6.2. Інструменти реалізації грошово- кредитної політики

У своєму розпорядженні центральні банки країн з ринковою еконо­мікою мають досить широкий набір інструментів грошово-кредитного ре­гулювання. Використання різних інструментів варіюється залежно від спрямованості економічного розвитку країни, ступеня відкритості еко­номіки, традицій, конкретних умов.

З урахуванням характеру впливу на грошово-кредитний ринок вирізняють дві групи інструментів (засобів): адміністративного впливу та економічного впливу. Інструменти першої групи мають, як правило, форму директив, лімітів, нормативів, що виходять з центрального банку і спрямо­вані на обмеження свободи діяльності суб'єктів грошово-кредитного ринку і, в першу чергу, банків. Під інструментами другої групи розуміються різні засоби впливу центрального банку на грошово-кредитний ринок шляхом формування на ньому певних умов, що визначають поведінку суб'єктів ринку у напрямку, запрограмованому центральним банком. До класичних інструментів економічного впливу центрального банку на грошово-кредит­ний ринок звичайно відносять політику обов'язкових резервних вимог, політику рефінансування (процентну), політику відкритого ринку.

Інструменти грошово-кредитної політики можна також класифі­кувати, використовуючи такий критерій, як спрямованість впливу, і виді­лити інструменти загальної спрямованості, тобто ті, що впливають в цілому на весь грошово-кредитний ринок, і селективні інструменти, вплив яких обмежується окремими сегментами грошово-кредитного ринку, окремими суб'єктами ринку або окремими операціями банків тощо. Слід додати, що селективні інструменти, як правило, використовуються для адміністратив­ного впливу на ринок. До таких інструментів відносять:

- селективну політику адресного рефінансування комерційних банків;

- встановлення для комерційних банків кредитних і депозитних стель;

- регламентацію процентної політики комерційних банків у вигляді встановлення обмежень по кредитних і депозитних ставках, по маржі;

- обмеження по обсягу і по умовах надання комерційними банками окремих позичок;

- залучення коштів комерційних банків на депозити в центральний банк тощо.

Вибір інструментів грошово-кредитної політики і спрямованість їх використання залежать від ринкової кон'юнктури. Так, для пожвавлення ділової активності, інвестицій центральний банк проводить політику «дешевих грошей» (політику грошово-кредитної експансії). При цьому він знижує офіційну процентну ставку, скорочує норму обов'язкових резервних вимог, виступає на відкритому ринку в ролі покупця цінних паперів і, та­ким чином, пропонує більш льготні умови для кредитування реального сек­тора економіки. І навпаки, в період наростання інфляційних процесів цен­тральний банк проводить політику «дорогих грошей» (політику грошово-кредитної рестрикції).

6.2.1. Політика рефінансування

Політика рефінансування реалізується центральними банками двома шляхами:

- зміною обсягів і умов рефінансування комерційних банків;

- зміною офіційної процентної ставки рефінансування (процентна політика).

Національний банк України поступово збільшує обсяг рефінансуван­ня комерційних банків (табл. 2), запроваджує нові методи рефінансування, зокрема проведення операцій РЕПО (табл. II), створює для комерційних банків однакові умови для користування централізованими кредитами.

При визначенні процентної політики центральний банк враховує ряд факторів:

- рівень інфляції;

- процентні ставки на міжбанківському ринку;

- процентні ставки комерційних банків за кредитами і депозитами на небанківському ринку;

- доходність державних цінних паперів;

- динаміку обмінного курсу національної грошової одиниці;

- стан ліквідності комерційних банків тощо. До середини 1994 р. офіційна процентна ставка НБУ залишалась від'ємною, тобто вона була нижче рівня інфляції. З другої половини 1994 р. НБУ взяв курс на встановлення позитивної процентної ставки. У 1995 -1997 рр. Національному банку вдалося забезпечити стримування темпів зростання інфляції і відповідного зниження офіційної процентної ставки (табл.10).

Дія цього інструменту полягає у зміні центральним банком норми, в межах якої комерційні банки зобов'язані частину залучених коштів зберігати на рахунках у центральному банку. Резервування частини коштів банків спрямовано головним чином на обмеження їх можливості збільшувати грошову масу в процесі депозитно-кредитної емісії.

Норма резервних вимог є важливою компонентою грошового муль­типлікатора. Залежність обсягу грошової маси від рівня норми резервних вимог простежується у формулі, що визначає пропозицію грошей:

MS=MS*mm,

де MS — грошова пропозиція (маса); MB — грошова база; mm — грошовий мультиплікатор.

У свою чергу, формула грошового мультиплікатора має такий вигляд:

mm=(cr+1)/(cr+rr)

де cr — коефіцієнт депонування грошей, тобто величина співвідношення готівки й депозитів; rr — норма резервування, тобто співвідношення банківських резервів і депозитів. У свою чергу, банківські резерви визна­чаються двома чинниками: по-перше, нормою обов'язкових резервів, по-друге, величиною надлишкових резервів комерційних банків.

Механізм використання резервних вимог характеризується цілою низкою параметрів, а саме:

— порядком визначення норми обов'язкових резервних вимог (на за­конодавчому рівні чи центральним банком);

- базою, що використовується для обчислення обов'язкових резервів (пасиви чи активи, які саме);

- визначенням банківських активів, які дозволяється використовува­ти для задоволення резервних вимог;

- величиною норми резервування та критеріями її диференціації;

- розрахунковим періодом додержання резервних вимог. Національний банк України активно використовує політику обов'яз­кових резервних вимог. Зараз норма резервування дорівнює 11,5 %. Обов'яз­ковому резервуванню підлягають усі кошти юридичних та фізичних осіб, залучені комерційними банками. Банки створюють обов'язкові резерви тільки у національній валюті і зберігають їх на коррахунку в Націона­льному банку. Частково банкам дозволяється формувати обов'язкові резер­ви за рахунок касової готівки й облігацій внутрішньої державної позики.