Тема 6. Становлення та розвиток буржуазної держави в Англії

1. Англійська революція та її вплив на формування держави нового типу.

2. Формування конституційної монархії.

Література: 1 (с. 309—312; 408—410; 420—421); 2 (т. 2, с. 3—58; 269—297); 3 (с. 219—245); 4 (с. 445—481); 6 (т. 2, с. 1—24); 7 (с. 161—179); 8 (с. 279—293); 9( с.179-189); 10 (с. 305—332); 11 (с. 282—305); 12 (с. 154—170); 13 (с. 244—267); 14 (с. 247—271).

Причини та особливості англійської буржуазної революції.

Державно-правовий розвиток Англії в добу феодалізму у багатьох своїх рисах відрізнявся від країн континентальної Європи. Ці відмінності проявилися і в переломний момент історії держави, коли у ХУП ст.. вона пережила дві революції, які отримали назву ″Великий заколот″ і ″Славна революція″. У своїй ідеологічній основі революційні рухи ніби поверталися до часів Середньовіччя, відстоюючи лозунги церковної реформи, очищення релігії та створення незалежної від королівської влади церкви, відновлення ″старих і добрих звичаїв і вольностей″. А з іншого боку, англійська революція стала прообразом Великої Французької буржуазної революції. Саме вона чітко окреслила закономірності буржуазних революцій, їх рушійні сили та особливості в окремих країнах.

Будь-яка революція визріває всередині суспільства у той час, коли соціально-економічний розвиток вступає у суперечність із відсталою політичною структурою, яка його стримує. Це однозначно призводить до виникнення загальнонаціональної кризи, наслідком якої є визрівання революційної ситуації. Це — перше правило революції.

Виникненню капіталізму в Англії передувало так зване первинне нагромадження капіталу, суть якого полягає у створенні двох основних умов, без яких не може мати місця капіталістичний спосіб виробництва: наявність ринку дешевої робочої сили та нагромадження так званого «стартового капіталу», необхідного для організації виробництва. Первинне нагромадження капіталу в Англії було пов’язане з позбавленням селян землі, розоренням ремісників, секуляризацією церковного майна. Селянство як клас було практично ліквідоване в процесі так званого «огороджування земель». Ці землі скуповувала розбагатіла міська буржуазія. Поряд з процесом «огороджування» відбувалося «очищення» земельних ділянок від дрібних фермерів з метою збільшення розміру поміщицьких землеволодінь, які потім здавалися в оренду і перетворювалися на пасовиська для овець, оскільки овеча вовна ставала сировиною для мануфактурного виробництва.

Таким чином, капіталізація сільськогосподарського виробництва відбувалася, з одного боку, шляхом виникнення великих товарних господарств, а з іншого — шляхом штучного банкрутства дрібних землевласників та орендарів.

В Англії буржуазний розвиток охопив усі найважливіші сфери виробництва. На той час політична система держави була чисто феодальною. Буржуазія, «нове дворянство» були невдоволені тотальним контролем з боку держави за їхнім підприємництвом. Постійне роздратування викликало відверте вимагання грошей під виглядом нових податків, поборів, позик, мита та ін. Предметом гострої критики стала система управління державою, зокрема діяльність позасудової юстиції в особі Високої комісії та Зоряної палати, постійна зневага до судів з боку королівської адміністрації, зловживання і корупція чиновників, ігнорування парламенту тощо.

Друге правило революції говорить про наявність у суспільстві рівня свідомості людей, здатних до кардинальних змін. В Англії ідеологічною основою революції став пуританізм — рух, який спрямовувався проти англіканської церкви, а відтак — проти всього архаїчного, феодально-абсолютистського.

За третім правилом революції були необхідні соціальні сили — організатори, керівники і рушійна сила революції. В Англії, крім торговельно-промислової буржуазії, на капіталістичний шлях розвитку перевела свої господарства значна частина дворянства. Землеволодіння «нового дворянства» (джентрі) були вже не феодальною, а буржуазною власністю. Економічно сильний клас буржуазії в політичному плані був майже безправним, оскільки політична влада належала феодальному дворянству. Абсолютистсько-феодальний лад Англії уже не задовольняв ні буржуазію, ні нове дворянство. На цій основі виникає союз буржуазії із джентрі для спільної боротьби проти феодалізму.

З іншого боку, англійське селянство, яке складалося із вільних власників, орендарів, наймитів, досить гостро відчувало сваволю влади під час збирання податків, у судах. У їхніх садибах нерідко ставили на постій загони королівської армії. Через усю Англію прокотилася хвиля селянських повстань, заворушень, масових виступів. Злидні і безробіття охопили робітничі маси. Населення майже повністю припинило сплату податків.

Головні особливості англійської буржуазної революції обумовлювались своєрідністю економічного життя і соціально-політичної структури цієї острівної держави. По-перше, англійська буржуазія виступила проти феодальної монархії, панівної англіканської церкви і старого феодального дворянства в союзі з джентрі (″новим дворянством″), а не з широкими масами народу. По-друге, саме союз буржуазії з передовою частиною дворянства примножив її сили і забезпечив перемогу над абсолютистською владою. По-третє, англійська революція мала незавершений характер і характеризувалася значною обмеженістю соціально-економічних і політичних перетворень. Головним показником цього є збереження великого землеволодіння ленд-лордів, відсторонення селянства від вирішення аграрного питання. По-четверте, обмеженість і вузькість соціальної бази революції, її рушійних сил. Боячись власного народу, буржуазія пішла на поділ влади з новою земельною аристократією, вплив якої у деякі часи був вирішальним. Це обумовило утворення в Англії такої різновидності буржуазної, конституційної монархії, коли поряд з представницьким органом (парламентом) були збережені недоторканими феодальні установи (сильна королівська влада, палата лордів, таємна рада тощо). Перетворення напівфеодальної, аристократичної політичної системи Англії на буржуазно-демократичну відбувалося поступово і розтягнулося на ХУШ-ХІХ століття.

Англійські правителі у такій «вибухонебезпечній» ситуації продовжували правити по-старому. Вони добивалися права збирати податки без санкції парламенту, прагнули мати сильну армію, за допомоги якої можна було тримати в покорі всіх невдоволених існуючим режимом. Представники нового дворянства і буржуазії в парламенті утворили парламентську опозицію.

Протистояння старих і нових сил англійського суспільства знайшло відображення у конфлікті між парламентом і королем, котрий досяг апогею за часів правління Карла І. У 1628 р. парламент розробив і подав на затвердження королю «Петицію про права»:

— ніякі податки не можуть запроваджуватися королем без згоди парламенту;

— нікого із підданих не можна заарештувати, ув’язнити чи позбавити власності без судового процесу;

— не підлягає покаранню той, хто відмовиться від сплати незаконних податків.

«Петиція» містила й інші вимоги, що були спрямовані проти свавілля королівської адміністрації. У ній відображене одне з головних питань буржуазної революції — обмеження прав королівської адміністрації і прерогатив королівської влади.

Під тиском обставин Карл І підписав «Петицію», але досить скоро від неї відмовився, а в 1629 р. розпустив парламент. Для Англії це було політичне зухвальство. На цей самий час в країні відбувалися масові переслідування пуритан, які виступали за незалежність церкви від держави. Переслідування інакодумців призвели до масової еміграції до Америки.

Доба 11-річного безпарламентського правління була озна­менована безконтрольним свавіллям влади і поглибленням кризи. Розпочата непопулярна в народі війна з Шотландією призвела до ще більшого спустошення казни. Карл І був змушений звернутися до парламенту. Однак скликаний у квітні 1640 р. парламент не тільки не підтримав короля, а й висунув зустрічні вимоги — покарати посадових осіб за зловживання владою та своїм службовим становищем. 5 травня 1640 р. король розпустив парламент. Квітнево-травнева сесія англійського парламенту отримала назву «короткий парламент».

У листопаді 1640 р. Карл І був змушений знову скликати парламент, який цього разу функціонував по 1653 р., діставши назву «довгого парламенту». Скликання «довгого парламенту» стало початком революції в Англії. Чому?

По-перше, за складом депутатського корпусу парламент в цілому, а особливо його нижня палата, був антиабсолютистським. По-друге, щоб запобігти можливому його розпуску, парламент прийняв «Трирічний акт» (1641 р.), який передбачав скликання його один раз на три роки незалежно від волі короля, і закон регламентного характеру, за яким заборонялося переривати, відкладати засідання чи розпускати парламент. По-третє, спеціальними актами парламент скасував «Зоряну палату» і «Високу комісію». Нарешті, в кінці 1641 р. ним приймається «Велика ремонстрація», де йшлося про політичну відповідальність посадових осіб перед парламентом.

У ″довгому парламенті″ сформувалася численна група депутатів, котрі вважали продовження боротьби з королем небезпечним для імущих класів. Незважаючи на прийняття ″Великої ремонстрації″, гостра боротьба у парламенті навколо окремих її положень не припинялася, що свідчило про серйозні розбіжності серед парламентаріїв. ″Велика ремонстрація″, яка містила в собі 204 статті, докладно перераховувала всі зловживання Карла І та його оточення. Водночас вона містила ряд положень, що визначали розвиток Англії по капіталістичному шляху: про свободу торгівлі і підприємницької діяльності; про створення в країні пресвітеріанської церкви; про створення відповідального перед парламентом уряду тощо.

Таким чином, прийняті «довгим парламентом» акти були спрямовані на обмеження королівської влади та установлення в державі конституційної монархії.

Скориставшись протистоянням у парламенті різних угруповань та його фактичним розколом, Карл І зробив спробу контрреволюційного перевороту. В січні 1642 р. він разом зі своїми прихильниками (роялістами) залишив столицю і відправився на північ країни з метою зібрати сили для збройної боротьби з парламентом і антимонархічними силами. Навколо монарха гуртувалися вірні йому представники старого феодального дворянства, значна частина офіцерства і служителі англійської церкви, якій загрожувала церковна реформа з боку пуританського парламенту. Парламент підтримували буржуазія, ″нове дворянство″, а також широкі верстви простого народу.

Конфронтація двох сил призвела до вибуху громадянської війни, яка розпочалася 28 вересня 1642 року. До 1645 р. військові дії складалися не на користь парламенту. Проте після того, як з ініціативи Олівера Кромвеля була здійснена реорганізація армії вона взяла верх. Перемога над роялістами підняла авторитет армії і надала популярності особисто Кромвелю. Парламент, навпаки, все більше втрачав свій вплив і популярність, став розходитися з військовим керівництвом у питаннях політики стосовно короля і подальшої долі революції. Течія пресвітеріан в ньому представляла інтереси торговельно-фінансової буржуазії і верхів дворянства, які відстоювали конституційну монархію, реформу церкви, примирення з королем і негайне закінчення революції. Їхні супротивники – індепенденти – спиралися на середню промислову буржуазію, основну масу дворянства, котрі були прихильниками енергійного проведення реформ в державі і радикальної реформації церкви.

Половинчастий характер революції виявився у тому, що конфіскованими у роялістів і церкви землями скористалися винятково буржуазія і ″нове дворянство″. Поділ землі пройшов повз селян. В той же час революція не зачепила колишні форми експлуатації селян, їхні повинності, політику ″огороджування земель″.

Друга громадянська війна, яка спалахнула навесні 1648 р., була спровокована роялістами, які прагнули до відновлення абсолютної королівської влади. В ході суточок революційній армії знову вдалося розгромити королівські сили. Король, який утік у Шотландію, був виданий парламентській армії і заарештований.

Політична влада перейшла до рук індепендентів — представників середньої та дрібної буржуазії. Їх лідером був Олівер Кромвель. 4 січня 1649 р. палата общин проголосила себе носієм верховної влади в Англії. Її постанови мали силу закону без санкції короля і палати лордів. За рішенням особливого верховного суду (135 осіб) 30 січня 1649 р. Карл І, звинувачений у державній зраді «як тиран, зрадник і убивця, відкритий і нещадний ворог англійської нації», був засуджений до смертної кари. 30 січня 1649 р. він був публічно страчений «шляхом відсікання голови від тіла». Наприкінці березня того самого року королівське звання і палата лордів були скасовані.

Конституційне закріплення нової республіканської форми правління було здійснене Актом 19 травня 1649 р., згідно з яким у державі встановлювалася нова система влади. Її головним елементом став однопалатний парламент, який зосередив у своїх руках практично всю повноту державної влади. У результаті королівський абсолютизм змінився «парламентським абсолютизмом». Найвища виконавча влада передавалася Державній раді у складі 41 особи, які обиралися парламентом на один рік.

Таким чином, наслідком перших років глибинних революційних перетворень в Англії стало проголошення та встановлення першої в історії держави республіки. Однак політична система індепендентської республіки була нестабільною:

— індепенденти, отримавши великі земельні маєтності з числа конфіскованих королівських земель і землеволодінь роялістів, перетворилися на великих землевласників. Вони прагнули припинення революції і захисту своєї власності;

— масове невдоволення виявляло селянство, яке не тільки не отримало бажаної землі, а навпаки, їхнє соціальне становище різко погіршилося;

— активізувалися контрреволюційні промонархічні сили;

— армія Кромвеля із революційного війська перетворилася на каральний механізм, ставши, по суті, антинародною.

Захопивши владу, забезпечивши собі більшість голосів у парламенті і Державній раді, індепенденти різко змінили своє ставлення до революційних змін. Серед активних учасників революції з числа непривілейованих і незаможних верств поширився рух ″дигерів″ (″копальників″). Вони виступали за скасування приватної власності, передачу землі у громадське користування, її розподіл між всіма, хто бажає її обробляти, на засадах зрівняльного землекористування, ліквідацію експлуатації людини людиною. Для реалізації своїх утопічних завдань дигери не зверталися до повстань і насилля, а розраховували на мирні засоби. Програма ″копальників″ була викликом усій власницькій Англії, тому вона зустріла опір не лише буржуазії і ″нового дворянства″, а й частини заможних середніх селян. Рух дигерів був немилосердно придушений урядом індепендентської республіки.

Економічне становище республіки було вкрай важким. Країна переживала глибоку фінансову кризу. В графства розпочався голод. Уряд вдався до посиленого податкового обкладання, жертвами якого стало переважно селянство, в числі якого були активні учасники революції. В армії росло невдоволення невиплатою платні і перетворення її загонів на каральний механізм держави. Намагаючись зберегти владу і авторитет в армії, О.Кромвель до інспірованого правлячими колами грабіжницького походу в Ірландію, яка ще в 1641 р. повстала проти Англії, домагаючись незалежності. ″Вогнем і мечем″ О.Кромвель підкорив ″Зелений острів″ (Ірландію). Така жорстока розправа, пограбування ірландських земель, нелюдське ставлення до місцевого населення розбестило армію, перетворило її на військо колонізаторів, підштовхнуло до необхідності встановлення в країні військової диктатури. ″…Англійська республіка при Кромвелі по суті розбилася об Ірландію″*. – писав про ті події один з класиків марксизму К.Маркс.

Невдовзі після захоплення Ірландії Кромвелю довелося терміново відправлятися на придушення монархічного заколоту в Шотландії. Протягом 1650-1651 рр. урядом індепендентської республіки було видано ряд актів, спрямованих на підтримку англійської і підрив голландської торгівлі**. Англо- голландська війна виснажила країну. Знову стала визрівати революційна ситуація, яка могла призвести до падіння уряду індепендентів.

За таких умов для правлячої сили в країні — індепендентів — єдиним виходом для збереження влади було встановлення військової диктатури. У грудні 1653 р. О. Кромвель розпустив парламент, зосередивши владу у своїх руках. Новий державний режим був закріплений конституцією від 16 грудня 1653 р. під назвою «Знаряддя управління». Конституція відновила парламент. Вона надала законодавчих повноважень лорду-протектору і народу, представлених в однопалатному парламенті. Виконавча влада вручалася лорду-протектору і Державній раді. Сам Кромвель наділявся досить широкими повноваженнями, які мало чим відрізняли його від монарха. Таким чином, «Знаряддя управління» закріпило особисту диктатуру Кромвеля, яка відображала інтереси буржуазії і джентрі. Сам політичний режим у державі одержав назву протекторату Кромвеля.

Проголошення республіки у травні 1649 р. було апогеєм буржуазної революції в Англії. Вона поступово йде на спад, а із встановленням протекторату Кромвеля спостерігається зворотний хід революції від республіки до монархії. У 1657 р. парламент приймає рішення про відновлення палати лордів. Було зрозумілим, що особиста влада представника індепендентів

______________

*Маркс К.,Енгельс Ф. Вибрані листи. – М., 1947. – С.229.

**Один з них забороняв іноземцям торгувати з англійськими колоніями, в тому числі з північноамериканськими, без дозволу англійського уряду. Інший, Навігаційний акт 1651 р., предписував ввозити товари в англійські володіння лише на англійських кораблях з англійським екіпажем. Голландія відмовилася визнати навігаційні закони англійської республіки, що призвело до англо-голландської війни 1652 р.

Кромвеля не буде довговічною. Вона базувалася виключно на авторитеті та особистому впливі лорда-протектора. Після його смерті у 1658 р. і невдалих спроб його сина Ричарда утримати в своїх руках владу в 1660 р. рішенням парламенту в Англії відновлюється конституційна монархія, а королем проголошується син страченого правителя Карл ІІ Стюарт.

Формування конституційної монархії в Англії стало підтвердженням того, що нова влада, а тим більше, нова форма правління може бути встановлена, але для її закріплення і поширення необхідні відповідні умови. Повалена в ході буржуазної революції абсолютна монархія через республіку і диктаторський режим врешті-решт поступилася місцем іншому виду монархії — обмеженій (конституційній). За загальним правилом, залежно від історичних обставин, конституційна монархія теж не є сталою, і у своєму розвиткові набуває різних політико-правових форм — стає або дуалістичною, або парламентською. Історія англійської державності — тому підтвердження.

Реставрація королівської династії Стюартів не забезпечила тривалого компромісу між буржуазією і джентрі — з одного боку, та феодальним дворянством — з іншого. Переслідувалися і піддавалися репресіям учасники революції, відновилися англіканська церква, Таємна рада та інші дореволюційні абсолютистські механізми влади. Парламент став ареною політичного протиборства прихильників короля та опозиції. У ньому сформовуються два політичних угруповання: а) торі¹, представлені придворною аристократією, великою буржуазією та духовенством; б) віги², які відображали інтереси купців, фінансової та промислової буржуазії. Виникнення парламентських угруповань поклало початок буржуазній двопартійній системі правлін­ня як в Англії, так, згодом, і в інших державах.

Тривалий час віги були в опозиції. Однак у 1679 р. на парламентських виборах вони отримали перемогу і провели закон, якому судилося стати складовою частиною неписаної англійської конституції — «Habeas corpus akt» («Акт про краще забезпечення свободи підданих і про попере­дження ув’язнень за морями»). Він був покликаний обмежити можливості таємної розправи короля з прихильниками опозиції. Але фактично закон набув значно більшого значення — став одним із конституційних документів, який містив у собі дієві гарантії недоторканності особи. Цей документ втілював у собі такі вимоги: а) презумпція невинуватості; б) дотримання законності при затриманні підозрюваного; в) швидкий і оперативний суд, який здійснювався за належною процедурою і за місцем правопорушення; г) відповідальність посадових осіб за недотримання закону.

Механізм дії нормативного акту був досить простим, але надзвичайно ефективним. Особа, заарештована за вчинення злочину чи у підозрі вчинення злочинної дії, мала право звернутися до місцевого суду з вимогою видати їй предписання про ″Habeas corpus″. Такі ж права надавалися родичам або знайомим заарештованого, котрі перебували на волі.

Отримавши таку заяву, начальник в’язниці чи іншого закладу, де перебував арештований, був зобов’язаний під страхом сплати великого штрафу на користь потерпілого (100 фунтів стерлінгів) протягом однієї доби доставити арештованого в суд з наданням в розпорядження судді матеріалів про причини арешту. Недотримання вимог закону вдруге тягло за собою звільнення начальника місця ув’язнення із займаної посади.

Суддя, ознайомившись з матеріалами справи і перевіривши законність арешту, приймав одноосібне досудове рішення, обираючи один з трьох варіантів: а) звільняв арештованого з-під варти, якщо було ясно, що законних підстав для арешту не існувало; б) відправляв арештованого назад у місце попереднього ув’язнення, коли характер вчиненого ним злочину не підпадав під захист цього нормативного акту; в) звільняв арештованого на поруки із зобов’язанням сприяти розслідуванню його справи, вчасної явки в суд та сплати грошової застави.

Звільнений з-під варти зі своєрідною ″підпискою про невиїзд″ не міг бути повторно заарештований по тій самій справі у випадку дотримання взятих зобов’язань. Спроба арештувати його вдруге тягла за собою штраф у 500 фунтів стерлінгів на користь потерпілого. Таким же штрафом карався суддя за відмову видати предписання про ″Habeas corpus″. Заборонялося переводити арештованого з одного місця ув’язнення до іншого, а також вивозити у заморські колонії.

Безпосереднє значення акту ″Habeas corpus″ на перших порах полягало у наданні гарантій недоторканості для депутатів вігського парламенту, а також захисту їх прихильників від переслідувань властей. Згодом він став одним з найважливіших конституційних законів держави. Правда, парламенту надавалося право за певних обставин призупинити дію нормативного акту, яке він неодноразово застосовував. Під захист закону не підпадали особи, звинувачені у вчиненні тяжкого кримінального злочину чи державної зради. А для звільнення з-під арешту на поруки вимагалася чимала грошова застава, яка втрачалася при недотриманні підозрюваним своїх зобов’язань.

Скликаний у 1679 р. парламент вігів через два місяці був розпущений. Карл ІІ неодноразово застосовував такий прийом, намагаючись зробити парламент «кишеньковим», тобто слухняним.

Політика Стюартів стала загрожувати зворотним перерозподілом земель, захоплених під час революції буржуазією і новим дворянством. На основі протидії цьому обидва парламентських угруповання на короткий термін об’єдналися і в 1688 р., через три роки після коронації нового короля Якова ІІ, в державі відбувся двірцевий переворот, що ввійшов в історію під назвою «Славна революція». Парламент звинуватив Якова ІІ у спробі відновити монархію, реставрувати католицизм, у результаті чого він був позбавлений влади. На його місце був коронований Вільгельм Оранський (зять Якова ІІ, штатгальтер Голландії). Він і його дружина Марія вперше були проголошені парламентом правителями Англії.

«Славна революція» завершила оформлення компромісу між фактично панівною в найважливіших сферах сус­пільства буржуазією і офіційно правлячою земельною аристократією.

Політичним результатом державного перевороту 1688 р. став початок утвердження в Англії конституційної монархії, яка одержала закріплення у двох парламентських актах — «Біллі про права» та «Законі про престолоспадкування».

Головне значення «Білля про права» (1689 р.) полягає в затвердженні верховенства парламенту в галузі законодавчої влади і фінансової політики. Це означає що:

— будь-який закон чи податок виходять лише з парламенту і затверджуються ним;

— будь-кому, зокрема і королю, заборонялося призупиняти дію законів без згоди парламенту;

— вибори до парламенту мали бути вільними, а термін його повноважень визначався трьома роками (пізніше — сімома роками).

«Білль» став, по суті, конституцією Англії. Він заклав фундамент конституційної монархії, а Вільгельм Оранський став першим монархом, який одержав корону від парламенту. Англійський парламент став найвищим представницьким органом у державі. Король набув значних повноважень у галузі виконавчої і судової влади, а також разом з парламентом брав участь у законодавчому процесі.

У 1701 р. приймається «Закон про престолоспадкування», який став наступним кроком у становленні конституційної монархії. У ньому важливе місце відводиться порядку спадкування престолу в державі після бездітних Вільгельма Оранського і його дружини. Ключовими в законі стали два положення, які уточнювали прерогативи найвищої державної влади. Одне з них встановлювало контра­сигнатуру — процедуру, яка передбачала дійсність актів, виданих королем, за умови його підпису відповідним міністром. Друге положення стосувалося встановлення принципу незмінюваності суддів (до цього часу судді призначалися і звільнялися королем). Відтепер судді призначалися короною, але усунуті з посади могли бути лише ухва­лою обох палат парламенту. Тим самим судова влада відокремлювалася від виконавчої.

Отже, на межі ХVІІ—ХVІІІ ст. в Англії встановлюється обмежена (конституційна) монархія. Вона мала вигляд дуалістичної монархії, тобто такої, у якій існували два органи державної влади: законодавчий, представлений парламентом, і виконавчий, уособлений королем. В руках монарха залишалася сильна виконавча влада, відповідальний перед ним уряд і право абсолютного вето щодо актів парламенту.

Становлення парламентської монархії. У ХVІІІ ст. головними напрямами еволюції британської монархії були: а) подальше обмеження королівської влади; б) утвердження нових принципів взаємин виконавчої і законодавчої влади. Мається на увазі становлення так званого «відповідального уряду».

Найважливішою особливістю цих змін було те, що вони, зазвичай, не були оформлені будь-якими новими конституційними актами, а склалися в процесі політичної практики як результат суперництва двох партій за право сформувати «уряд Його Величності». Саме конституційні угоди, а не акти конституційного значення стали правовою основою нового різновиду монархії — конституційної.

Монарх залишався главою держави, але поступово ставав лише номінальним главою виконавчої влади. Король Георг І (1714—1727 рр.), який не знав англійської мови, припинив відвідувати засідання свого кабінету (зібрання королівських міністрів), що надалі призвело до важливих політичних наслідків.

По-перше, відчуження (а точніше — самовідчуження) правителя від свого кабінету сприяло зосередженню функцій керівництва кабінетом в руках «першого міністра» короля (прем’єр-міністра). Кабінет міністрів почав діяти від «імені Його Величності», а фактично — самостійно. Маючи право впливу на свій кабінет, король користувався ним не часто.

По-друге, право вето короля щодо рішень парламенту в нього ніхто не відбирав, але з 1707 р. воно перестало застосовуватися.

По-третє, звужувалося питання про відповідальність виконавчої влади перед парламентом. Для міністрів була відкрита можливість обиратися до складу депутатів палати общин і тим самим представляти там кабінет міністрів.

По-четверте, став утверджуватися принцип формування кабінету на однопартійній основі. Партія, котра перемогла на парламентських виборах, формувала діючий ка­бінет, інша — утворювала парламентську опозицію і формувала так званий «тіньовий кабінет».

Нарешті, в кінці ХVІІІ ст. встановлюються ще два по­літичних правила: в разі втрати кабінетом міністрів довіри парламенту він міг або піти у відставку в повному складі (солідарна відповідальність), або розпустити палату общин і призначити нові вибори. Так виникла система взаємних стримувань палати общин і кабінету міністрів.

Таким чином, упродовж ХVІІІ ст. в Англії сформувалася парламентська монархія, в основі якої знаходилися дві важливі риси британського парламентаризму: а) партійне правління; б) регулярна зміна кабінету міністрів, залежно від схвалення його політики в палаті общин.

У ХVІІІ—ХІХ ст. поряд з еволюцією форм правління і політичного режиму відбулися зміни в державному устрої країни. Після оформлення так званої унії з Шотландією (1707 р.) та Ірландією (1801 р.) англійський парламент поширив свою владу на всю територію Британських островів. Нові регіони одержали свою кількість місць у парламенті. Крім цього, Шотландія зберігала власну правову і судову систему, а також пресвітеріанську церкву. З 1801 р. нове державне утворення одержало назву «Об’єднане королівство Великобританії та Ірландії».

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Назвіть причини буржуазної революції в Англії.

2. Яке політичне питання буржуазної революції знайшло відображення у «Петиції про права»?

3. Чому скликання Довгого парламенту в Англії вважається початком буржуазної революції?

4. Яким правовим актом була закріплена республіканська форма правління?

5. Назвіть причини встановлення протекторату Кромвеля.

6. Назвіть основні положення «Habeas corpus akt».

7. У чому полягає політичне значення «Славної революції»?

8. Чому «Білль про права» називають ще конституцією Англії?

9. У чому суть дуалістичної монархії?

10. Що таке контрасигнатура?

11. Коли і за яких обставин Англія отримала назву «Об’єднане королівство Великобританії та Ірландії»?

Тести-тренінги

1. «Петиція про права» 1628 р. містила такі положення:

а) проголошувала демократичні права та свободи;

б) забороняла розташовувати на постій загони королівської армії;

в) забороняла збір податків на користь казни;

г) забороняла арешти депутатів парламенту.

2. Офіційно Англія отримала назву Великобританія:

а) у січні 1649 р., після страти короля Карла І;

б) 19 травня 1649 р., коли вона була проголошена респуб­лікою;

в) у 1801 р., коли була укладена унія з Ірландією;

г) у 1707 р., коли парламент узаконив союз із Шотландією.

3. Які з названих положень варто віднести до особливостей англійської буржуазної революції:

а) союз буржуазії з «новим дворянством»;

б) консервативний характер революції;

в) незавершеність соціально-економічних і політичних перетворень;

г) поверхневий характер революційних змін;

ґ) все разом узяте.

4. Англійський «Білль про права» (1689 р.) містив норми, котрі стосувалися:

а) становища парламенту в системі державних органів;

б) захисту прав та інтересів англійських громадян;

в) надання англійським колоніям права на самоврядування;

г) порядку успадкування престолу.