3.1. Трансформація позиції України щодо придністровської проблеми протягом 1991 – 1992 рр

На початку 90-х рр. XX ст. позиція України щодо врегулювання Придністровського конфлікту формувалася також і під впливом внутрішньополітичних чинників. Сепаратистські тенденції в Автономній республіці Крим змушували керівництво країни негативно реагувати на аналогічні явища у сусідніх державах СНД, зокрема у Молдові. Україна прагнула зупинити процеси розпаду на республіканському рівні та не допустити створення небезпечного прецеденту у придністровському регіоні Молдови. Остерігаючись того, що успіх придністровської регіональної еліти прискорить аналогічні процеси на півдні і сході України, керівництво країни відмовило у підтримці ПМР.

Даний підхід підкріплювався і логікою розвитку російсько-українських відносин. Придністров’я у політичному плані орієнтувалося на Російську Федерацію, тому Україні не було жодного сенсу зміцнювати й без того потужні російський вплив на своїх південно-західних кордонах. А ставлення Румунії до проблеми Південної Бессарабії і Північної Буковини змушувало офіційний Київ дотримуватися обережної тактики щодо Придністров’я, адже Кишинів і Бухарест, дотримуючись історичних традицій і підходів, могли поставити на міжнародному рівні питання щодо державної приналежності українських територій, які впродовж 1918 – 1940 років перебували у складі Румунського королівства. Особливість ситуації полягає в тому, що конфлікт зародився до розпаду СРСР. Відомо, що через 3 доби після проголошення незалежності України була оприлюднена Декларація незалежності Придністровської Молдавської Республіки [5, с. 144-146]. Її поява стала наслідком складних процесів, які тривали у Молдові з кінця 80-х років XX ст. Отже, конфлікт «старший» за зовнішню політику незалежної України, тому вона була змушена пристосовувати її до існуючих реалій.

Республіка Молдова має життєво важливе значення для України, оскільки межує з нею і є своєрідним «ключем» до країн Балканського регіону. Тут проходять стратегічні транспортні і енергетичні комунікації, з ефективним функціонуванням яких пов’язана економічна безпека країни. Наприклад, станом на березень 1992 року Україна отримувала звідти продукції більше ніж на 5 млрд. крб. (для порівняння – Російська Федерація на 30 млрд. крб.) [233, с. 2]. Існування зони нестабільності у даному регіоні становить загрозу національній безпеці України, тому Придністровський конфлікт був і є для офіційного Києва цілим комплексом складних питань політичного, економічного та військового характеру.

У відповідності з таким розумінням проблеми формувалася й позиція України, яка офіційно задекларувала своє невтручання у конфлікт. Ця позиція також відповідала національним інтересам Молдови. 6 вересня 1991 року у Кишиневі відбулася консультативна зустріч парламентських делегацій України і Молдови з питань двосторонніх відносин, у ході якої підписано Спільну Заяву, у якій зафіксовувалися зобов’язання обох сторін «утримуватися від дій, які можуть завдати шкоди державному суверенітету України і РМ» [111, с. 2]. Фактично Україна заявила про цілісність Молдови і невизнання незалежності Придністров’я. Зважаючи на те, що парламентська делегація України брала на себе зобов’язання продовжити консультації для підготовки і укладання повномасштабної міждержавної угоди у майбутньому, рішення делегацій набували серйозної політичної ваги і по суті зводили нанівець вагомість Декларації про незалежність ПМР.

Разом з цим українська влада не позбавляла себе можливості впливати на ситуацію. Про це свідчить оприлюднена, у зв’язку з подіями у Молдові, Заява Президента України Л. Кравчука від 17 грудня 1991 року, у якій чітко зазначалося, що Україна готова сприяти процесу мирного врегулювання, при цьому докорінно не змінюючи позицію щодо Придністров’я [16, с. 1]. Навіть доволі прикрі інциденти не призводили до змін. Так, 14 березня 1992 року поблизу придністровського села Роги загін ОМОНУ Молдови здійснив обстріл автобуса з цивільними пасажирами, який прямував рейсом з Харкова до Стамбула [178, с. 26]. Усі пасажири загинули. Адекватної реакції з боку українського МЗС не було. У форматі вищезазначеної позиції слід сприймати і указ Президента України Л. Кравчука від 17 березня 1992 року «Про заходи щодо охорони державного кордону України» [118, с. 1]. У ньому, зокрема, зазначалося, що у межах п’ятидесятикілометрової смуги від кордону з РМ встановлюється зона особливого режиму для більш ретельного захисту України від озброєних угруповань та інших порушників державного кордону. Для її охорони були задіяні сили прикордонних військ і міліції, національної гвардії і служби безпеки, підрозділи митних служб [310, с. 1]. Такий надзвичайний крок означав, що Україна у разі повномасштабної збройної ескалації не допустить відступу підрозділів РГ ПМР на власну територію. Громадськість Молдови, за даними кореспондента «Робітничої газети» В. Паламарчука, схвально сприйняла звістку про цей факт [254, с.2]. Офіційні Київ та Кишинів вважали, що такі кроки дають змогу покласти край несанкціонованому проникненню на територію Молдови озброєних угруповань з Російської Федерації та України. У відповідності з указом тимчасово призупинялися всі масові поїздки через територію України до РМ. Це ставило у скрутне становище добровольців з вищезазначених країн, особливо російських козаків, які прямували до РМ з метою підтримки Придністров’я, оскільки здійснення таких рейдів стало проблематичним.

Отже, східні кордони Молдови (тобто кордон України з Придністров’ям) були заблоковані українськими військами, і всі шляхи, якими раніше до Придністров’я надходили загони добровольців, виявилися певною мірою закритими. Якщо врахувати, що у цей же час західні кордони Молдови були у цьому сенсі відкритими і звідти, (тобто з Румунії) гіпотетично могла надходити зброя і волонтери, тоді оголошений Україною нейтралітет відповідав лише інтересам одного із суб’єктів конфлікту. Реально створювалися всі умови для підтримки Молдови. Таку позицію України варто оцінити як збройний нейтралітет щодо Придністров’я. У Києві розраховували на те, що Молдова, досягнувши переважаючої військової могутності над придністровським регіоном, швидко і з мінімальними витратами поновить свою владу і самостійно розв’яже цю проблему. Позиція Києва отримала схвальну оцінку Президента Молдови М. Снєгура. Виступаючи перед молдовськими парламентарями, він висловив вдячність Україні та Румунії, які «дали адекватну оцінку подіям» [180, с. 2]. Причиною зближення України та Молдови були їхні геополітичні інтереси на пострадянському просторі. Тирасполь тоді намагався «працювати» з автономіями, які боролися за розширення своїх прав – Абхазією, Кримом. Натомість Кишинів намагався опиратися на Грузію та Україну. Підтримка великої сусідньої держави, такої як Україна, яка теж прагнула захисту свого суверенітету і соборності, для Молдови набувала стратегічного характеру.

Позиція, обрана Україною, породжувала у колах регіональної еліти Придністров’я невпевненість і змушувала ставати на шлях досягнення компромісів. Так, зокрема, в інтерв’ю агенству Рейтер представник парламенту ПМР Г. Маракуца заявив: «Наша втеча від Румунії може привести Придністров’я під український прапор, в обійми українських націоналістів» [цит. за: 155, с. 1]. У зв’язку з цим, британське інформаційне агенство повідомляло, що примара українського націоналізму змушувала правлячу еліту Придністров’я шукати шляхи до переговорів з урядом Республіки Молдова.

У ході київської зустрічі глав держав-учасниць СНД 20 березня 1992 року була оприлюднена заява про ситуацію в лівобережних районах РМ, яку підписав і Президент України Л. Кравчук [15, с. 4]. У ній глави держав одностайно виступили за збереження територіальної цілісності Молдови і взяли на себе зобов’язання щодо блокування процесів інтернаціоналізації конфлікту. Була підписана й Декларація про незастосування сили у взаємовідносинах між державами-учасницями СНД, яка мала аналогічний характер [6, с. 3]. Таким чином, позиція України щодо ПМР після зустрічі стала більш жорсткою. Саму заяву варто оцінити як беззаперечний здобуток молдовської дипломатії, адже підтримка української влади була одним з вирішальних чинників в успіхах Молдови щодо розв’язання «придністровської проблеми» станом на березень 1992 року.

Радянський імідж Придністров’я, зростаюча увага до нього російської громадськості, особливо ультранаціоналістичних організацій, призводили до посилення російсько-імперських фобій в українському суспільстві, що знайшло відображення у появі «кримської проблеми». Разом із «придністровською» вона провокувала в Україні виникнення «гарячого поясу» і загрожувала національній безпеці. Цим і пояснюються заходи українського керівництва з ущільнення прикордонного режиму з ПМР, перешкоджанню проникнення в регіон російських козаків, різного роду найманців, і взагалі, насторожене ставлення до всього придністровського.

У другій половині березня 1992 року з метою встановлення постійного контролю над ситуацією, яка склалася у прикордонних з Молдовою областях, розпорядженням Кабінету міністрів України створено робочу групу, до складу якої увійшли відповідальні посадові особи профільних міністерств і відомств та керівники прикордонних областей [99, с. 2]. Очолив групу голова Державного комітету у справах охорони державного кордону України генерал-полковник В. Губенко [99, с. 2]. 25 березня 1992 року Президент України Л. Кравчук видав указ, яким зобов’язував уряд «забезпечити повернення на Україну з Азербайджану, Вірменії і Молдови військовослужбовців-громадян України з урахуванням їхнього бажання служити на теренах Батьківщини» [311, с. 1]. Він є свідченням того, що виконавча влада системно продовжувала усувати країну подалі від конфлікту. Не випадковим був і такий хронологічний збіг, як запровадження надзвичайного стану у Молдові та поява Заяви Президії Верховної Ради України з приводу збройного конфлікту в РМ від 27 березня 1992 року, у якій відкрито наголошувалося на існуванні реальної можливості розгортання серйозного воєнного конфлікту у центрі Європи [20, с. 380]. У зв’язку з цим український парламент непокоїла можлива участь у ньому будь-якої третьої сторони. Таким чином, українська влада на початку збройної ескалації конфлікту офіційно позиціонувала себе нейтральною стороною, але де-факто була союзником Молдови, при цьому дбаючи про те, щоб вона локалізувала конфлікт якомога швидше.

У межах цієї позиції проводилася і практична діяльність органів державної влади України. Згідно президентського указу від 17 березня 1992 року на початку червня цього ж року у селищі міського типу Красні Окна на Одещині розташувався штаб оперативної групи та бойові полки Національної гвардії України (НГУ), які утворили на кордоні з Придністров’ям п’ятидесятикілометрову зону особливого призначення [205, с. 3]. Їхнє завдання полягало у тому, щоб не допустити розгортання конфлікту на територію України. Зона поділялася на три сектори. Безпосередньо на кордоні ситуацію контролювали прикордонні війська, далі підрозділи УВС і НГУ [99, с. 1]. За словами заступника командувача НГУ М. Мельника, у зоні особливого призначення зосереджувалися три тисячі гвардійців з відповідною технікою [99, с. 1]. Таким чином, ситуація була наближена до збройного нейтралітету по відношенню до Придністров’я. Позиція української влади полягала у недопущенні виникнення прецеденту міжнародних територіальних змін на пострадянському просторі та створення федеративних держав у Молдові та Україні. Цим пояснюються спроби ізоляції Придністров’я, які виходили від органів державної влади України та активізація міждержавних відносин з Молдовою та Румунією.

Реакція України не вичерпувалася діями виконавчої влади, яка вбачала загрозу в ескалації конфлікту і намагалася чинити опір його інтернаціоналізації. Позиція законодавчої влади теж була однозначною. Так, у ході згадуваного вже візиту делегації Верховної Ради до Бухареста (1 квітня 1992 року) І. Плющ фактично заявив, що Україна не визнає жодних територіальних претензій з румунської сторони, натомість надає свободу дій Румунії та Молдові у Придністров’ї. Крім цього, виключалася сама можливість перебування Придністров’я у складі України [100, с. 2].

Становлення міждержавних відносин з Румунією та Молдовою сприяло врегулюванню Придністровського конфлікту. Так, 6 квітня 1992 року у Кишиневі завершилася зустріч міністрів закордонних справ Російської Федерації, України, Республіки Молдова та Румунії, у ході якої була створена спільна комісія за участю представників цих країн для спостереження за виконанням рішень з припинення бойових дій [153, с. 1]. Україна стала однією з країн-засновниць так званого чотиристороннього механізму врегулювання Придністровського конфлікту. Однак у його рамках вона мала, до певної міри, опонента в особі Російської Федерації. Відомо, що міністр закордонних справ України Анатолій Зленко не погоджувався на використання 14-ї армії у ролі буфера між суб’єктами конфлікту, оскільки це збільшувало кордон з РФ ще на 400 км [153, с. 5]. Давалися взнаки і взаємні суперечності з приводу поділу спадку Чорноморського флоту СРСР.

Протягом квітня у Кишиневі відбулася й друга зустріч міністрів закордонних справ Російської Федерації, України, Молдови і Румунії, у ході якої вони розглянули пропозиції Об’єднаної контрольної комісії (ОКК) щодо створення інституту спостерігачів, сформованого з представників цих країн [154, с. 4]. На групу спостерігачів з 400 осіб покладалося завдання по забезпеченню роз’єднання військових підрозділів суб’єктів конфлікту. Міністри прийняли рішення про створення груп офіцерів з країн «четвірки», які мали спостерігати за дотриманням домовленостей щодо припинення вогню у зоні бойових дій [154, с. 4]. Також передбачалося формування спеціальних миротворчих сил, але не з особового складу 14-ї армії, а зі складу збройних сил згадуваних країн.

Отже, у межах чотиристороннього механізму можна відзначити успіх української дипломатії. Проте доводилося захищатися від намірів РФ позбавити Україну впливу на процес врегулювання. Так, 22 квітня 1992 року МЗС України оприлюднило заяву щодо збереження чотиристороннього механізму врегулювання, оскільки РФ прагнула ліквідувати його чи принаймні трансформувати на свою користь [17, с. 1].

З розгортанням конфлікту дії України ставали ще більш активними. Уже через місяць у спеціальній заяві з приводу загострення ситуації уряд України висловив велику стурбованість наслідками збройного конфлікту, зокрема: проблемою біженців, загрозою руйнування греблі Дубоссарської ГЕС, втягненням у конфлікт військових частин 14-ї армії та ін. [18, с. 2]. У зв’язку з цим пропонував своє посередництво у локалізації конфлікту у будь-якій прийнятній формі.

Отже, позиція України зазнала серйозної трансформації: від невтручання до активної участі у процесі врегулювання. Причиною трансформації стала битва за Бендери та наслідки бойових дій для України.

Вищезазначена битва зробила неможливим нормальне функціонування військових спостерігачів від України, які перебували у Бендерах для здійснення контролю за дотриманням домовленостей щодо роз’єднання сторін. Тому порушувалися усі домовленості, досягнуті у Гельсінкі, Кишиневі й Лісабоні міністрами закордонних справ Молдови, Російської Федерації, Румунії та України щодо шляхів й механізму врегулювання конфлікту та запобігання його ескалації на території РМ. Отже, попередній формат участі України у врегулюванні конфлікту виявився зруйнованим. Ситуація вимагала якісно нового осмислення проблеми та нової політики. Наслідки битви за Бендери свідчили, що Придністров’я має реальні шанси на виживання в якості незалежної держави. Перед офіційним Києвом постав вибір: продовжувати досить безперспективну політику дружнього нейтралітету щодо Молдови, заохочуючи цим її керівництво на нові військові кроки у Придністров’ї або йти шляхом визнання існуючих реалій і виявити відповідний вплив на ситуацію з метою її остаточної стабілізації та примирення сторін. Битва за Бендери стала тим рубежем, який змусив офіційний Київ переглянути свою позицію щодо врегулювання Придністровського конфлікту.

У даному контексті існує необхідність зупинитися більш детально на ключових засадах української позиції до і після подій червня 1992 року, тому умовно поділимо її на «добендерську» та «післябендерську».

«Добендерська» позиція офіційного Києва ґрунтувалася на принципі невтручання у внутрішні справи сусідньої держави. Однак у контексті придністровської проблеми таке невтручання є умовним. Будь-яка українська політика стосовно Молдови, впливає на розвиток подій, адже Україна має спільний кордон, енергосистеми тощо. Вплив у будь-якому разі існував. Корегування його інтенсивності, якості та спрямованості й було сутністю українського втручання. Республіки пострадянського простору не могли і ще досить довго не зможуть водночас стати одна для одної у повному розумінні слова іноземними державами, оскільки вони надто пов’язані між собою економічними, культурними, родинними зв’язками тощо. Тому постає проблема виведення міжреспубліканських пострадянських відносин на дійсно світовий міждержавний рівень. Останній може з’явитися за умов тривалого перехідного періоду, протягом якого дезінтеграційні процеси у царині економічного і культурного життя знищать єдиний економічний простір та родинні зв’язки, які внаслідок зміни поколінь, втратять свою первинну міцність. Отже, у 90-х роках XX ст. мали місце чинники, які можна назвати «чинниками повернення», тому українська влада не могла і не повинна була розглядати Молдову, як абсолютно іноземну державу та з самого початку відкидати свою активну участь у подіях на її території. Варто було мати на увазі й те, що таку участь, зокрема і військову, брали дві інші країни – Російська Федерація і Румунія і переслідували при цьому власні інтереси, які не мали нічого спільного з національними інтересами України. Склалася ситуація, коли дві вищезазначені країни втручалися у внутрішні справи Молдови, а Україна дотримувалася принципу невтручання, тоді як населення її південно-західних регіонів вдавалося до соціального протесту з приводу такого ставлення органів державної влади України до придністровської проблеми. І, зрештою, варто було відмовитися від примітивної уяви про те, що будь-яке іноземне втручання завжди призводить лише до поглиблення кризи. Історія дає безліч зворотних прикладів, щоправда за тієї умови, коли ступінь і спрямованість втручання відповідають меті стабілізації ситуації у тому чи іншому регіоні.

Інший принцип, на якому ґрунтувалася «добендерська» позиція офіційного Києва, – це соборність України. Причиною його використання стала наявність сепаратизму і необхідність боротьби з ним, як у Молдові, так і в Україні. Однак битва за Бендери істотно змінила «поняття загрози № 1». На перший план виступив факт повномасштабної війни і загроза втягнення України до неї, який був значно небезпечнішим, ніж явище сепаратизму. Уникаючи сепаратизму, Україна отримувала війну на своїх південно-західних кордонах. Тому не варто було займати позицію стороннього спостерігача. Не виключено, що молдавське керівництво поводилося так безкомпромісно щодо Придністров’я й тому, що відчувало підтримку органів державної влади України. Очевидно, офіційному Києву варто було ще до битви за Бендери відмовитися від повної підтримки Кишинева, хоча б тому, щоб змусити його серйозно поставитися до пошуку компромісних, ненасильницьких шляхів розв’язання проблеми. Адже Україна, будучи сусідньою країною, була у змозі запровадити багато механізмів, які мали стримуючий вплив на кишинівську владу, не користуючись при цьому ворожими до Молдови діями. Наприклад, не видавати указ «Про заходи щодо охорони державного кордону» від 17 березня 1992 року або лібералізувати його і т. ін. Можна однозначно стверджувати: вчасно змінюючи свою позицію, офіційний Київ міг змінювати ставлення до проблеми офіційного Кишинева і в такий спосіб впливати на перебіг конфлікту. Отже, гіпотетично Київ зміною власної позиції чи її лібералізацією міг попередити битву за Бендери, або принаймні змінити її зміст і форму.

«Добендерська» позиція мала певні недоопрацювання геополітичного характеру. Україні не було і не є вигідним цілковите подавлення Придністров’я і встановлення у Молдові унітарної, румуноорієнтованої держави. Аналіз політичних процесів у регіоні свідчить про те, що остання на початку 90-х рр. XX ст. зазнавала потужного румунського впливу. Так, зокрема у 1990 році у Молдові були затверджені й досі використовуються програми з історії, які замінили у загальноосвітній і вищій школах курси «Історія Молдови» та «Історія СРСР» на «Історія румунів», і програми вивчення румунської мови замість молдавської [169, с. 346]. У 1991 році НФМ оголосив Бессарабію і Північну Буковину румунськими територіями, окупованими Радянським Союзом у 1940 році [169, с. 346]. Дотепер у системі освіти Молдови домінує ідея румунської ідентичності як основи загальноосвітньої концепції у царині історії, мови та культури, тому сприятливе для Бухареста розв’язання придністровської проблеми могло б серйозно підсилити його амбіції щодо територій, які належать нині Україні. Кардинальна зміна «добендерської позиції» різко збільшувала шанси на виживання Придністров’я як незалежної суверенної держави. ПМР у такому випадку була і є гарантом проти поглинення Молдови Румунією. Відповідно, не розв’язавши придністровської проблеми, Румунія не змогла би поставити питання в агресивній площині щодо приналежності їй Північної Буковини та інших українських територій. Згадуваний візит делегації Верховної Ради України до Бухареста мав на меті розв’язати територіальні суперечки з Румунією, однак справжнім буфером, який зупиняв реалізацію «східного питання» зовнішньої політики Румунії, став Придністровський конфлікт.

Російсько-українські суперечності у період збройної ескалації конфлікту також стали складовою структури «добендерської позиції» України і набули особливих ознак. Так, 21 травня 1992 року парламент РФ на закритому засіданні розпочав обговорення «кримського питання», у ході якого дав оцінку радянського законодавства 1954-го року про передачу Кримського півострова до складу України [177, с. 3]. Приймаючи спеціальну постанову і відповідну заяву від 21 і 22 травня 1992 року, парламент РФ фактично ставив під сумнів територіальну цілісність України [112, с. 10]. Політичні наслідки будь-якого рішення з «кримського питання», прийнятого у Москві, провокували появу конфлікту у Криму на зразок Придністровського. Небезпечним для України був і самий прецедент, коли парламент іншої країни розглядав питання її територіальної цілісності. Ці суперечності змушували Україну активніше співпрацювати з Республікою Молдова. Вже на початку 1993 року з офіційним візитом у Кишиневі перебував міністр оборони України генерал-полковник Костянтин Морозов, який провів робочу зустріч з Президентом РМ М. Снєгуром і уклав з молдовським колегою, дивізійним генералом П. Крянге, угоду про співробітництво між двома відомствами [269, с. 2]. Україна, з-поміж усього, виступила проти військового іноземного втручання у конфлікт і цим засвідчила своє негативне ставлення до перебування російських збройних сил у Придністров’ї.

Отже, серйозні внутрішні проблеми, зокрема реакція населення південних і східних регіонів України щодо підтримки Придністров’я, ескалація конфлікту, загроза втягнення до нього – усе це змусило офіційний Київ прямувати шляхом змін. У ході битви за Бендери виявилася неефективність попередньої позиції. Прагнучи зберегти хоча б частину досягнутих здобутків, уряд України уже під час битви заявив про необхідність негайного припинення бойових дій, наголошуючи, що проблема повинна розв’язуватися виключно політичними засобами, і запропонував поновити роботу чотиристоронньої комісії [22, с. 3]. Але, така заява стала виявом безпосередньої реакції на подію, ніж добре продуманою складовою стратегії зовнішньої політики України.

У 20-х числах червня 1992 року українські дипломати терміново виїхали до Кишинева з новими пропозиціями від Президента України Л. Кравчука, який висловився на користь автономії Придністров’я у складі РМ [311, с. 1]. «Ми виступаємо за те, щоб у документах, які, можливо, будуть прийняті, чітко вказувалося, що Придністровська Автономна Республіка у разі вирішення Молдовою питання про приєднання до Румунії залишає за собою право розпоряджатися власною долею так, як бажає того народ Придністров’я. Гарантом цього може виступити Україна», – наголошував Л. Кравчук [цит. за: 311, с. 1]. Це була кардинальна зміна позиції офіційного Києва щодо врегулювання Придністровського конфлікту, яка зумовлювалася вищезазначеними чинниками.

Наприкінці червня українська делегація поряд з молдавською, російською і румунською взяла участь у чотиристоронній зустрічі з врегулювання конфлікту [202, с. 3]. У ході засідань українська делегація на чолі із заступником міністра МЗС Б. Тарасюком висловила по суті нову позицію України, яка передбачала територіальну цілісність Республіки Молдова і статус автономії для ПМР. Делегація також висловила думку, що у подальшому такі зустрічі без участі представників Придністров’я неможливі.

У ході зустрічі у Дагомисі президенти України та Російської Федерації підтримали ідею, висунуту ще у квітні 1992 року А. Козирєвим: у разі приєднання Молдови до Румунії жителі Придністров’я повинні мати можливість самим розпоряджатися своєю долею, провівши референдум з цього питання [212, с. 1]. Отже, ідея А. Козирєва про автономію ПМР була покладена в основу «післябендерської» позиції України, яка погодилася стати й гарантом такого статусу ПМР у разі приєднання Молдови до Румунії. Це була суттєва зміна державної позиції, яку варто назвати «післябендерською».

Подальші кроки офіційного Києва відповідали новій позиції. Так, 3 липня 1992 року урядом України оприлюднено Заяву, текст якої за рішучістю суттєво відрізнявся від попередніх документів такого роду [19, с. 5]. Уряд наводив низку небезпечних наслідків, якими загрожував конфлікт Україні. І, що найголовніше, форма заяви мала не декларативний, а ультимативний характер, що засвідчує вимога до суб’єктів конфлікту вжити термінових заходів для припинення бойових дій. Він наполягав на проведенні спільної з конфліктуючими сторонами інспекції всіх об’єктів підвищеної небезпеки у зоні бойових дій та забезпечення їхньої надійної охорони, і відповідно, відведення збройних формувань з цих районів. У разі відмови Україна погрожувала переглянути своє ставлення до суб’єктів конфлікту і вжити заходів, передбачених Статутом ООН. Не виключено, що мова йшла про форму силового варіанту дій з боку України. Якщо вдатися до порівняльного аналізу політики офіційних Москви і Києва станом на початок 90-х рр. XX ст., то варто дійти висновку, що Російська Федерація проводила активну політику з тим, щоб повністю взяти під контроль Придністров’я, а Україна фактично самоусунулася і майже не вживала кроків для свого закріплення у регіоні, надаючи цим свободу дій РФ у Придністров’ї.

Новим явищем «післябендерської позиції» України стало її зближення з РФ. Фактично Україна схилялася на бік переможців. Підтвердженням цьому є промова Л. Кравчука у липні 1992 року на зустрічі глав держав і урядів країн-учасниць ОБСЄ у Гельсінкі: «...одна з пожеж палає безпосередньо біля південних кордонів України ... тут важливу роль повинна відігравати взаємодія України і Російської Федерації» [цит. за: 98, с. 1]. Трансформація української позиції викликала шок у політичних колах Румунії та Молдови, адже останні сподівалися на те, що суперечності між Росією та Україною зроблять позицію Києва більш прийнятною для Кишинева. Разом з цим, нова позиція України не влаштовувала Придністров’я, оскільки після битви за Бендери керівництво ПМР уже не погоджувалося не тільки на автономію, але й на союз двох рівноправних держав, вимагаючи для себе повної незалежності. Слова українського президента були запізнілими, а позиція держави не адекватною до динаміки розгортання конфлікту.

Невиправдано тривалий процес пошуку Україною своєї політики призвів до того, що одразу після укладання Московської угоди від 21 липня 1992 року чотиристоронній механізм врегулювання було перетворено у тристоронній (Російська Федерація, Молдова, ПМР) без її участі. Угода передбачала створення Об’єднаної Контрольної Комісії (ОКК), в якій Україна не мала власного представництва. Таким чином, Російська Федерація усунула Україну з переговорного процесу, що стало відчутною поразкою української дипломатії. З метою її пом’якшення 23 жовтня 1992 року (на противагу російській політиці) Україна робить серйозний дипломатичний крок у вже апробованому напрямку [285, с. 2]. У ході візиту Президента України Л. Кравчука до Кишинева була укладена угода «Про добросусідство, дружбу та співробітництво між Україною та Республікою Молдова», яка започаткувала створення договірно-правової бази відносин двох держав [7, с. 1]. У ній йшлося й про те, що відносини між двома країнами є якісно новими, побудованими на основі рівноправності та зміцнення системи безпеки у Європі. Сторони, відповідно до положень Гельсінкського Заключного Акту та Паризької Хартії для нової Європи «роблять свій внесок у побудову демократичної, мирної і єдиної Європи» [цит. за: 7, с. 1]. Таким чином, уклавши двосторонній документ, Україна і Молдова засвідчили намір перейти у власних відносинах на новий якісний рівень і співпрацювати відповідно до міжнародних вимог. Водночас Президент України Л. Кравчук висловився за автономію Придністров’я з розмежуванням повноважень і з правом населення регіону самостійно вирішувати питання про статус цієї території у разі зміни державного статусу самої Молдови, тобто у разі її приєднання до Румунії [270, с. 2]. Теза про автономію Придністров’я стала ключовою відмінністю нової позиції України.

Щоправда, чіткого розуміння реальних форм особливого правового статусу для Придністров’я Україна не мала. Нерідко уявлення і позиція офіційного Києва еволюціонували під впливом різних соціально-політичних чинників як внутрішнього, так і зовнішньополітичного характеру. На початку 90-х рр. XX ст. Україну не можна сприймати як монолітний політичний суб’єкт у політиці, зокрема, і в ситуації з придністровською проблемою. Адже регіони України, місцеві еліти, фінансово-промислові групи, й досі мають власні, досить часто відмінні, інтереси у Придністров’ї. Більше того, й саме поняття територіальної цілісності Молдови іноді ставилося під сумнів реальною політичною практикою, яка, виходила з меркантильних інтересів різних політичних і економічних кланів України у придністровському регіоні. Незважаючи на офіційну політику Києва, значна доля прибутків надходила до різних суб’єктів від неконтрольованості кордону та використання Придністров’я як офшорної зони.

Характерною рисою обох зазначених позицій України була відсутність використання інструменту військового впливу. Україна знаходилася тільки у площині гіпотетичної участі своїх миротворчих сил у процесі врегулювання. Відмову від використання цього інструменту варто розцінювати як намагання не ставити під сумнів власний позаблоковий статус і врахування відповідного військово-політичного курсу РФ, згідно з яким миротворча діяльність на пострадянському просторі розглядалася, передусім, як засіб реалізації російських стратегічних інтересів (зокрема, збереження військово-політичного контролю Російської Федерації на теренах СНД). Водночас Україна володіла достатніми можливостями, щоб узяти на себе роль миротворця в європейській частині пострадянського простору. По-перше, її геополітичне становище дозволяє враховувати політичні, соціально-економічні та культурно-історичні особливості східноєвропейського регіону. По-друге, Україна мала навчальні центри і структури, відповідні сили та засоби, необхідні для підготовки і проведення миротворчих операцій. По-третє, власні інтереси України, як позаблокової держави, найбільше збігаються зі спільними інтересами держав східноєвропейського та чорноморського регіонів у царині підтримання миру і стабільності. Вищезазначені потенційні можливості України впливали на трансформацію її позиції.

Виходячи з комплексу документів, які регламентують миротворчу діяльність на теренах СНД, Україна 20 травня 1992 року уклала (із застереженнями) лише угоду про групи військових спостерігачів і колективні сили на підтримання миру в СНД і два протоколи до неї. Згідно з ними ставлення України до миротворчої діяльності у рамках СНД полягало у тому, що у регіоні нормативної відповідальності ОБСЄ, до якої належить і Співдружність, жодна країна не має монопольної або домінуючої ролі у підтриманні миру і стабільності і не може розглядати будь-яку частину регіону нормативної відповідальності ОБСЄ як сферу свого впливу. Відповідно право на проведення миротворчих операцій можуть мати тільки спеціально створені регіональні або міжнародні організації, до яких, на думку офіційного Києва, СНД не належить, тому військові контингенти України не входили до складу колективних сил на підтримання миру в СНД. Тим більше, що згідно з російською військовою доктриною, ці сили мали бути основою коаліційного угруповання військ, підпорядкованих безпосередньо об’єднаному штабу командування коаліційних сил оборони. Водночас у кожному конкретному випадку Україна була готова розглядати питання про участь її спостерігачів у формуванні миротворчих сил СНД, якщо їхня діяльність підкріплюватиметься мандатом ООН чи ОБСЄ. Таке рішення Україна приймала би в односторонньому порядку і відповідно до національного законодавства, тобто за рішенням Верховної Ради.

Зазначений підхід до миротворчої діяльності на початку 90-х рр. XX ст. не змінювався. Остаточно як структурний елемент української позиції він був сформульований у лютому 1994 року у Меморандумі МЗС України [292, с. 1]. У ньому зазначалося, що спроби окремих держав проводити в односторонньому порядку операції з підтримання миру на теренах СНД призводять до встановлення регіональної гегемонії і присвоєння ними специфічної ролі у міжнародних відносинах внаслідок реалізації свого стратегічного і військового потенціалу. Серед принципових складових політики РФ щодо врегулювання конфліктів на теренах СНД, які викликали супротив з боку українського МЗС, були наступні:

- проголошення відповідальності Російської Федерації за збереження миру і стабільності на території колишнього СРСР;

- намагання відігравати ключову роль у процесі врегулювання Придністровського конфлікту;

- прив’язка миротворчих операцій з підтримки миру до проблеми захисту прав російськомовного населення.

Не виключено, що трансформація української позиції у питаннях європейської безпеки, і зокрема, у проведенні миротворчої діяльності в рамках СНД, значно завадила формуванню на базі Ташкентського пакту 1992 року альтернативної НАТО структури блокового типу. Внаслідок цього європейські країни-учасниці СНД (передусім сама Україна) зберегли перспективу розвитку повномасштабного співробітництва з європейськими і трансатлантичними структурами.

Україна межує з Придністров’ям на ділянці протяжністю у 412 км. Стан її охорони відображав реальні здобутки у царині практичного дотримання проголошеної політичної позиції. Реально на ділянці не було ні прикордонної смуги, ні звичних прикордонних стовпів. До 1995 року її контролювали лише 20 прикордонних застав, які перебували у незадовільному стані [253, с. 6]. Рівень соціального забезпечення їхнього особового складу був вкрай низьким, оскільки зарплата не виплачувалася тривалий час. Застави не були забезпечені й обладнанням. Прикордонники користувалися саморобними засобами екстреного затримання. Це – пожежні шланги із залізними штирями, дошки з цвяхами, ланцюги з привареними загостреними шматками електродів тощо [253, с. 7]. Загалом питання кордону України з Придністров’ям й досі має проблематичний характер.

Аналіз позиції громадськості України щодо врегулювання Придністровського конфлікту свідчить, що він сприймався нею неоднозначно. Громадсько-політичні організації національно-демократичного спрямування, такі як НРУ та УРП, ігнорували ПМР, вважаючи її «партократичною». Ставлення до конфлікту також безпосередньо залежало від регіональної специфіки. У південно-західних регіонах України Придністров’я користувалося найбільшою підтримкою. Її наявність пояснюється сталими економічними, культурними й родинними зв’язками жителів Одеської та Вінницької областей з населенням Придністров’я та домінуванням проросійських настроїв на півдні України. Хвиля солідарності із Придністров’ям поєднувалася з конкретними практичними акціями. Наприклад, у ході бойових дій залізничники цих регіонів блокували постачання вантажів з України до Молдови. В Одесі розгорнувся збір коштів на потреби ПМР [317, с. 210]. У Придністров’ї перебувала з робочим візитом делегація Одеської облради [173, с. 14]. Історична свідомість населення цих регіонів виявляла відчуття спорідненості з жителями Придністров’я, чого не було в інших областях України.

Східні регіони України, враховуючи територіальну віддаленість, не прониклися цією проблемою так глибоко, хоча, безумовно, їхні симпатії були на боці Придністров’я. Так, зокрема, в офіційному зверненні Донецької облради до президентів України, Російської Федерації, Молдови та ПМР емоційно заявлялося: «Ми підтримуємо прагнення громадян Придністровської Молдавської Республіки самим визначати свою подальшу долю…» [цит. за: 80, с. 45]. Натомість жителів центральної і західної України позиція держави так глибоко не турбувала. Населення цих регіонів доволі скептично сприймало те, що здавалося чимось радянським чи то російським, тому гіпотетично було, швидше, на боці Кишинева або ж нейтральним. Типовою у цьому плані є позиція людини, котра уособлювала менталітет населення Західної України.

12 липня 1992 року лідер Народного Руху України В. Чорновіл відвідав з робочим візитом обидва береги Молдови [201, с. 130]. У Кишиневі, куди він приїхав на запрошення Спілки українців Молдови, у нього були однодумці. Якщо не повністю, то хоча б частково там розуміли його миротворчу місію, зацікавленість у тому, щоб українці у Молдові мали необхідні умови для розвитку власної культури. На Правобережжі з розумінням поставилися до його поглядів щодо імперських амбіцій Російської Федерації, русифікації українців Молдови тощо. Виступивши по молдовському телебаченню, В. Чорновіл зробив заяву, в якій, по суті, висловив офіційну позицію України щодо врегулювання конфлікту, наголошуючи на необхідності підтримки Кишинева. Натомість у Придністров’ї його слова сприймалися як «змова зі Снєгуром» і злочин проти ПМР, тому, коли він разом із заступником голови Спілки українців Молдови М. Рябчинським і заступником директора держдепартаменту Молдови з національних питань Г. Якубовичем прибув у регіон, місцева громадськість зустріла його досить вороже. Відвідавши місто Рибниця і село Рашків, В. Чорновіл провів зустрічі із місцевою громадою, у ході яких піддав серйозній критиці українську владу, як взагалі, так і в особі Л. Кравчука, В. Фокіна та ін [201, с. 131]. Проте ефект критики виявився протилежним очікуваному. Переважна більшість населення сприйняла її за такою формулою: «якщо Україна така слабка й бідна, поставимо на Росію». А прогнозована ним небезпечна перспектива приєднання Придністров’я через так звану Новоросію (південь України) до Російської Федерації присутніми сприйнялася схвально.

Отже, слід констатувати відсутність єдиного сприйняття й розуміння «придністровської проблеми» громадськістю України. Особливість ситуації полягала в тому, що «пропридністровські» настрої на півдні і сході України навпаки гальмували трансформацію української позиції і схиляли офіційний Київ до співпраці з Кишиневом.

Узагальнюючи дії України щодо врегулювання Придністровського конфлікту у першій половині 90-х рр. XX ст., зазначимо, що вони балансували між політикою Російської Федерації з одного боку та Румунії і Молдови з іншого. Враховуючи специфіку її геополітичного становища, це виглядає закономірно. Причини прорахунків і досягнень мають суб’єктивний і об’єктивний характер. До об’єктивних слід віднести відсутність в українського керівництва необхідного досвіду і розуміння того, що за наявності тодішніх внутрішніх проблем придністровська проблема не була першочерговою. Були і суб’єктивні – це, передусім, в історичному контексті, слабка політична воля української влади у захисті національних інтересів України. У 1917 році були утворені українська і молдавська республіки і однією з 30 земель, проголошених конституцією УНР, стало Придністров’я [8, с. 2]. Це не викликало жодних заперечень ні з боку МНР, ні з боку Румунії. Різні українські уряди усіх часів, окрім урядів Президента Л. Кравчука, не мали жодних проблем з визначенням приналежності Придністров’я до України. Загалом дії України мали хаотичний характер і супроводжувалися відсутністю системного підходу. Незважаючи на спроби посередницької участі й висунуту політичну ініціативу про надання особливого статусу Придністров’ю, Україна тоді не запропонувала жодного плану врегулювання конфлікту.

Серед досягнень офіційного Києва у процесі врегулювання слід виокремити наступні:

І. Україна набула статусу суб’єкта переговорного процесу, оскільки брала участь практично в усіх визначних заходах дипломатичного характеру, тобто було створено прецедент, згідно з яким офіційний Київ сприймався як самодостатній актор у міжнародних відносинах.

ІІ. Україна стала складовою так званого чотиристороннього механізму, до складу якого входили міністри закордонних справ Республіки Молдова, Російської Федерації, Румунії, і власне, України. Це дозволяло певний період брати участь у моніторингу конфлікту.

III. Бойові дії не перекинулися на територію України і не спровокували в Автономній республіці Крим реалізацію сценарію аналогічного придністровському.

IV. Позитивними були і практичні дії локального масштабу. Так, наприклад, у Чернівецькій області України на контрольно-пропускному пункті «Порубне» було ускладнено перетин кордону з Румунією [310, с. 1]. Такий крок виявився цілком виправданим, адже кілька разів кордон України порушували військові підрозділи суб’єктів конфлікту [310, с. 1]. З початку липня 1992 року у цій же області під посилену охорону МВС, СБУ та Прикордонних військ були взяті усі залізничні вузли, джерела енерго- та водопостачання, газові, перекачувальні та розподільчі станції, інші важливі об’єкти народногосподарського комплексу. Було встановлено цілодобове чергування відповідальних осіб на підприємствах, в організаціях та установах, а керівникам виробничих підприємств рекомендовано без нагальної потреби не залишати межі своїх населених пунктів, особливо у вихідні та святкові дні. На центральній трасі за селом Мамалига Новоселицького району Чернівецької області було встановлено цілодобове чергування військових [152, с. 1]. Такі ж пости, застави і митні пункти діяли на дорогах у прикордонній території Кельменецького й Сокирянського районів [152, с. 1]. Зазначені заходи здійснювалися за розпорядженням Представника Президента у Чернівецькій області І. Гнатишина у зв’язку із загостренням ситуації у Придністров’ї [152, с. 1]. Аналогічні дії здійснювалися українською владою і в інших областях уздовж кордону з Придністров’ям. Ці заходи сприяли захисту національної безпеки України.