4.2. Інструменти впливу України на Придністров’я: сучасні реалії та невикористані можливості

Однією з особливостей позиції України впродовж 1996 – 2004 років стала поява інструменту військового впливу, тоді як характерною рисою української позиції впродовж 1991 – 1993 років була його відсутність. Під інструментом військового впливу слід мати на увазі контингент українських миротворчих військ у Придністров’ї.

Його поява знаходилася під пильною увагою конфліктуючих і зацікавлених сторін, а також міждержавних структур, створених для врегулювання конфлікту, зокрема ОКК. У протоколі робочої зустрічі керівництва РМ і Придністров’я від 17 лютого 1998 року було чітко зафіксовано, що сторони погодилися з необхідністю прискорити розробку механізму участі України у миротворчому процесі [193, с. 188].

Українська влада перші серйозні кроки у цьому напрямку зробила навесні 1997 року. У Міністерстві оборони України було створено центр з координації миротворчих операцій і ухвалено рішення про створення спеціалізованого навчального центру з підготовки миротворчих сил [282, с. 137]. Постійний представник України в ООН у ході зустрічі з Генеральним секретарем ООН у серпні 1997 року звертав увагу на необхідності активного залучення України до врегулювання конфліктів на пострадянському просторі. У вересні 1998 року військовий аташе України у РМ О. Шинок мав робочу зустріч з керівником комітету з питань безпеки та оборони та віце-спікером Верховної Ради ПМР, співголовою ОКК у зоні безпеки В. Боднаром, у ході якої обговорювалися питання введення українського миротворчого контингенту до зони безпеки, а також механізми взаємодії ОКК і українських військових спостерігачів [262, с. 1]. Станом на 1998 рік офіційний Київ наголошував на готовності надати власний контингент для участі у миротворчих операціях за умови, якщо вони проводитимуться під егідою ООН чи ОБСЄ.

Спочатку Україна знаходилася тільки у площині гіпотетичної участі власних миротворців у врегулюванні конфлікту. З урахуванням особливостей конфлікту конкретні форми миротворчої діяльності України не визначалися. За словами Представника президента України у РМ у 1998 році Є. Левицького, у дипломатичних колах обговорювалися оптимальні шляхи участі українських миротворців у конфлікті [252, с. 4]. Пропонувалося, наприклад, що українські миротворчі сили матимуть свої ділянки відповідальності у зоні безпеки, зокрема частину траси Полтава – Кишинів, яка має прямий вихід до країн ЦСЄ.

20 березня 1998 року в Одесі укладено угоду про заходи довіри і розвитку контактів між РМ і Придністров’ям, в одному з пунктів якої передбачалося введення до зони безпеки українських миротворців як військових спостерігачів. 15 липня 1998 року у Києві відбулася консультативна зустріч, на якій обговорювався хід реалізації домовленостей в Одесі, зокрема формат миротворчої діяльності України та стан переговорного процесу [193, с. 259]. 25 серпня 1998 року ОКК визначила, що до зони безпеки вводяться 9 військових спостерігачів від України [193, с. 188]. Група військових спостерігачів діяла на основі рішень ОКК, а їхній керівник входив до складу ОКК з правом голосу з питань діяльності груп військових спостерігачів. Згідно з цими рішеннями до зони безпеки у листопаді 1998 року прибули українські миротворці на чолі з командиром групи підполковником О. Кононенком [297, с. 1]. Вони перебували у ролі військових спостерігачів і несли службу у Бендерах, Дубоссарах, Криулянах і Вадул-луй-Воде, а також брали участь у роботі ОКК.

Проте миротворчу діяльність України доцільніше розглядати під іншим кутом зору. У часовому форматі поява українських миротворців у зоні безпеки збігається з активною політикою Є. Примакова у врегулюванні Придністровського конфлікту, зокрема з появою його ідеї «спільної держави», яка передбачала наявність країн-гарантів. Однією з них стала Україна, яка згідно з новим статусом надала миротворчий контингент, тому логічно припустити, що план Є. Примакова мав на меті не тільки створення «спільної держави», а й втягнення України до конфлікту у ролі керованого РФ учасника миротворчого процесу. Відносна політична недалекоглядність адміністрації Президента Л. Кучми, яка ґрунтувалася на тому, що наявність українських миротворців у Придністров’ї дозволяє Україні посилити свою роль у врегулюванні конфлікту, призвела до того, що вона потрапила до цієї «пастки». Введення українського миротворчого контингенту за тодішніх обставин було доцільним тільки теоретично і на перший погляд.

Наявність українських миротворців була виправданою тільки за умови наявності у них статусу головного арбітра, в іншому випадку українська миротворча діяльність відігравала навіть не другорядну, а повністю підлеглу роль. Український миротворчий контингент став механізмом перетворення України на сателіта РФ у її політиці щодо врегулювання Придністровського конфлікту. Отже, українська влада недостатньо добре прорахувала всі наслідки плану Є. Примакова і не зовсім адекватно сприймала тодішню політику РФ щодо участі України у процесі врегулювання конфлікту. З цієї причини миротворча діяльність України у Придністров’ї як інструмент впливу станом на 1998 рік була недоцільною і становила слабку складову української позиції.

Введення більшого українського миротворчого контингенту до Придністров’я доцільне за умов зміни якості миротвочої операції. Вона повинна перейти з формату врегулювання у рамках СНД у формат врегулювання міжнародними інститутами на зразок ОБСЄ. Безпосередньо перед введенням доцільно здійснити цілий комплекс міроприємств з політичного та інформаційного супроводу цієї акції. Головною умовою введення українського миротворчого контингенту до Придністров’я повинна стати його «прив’язка» до «плану Ющенка».

Даючи загальну характеристику стану справ з відродження української культури зауважимо, що початкові кроки Спілка українців Придністров’я робила самотужки, без допомоги ззовні і за практично повної відсутності кваліфікованих кадрів, досвіду та матеріальної бази. Міністерство народної освіти і місцеві органи влади Придністров’я розпочали впровадження української мови у дитячих дошкільних установах, організовуючи російсько-українські, а потім й окремі українські групи навчання. Наступним етапом стало введення факультативного вивчення української мови і літератури у ряді міст і сіл. Помітною подією у цьому плані стало відкриття за допомогою Рибницького товариства української культури «Поділля» першої у Придністров’ї україномовної середньої школи на 400 місць, а також заснування у Тирасполі 24 жовтня 1993 року Республіканського теоретичного ліцею з українською мовою навчання. Наведемо прізвища деяких активних учасників відродження української культури. Зокрема, А. Коханова очолює «Червону Калину» у місті Тирасполь, О. Ткаченко очолював товариство «Вітчизна» у місті Бендери. Вони стали організаторами перших товариств української культури у Придністров’ї та ініціаторами створення й самої Спілки українців Придністров’я. Активна робота проводилася Кам’янським товариством української культури на чолі із М. Стасішиним, яке сприяло відкриттю двох українських шкіл. Активно працювали голова товариства «Стожари» Григоріопольського району П. Богуцький і голова товариства українців Слободзейського району П. Якименко а також товариство «Промінь» Дубоссарського району під керівництвом О. Шияна. Докладало чимало зусиль для розвитку освіти і Бендерське товариство «Просвіта» на чолі з Л. Салата. Така активна життєва позиція керівників районних товариств дала свої результати, оскільки більшість з того, що має нині громада, створено саме на початку 90-х рр. XX ст.

Певна допомога надходила і з боку України, переважно у вигляді підручників та посібників, які отримувала СУП від Міністерства освіти України, Державного комітету з питань міжнаціональних відносин та міграції і товариства «Україна». Так, восени 1992 року товариству «Червона Калина» було передано 120 комплектів підручників для початкових шкіл, надано допомогу у придбанні шкільного автобуса, друкарських машинок тощо [52]. Міністерство освіти і науки України щорічно виділяло СУП квоту державних стипендій, за якими придністровські випускники мали змогу здобути вищу освіту в Україні. Згідно з відповідним рішенням колегії Міністерства освіти України іноземні громадяни українського походження, які мали направлення на навчання від офіційно зареєстрованих українських національно-культурних товариств, прирівнювалися у своїх правах до громадян України [52]. З цієї причини виділені Україною квоти становили цінність для жителів Придністров’я. Крім того, 4 червня 1993 року у Кишиневі була підписана угода між Міністерством освіти України та Міністерством освіти і науки РМ про співробітництво, а також відповідний протокол, згідно з яким Міністерство освіти України виділяло цільовим призначенням 56 місць для навчання у вищих навчальних закладах України громадянам Республіки Молдови української національності [52].

Оцінюючи об’єктивно стан здобутків української громади за першу половину 90-х рр. XX ст., відзначимо відносно поміркований як на ті часи характер. При цьому варто пам’ятати: більшість з того, що має нині громада, створено саме у цей період і за своїми якісними показниками перевершує, наприклад 80-і роки XX ст.

Проте у другій половині 90-х рр. XX ст. у зв’язку з тим, що Придністров’я перетворилося на анклав російської культури, ситуація кардинально змінилася. За даними Міністерства освіти ПМР, станом на 1998 рік у Придністров’ї не працювало жодного дошкільного навчального закладу з організацією виховного процесу українською мовою [33]. У дошкільних закладах з російською та українською мовою навчання було лише 5 груп, де виховний процес здійснювався українською мовою (контингент 99 дітей). Досі у системі дошкільної освіти Придністров’я відсутні україномовні навчальні заклади [30].

Стан справ у системі загальної середньої освіти у порівнянні з дошкільною виглядає дещо ліпше, однак не забезпечує освітніх потреб етнічних українців регіону. У системі початкової і середньої освіти навчання українською мовою майже відсутнє. Станом на 1998 рік у системі загальної середньої освіти було лише 35 класів з кількістю учнів у 746 осіб, де навчально - виховний процес здійснювався українською мовою [10, с. 1-2]. Факультативно вивчали українську мову ще 496 школярів (Тирасполь – 166, Дубоссари – 60, Кам’янка – 35, Слободзея – 235) [114].

За офіційними даними Міністерства освіти ПМР, 2002 року у загальноосвітніх школах українською мовою навчалося лише 2,1 % від загальної кількості учнів Придністров’я [30]. За статистичними даними української громади Придністров’я від 2002 року ситуація – ще гірша. Із 191 освітнього закладу регіону, де навчалося майже 89 тисяч учнів, функціонували 182 державні школи, де навчалося 84,5 тис. школярів, з яких лише 649 учнів навчалися у двох україномовних школах рідною мовою, 54 учні – на базі російських, що разом становить – 0,79 %. Від загальної кількості українського населення Придністров’я. У 33 населених пунктах ПМР, де етнічних українців налічується 80 % і більше від загальної кількості населення, не відкривалися україномовні школи, а в 10, де їх приблизно 40 %, не було жодного класу з українською мовою навчання [30].

Подібна ситуація з мовною політикою існує і у системі професійної освіти. Протягом 2002 – 2003 н. р. на 31 освітній заклад навчально-виховний процес українською здійснювався тільки для 79 (0,3 %), молдавською для 1052 (3,96 %), російською для 25407 (95,74 %) учнів [306, с. 2]. Така ситуація притаманна усім районам Придністров’я. Наведемо, як приклад, стан справ у Слободзейському районі, на території якого кількість етнічних українців сягає 28 тис. осіб. Станом на 2001 рік лише у 2 школах вивчалася українська мова в усіх класах, зокрема у селах Ближній Хутір і Нова Андріяшівка, але при цьому навчально-виховний процес здійснювався російською мовою, а українська вивчалася лише як окрема навчальна дисципліна [12].

Нині у Придністров’ї існує лише три навчальні заклади, де навчально - виховний процес триває українською мовою: Республіканський український теоретичний ліцей (м. Тирасполь), Муніципальний освітній заклад «Українська гімназія № 3 імені І. Котляревського» (місто Бендери), україномовна загальноосвітня школа № 1 (місто Рибниця).

Республіканський український теоретичний ліцей створено у 1993 році за ініціативою ректора Придністровського інституту безперервної освіти О. Юшина [167, с. 1]. У 1998 році ліцей відзначив свій п’ятирічний ювілей [261, с.1]. У святкуванні взяли участь керівники уряду і Верховної Ради ПМР, представники посольства України у Республіці Молдова. Відзначалося, що з моменту його відкриття дипломи отримали 305 учнів і майже усі випускники успішно склали вступні іспити до вищих навчальних закладів Придністров’я, України та Молдови. Станом на 1998 рік у ньому вже навчалося понад 300 учнів [261, с. 1]. Заклад має два напрямки: гуманітарне і політехнічне. У ПДУ імені Т. Шевченка на педагогічні спеціальності його випускники зараховуються за результатами співбесіди. У ліцеї лише 4 дисципліни викладалися українською мовою. Основною причиною такого стану була відсутність підручників [114]. Ще однією проблемою була і є відсутність кваліфікованих педагогічних кадрів, які мали би фахову освіту і водночас володіли українською мовою.

Муніципальний освітній заклад «Українська гімназія № 3 імені І. Котляревського» створена рішенням сесії Бендерської міської ради народних депутатів від 5 грудня 2002 року [104]. Засновник гімназії – державна адміністрація міста Бендери. Ідеологами відкриття стали: Товариства української культури «Вітчизна» та «Просвіта» і СУП. У відкритті гімназії взяли участь Президент ПМР І. Смірнов, міністр освіти О. Бомешко, Владика Юстиніан та ін. Також велику роль у відкритті гімназії та організації її діяльності відіграли: посольство України в особі надзвичайного і повноважного посла П. Чалого; Державний комітет України у справах національностей та міграції в особі його голови Г. Москаля; Депутат Верховної Ради України, у минулому житель міста Бендери П. Порошенко [210, с. 3]. Згідно зі статутом, навчально-виховний процес у гімназії здійснюється українською мовою [122, с. 2]. Станом на 1998 рік діяла лише одна україномовна загальноосвітня школа № 1 у місті Рибниця з контингентом у 443 учні.

Система вищої освіти й досі не передбачає підготовки педагогічних кадрів для освітніх закладів усіх рівнів з українською мовою викладання. Єдина у Придністров’ї кафедра української філології Придністровського державного університету імені Т. Шевченка розпочала роботу з 1993 року [246, с. 2]. Першим завідувачем кафедри стала Н. Убийвовк. За її словами, до 1996 року на кафедрі існувала проблема через брак бажаючих навчатися на українському відділенні [247, с. 1]. Проте з 1997 року ситуація почала змінюватися на краще. Вперше був конкурс. Зміна пояснюється такою причиною. Так, за даними 2003 року, випуск кафедри української філології ПДУ імені Т. Шевченка склав 17 осіб, з яких 12 – громадяни України, які приїхали у Придністров’я тільки з метою здобуття освіти [30]. Водночас кількість тих, хто виїжджав до України здобути освіту, щороку збільшувалася і гіпотетично вони могли б викладати українською, однак певна кількість з них працевлаштовувалася в Україні, тому взагалі не поверталася. Інша частина, при поверненні, не займалася педагогічною роботою. Та, навіть, якщо припустити, що усі випускники кафедри залишилися б працювати у системі освіти Придністров’я, це не змінило б ситуації, адже готувалися тільки філологи, а не фахівці гуманітарного чи природничого циклу, тому кадрове питання й досі залишається не вирішеним. У Придністров’ї не проводиться й спеціальна підготовка педагогічних кадрів, які володіють українською мовою. Так, за даними Міністерства освіти ПМР, станом на 2002 рік у системі вищої професійної освіти тільки 0,6 % студентів навчалися українською [30].

Українська громада робила спроби хоча б частково змінити стан справ. В. Боднар, як голова СУП, опосередковано звинувачував Ректора ПДУ імені Т. Шевченка С. Берила, що той гальмує навчально-виховний процес українською мовою [57]. При цьому зазначав, що у Придністров’ї не створена цілісна україномовна система освіти. Відсутня середня і вища професійна освіта, а загальна середня знаходиться у зародковому стані. І, навіть, затверджена Верховною Радою ПМР Програма розвитку освіти українською мовою, на його думку, є документом більш теоретичним, ніж практичним. Робилися й конкретні кроки для зміни ситуації. Так, 15 березня 2003 року В. Боднар звернувся до лідера Придністров’я І. Смірнова з проханням розглянути проект угоди між МАУП і СУП [61]. Мова йшла про відкриття у Києві неформального дипломатичного представництва Придністров’я, прикриттям якому мала слугувати громадська організація. МАУП була готова надати приміщення, інформаційну базу у багатьох країнах світу, а також створити спеціальну групу із досвідчених дипломатів для надання допомоги у врегулюванні конфлікту, проведенні експертиз документів, які готувалися до підпису з РМ тощо. На зустрічі з Президентом Академії Г. Щокіним, де був присутній його заступник Д. Ткач, мова йшла про відкриття придністровського представництва у Києві. Зрештою, за підтримки Міносвіти ПМР було укладено «Договір про співробітництво між МАУП та СУП» [62]. Нині у Придністров’ї існує філія МАУП, яка де-факто підконтрольна оточенню І. Смірнова і навчально-виховний процес у ній здійснюється лише російською мовою. Тому 17 березня 2004 року СУП в особі В. Боднара звернулася з проханням до Міністерства освіти і науки України надати дозвіл на відкриття у місті Бендери Придністровського центру дистанційного навчання вищого навчального закладу «Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна»» та включити Придністров’я в експеримент із впровадження дистанційної форми навчання [63]. Всі питання організації та діяльності Придністровського центру дистанційного навчання були узгоджені з Президентом Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» академіком П. Таланчуком. Проте з політичних причин даний навчальний заклад не було відкрито. Отже, ідея про відкриття у Придністров’ї ВУЗу з українською мовою викладання залишається нереалізованою.

Стан справ у бібліотечній царині також незадовільний. Української бібліотеки у Придністров’ї не існує. Літератури українською мовою практично немає. Наприклад, у центральній бібліотеці Григоріополя станом на 1998 рік не було жодної книги українською мовою [224, с. 3]. На 26 бібліотек Григоріопольського району у 1998 році було всього 14 книг українською мовою [224, с. 3]. Й дотепер ситуація не змінилася. У продажу немає українських книг, зокрема й шкільної літератури. Базові підручники закуповуються в Україні, як правило, завдяки особистим зв’язкам та за ініціативою вчителів і керівників навчальних закладів.

Українська мова у Придністров’ї має статус державної. Згідно з ним, мало би бути налагоджено вивчення і впровадження української мови у системі освіти ПМР. Проте, не існує єдиної програми викладання української мови у навчальних закладах з російською мовою навчання. Тому рідна українська мова вивчається гірше, ніж іноземна, оскільки та є обов’язковою і викладається за стабільними програмами й підручниками. Українська ж опинилася у невизначеному становищі, оскільки не вивчається ні як рідна, ні як іноземна.

Позитивні тенденції з’явилися лише 2007 року з відкриттям українського центру у Придністровському державному університеті імені Т. Шевченка, проте можливості Центру поки що не відповідають потребам регіону.

Підсумовуючи, зазначимо, що у Придністров’ї не створена україномовна система освіти. Внаслідок такої ситуації українські діти Придністров’я у побуті розмовляють рідною мовою, а в школі російською. Батьки часто самі не бачать перспективи навчання українською у школі, оскільки відсутні відповідні групи у середніх і вищих професійних навчальних закладах ПМР. Вищезазначена ситуація прискорює процеси асиміляції, які щодня тривають. Українці як соціокультурна складова придністровського суспільства опиняються перед загрозою втрати власної етнонаціональної ідентичності.

Та частина етнічних українців Придністров’я, яка все ж здобула середню освіту українською і мала намір продовжити навчання в Україні, стикається з низкою проблем.

В Україні з метою надання допомоги представникам української діаспори було прийнято ряд офіційних документів: постанова Кабінету міністрів № 136 «Про навчання іноземних громадян в Україні» від 26 лютого 1993 року; постанова кабінету міністрів № 1238 «Про прийом іноземних громадян і осіб без громадянства для навчання у вищих навчальних закладах України» від 5 серпня 1998 року. У 2001 році указом Президента України затверджена національна програма «Закордонне українство до 2005 року». У межах цих документів передбачалося надання допомоги у здобутті вищої освіти закордонним українцями через офіційно зареєстровані українські організації шляхом виділення квот. Але задоволення національно-культурних потреб українців, які проживають за межами України, суттєво ускладнювалося через відсутність центрального органу виконавчої влади, на який було би покладено координуючі функції по роботі з українською діаспорою. Таким чином, реалізація програми «Закордонне українство до 2005 року» мала проблематичний характер, тому на шляху абітурієнта з Придністров’я виникало чимало перешкод.

Для випускників шкіл Придністров’я Україна щорічно виділяла певну кількість державних стипендій (50 – 70 місць) для здобуття вищої освіти. Розміри квоти не були чітко встановлені, тому їхня кількість залежала від доброї волі чиновника. Гіпотетично ця ситуація створювала умови для зловживань, які ускладнювали навчання українців Придністров’я в Україні.

Другою загальною проблемою була і є деструктивна позиція Республіки Молдова. Так, зокрема, у 2001 році було зірвано використання квоти по навчанню українських дітей у ВУЗах України [56]. Тільки особисте втручання Л. Кучми частково розв’язало проблему, проте 20 місць із 75 СУП втратила. Починаючи з 1999 року, впродовж наступних трьох років українській громаді вдавалося проводити вступні іспити силами викладацького складу ПДУ імені Т. Шевченка. Але, враховуючи постійні ноти протесту з боку Молдови, Міністерство освіти України своїм розпорядженням № 136 - р від 29 листопада 2001 року поклало це завдання на Південноукраїнський державний педагогічний університет імені К. Ушинського [57]. Співпраця з ним тривала у рамках виконання національної програми «Закордонне українство до 2005 року» [58]. Вступні іспити 2002 року проводилися силами виїзної комісії Південноукраїнського педагогічного університету імені К. Ушинського на базі української середньої школи № 1 міста Рибниця [59]. У 2002 році 110 випускників шкіл Придністров’я по квоті, яка надавалася СУП через держзамовлення, стали студентами вищих навчальних закладів України [58]. У цілому позицію Молдови у цьому питанні варто визнати деструктивною і проблемою для українців Придністров’я.

Наступною була і є проблема громадянства. Уже під час навчання в Україні установи ВВІР вимагали від студентів термінового оформлення громадянства країни – суб’єкта міжнародних відносин (визнаної країни). У ВУЗах вимагалася довідка про наявність реєстрації як громадянина Республіки Молдова і заміни атестата про середню освіту з придністровського на зразок визнаної країни, тому що придністровський в Україні не визнавали [10, с. 1-2].

Отже, проблеми, яких українцям іноді (у приватному порядку) вдавалося уникнути у суперечках з владою Молдови, з’являлися в Україні. У свідомості етнічних українців Придністров’я ця ситуація викликала обурення на адресу історичної Батьківщини. Українська громада Придністров’я сприймала її як порушення прав людини, оскільки всі студенти, як правило, перебували у процесі набуття українського громадянства [60]. Незважаючи на цю перепону, студенти з Придністров’я майже завжди набували громадянство України. Однак для цього потрібен час і кошти, тому частина з тих, які отримали квоту, залишала навчання. Перед тими, хто продовжував навчання з’являлася нова проблема: або здобувати освіту на платних засадах, або набути громадянство Молдови, оскільки, маючи українське громадянство, не можна було навчатися за «придністровською» квотою. Виходило замкнуте коло проблем, тому багатьом студентам придністровського походження доводилося їх розв’язувати різними шляхами.

Перед тими, кому це вдалося, знову поставала проблема, але приватного характеру. Це – відсутність коштів для навчання. Розмір української стипендії незначний, тому частина студентів після одного чи кількох років навчання в Україні переводилася у ВУЗи Придністров’я. Таким чином, здобувала освіту у ВУЗах України лише частина з тих, які свого часу отримали квоту. Нині точно відомий діапазон квот, виділених Україною, який коливається (залежно від років) від 75 до 110 місць. Отже, щороку вищу освіту в Україні, здобувало всього кілька десятків етнічних українців із 250 тисяч етнічного українського населення Придністров’я.

Зазначені проблеми й досі мають місце. Враховуючи те, що у свідомості української молоді регіону Україна сприймається як «вікно у світ», це наводить на думку, що інструмент культурно-просвітницького впливу України на ситуацію у Придністров’ї використовується незадовільно. Аналіз ситуації доводить, що недостатня увага офіційного Києва призводить до послаблення українського впливу у регіоні. Лише при належно спланованій політиці культурно-просвітницька царина виступатиме інструментом українського впливу у Придністров’ї. За його наявності офіційний Київ матиме можливість суттєво посилити свій вплив на внутрішню і зовнішню політику ПМР і посилити свою роль у процесі врегулювання Придністровського конфлікту.

Придністровська Молдавська Республіка – невизнана держава, тому її громадянство не визнається світовою спільнотою. Така ситуація позбавляє населення Придністров’я права на вільне пересування поза його межами. З цієї причини воно змушене шука­ти можливість набуття статусу громадянина будь-якої визнаної держави, у першу чергу України та Російської Федерації.

Процедура отримання російського та українського громадянства й досі суттєво відрізняється. Зокрема, російське громадянство жителі Придністров’я можуть отримати у досить короткий термін [64]. Для цього представники консульського управління Російської Федерації у Республіці Молдова відряджалися на підприємства, навчальні заклади та установи і всім бажаючим проставляли відповідний штамп у паспорті. Варто було тільки отримати довідку з МВС РМ про ненародження у самій Молдові. Як виняток, довідка не надавалася особам, які народилися у Чернівецькій області України, оскільки вони вважалися громадянами РМ, тому не могли її отримати і відповідно набути російське громадянство. Натомість процедура отримання українського громадянства була значно ускладнена. «Виїзні прийоми» українського посольства тривали напівтаємно і мали назву «зустрічей з українською громадою». Вони проводилися щотижня у Тирасполі і щомісяця в інших районах Придністров’я. За одну таку «зустріч» приймалися документи для набуття громадянства у 50 – 70 осіб. Черга бажаючих завжди була і є великою, наприклад, станом на 2004 рік тільки у Тирасполі вона перевищила позначку у 15 тисяч осіб [65]. Окрім того, з моменту подачі документів й до отримання паспорта минає іноді більше, ніж півроку. Існують також квоти для жителів Придністров’я на предмет набуття ними українського громадянства. Це також обмежувало обсяги даного процесу. З жовтня 1994 року по листопад 1996 року громадянство України набули лише 1202 жителя Придністров’я [66].

Вперше з усією серйозністю проблема громадянства загострилася у 2001 році внаслідок скасування Бішкекських домовленостей про безвізове пересування на теренах СНД. Консульство України у РМ запропонувало розв’язання проблеми шляхом відкриття виїзного консульського пункту у Придністров’ї. Пропонуючи такий формат роботи, український консул Л. Уродовська підняла питання про необхідність отримання відповідного приміщення для його належного функціонування [67]. У зв’язку з невизнаністю ПМР робота консульського пункту була можлива лише під виглядом співпраці з СУП, тому вона неодноразово зверталася до всіх органів державної влади ПМР з метою отримання приміщення для роботи виїзного консульського пункту [68]. У разі реалізації такої схеми набуття українського громадянства значно зростала політична вага СУП. Та оскільки такого приміщення СУП й досі не отримала, то доцільно припустити, що придністровська влада не була зацікавлена у посиленні українського впливу у внутрішньополітичному житті регіону.

Прийняття нової редакції закону України «Про громадянство» від 18 січня 2001 року позитивно вплинуло на морально-психологічну атмосферу у середовищі української громади Придністров’я [32, с. 195]. Завдяки положенням даного закону станом на 2002 рік понад 10 тис. етнічних українців Придністров’я набули статус громадянина України [69]. Набуття громадянства України дало можливість українцям Придністров’я розв’язувати низку проблем побутового характеру, а СУП, як юридична особа, набрала політичної ваги, оскільки українці Придністров’я вперше отримали можливість брати участь у виборах народних депутатів України у березні 2002 року. Незважаючи на складність реалізації права голосу (працювала лише одна виборча дільниця при посольстві України у Кишиневі) політичні наслідки нової редакції закону відчувалися у Придністров’ї.

Вдруге проблема громадянства загострилася на початку 2004 року, оскільки паспорти радянського зразка, якими володіли жителі Придністров’я, стали недійсними при перетині українського кордону з 1 січня того ж року [70]. Більшість етнічних українців регіону стали невиїзними і тому змушені були набувати значно доступніше громадянство Російської Федерації.

Набуття громадянства України й досі є бажаним серед населення Придністров’я й сприймається ним як значний життєвий успіх. Цю проблему при вдалому використанні можна перетворити в інструмент впливу України на формування політики ПМР. Його можна використовувати і як засіб формування громадської думки у регіоні, і як засіб тиску та заохочення у відносинах України з РМ та ПМР. Конкретна реалізація може здійснюватися через функціонування виїзного консульського пункту на території Придністров’я.

На сучасному етапі розвитку міждержавних ваємин між Україною і Республікою Молдова особливу роль відіграє прикордонне економічне співробітництво. Напрацьована дотепер двостороння нормативна база, у першу чергу, Угода від 11 березня 1997 року між урядами РМ і України про співробітництво прикордонних територіально-адміністративних одиниць та низка інших нормативно-правових документів відкриває можливості для розв’язання цілого комплексу різного роду завдань і створює необхідні правові умови для соціально-економічного розвитку прикордонних територій у контексті започаткованих раніше транскордонних зв’язків [147, с. 234].

Позитивний вплив на подальший розвиток економічного співробітництва прикордонних територій України та РМ мав підписаний у листопаді 2001 року, у ході візиту української делегації під керівництвом прем’єр-міністра А. Кінаха до РМ, «Протокол про співробітництво прикордонних регіонів України та Республіки Молдова» [147, с. 234]. Даний документ покликаний забезпечити ефективний розвиток торгівельно-економічних відносин між повітами РМ і прикордонними областями України. Проте «придністровська проблема» вносить корективи у таке співробітництво, оскільки даному регіону належить перше місце в економічному співробітництві України з регіонами Молдови. Тому неврахування економічного співробітництва України з Придністров’ям спотворює загальну картину відносин двох держав та позицію України у процесі врегулювання Придністровського конфлікту.

Перше місце серед регіонів України за інтенсивністю економічних зв’язків з Придністров’ям належить Одеській області. Провідні позиції цієї області зумовлені її територіальним розташуванням (межує з Придністров’ям), потужним промисловим і торгівельним потенціалом. Економічна співпраця цих регіонів з Придністров’ям тривала ще за радянських часів. У зв’язку із збройною ескалацією конфлікту у 1992 році спостерігається її занепад, але вже на середину 90-х рр., враховуючи перші прояви виходу з економічного колапсу, як в Україні, так і у Придністров’ї, розпочалося пожвавлення економічних відносин. Зовсім новим етапом стала співпраця, започаткована у липні 1998 року, коли урядова делегація Придністров’я на чолі з І. Смірновим з офіційним візитом відвідала Одеську область [146, с. 29]. Делегації провели переговори, на завершення яких голова Одеської обласної державної адміністрації С. Гриневецький та лідер Придністров’я І. Смірнов 23 липня 1998 року уклали «Угоду про торгівельно-економічне, науково-технічне, правове і культурне співробітництво між Одеською областю і Придністров’ям» [116, с. 1]. Угода спочатку «не працювала», оскільки уряди України і Придністров’я не затвердили Положення про механізми її функціонування та реалізації [42].

Завдяки зусиллям обох сторін проблему було вирішено у рамках реалізації основних положень вищезазначеної угоди, у Тирасполі створено підприємство «Українське Причорномор’я», а в Рибниці – «Південноукраїнський торговий дім» [147, с. 235]. На території Одеської області й досі успішно працює придністровський торговий дім «Квінт» [147, с. 235]. У рамках даного торгівельно-економічного співробітництва зовнішньо торгівельний обіг між Придністров’ям і Одеською областю у 2000 році склав приблизно 35 млн. долл. США, що перевищило аналогічні показники Вінницької області у 8,5 разів, а Чернівецької – у 18 разів [146, с. 29]. Найбільший обсяг експортно-імпортних операцій здійснюється Молдавським металургійним комбінатом (ММК), який знаходиться у місті Рибниця. Сировиною для сталеплавлення є брухт з України та Молдови. Особливо тісно ММК співпрацює з промисловими регіонами Півдня і Сходу України. Станом на 2001 рік, ММК придбав в Україні сировину на суму у 25 млн. долл. США [225, с. 66]. Завод щомісяця купує на теренах України від 50 до 60 тис. тонн металобрухту. Через українські порти ММК щомісячно відвантажує 75 тис. тонн. металопрокату. За 2001 рік Одеська залізниця та Одеський морський порт надали послуг ММК більше, ніж на 4,8 млн. долл. США та отримали продукції заводу в обсязі 2,7 млн. долл. США [72]. Одне з найбільших придністровських підприємств «Тіротекс» усю бавовну завозить через Одеські порти. І це непоодинокі приклади співробітництва потужних підприємств Придністров’я з Одеською областю України.

Друге місце за рівнем співробітництва з Придністров’ям посідає Вінницька область. Співробітництво між ними започатковане у ході візиту до Вінниці у вересні 1996 року придністровської делегації на чолі з І. Смірновим [314, с. 1]. Делегація представляла інтереси економічних агентів Кам’янського і Рибницького районів Придністров’я. У серпні 1997 року вже у Придністров’ї перебувала делегація Вінницької області на чолі з головою облдержадміністрації А. Матвієнко [314, с. 1]. У результаті переговорів 7 серпня 1997 року сторони уклали «Угоду про соціально-економічне, науково-технічне, правове і культурне співробітництво», яку підписали І. Смірнов та А. Матвієнко [314, с. 1]. Співробітництво мало охопити усі райони Придністров’я і Вінницької області. Питома вага приділялася роботі з таких напрямків: переробка на Рибницькому цукроспирткомбінаті меласи, яка надходила з Вінницької області; переробка яблук на сік у межах спільного підприємства, яке створювалося на базі Вінницького СП «Поділля ОБСТ» і консервних заводів Придністров’я; розробка й реалізація проектів з виробництва й передачі електроенергії, постачання у Придністров’я ямпольських газових лічильників тощо. Загалом економічна співпраця Вінницької області України з Придністров’ям має взаємовигідний характер.

Загальні тенденції економічного співробітництва України з Придністров’ям характеризують наступні показники. Наприклад, взуттєві підприємства Придністров’я щорічно купують в Україні сировину і матеріали для виробничих потреб на суму більше, ніж на 1 млн. долл. США. Об’єкти електротехнічної галузі Придністров’я також щорічно закуповують в Україні сировину і матеріали на суму більше, ніж на 1 млн. долл. США. Молдавська ГРЕС щорічно отримує з України обладнання та комплектуючі матеріали на суму більше 1,5 млн. долл. США. Крім цього, через територію України здійснюється транзит вантажів з Придністров’я до Російської Федерації та в інші країни СНД, сума яких складає приблизно 80 млн. долл. США [225, с. 67]. Обсяг торгівельного обороту Придністров’я з Україною за перше півріччя 2001 року склав 34,1 млн. долл. США [225, с. 66]. З них експорт в Україну – 4,1 млн. долл., обсяг імпорту з України – 30 млн. долл. США [225, с. 66]. Більше 30 підприємств Придністров’я підтримують економічні зв’язки більше, ніж з 55 великими підприємствами України [225, с. 67]. Отже, економічне співробітництво України з Придністров’ям є виправданим.

Оцінюючи перспективи розвитку економічного співробітництва зазначимо, що найбільшою проблемою залишається невизначеність політико-правового статусу придністровського регіону РМ, яка не дозволяє розбудувати належну нормативно-правову базу. З цієї причини виключно економічні проекти набувають не властивих їм політичних ознак, які й гальмують економічне співробітництво. Дана обставина позбавляє Придністров’я, яке володіє потужним, доволі привабливим для українських підприємств виробничим потенціалом, законних підстав для використання напрацьованого між Україною і Республікою Молдова правового поля у царині економічних відносин, створює численні перепони на шляху реалізації взаємовигідних економічних інтересів.

Аналізуючи цю проблему з позицій її ефективного використання у «придністровській політиці» України зазначимо, що Придністров’я межує тільки з Молдовою та Україною. Враховуючи наявність конфлікту з Молдовою, єдиним шляхом економічної співпраці Придністров’я з навколишнім світом є територія України, тому відкриття або закриття кордону для економічних агентів Придністров’я є тим механізмом, що кардинально впливає на політику ПМР. Закриття кордону також матиме негативні наслідки для економічного зростання деяких підприємств та регіонів України, але за певних обставин може слугувати серйозним інструментом впливу України на перебіг конфлікту. Відкриття кордону матиме й позитивні наслідки для економічної співпраці, і за певних обставин, теж може слугувати інструментом впливу і не тільки на ситуацію у Придністров’ї, але й у взаємовідносинах з Молдовою. У будь-якому разі використання прикордонного режиму та економічної політики є одним із найбільш ефективних інструментів впливу України на ситуацію у регіоні в цілому.

Отже, активізація зовнішньополітичної діяльності офіційного Києва щодо врегулювання Придністровського конфлікту впродовж 1996 – 2004 рр. стала можливою внаслідок появи змін внутрішньо та зовнішньополітичного характеру. До змін внутрішнього характеру належить віднести відносну політичну та економічну стабілізацію всередині країни. Зміна зовнішньополітичного характеру полягала у появі геополітичної необхідності залучення України до процесу врегулювання конфлікту.

Незважаючи на низку прорахунків, активізація зовнішньополітичної діяльності офіційного Києва дозволила перенести переговорний процес на терени України, відновити участь у роботі основного механізму врегулювання (ОКК) та набути статусу країни-гаранта досягнутих домовленостей, що стало свідченням здобуття Україною ролі одного з провідних акторів процесу врегулювання Придністровського конфлікту. Досягнуті успіхи стали можливими і без повного використання вищезазначених інструментів впливу України на ситуацію у регіоні.

Системне і професійне використання Україною цих інструментів у повному обсязі дозволить чинити вплив як на поведінку одного із суб’єктів конфлікту, так і на перебіг конфлікту в цілому. Таким чином, збереження і використання інструментів впливу для України становить першочергове значення, а політико-правова форма врегулювання конфлікту відноситься до царини стратегічної перспективи. Виходячи з цього, будь-яку політико-правову форму, яка блокуватиме можливість використання Україною у повному обсязі вищезазначених інструментів впливу, слід визнавати такою, що не відповідає українським національним інтересам.