К.Хорні, був один з найближчих співробітників З.Фройда Карл Абрахам. Згодом вона працювала під керівництвом Франца Александера у Чикагському інституті психоаналізу. Але непорозуміння з керівництвом та розбіжності у наукових поглядах стали причиною її від’їзду з США. Переосмислення К.Хорні існуючих теорій, в тому числі і класичного психоаналізу, відобразилося у створенні нею та Е.Фроммом і Г.Саллівеном Асоціації розвитку психоаналізу.

Особисте життя

Ще будучи студенткою Карен Даніельсен одружилася з політиком та економістом Оскаром Хорні. Три їхні доньки росли фактично без материнської турботи, під наглядом гувернантки. Психічні проблеми Карен та банкрутство Оскара стали причиною розриву їхніх стосунків через 17 років подружнього життя..

Основні праці

Невротична особистість нашого часу, 1937 Самоаналіз, 1942 Жіноча психологія, 1967

Матеріали з першоджерел

Карен Хорні

ПРОБЛЕМИ ШЛЮБУ

Чому такими рідкими є хороші шлюби — шлюби, які не душать розвиток партнерів, в яких поганий настрій одного не відбивається на всіх домашніх, а зустрічає доброзичливе розуміння? Можливо, сам інститут шлюбу несумісний з певними проявами людської природи? А можливо, шлюб — це лише ілюзія, яка ось-ось зникне, або ж це просто сучасні чоловіки не здатні наповнити його реальним змістом? Чи повинні ми в кожному конкретному випадку говорити про нашу власну невдачу чи виною всьому є шлюб як такий? Чому шлюб так часто — це смерть любові? Чи повинні ми змиритися з цим, як з об'єктивною неминучістю, чи ж причина всередині кожного з нас, де йде непримиренна боротьба сил, різних за змістом і впливом? Чи можемо ми розпізнати ці сили й у такий спосіб уникнути їхнього згубного впливу?

На перший погляд, проблема здається дуже простою — і зовсім безнадійною. Одноманітність тривалого життя з однією і тією ж людиною породжує нудьгу і робить стосунки все більш тужливими, особливо в сексі. Поступово партнери перенасичуються й охолоджуються, і, кажуть, це неминуче. Ван дер Вельде написав цілу книжку з добрими порадами про те, як допомогти сексуальній незадоволеності в шлюбі. Однак він не помітив головного — що має справу тільки з окремим симптомом, а не з хворобою. Адже побачити, що шлюб втратив свою душу і сяйво тільки через багаторічну одноманітність — значить подивитися на ситуацію дуже поверхово.

Не так вже й важко розпізнати причини, що лежать на поверхні, але як незатишно стає при одному погляді всередину. Не треба вчитися у Фройда, щоб зрозуміти, що спустошеність шлюбу викликається не стільки втомою, скільки є результатом дії прихованих деструктивних сил, що спочатку таємно підточують його основи, а потім — зерно падає вже на родючий ґрунт розчарувань, недовіри, ворожості і ненависті. Найчастіше ми не хочемо помічати ці сили, особливо у своєму будинку, тому що почуваємо в них щось загрозливе. Адже одне тільки визнання їхнього існування змусить нас поставити до себе неприємні вимоги. І все ж, нам доведеться зрозуміти їх і заглибитися в проблему, якщо ми дійсно хочемо розв’язати її з психологічної точки зору. При цьому, головне питання, яке ми повинні поставити — з чого починається відраза подружжя одне до одного?

Насамперед, існують деякі причини загального порядку, занадто звичайні, щоб на них докладно зупинятися. Вони йдуть від нашої людської обмеженості, добре відомої і мало залежної від того, чи дотримуємося ми Біблії, визнаючи себе грішниками, чи, наприклад, Марка Твена, вважаючи себе трохи чокнутими, чи, науковою мовою — невротиками. Але, як би ми не оцінювали інших, із загального правила, яке кожному відоме, виключення — він сам. Чи доводилося Вам коли-небудь, чути, щоб хтось, обдумуючи рішення одружитися , говорив: "У мене згодом розвинуться такі-то і такі-то неприємні риси"? А та чи інша недосконалість чоловіка — будьте певні — неминуче проявиться за час довгого і тісного спільного життя. Спочатку це викликає лише холодну грудочку незадоволення, але потім, котячись по схилу гори часу, воно виростає в снігову лавину. Якщо чоловік, що буває дуже часто, тримається за ілюзію незалежності, він з таємною гіркотою буде реагувати на те, що його почуттів вимагають, що дружина зв'язує його. Вона, у свою чергу, почуваючи подавлений бунт, буде реагувати на нього прихованою тривогою і страхом втратити чоловіка, і ця тривога змусить її інстинктивно підсилювати свої вимоги до нього. Чоловік відповість підвищенням дратівливості і стане в оборонну позицію. І так буде продовжуватися, поки нарешті казан не вибухне, причому ніхто так і не зрозуміє причину. Вибух же може статися з зовсім незначного приводу. У порівнянні зі шлюбом усі недовгі стосунки, чи то проституція, флірт, приятелювання чи зв'язок — набагато простіші за своєю природою, тому що в них партнерам порівняно легше уникати гострих кутів один одного.

Підемо далі. Наша нелюбов напружувати себе, як зовні, так і внутрішньо, більше ніж це абсолютно необхідно, відноситься до звичайних людських недосконалостей. Державний службовець, найнятий довічно, найчастіше не буде проявляти у справі особливого старання. Робота нікуди від нього не дінеться, йому не треба ні з ким змагатися і боротися за кар'єру, як професіоналам або навіть простим робітникам. Давайте розглянемо прерогативи шлюбного контракту, з врахуванням того, як вони закріплені законом чи домінуючими суспільними стандартами. Якщо глянути на проблему з психологічної точки зору, ми відразу побачимо, що довічне право на підтримку, дружбу, вірність і навіть сексуальну взаємодію накладає на шлюб тяжкий тягар, і, легко помітити, що величезна небезпека криється тут саме у фатальній подібності з неможливістю звільнення державного службовця. Наша освіта так мало торкається шлюбу, що більшість з нас навіть не знає, що закоханість ми одержуємо в подарунок, а гарний шлюб потрібно будувати крок за кроком. З незапам'ятних часів відомий чи не єдиний міст через прірву між законом і щастям. Цей міст — зміна нашого особистого ставлення в напрямку усвідомленої відмови від вимог до партнера. Я хочу пояснити, що під вимогами я розумію саме вимоги, а не бажання. На додаток до цих загальних ускладнюючих обставин є маса індивідуально зумовлених, різних за силою, характером та ймовірністю прояву. Існує також нескінченний ряд пасток, потрапляючи в які, любов перетворюється в ненависть. Ми не багато чого досягнемо, перелічуючи їх усі, тому краще зосередитися на деяких основних.

Прогноз несприятливий із самого початку, якщо для шлюбу обраний "неправильний" партнер. Чим пояснити, що вибираючи, з ким ми будемо ділити своє життя, ми так часто вибираємо невідповідну людину? Що відбувається в цьому випадку? Може ми не розуміємо, що нам насправді потрібно? Чи не вміємо розуміти інших людей? Чи закоханість настільки засліплює нас? Усе це, звичайно, може зіграти свою роль. Однак варто подумати і ще про одну істотну обставину: не може бути вільний вибір завжди "неправильним". Певні якості партнера і справді відповідають нашим очікуванням, щось у ньому і дійсно обіцяє виконання наших бажань і, можливо, насправді виконує їх у шлюбі. Але якщо інші риси особистості при цьому не враховуються як непотрібні чи другорядні, ця "відчуженість" від партнера потім неминуче позначиться на стосунках. Отже, істотна помилка такого вибору полягає в тому, що він був зроблений лише для того, щоб виконати якусь окрему умову. Один єдиний імпульс, одна-єдина пристрасть вирвалася на авансцену й усіх затьмарила собою. У чоловіка, наприклад, це може бути палке бажання назвати своєю дівчину, якої домагається безліч інших прихильників.

Це особливо невдала для любові умова, тому що зовнішня привабливість дружини для чоловіка швидко зникає за відсутності суперників і виникне знову тільки з появою на сцені нових прихильників, яких він несвідомо чекає. Партнер може здатися бажаним тому, що він (чи вона) обіцяє погамувати нашу тугу за визнанням у матеріальному, соціальному чи духовному плані. В інших випадках наш вибір можуть визначити усе ще сильні інфантильні бажання. Я згадую про одного молодого чоловіка, надзвичайно обдарованого і процвітаючого, який, втративши матір в чотирирічному віці, сам того не підозрюючи, у глибині душі мав бажання знову знайти її. Він одружився на пухкій вдові з двома дітьми, яка по-материнському виглядає, старшій за себе, причому її особисті якості та інтелект сильно уступали його власним. Можна привести й інший випадок — з жінкою, яка у сімнадцять років вийшла заміж за чоловіка на тридцять років старшого, тому що він і фізично, і психологічно був схожий на її батька, якого вона гаряче любила. Вона була досить щаслива з ним кілька років, незважаючи на повну відсутність статевих стосунків. І це тривало доти, доки вона сама не переросла своє дитяче бажання. І лише тоді до неї дійшло, що будучи зв'язаною з чоловіком, який, незважаючи на ряд безумовно приємних якостей, не багато для неї значить, вона дійсно самотня. В усіх таких випадках, а вони дійсно незліченні, занадто багато в душі людини залишається порожнім, незаповненим. І первинне виконання бажання змінюється наступним розчаруванням. Розчарування ще не рівнозначне нелюбові, але стане її джерелом, якщо тільки ми не наділені винятково рідким даром терпимості і не почуваємо, що стосунки на такій обмеженій основі загороджують шлях до можливості відшукати своє щастя. При цьому зовсім неважливо, наскільки ми цивілізовані і маємо успіх в контролі над своїми інстинктами. Всередині нас, у згоді з нашою природою, буде поступово наростати глуха лють проти людини чи сили, яка загрожує завадити здійсненню наших життєво важливих бажань. Ця лють, навіть повз нашу волю, усе рівно прорветься назовні, і буде помітно впливати на нашу поведінку, як би ми не намагалися забути про неї і не думати про можливі наслідки. І наш партнер неминуче відчує, що ставлення до нього стало більш критичним, недбалим і нетерпимим.

Я хочу додати сюди також ту групу випадків, в яких небезпека виникає не стільки від того, що ми пред'являємо всі нові вимоги до любові, скільки від того, що самі ці вимоги суперечливі. Ми завжди вважаємо себе більш цільними, ніж ми є насправді, тому що інстинктивно боїмося, і не безпідставно, що наша суперечливість загрожує нашій же особистості і навіть самому життю. Суперечливість звичайно яскравіше помітна в людях, емоційно неврівноважених, але в даному випадку недоцільно говорити про них особливо. Тому що природа речей така, що внутрішня суперечливість наших вимог особливо легко і сильно виявляється, причому у всіх людей, у світі сексу. В інших сферах життя, наприклад, у роботі і міжособистісних стосунках, об'єктивні сили реальності формують у нас більш цілісну й у той же час більш адаптивну позицію. Але навіть ті люди, які звикли в житті взагалі в усьому йти за строгими правилами, легко піддаються спокусі зробити секс місцем гри своїх суперечливих фантазій. І цілком природно, що ці сексуально забарвлені і суперечливі за своєю суттю очікування і фантазії точно так само будуть перенесені в шлюб.

Мені це нагадує один типовий випадок. Чоловік, дуже м'який, залежний і в чомусь жіночний, одружився на жінці, яка перевершує його вітальністю і "масштабами" і втілюючи в собі материнський тип. Це був щирий шлюб по любові. Однак бажання чоловіка, як це зазвичай буває в чоловіків, були суперечливі. Він захопився жінкою легкою, кокетливою і вимогливою, словом, втіленням усього того, що перша дати йому не могла. Подвійність його бажань і розвалила шлюб.

Варто також згадати чоловіків, тісно пов'язаних зі своєю батьківською родиною і, які, проте, вибрали дружин за контрастом зі своїм найближчим оточенням, у тому числі — за національністю, зовнішністю, інтересами і суспільним становищему. Цей контраст, який спочатку притягував їх, їх же й відлякує, і вони несвідомо починають шукати чогось більш звичного.

Можна згадати і про жінок з претензіями, які бажають досягти високого положення, і в той же час не насмілюються здійснити свої амбіційні мрії. Вони підшукують чоловіків, які б зробили це замість них. Чоловік повинен бути у всіх відношеннях досконалістю: знаменитим, освіченим і гідним захоплення. Багато жінок на цьому і заспокоюються. Однак настільки ж часто буває, що дружину незабаром перестає задовольняти ситуація, коли її бажання здійснені не нею, а чоловіком, тому що її власне прагнення до влади не може змиритися з тим, що чоловік її затьмарює.

І, нарешті, є жінки, які вибирають жіночного, делікатного і слабкого чоловіка. Ними керує їх маскулінна позиція, хоча вони можуть і не усвідомлювати цього. Однак, вони нерідко криють у собі також неусвідомлене прагнення до сильного грубого самця, що візьме їх силою. Таким чином, від чоловіка їх буде відвертати його нездатність виконати обох бажань одночасно, і вони будуть таємно зневажати його за слабкість.

Такі протиріччя можуть породити нелюбов між подружжям різними шляхами. Ми можемо не любити нашого партнера за його нездатність дати нам те, що для нас дуже важливо, вважаючи при цьому його достоїнства чимось звичайним і зовсім їх не цінуючи. Згодом відсутнє стає привабливою метою, яскраво підзолоченою нашим "знанням", що це саме те саме, чого ми "насправді " хотіли з самого початку. З іншого боку, ми можемо не любити його саме за те, що він дійсно виконав наші бажання, тому що результат цього виконання виявився несумісним з нашими внутрішньо суперечливими прагненнями.

У наших міркуваннях один факт дотепер залишався на другому плані, а саме, що шлюб — це сексуальні стосунки двох людей протилежної статі. Цей факт може бути джерелом найсильнішої ненависті, якщо ставлення до протилежної статі вже перекручене до моменту вибору дружини. Безліч подружніх розладів здається обумовленою конфліктом саме з цим, нами ж обраним, партнером. І тут легко прийти до думки, що якби ми вибрали іншого, нічого подібного не сталося б. Ми звичайно схильні відмахуватися від того, що вирішальну роль може грати наше власне загальне ставлення до протилежної статі, що точно в такий же спосіб проявиться й у відносинах з будь-яким іншим партнером. Іншими словами, часто, а може і завжди, левова частка бід — результат особливостей нашого власного розвитку. Боротьба статей являє собою не тільки грандіозне тло для історичних подій протягом багатьох тисячоліть, але і кожен шлюб перетворює в бойовище. Таємна недовіра між чоловіком і жінкою, що ми так часто бачимо в тій чи іншій формі, зовсім не обов'язково є результатом сумного любовного досвіду дорослої людини. Нам подобається так думати, але насправді ця недовіра йде з раннього дитинства. Подальший досвід, приходить він у ранньому чи пізньому підлітковому віці, вже в основному обумовлений, навіть у самій своїй появі, раніше виробленою психологічною установкою, хоча ми можемо і не до кінця усвідомлювати цей зв'язок.

Дозвольте мені додати кілька зауважень, щоб попереднє твердження було більш зрозумілим. Те, що любов і пристрасть приходять до людини не під час статевого дозрівання, це, мабуть, одне із найбільш фундаментальних відкриттів, якими ми зобов'язані Фройду. Навіть дуже маленька дитина вже здатна жагуче почувати, бажати і вимагати. А оскільки дух її первинно чистий і ще не виснажений розчаруваннями, то, можливо, сила її почуттів настільки велика, що навіть розуміння їх просто недоступне дорослому. Якщо ми приймемо це як факт, і визнаємо ще один — навіть більш очевидний, зокрема, те, що ми, як і всі інші тварини, перебуваємо під владою великого закону гетеросексуального напруження, тоді суперечливий постулат Фройда про Едипів комплекс, через який проходить у своєму розвитку кожна дитина, уже не буде здаватися нам таким дивним.

Саме на стадії Едипового комплексу дитина переживає фрустрацію, розчарування, знедоленість і безпомічні ревнощі. Ці почуття, як правило, доповнюються переживаннями, пов'язаними з неправдою дорослих, покараннями і погрозами.

Шрами від цього раннього любовного досвіду залишаються на все життя і, безумовно, будуть проявлятися в наступних стосунках із протилежною статтю. Сліди Едипового комплексу дуже широко варіюють, однак, при всій їхній розмаїтості, вони утворюють легко пізнаваний візерунок у поведінці обох статей.

У багатьох випадках ми бачимо в чоловіків характерний слід від дитячих стосунків з матір'ю. По-перше, це страх перед жіночою забороною, тому що зазвичай саме мати піклується про дитину і саме від матері ми одержуємо уявлення не тільки про тепло, турботу і ніжність, але і про заборону. Згодом від цих заборон дуже важко звільнитися повністю. Створюється враження, що їхні сліди живі майже в кожному чоловікові, особливо — коли ми бачимо, як полегшено розслаблюються чоловіки в чоловічому середовищі, нехай то спорт, клуб, наука чи навіть війна. Вони стають схожими на школярів, які втекли з-під нагляду! І природно, що ситуація "мати — син" легше всього відтворюється у стосунках з дружиною, як правило, більше від інших жінок відповідною до ролі матері.

Друга особливість, яка відображає вічну залежність від матері, це ідея святості жінки, яка приймає найбільш екзальтоване вираження в культі Діви. Таке уявлення про жінку, зазвичай, приємне і може навіть прикрасити повсякденне життя, але зворотня сторона медалі досить небезпечна. У крайніх випадках вона виявляється пов’язаною з переконанням, що порядна чи гідна жінка — асексуальна, і бажати її — рівносильно принизити її. Ця концепція припускає, що не варто очікувати повноцінного сексуального життя з такою жінкою, навіть якщо дуже любиш її, і тому сексуального задоволення варто шукати у другосортних жінок, повій. У деяких випадках це приводить до того, що чоловік любить і цінує дружину, але не може її бажати, тому що вона для нього – певною мірою заборонений об'єкт. Деякі дружини знають про такі уявлення чоловіка і не заперечують, особливо якщо фригідні самі, проти сформованих стосунків, але в інших випадках це неминуче веде до явного або прихованого незадоволення обох сторін.

У цьому зв'язку я хотіла б згадати третю рису, яка здається мені найбільш характерною для ставлення чоловіків до жінок. Чоловік боїться не задовольнити жінку. Його лякають її вимоги взагалі, і сексуальні зокрема. Цей страх корениться певною мірою в біології статі, оскільки чоловік змушений щоразу доводити жінці свою потенцію, у той час, як жінка може брати участь у статевому акті, зачати і народити, навіть якщо вона фригідна. Якщо подивитися з онтологічної точки зору, цей вид страху також сягає коренями в дитинство, коли маленький хлопчик відчував, що повинен бути чоловіком, але боявся, що над його претензіями на маскулінність посміються і цим ранять його самоповагу, коли над його дитячими залицяннями сміялися і жартували. Сліди дитячого почуття незахищеності зберігаються в зрілому віці частіше, ніж ми схильні визнати, і зазвичай криються за умисним підкресленням власної маскулінності, як певної речі, яка має цінність сама по собі, але підвищена вразливість таких чоловіків видає себе в проявах непевності і нестійкості їхніх стосунків з жінками. У таких випадках шлюб може проявити збережену над-чутливість у вигляді хворобливої реакції на будь-яку фрустрацію, яка йде від дружини. Якщо кохана доступна не тільки винятково для нього, якщо вона недостатньо добра до нього, якщо він не почуває, що задовольняє її сексуально, усе це може виявитися для базально невпевненого чоловіка важкою травмою і вплинути на його чоловічу впевненість у собі. Ця реакція у свою чергу збудить його інстинктивне бажання принизити дружину, щоб підірвати і її почуття впевненості в собі.

Ці приклади покликані були продемонструвати деякі типово чоловічі тенденції. Вони досить добре показують, що певна установка стосовно протилежної статі може бути набута в дитинстві і згодом вона обов'язково проявиться в сексуальних стосунках, зокрема в шлюбі, причому — відносно незалежно від того, яким буде партнер. Чим менше така установка була переборена в ході розвитку, тим незатишніше буде чоловіку з дружиною. Присутність таких почуттів часто може не усвідомлюватися, а їхнє джерело самостійно не усвідомлюється ніколи. Реакція на них може бути дуже різною. Вона може привести до напруги і подружніх конфліктів, починаючи від прихованого невдоволення до відвертої ненависті, чи може змусити чоловіка шукати полегшення і знаходити його в напруженій роботі, у чоловічій компанії чи в компанії іншої жінки, вимоги якої його не лякають і в присутності якої він почуває себе вільним від тягара зобов'язань. Але знову і знову ми переконуємося, що — на краще чи на гірше — подружні зобов’язання залишаються міцнішими. Однак стосунки з іншою жінкою часто дають більше полегшення, задоволення і блаженства, ніж стосунки з дружиною.

Через сумнівну цінність приданого, яке приносить в шлюб дружина, я згадаю лише фригідність. Можна сперечатися, чи є вона незмінною властивістю чи ні, але вона завжди вказує на розлад у стосунках з чоловіком. Незалежно від варіацій глибоко індивідуального змісту фригідності, вона завжди виражає негтування чоловіком — чи одним конкретним, чи всім чоловічим родом взагалі. Статистика фригідності дає великий обсяг результатів і видається мені дуже ненадійною, частково тому, що почуття не можна виразити в цифрах, а також тому, що важко оцінити, як багато жінок так чи інакше обманюють себе щодо своїх здібностей насолоджуватися сексом. Мій досвід схиляє мене припускати, що легкий ступінь фригідності поширений набагато більше, ніж це визнають самі жінки.

Коли я кажу, що фригідність — це завжди вираження нехтування чоловіком, я не маю на увазі підозрілість чи ворожість. Жінки зі знехтуючим ставленням до чоловіка можуть мати дуже жіночну фігуру, манеру вдягатися і стиль поведінки. Вони можуть справляти робити враження, що все їхнє життя "налаштоване тільки на мелодію любові". Я говорю не про це. Я маю на увазі щось більш глибоке — нездатність до справжньої любові, нездатність віддаватися беззавітно. Такі жінки або відверто прагнуть йти власним шляхом, або неусвідомлено проганяють від себе чоловіка своїми ревнощами, вимогами і занудством.

Як виникає таке ставлення? Ми в першу чергу схильні звинувачувати у всіх гріхах наші традиційні і сучасні методи виховання дівчаток, що включають сексуальні заборони і статеву сегрегацію, яка не дозволяє їм побачити чоловіків у їхньому справжньому світлі. Вони здаються дівчаткам або героями, або чудовиськами. Однак реальні свідчення і міркування викривають поверховість такої концепції. Суть полягає в тому, і це встановлений факт, що посилення строгості у вихованні дівчаток зовсім не призводить до паралельного росту фригідності. Як свідчить досвід, у всіх випадках, коли базові характеристики досить визначені, людську природу не можна істотно змінити ні заборонами, ні насильством.

Існує, ймовірно, лише один фактор, що, як дозволяє стверджувати аналіз, настільки сильний, що виявляється здатним конкурувати з потребою задоволення наших життєво важливих потреб — це тривога. Якщо ми хочемо зрозуміти, чому вона з'являється, як розвивається і (наскільки це можливо) вловити її генезис, ми повинні пильно поглянути на типову долю інстинктивних спонукань дівчинки. Зробивши це, побачимо, що через різні обставини роль жінки найчастіше видається дівчинці небезпечною і небажаною. Типові страхи раннього дитинства з його немудрим символізмом без особливих зусиль дозволяють здогадатися про їхнє приховане значення. Що ще може означати страх перед громилами, зміями, дикими звірами чи, наприклад, грозою, якщо не звичайний жіночий страх перед гнітючою силою, здатною перемогти, прорватися усередину, зруйнувати? Існує і безліч інших страхів, що могли б бути інтерпретовані як пов'язані з раннім інстинктивним передчуттям материнства. З одного боку, маленька дівчинка інстинктивно боїться очікуваної в майбутньому таємничої і страшної події, а, з іншого боку — вона боїться, що цього може ніколи з нею не статися.

Намагаючись уникнути цих далеко непростих переживань, дівчинка найчастіше йде найбільш типовим шляхом — відходом у бажану чи уявлювану чоловічу роль. Більш-менш чітко це виявляється в дівчаток від чотирьох до десяти років. У препубертатний і пубертатний період шумна хлоп'яча поведінка зникає, поступаючись місцем дівчачій. Однак сильні і нерідко досить помітні зовні залишкові явища можуть впливати й у майбутньому, спотворюючи поведінку дівчини. Найчастіше це виявляється в амбіційності, прагненні до влади, образі на чоловіків, які завжди опиняються в порівняно більш привілейованому становищі. Звідси ж йде войовничість відносно чоловіків, з найбільш ймовірним проявом у різних формах сексуального маніпулювання, і, нарешті, це гальмування або повна заборона переживання сексуального задоволення з чоловіком.

Дещо може прояснитися, якщо ми спробуємо зрозуміти цю грубо обкреслену історію розвитку фригідності. Але якщо ми подивимося на шлюб як на ціле, то ми побачимо, що ґрунт, на якому виростає фригідність, і спосіб, яким вона виражається стосовно чоловіка, по своїй суті — набагато більш серйозні, ніж сам симптом, який, як втрачене задоволення, комусь може здатися не таким вже й важливим.

Істотним є те, що таким несприятливим розвитком може бути порушена така важлива функція жіночого організму, як материнство. Я б не хотіла тут обговорювати ті складні шляхи, якими можуть розвиватися подібні фізичні й емоційні порушення, а обмежитися лише постановкою питання. Невже гарний в своїй основі шлюб може постраждати від появи дитини? При такій постановці питання в ньому частково вже закладена відповідь: дитина не може підірвати шлюб, вона зміцнює його. Хоча, я б додала, що відповідь не така вже й однозначна, і залежить від внутрішньої структури конкретного шлюбу. А тепер поставимо питання інакше, у більш специфічній формі. Чи можуть з появою дитини зіпсуватися хороші стосунки між чоловіками?

Хоча такий наслідок здається біологічно парадоксальним, він дійсно може наступити за певних умов. Може статися так, що чоловік, підсвідомо сильно прив'язаний до матері, почне ідентифікувати дружину з останньою, тому що вона теж стала матір'ю, і в результаті — йому стане складніше бачити в ній сексуальний об'єкт. Така зміна стосунків може прикриватися різними раціоналізаціями, зумовленими нібито тим, що дружина втратила свою красу через вагітність, пологи чи годування. Саме такими раціоналізаціями нерідко ми намагаємося пояснити ті емоції заборони, що виникають з таємничих глибин нашої свідомості.

У жінки може виникнути інша ситуація, визначена особливостями її розвитку. Усі її жіночі прагнення фактично зосереджені на дитині, а, отже, і в дорослому чоловіку, у своєму чоловіку, вона любить лише дитину — ту, яка реально живе в ньому, і ту, яку вона припускає від нього завести. Якщо така жінка народить дитину, чоловік стає їй вже не потрібним і навіть надокучає своїми вимогами.

Таким чином, при певних психологічних умовах дитина також може стати джерелом відчуження або втрати любові.

Настав час підводити підсумки, хоча я навіть не торкнулася багатьох інших можливих джерел конфлікту, наприклад, прихованої гомосексуальності, оскільки розширення переліку тем для обговорення, в принципі, нічого не додасть до вищевикладеного психологічного підходу й обґрунтованої ним точки зору.

Суть мого підходу полягає в наступному: незалежно від того, чи гасне іскра любові сама по собі чи втручається хтось третій, в будь-якому випадку — те, що ми зазвичай вважаємо причиною руйнування шлюбу, насправді найчастіше лише наслідок чи результат як правило прихованого від нас процесу поступового наростання нелюбові до партнера. Джерела цієї нелюбові мають мало спільного з тим, що, як ми вважаємо, дратує нас у партнері; набагато більшою мірою вони — результат недозволених конфліктів, що ми приносимо в шлюб з нашого дитинства.

Отже, проблеми шлюбу не можна вирішити ні вмовляннями, що стосуються обов’язку і самозречення, ні рекомендаціями дати необмежену волю інстинктам. Перше вже безглузде в наші дні, а останнє навряд чи буде сприяти нашому щастю, тому що наражає на небезпеку наші головні цінності. Фактично питання варто поставити по-іншому: впливу яких факторів, що ведуть до виникнення нелюбові до партнера, можна уникнути, які можна пом'якшити? Очевидно, можна уникнути найбільш руйнівних дисонансів розвитку, чи, принаймні, знизити їхню інтенсивність. Як було кимось справедливо помічено, удача в шлюбі багато в чому залежить від ступеня емоційної стабільності, набутої обома партнерами до шлюбу. Багато труднощів, звичайно, залишаються неминучими. Напевно, у самій природі людини — очікувати виконання бажань як подарунка, замість того, щоб докладати зусиль до цього. Можливо, назавжди недосяжним ідеалом залишаться доброякісні, тобто вільні від тривоги стосунки між статями. Але ми все ж повинні навчитися усвідомлювати певну суперечливість наших власних очікувань, як властивості, частково взагалі властивій нашій натурі, і розуміти неможливість виконання в шлюбі їх усіх. Ставлення людей до проблеми самообмеження буде змінюватися в ході історії ще не раз. Наші предки накладали занадто сильні обмеження на прояви інстинктів. Ми, навпаки, боїмося цього надзвичайно. Бажана мета шлюбу, втім, як і інших стосунків — знайти оптимум між цими позиціями, між обмеженнями і волею бажань. Однак, найістотніше самообмеження, яке дійсно загрожує шлюбу — не те, яке полягає в реальних недосконалостях партнера. Ми можемо, зрештою, пробачити йому те, що він не здатний дати нам більше, ніж дозволяють межі його природних можливостей. Але в строго моногамному шлюбі ми йдемо далі — ми зобов'язані рішуче відмовитися від пошуку і знаходження шляхів задоволення не тільки сексуальних, а всіх наших бажань, які партнер залишає незатребуваними чи невиконаними. Нам доводиться залишити ці вимоги, глибоко приховані чи явні, які в іншому випадку повністю отруїли б атмосферу абсолютно моногамного шлюбу. Іншими словами, з цього випливає висновок, що стандарт моногамії має потребу в перегляді, і ми повинні знову спробувати неупереджено дослідити його походження, цінність і похідну від нього небезпеку.

Хорни К. Женская психология. – СПб: Восточно-европейский институт психоанализа, 1993. – С.88-100.

термінологічний словник
Соціокультурна теорія особистості К. Хорні	Теорія особистості, в якій вирішальним фактором розвитку особистості є соціальні відношення між дитиною та батьками, які, перш за все, стосуються двох тенденцій дитинства – прагнення до задоволення бажань та прагнення до безпеки.
Базальна тривога	Почуття самотності та ізоляції у ворожому світі
Орієнтація до людей	Стратегія оптимізації міжособистісних стосунків, націлена на співпадання з базовою тривогою через надмірну залежність від інших людей (поступливий тип)
Орієнтація від людей	Стратегія оптимізації міжособистісних стосунків, націлена на співпадання з базовою тривогою через емоційну відособленість від інших людей (відособлений тип).
Орієнтація проти людей	Стратегія оптимізації міжособистісних стосунків, націлена на співпадання з базовою тривогою через домінування і експлуатацію інших людей (ворожий тип).

Питання для самоперевірки та творчі завдання

• Основні положення жіночої психології К.Хорні.

• Теорія неврозів. Невротичні потреби особистості.

• Особистісні типи в теорії К.Хорні.

• Аналіз поведінки відомої людиниз точки зору соціокультурної теорії К.Хорні

література до теми

• Аппигнанези Р., Зарате О. Психоанализ в иллюстрациях: Пер. с англ. – М.: Психоаналитическая Ассоциация, 1996. – 176с.

• Жизненный путь личности: Вопросы теории и методологии социально-психологического исследования / Отв. Ред. Л.В.Сохань. – К.: Наук. Думка, 1987. – 279с.

• Зарубежный психоанализ / Сост.и общая редакция В.М.Лейбина.—СПБ.:Питер,2001.—512с.—(Серия «Хрестоматия по психологии»).

• Зейгарник Б.В. Теории личности в зарубежной психологии. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – 128 с.

• Лапланш Ж., Понталис Ж.-Б. Словарь по психоанализу: Пер. с франц. – М.: Высшая школа, 1996. – 623с.

• Лейбин В.М. Словарь-справочник по психоанализу. – СПБ.: Питер, 2001. – 688с.

• Ліфарєва Н.В. Психологія особистості: Навч. Посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 20003. – 238с.

• Психология личности в трудах зарубежных психологов / Сост. и общая редакция А.А. Реана. – СПб.: Питер, 2000.

• Психология: биографический библиографический словарь / Под ред. Н.Шихи, Э.Дж.Чепмен, Уэнди А.Конрой. – СПб.: Евразия, 1999. – 851с.

• Психологія особистості: Словник-довідник / За редакцією П.П. Горностая, Т.М. Титаренко. – К.: Рута, 2001. – 320с.

• Степанов С.С. Психология в лицах. – М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001. – 384с.

• Фрейджер Р., Фрейдимен Д. Личность: теории, эксперименты, упражнения. – СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. – 864с.

• Холл К., Линдсей Г. Теории личности. Пер. с англ. И.Б. Гриншпун. – М.: ЗАО Изд-во ЭКСМО-Пресс, 1999.

• Хорни К. Женская психология. – СПб: Восточно-европейский институт психоанализа, 1993.

• Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. – СПб.: Изд-во "Питер", 2000. – 608 с.

Дитячий психоаналіз у роботах А.Фройд

біографічний словник

Анна Фройд 3 грудня 1895, Відень, Австрія – 8 жовтня 1982, Лондон, Великобританія.

Сім’я

Анна – молодша з шести дітей Зігмунда і Марти Фройд — народилася у престижному районі Відня, де прожила до 43 річного віку. Народження ще однієї доньки було сприйнято без особливої радості, оскільки З.Фройд чекав на сина і сім’я на той час мала скрутне матеріальне становище, але саме Анні судилося стати відданою ученицею і продовжувачкою ідей свого батька.

Дитинство

Через постійну зайнятість З. Фройд мало приділяв уваги своїм дітям, які любили і поважали його. Найвищою нагородою для Анни було визнання і прихильність її батька, за які вона суперничала з іншими дітьми, намагаючись бути кращою.

Освіта

Для того, щоб здобути педагогічну освіту, Анна закінчила приватну школу, ліцей, гімназію й університет, після закінчення якого присвятила себе вчительській роботі.

Професійне становлення

Свою професійну діяльність розпочала як вчителька, але, поступово, захопившись ідеями батька, стала займатись науковою і викладацькою діяльністю у сфері психоаналізу, розробляючи новий напрямок – дитячий психоаналіз. Робота на цій ниві супроводжувалась значними труднощами, оскільки Анна, на відміну від більшості послідовників З.Фройда, не мала медичної освіти, що викликало недовіру до неї як психотерапевта. Зате педагогічний досвід став у пригоді під час роботи з маленькими пацієнтами. З 1918 року Анна Фройд бере участь у всіх міжнародних психоаналітичних конгресах і засіданнях Віденського психоаналітичного товариства. З 1923 року – викладач, а потім і директор Віденського психоаналітичного інституту. Після окупації нацистами у 1938 році переїжджає до Лондона, супроводжуючи свого батька. Там вона продовжує педагогічну та наукову діяльність, у воєнні та післявоєнні роки займається практичною допомогою жертвам війни, особливо дітям. Все своє професійне життя присвятила розробці та доповненню основних положень класичного психоаналізу.

Вчителі

Анна Фройд була талановитою ученицею і відданою послідовницею ідей свого великого батька.

Учні

Свого часу Анна Фройд стала першовідкривачем психоаналізу для молодого вчителя Еріка Еріксона.

Особисте життя

Не будучи одруженою, Анна стала другою матір’ю для свого племінника, сина сестри Софі, і дітей своєї подруги, Дороті Берлінгхем, вихованням і навчанням яких вона опікувалась.

Незважаючи на 80-річний вік А.Фройд продовжувала активно працювати, але 1 березня 1982 року з нею стався інсульт, який викликав параліч і розлад мови. 8 жовтня 1982 року А.Фройд померла.

Основні праці

Вступ до дитячого психоаналізу,1927 Психоаналіз для дітей і батьків,1931 Психологія Я і захисні механізми, 1936 Норма і патологія дитячого розвитку, 1965

Матеріали з першоджерел

А нна Фройд

Вступ до ТЕХНІКи ДИТЯЧОГО психоаналізу

Лекція перша.

Вступ в дитячий аналіз

Важко сказати що-небудь про аналіз у дитячому віці, якщо наперед не визначити, у яких випадках є смисл проводити аналіз дитини і в яких краще відмовитися від нього. Як відомо, Мелані Кляйн докладно вивчала цю проблему. Вона дотримується точки зору, що за допомогою аналізу можна усунути або, принаймні, справити сприятливий вплив на порушення психічного розвитку дитини. При цьому аналіз може виявитися дуже корисним і для розвитку нормальної дитини, а з часом стане необхідним доповненням процесу виховання. Однак більшість психоаналітиків відстоює іншу точку зору: аналіз дитини доречний лише у випадку наявності реального інфантильного неврозу.

Боюся, що у своїх лекціях я навряд чи зможу внести ясність у вирішення цього питання. Я зможу повідомити вам лише, в яких випадках рішення провести аналіз виявлялося правильним, і коли його проведення зазнавало невдачі. Зрозуміло, що успіхи спонукали нас до подальшої роботи з проведення аналізу, а невдачі відлякували від такого наміру. Таким чином, ми дійдемо висновку, що в тих випадках, коли мова йде про дитину, модель аналізу потребує певної модифікації і змін або може застосовуватися лише при дотриманні певних обережень. Тоді ж, коли немає технічної можливості для дотримання цих обережностей, необхідно, мабуть, навіть відмовитися від проведення аналізу. Протягом цього курсу з численних прикладів ви довідаєтеся, на чому базуються зазначені вище сумніви. А поки я навмисне залишаю осторонь будь-яку спробу відповісти на ці питання.

Починаючи з минулого року я неодноразово отримувала пропозиції викласти на технічному семінарі ферейна процес дитячого випадку й обговорити техніку дитячого аналізу. Дотепер я відхиляла ці пропозиції, боячись, що все, що можна сказати на цю тему, буде здаватися надзвичайно банальним і як таке, що саме собою розуміється. Спеціальна техніка дитячого аналізу, оскільки вона взагалі є спеціальною, випливає з одного дуже простого положення: у переважній більшості випадків дорослий — зріла і незалежна істота, а дитина — незріла і несамостійна. Зрозуміло, що при настільки різному об'єкті метод також не може залишатися незмінним. Те, що в одному випадку вважається необхідною і необразливою дією, в іншому швидше стає сумнівним заходом. Однак ці зміни випливають з наявної ситуації і навряд чи потребують особливого теоретичного обґрунтування.

Протягом останніх двох з половиною років я мала можливість піддати тривалому аналізу біля десяти дитячих випадків. Спробую представити свої спостереження в тому вигляді, у якому вони, імовірно, відкрилися б кожному з вас.

Почнемо з установки дитини до початку аналітичної роботи.

Розглянемо аналогічну ситуацію з дорослим пацієнтом. Людина почуває себе хворою внаслідок виникнення внутрішнього дисбалансу, деяких проблем на роботі або незадоволеності життям. З тих чи інших міркувань вона довіряє терапевтичній силі аналізу або зважується звернутися до конкретного аналітика, вбачаючи в цьому шлях до зцілення. Звичайно, стан речей не завжди такий простий. Не тільки внутрішні труднощі стають приводом для аналізу; часто приводом для цього може стати зіткнення людини, яка має такого роду труднощі, із зовнішнім світом. В дійсності рішення піддатися аналізу не завжди приймається самостійно: нерідко велику роль відіграють наполегливі прохання родичів або близьких, стаючи іноді згодом несприятливим фактором для роботи. Бажана й ідеальна для лікування ситуація складається, коли пацієнт за власним бажанням укладає з аналітиком союз проти певного елемента свого психічного життя.

Цього, зрозуміло, не можна очікувати від дитини. Рішення пройти аналіз виходить не від маленького пацієнта, а від його батьків або оточуючих його людей. Дитину не запитують про її згоду. Навіть якщо їй і поставили б таке питання, вона не змогла б висловити свою думку. Аналітик для неї чужа людина, а аналіз — щось невідоме. Але складність полягає в тому, що лише оточуючі дитину люди страждають від її захворювання або її поганої поведінки, а для самої дитини і хвороба в багатьох випадках зовсім такою не є. Як правило, вона не відчуває навіть ніякого порушення. Таким чином, у ситуації з дитиною відсутнє усе те, що здається необхідним у ситуації з дорослим: усвідомлення хвороби, добровільне рішення і воля до видужання.

Не кожен аналітик, що працює з дітьми, вважає це серйозною перешкодою в роботі. З робіт Мелані Кляйн, наприклад, стало відомо, як вона справляється з цими умовами і яку техніку вона відпрацювала в даному випадку. На противагу цьому мені здається доцільною спроба створити у випадку роботи з дитиною ту ж ситуацію, яка виявилася настільки сприятливою для дорослої людини, тобто викликати в неї будь-яким способом готовність і згоду на лікування.

У своїй першій лекції я розберу шість різних випадків із практики. Це випадки роботи з дітьми у віці від шести до одинадцяти років. Я хочу пояснити вам, як мені вдалося зробити маленьких пацієнтів "доступними для аналізу" схоже до дорослих людей, тобто привести їх до усвідомлення хвороби, викликати довіру до аналізу та аналітика і перетворити стимул до лікування з зовнішнього у внутрішній. Розв’язання цієї задачі вимагає від дитячого аналізу підготовчого періоду, що відсутній при аналізі дорослого. Я підкреслюю, що все, що ми починаємо в цей період, не має ще нічого спільного зі справжньою аналітичною роботою, тобто тут мова не йде про переведення у свідомість несвідомих процесів чи про аналітичний вплив на пацієнта. Мова йде лише про переведення пацієнта з певного небажаного стану в інший стан, бажано за допомогою всіх тих засобів, якими володіє доросла людина у ставленні до дитини. Цей підготовчий період — власне кажучи репетиція аналізу — буде тим тривалішим, чим більше початковий стан дитини відрізняється від вищеописаного стану ідеального дорослого пацієнта.

Однак, з іншого боку, не потрібно думати, що ця робота занадто важка. Я згадую про одну шестирічну дівчинку, що торік протягом трьох тижнів перебувала під моїм наглядом. Я повинна була встановити, чи є ригідний і важкий характер дитини, який важко піддається впливу, наслідком несприятливої спадковості і незадовільного інтелектуального розвитку чи ж у даному випадку мова йде про особливо загальмовану і запущену дитину. Найближчий розгляд виявив наявність надзвичайно важкого для цього раннього віку неврозу нав'язливості при дуже розвиненому інтелекті і дуже гострій логіці. У даному випадку весь підготовчий період протікав дуже легко. Маленька дівчинка була знайома з двома дітьми, з якими я провела аналіз; в перший раз вона з'явилася до мене на прийом разом зі своєю подругою, що була трохи старша за неї. Я не говорила з нею ні про що особливе, лише дала їй можливість звикнути до незнайомої для неї обстановки. Незабаром, коли вона з'явилася до мене одна, я почала перший наступ. Я сказала їй, що вона, звичайно, знає, чому до мене приходили її знайомі діти: одна — тому що вона ніколи не могла сказати правду і хотіла відучитися від цієї звички, інша — тому що вона занадто багато плакала і сама була стурбована цим. Чи не послали також і її до мене з таких міркувань? На це вона прямо відповіла: "В мені сидить чорт. Чи можна дістати його?". У перший момент я була вражена настільки несподіваною відповіддю, але потім сказала, що це можна зробити, але це — не найлегша робота. І я готова спробувати зробити це з її участю, якщо вона погодиться виконати те, що я скажу, навіть якщо це буде для неї неприємно. Я мала на увазі, що вона повинна буде розповісти мені усе. На хвилину вона серйозно задумалася і потім відповіла мені: "Якщо ти говориш, що це єдиний спосіб, за допомогою якого це можна зробити, то я згодна". Таким чином, вона добровільно погодилася виконувати основне правило аналізу. На першому етапі ми і від дорослого не вимагаємо більшого. Разом з тим вона повністю усвідомлювала і тривалість лікування. Після закінчення трьох тижнів батьки дівчинки залишалися в нерішучості, чи залишити її в мене для аналізу чи ж лікувати її іншим способом. Вона ж сама була дуже стурбована, не хотіла відмовлятися від надії на видужання, яка з’явилася в неї, і з усе більшою наполегливістю вимагала, щоб я звільнила її від чорта протягом трьох чи чотирьох днів, що залишилися, після яких вона повинна була виїхати. Я запевняла її, що це неможливо, що це вимагає тривалої спільної роботи. Я не могла пояснити їй цього за допомогою цифр, тому що через свої багаточисельні затримки вона не мала ще арифметичних знань, хоча вже досягла шкільного віку. У відповідь на це вона сіла на підлогу і вказала на візерунок на килимі. "Потрібно стільки днів, — сказала вона, — скільки тут червоних крапок? Чи стільки, скільки зелених крапок?". Я пояснила їй, яка кількість сеансів необхідна для лікування за допомогою невеликих овалів на малюнку мого килима. Вона все добре зрозуміла і, прийнявши слідом за цим рішення лікуватися, приклала всі зусилля, щоб переконати своїх батьків у необхідності тривалої спільної роботи зі мною.

Ви можете сказати, що в даному випадку тяжкість неврозу полегшила аналітику його роботу. Однак я вважаю, що це не так. Наведу вам для прикладу інший випадок, де підготовчий період протікав аналогічним чином, хоча в даному випадку про справжній невроз не могло бути і мови.

Біля двох з половиною років тому до мене привели одинадцятирічну дівчинку, яка створювала батькам великі труднощі. Вона походила з заможної дрібнобуржуазної родини з порівно складними і дуже неблагополучними відносинами: батько був млявою і слабовільною людиною, мати вмерла багато років тому , взаємини з мачухою і молодшим зведеним братом мали ворожий характер. Цілий ряд крадіжок, зроблених дитиною, нескінченний потік грубої неправди, потайливість і невідвертість як у серйозних, так і в більш дрібних питаннях спонукали матір звернутися за порадою домашнього лікаря за допомогою до аналітика. У даному випадку аналітична "домовленість" була настільки ж проста. "Батьки не можуть з тобою нічого зробити, — таке було основне положення нашої домовленості, — з однією тільки їхньою допомогою ти ніколи не зможеш покінчити з цими постійнитми сварками і конфліктами. Може, ти спробуєш зробити це за допомогою сторонньої людини?". Вона відразу взяла мене в союзники проти батьків подібно тому, як вищеописана маленька пацієнтка, яка страждала неврозом нав'язливості, взяла мене в союзники проти свого чорта. У даному випадку усвідомлення хвороби (неврозу нав'язливості) було, очевидно, замінене свідомістю конфлікту. Моя тактика в цьому другому випадку була запозичена в Айхорна, яку той використовує при вихованні безпритульних дітей. Вихователь, на думку Айхорна, повинен насамперед стати на сторону дитини і припустити, що він правий у своїй установці по відношенню до оточуючих людей. Тільки в такий спосіб йому вдасться працювати зі своїм вихованцем, замість того щоб працювати проти нього. Я б хотіла тут відзначити тільки, що для такого роду роботи позиція Айхорна набагато більш вигідна, ніж позиція аналітика. Він уповноважений владою приймати ті чи інші заходи і має за собою авторитет посадової особи. Аналітик же, як це відомо дитині, одержує повноваження й оплату від батьків; він завжди потрапляє у фальшиве становище, коли діє проти своїх довірителів — навіть якщо це в їхніх інтересах. І дійсно, при різноманітних необхідних переговорах з батьками цієї дитини я завжди почувала, що в мене нечиста совість стосовно них, і після кількох тижнів аналізу через ці нез'ясовані відносини робота припинялася через зовнішній привід, незважаючи на найсприятливіші внутрішні умови.

Як би там не було, в обох цих випадках легко можна було створити попередні умови, необхідні для початку аналізу: усвідомлення хвороби, довіра і рішення про аналіз.

Перейдемо тепер до розгляду іншої крайності: випадку, у якому немає одного з цих трьох факторів.

Мова йде про десятилітнього хлопчика з неясними симптомами безлічі страхів, нервозності, потайливості і дитячих перверсивних дій. В останні роки він зробив кілька дрібних крадіжок і одну велику. Конфлікт з батьками був прихованим; також при поверхневому розгляді не можна було знайти нічого, що свідчило б про усвідомлення дитиною свого в цілому безвідрадного стану або про бажання змінити його. Його ставлення до мене було вкрай негативне і недовірливе, усі його прагнення були спрямовані на те, щоб не допустити розкриття його сексуальних таємниць. У даному випадку я не могла вдатися до одного з тих двох прийомів, що виявилися настільки вдалими в попередніх випадках. Я не могла укласти союз з його свідомим его проти частини, що відкололася, його істоти, оскільки він зовсім не помічав такого розколу. Так само я не могла стати його спільницею в його боротьбі з оточуючим світом, з яким він (оскільки він усвідомлював це) був пов'язаний сильними почуттями. Шлях, яким я повинна була піти, був, мабуть, іншим, більш важким і менш безпосереднім. Мова йшла про те, щоб завоювати довіру, якої не можна було домогтися прямим шляхом, і нав'язати себе людині, яка впевнена, що прекрасно зможе справитися і без мене.

Я намагалася домогтися цього різними способами. Протягом довгого часу я не починала нічого, пристосовуючись лише до його капризів і підлаштовуючись всілякими способами під його настрій. Якщо він приходив на сеанс у веселому настрої, — я теж була веселою. Якщо він схилявся під час сеансу сидіти під столом, то я поводилася так, начебто це було в порядку речей: піднімала скатертину і розмовляла з ним. Якщо він приходив з мотузкою в кишені і показував мені, як він зав'язує складні вузли і проробляє різні фокуси, то я показувала йому, що я вмію робити ще більш складні вузли і більш вражаючі фокуси. Якщо він гримасував, то я гримасувала ще більше, а якщо він пропонував мені визначити, хто з нас сильніше, то я намагалася і тут набагато перевершувати його. Я йшла за ним у бесідах на різні теми: від пригод морських піратів і географічних звітів до колекціонування марок і любовних історій. При всіх цих розмовах жодна тема не здавалася мені сумнівною чи невідповідною для його віку, і мої повідомлення були побудовані таким чином, що вони жодного разу не викликали в ньому недовіри, начебто за ними схована виховна мета. Моя поведінка нагадувала кінофільм чи пригодницький роман, що не переслідують ніякої іншої мети, крім розваги глядача або читача, і які пристосовуються з цією метою до інтересів і потреб своєї публіки. Дійсно, моя перша мета полягала винятково в тому, щоб викликати в хлопчика інтерес до своєї персони. Та обставина, що протягом цього підготовчого періоду я довідалася дуже багато чого про його інтереси і схильності, була непередбаченою, але дуже важливим побічним досягненням. Через деякий час я додала до цього інший фактор. Непомітно я виявилася корисною для нього, друкувала під час сеансу його листи на друкарській машинці, охоче допомагала йому записувати його денні фантазії і вигадані ним історії, якими він дуже пишався, і навіть виготовляла для нього під час сеансу різні дрібнички. Для однієї маленької дівчинки, яка проходила в цей же час підготовчий етап, я дуже ретельно займалася під час сеансів в'язанням і поступово одягла всіх її ляльок і іграшкових звірів. Таким чином, я розвила, коротко кажучи, другу приємну якість: не тільки являла собою інтерес, але стала ще і корисною. Додатковим плюсом другого етапу виявилася та обставина, що завдяки писанню листів і вигаданих історій я помалу була введена в коло його знайомств і фантазійної активності.

Але потім до всього цього додалося ще щось незрівнянно більш важливе. Я дала йому зрозуміти, що, піддаючись аналізу, він одержує величезні практичні переваги: так, наприклад, дії, які повинні бути покараними, мають зовсім інші, набагато більш сприятливі наслідки, якщо про них довідається спочатку аналітик, а від нього вже про це довідаються вихователі. Таким чином, він звик використовувати аналіз як захист від покарання і мою допомогу — для загладжування необдуманих вчинків. Він просив мене покласти на колишнє місце вкрадені ним гроші і приходив до мене з усіма необхідними, але неприємними зізнаннями, що треба зробити своїм батькам. Він перевіряв мою придатність у цьому відношенні незліченну кількість разів, перш ніж він вирішив дійсно в неї повірити. Але після цього вже не залишалося сумнівів: я стала для нього не тільки цікавою і корисною людиною, але і дуже сильною особистістю, без допомоги якої він уже не міг обійтися. За допомогою цих трьох якостей я стала йому необхідна; можна було б сказати, що він став цілком залежний і виникла ситуація переносу. Цього моменту я і чекала, щоб дуже енергійно вимагати від нього — не у формі словесного наказу і не відразу — відповідної компенсації, а саме: відкриття всіх його прихованих таємниць, таких необхідних для аналізу; це зайняло ще кілька наступних тижнів, і лише після цього можна було приступити до справжнього аналізу.

Ви бачите, що я в даному випадку зовсім не прагнула викликати в дитини усвідомлення хвороби, що надалі прийшло саме собою зовсім іншим шляхом. Тут задача полягала лише у створенні зв'язку, який повинен був бути дуже міцним для того, щоб можна було здійснити подальший аналіз.

Однак я боюся, що після цього докладного опису у вас виникло таке враження, начебто вся суть полягає саме в цьому зв'язку. Я постараюся розсіяти це враження за допомогою інших прикладів, що займають проміжне положення між наведеними тут крайніми випадками.

Мені було запропоновано піддати аналізу іншого десятилітнього хлопчика, у якого останнім часом розвинувся вкрай неприємний симптом, який спричиняє безліч турбот оточуючих: бурхливі напади агресії, які наступали в нього без видимої причини. Вони здавалися тим більше дивними, що дитина була взагалі загальмованою і боязкою. У даному випадку я легко завоювала його довіру, тому що він знав мене раніше. Точно так само рішення піддатися аналізу цілком збігалося з його власними намірами, тому що його молодша сестра була вже моєю пацієнткою, і ревнощі до тих переваг, які вона, мабуть, витягала зі свого положення в родині, стимулювали і його бажання. Незважаючи на це, я не могла знайти дійсної вихідної точки для аналізу. Пояснити це було неважко. Хоча він частково усвідомлював свої страхи як хворобливий стан і хотів позбутися від них і від своїх затримок, однак з його головним симптомом, із нападами люті, все було якраз інакше. Він виразно пишався ними, розглядав їх як щось таке, що відрізняє його від інших, хоч би і в негативному світлі, і йому було приємним занепокоєння батьків, викликане його станом. Таким чином, він звик до цього симптому і, ймовірно, перешкодив би спробі викорінити його за допомогою аналізу. Я скористалася в цьому випадку дещо таємним і не зовсім чесним прийомом. Я вирішила посварити його з цією частиною його істоти. Я змушувала його описувати мені свої припадки щоразу, коли вони траплялися, і прикидалася вкрай заклопотаною і засмученою. Я взнавала, наскільки він взагалі міг володіти собою в такому стані, і порівнювала його шаленство з поведінкою психічно хворого, якому навряд чи могла вже знадобитися моя допомога. Це спантеличило і злякало його, тому що в його честолюбні розрахунки аж ніяк не входила можливість виявитися психічно хворим. Він почав намагатися стримувати свої пориви, опиратися їм. Він не сприяв їх прояву, як раніше, але почував, що дійсно нездатен придушити їх, і в такий спосіб прийшов до усвідомлення хвороби і почав відчувати гостре незадоволення. Нарешті симптом перетворився, як я і домагалася, з цінного надбання в чуже утворення, яке приносить турботи, для подолання якого він звернувся до мене за допомогою.

Вас здивує, що я в цьому випадку викликала стан, який першочергово мав місце в маленької дівчинки, яка страждала неврозом нав'язливості: розщеплення у власному его дитини. Точно так само і в іншому випадку з семирічною невротичною примхливою дівчинкою мені довелося вдатися до такого ж прийому після тривалого підготовчого періоду, аналогічного вищеописаному випадку. Я відокремила від її его все погане в ній, персоніфікувала його, дала йому власне ім'я, протиставила їй і домоглася, нарешті, того, що вона стала мені скаржитися на створену в такий спосіб персону і зрозуміла, наскільки вона страждала від її. Пліч-о-пліч зі створеним в такий спосіб усвідомленням хвороби приходить доступність дитини для аналізу.

Але тут ми не повинні забувати про іншу перешкоду. Я мала можливість піддати тривалому аналізу дуже обдаровану і здібну дитину: ту описану вище восьмирічну дівчинку, яка відрізнялася надмірною чутливістю і яка так багато плакала. Вона відверто прагнула стати іншою, вона мала всі дані і всі можливості, щоб використовувати проведений мною аналіз. Але робота гальмувалася завжди на певному етапі, і я вже вирішила, що можна задовольнитися тими невеликими результатами, яких мені вдалося домогтися: зникненням найбільш болісних симптомів. Тоді виявилося, що ніжна прив’язаність до няньки, яка ставилася негативно до початого аналізу, і була тією самою перешкодою, на яку наштовхувалися наші старання, як тільки ми дійсно починали проникати всередину. Хоча вона почувала довіру до того, що з'ясовувалося при аналізі, і моїх слів, але тільки до певної межі, до якого вона дозволяла собі це і за якою починалася її відданість няньці. Усе, що виходило за цю межу, наштовхувалося на наполегливий і нездоланний опір. Вона відтворювала в такий спосіб старий конфлікт, який мав місце при виборі між батьками, які жили окремо один від одного, і зіграв велику роль в її розвитку в ранньому дитячому віці. Але і це відкриття мало допомогло справі, тому що нинішня її прихильність до виховательки була дуже реальна й обґрунтована. Я почала завзяту і наполегливу боротьбу з цією нянькою за прихильність дитини. У цій боротьбі обидві сторони користувалися всіма доступними засобами; я намагалася розбудити в ній критику, намагалася похитнути її сліпу прив’язаність і прагнула використовувати найменший конфлікт, які щодня бувають у дитячій кімнаті, так, щоб він схилив дитину на мою сторону. Я помітила свою перемогу, коли маленька дівчинка, розповідаючи мені один раз про один такий хвилюючий її домашній інцидент закінчила свою розповідь питанням: "Думаєш, воно права?". Ось коли аналіз проникнув у більш глибокі шари її психіки і отримав найбільш вражаючий результат з усіх приведених тут випадків.

У даному випадку було неважко вирішити питання: чи допустимі такі дії, як боротьба за прихильність дитини? Вплив виховательки, про яку йде мова, був несприятливим не тільки для аналізу, але і для загального розвитку дитини. Але уявіть собі, у яке скрутне положення ви потрапляєте, коли вашим супротивником є не чужа людина, а батьки дитини. Чи коли ви стоїте перед питанням: чи доцільно заради успішної аналітичної роботи позбавляти дитину впливу, сприятливого і бажаного в інших випадках. Ми ще повернемося до цього питання при розгляді питання про практику проведення дитячого аналізу і про відношення його до оточуючого середовища дитини.

Я закінчую цей розділ двома невеликими повідомленнями, з яких ви побачите, наскільки дитина може осягнути зміст аналітичної роботи і терапевтичного завдання.

Кращий приклад — неодноразово згадувана тут маленька дівчинка, яка страждала неврозом нав'язливості. Вона розповідала мені одного разу про незвичайно благополучний результат її боротьби зі своїм чортом і зненацька зажадала вдячності з моєї сторони. "Анна, — сказала вона, — хіба я не сильніша від свого чорта? Хіба я не можу сама з ним справитися? Ти, власне, не потрібна мені для цієї мети". Я повністю погодилася з нею. Зрозуміло, вона набагато сильніша від нього і може обійтися без моєї допомоги. "Але ти мені все-таки потрібна, — сказала вона, трохи подумавши. — Ти повинна допомогти мені, щоб я не була така нещасна, якщо я повинна бути сильніша від нього". Я думаю, що і від дорослого невротика не можна очікувати кращого розуміння тієї зміни, на яку він сподівається в результаті аналітичного лікування.

Другий випадок. Мій десятилітній пацієнт, якого я так докладно описала, знаходячись на більш пізній стадії аналізу, вступив один раз у приймальні в розмову з дорослим пацієнтом мого батька. Той розповів йому, що його собака розірвав курку і він, хазяїн собаки, повинен був за неї заплатити. "Собаку варто було б послати до Фройда, — сказав мій маленький пацієнт, — їй потрібен аналіз". Дорослий нічого не відповів, але згодом виразив своє крайнє несхвалення. Яке дивне враження склалося в цього хлопчика про аналіз! Адже собака не хворий. Собаці захотілося розірвати курку, і він зробив це. Я прекрасно зрозуміла, що хлопчик хотів сказати цим. Він, мабуть, подумав: "Бідний собака! Він так хотів би бути хорошим, але в ньому є щось, що змушує його вчиняти так жорстоко з курами".

Ви бачите, що в маленького запущеного невротика замість усвідомлення хвороби легко виникає усвідомлення зіпсованості, що стає, таким чином, мотивом для проведення аналізу.

Фройд А. Теория и практика детского психоанализа. Пер. с англ. и нем. / М.: ООО Апрель Пресс, ЗАО Изд-во ЭКСМО-Пресс, 1999. – С. 58-70.

Питання для самоперевірки та творчі завдання

• Захисні механізми та їх типи.

• Особливості роботи психоаналітика з дітьми.

• Конструктивні захисні механізми.

• Аналіз захисних механізмів у біографії відомої людини

література до теми

• Аппигнанези Р., Зарате О. Психоанализ в иллюстрациях: Пер. с англ. – М.: Психоаналитическая Ассоциация, 1996. – 176с.

• Зарубежный психоанализ / Сост.и общая редакция В.М.Лейбина.—СПБ.:Питер,2001.—512с.—(Серия «Хрестоматия по психологии»).

• Крэйн У. Теории развития. Секреты формирования личности. 5-е международное издание. – СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. – 512с. (серия «Психология-BEST»)

• Лапланш Ж., Понталис Ж.-Б. Словарь по психоанализу: Пер. с франц. – М.: Высшая школа, 1996. – 623с.

• Лейбин В.М. Словарь-справочник по психоанализу. – СПБ.: Питер, 2001. – 688с.

• Ліфарєва Н.В. Психологія особистості: Навч. Посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 20003. – 238с.

• Психология: биографический библиографический словарь / Под ред. Н.Шихи, Э.Дж.Чепмен, Уэнди А.Конрой. – СПб.: Евразия, 1999. – 851с.

• Психологія особистості: Словник-довідник / За редакцією П.П. Горностая, Т.М. Титаренко. – К.: Рута, 2001. – 320с.

• Степанов С.С. Психология в лицах. – М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001. – 384с.

• Фройд А. Теория и практика детского психоанализа. В 2-х томах. Пер. с англ. и нем. / М.: ООО Апрель Пресс, ЗАО Изд-во ЭКСМО-Пресс, 1999.

• Фрейджер Р., Фрейдимен Д. Личность: теории, эксперименты, упражнения. – СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2002. – 864с.

• Штроо В.А. Защитные механизмы: от личности к группе // Вопросы психологи. – 1998. — №4. — с.54-61.

Епігенетична теорія Е.Еріксона

Теоретичний блок