§ 2. Держава і право Росії другої половини XIX—поч. XX ст.

1. Право Росії другої половини ХІХ ст.

2. Зміни в суспільному устрої та державному ладі на початку ХХ ст.

3. Лютнева буржуазно-демократична революція. Формування буржуазної держави і права.

Література: 5 (с. 192—213); 7 (с. 606—611); 9 (с.279-293).

Деякі буржуазні принципи прийшли в російське право ще до реформ 60-х років. Цьому сприяла кодифікація законодавства, проведена комісією Михайла Сперанського в першій половині ХІХ ст. Щоправда, на відміну від інших європейських держав, російська правляча верхівка, бюрократія негативно ставилися до видання чітких галузевих кодексів, вбачаючи у цьому наступ на непорушну сферу влади. Все ж на основі дореформених кодифікацій були видані друге і третє Повне зібрання законів. У галузі кримінального права більша частина норм «Уложення про покарання кримінальні і виправні» 1845 р. зберегла дію.

Як джерело права зберіг свою дію, звичайно, з певними обмеженнями, правовий звичай. Він застосовувався в національних окраїнах, особливо в регіонах мусульманського права. Звичай застосовувався волосними судами в селянських майнових спорах і при розгляді дрібних проступків. У торговельно-промисловій сфері до звичаю зверталися за відсутності закону.

У сімейних відносинах та у судочинстві щодо осіб духовного звання зберігся вплив канонічного права.

Починаючи з 1863 р. стало видаватися періодичне Зібрання узаконень і розпоряджень уряду, яким до певної міри заповнювали прогалини у праві. Це видання виходило у світ під патронатом Сенату як найвищої судової та апеляційної інстанції держави. У віданні Сенату знаходилося тлумачення права, за допомогою якого застарілі положення пристосовувалися до потреб буржуаз­ного розвитку суспільства. Окремі постанови Сенату отримували «височайше затвердження», тобто підписувалися імператором і набували сили закону.

Цивільне право. Поступово утверджувалися буржуазні принципи цивільно-правових відносин. Усі піддані Ро­сійської імперії ставали суб’єктами правовідносин незалежно від статі, віросповідання чи національності. Водночас закон не проголошував загальної рівності, продовжувала зберігатися станова нерівноправність суб’єктів (наприклад, у деяких випадках обмежувалися права жінок, селян, духовенства, «інородців» тощо).

Особа вважалася правоздатною з часу народження. Пов­на дієздатність наставала з досягненням 21-річного віку. Вона могла бути обмеженою за рішенням суду.

Прогресивною стороною цивільного права є визначення ним поняття цивільної особи. Спочатку воно застосовувалося до держави, навчальних закладів, монастирів. Згодом перше місце посіли купецькі та промислові корпорації і спілки, акціонерні товариства. Юридичні особи вступали в договірні відносини, володіли власністю. Їхня правоздатність визначалася законом відповідно до мети діяльності.

Кримінальне право. В основі тлумачення злочину знаходилася формальна ознака. Під злочином розумілася дія або бездіяльність, покарання за які передбачувалися законом. У цьому виявилися важливі кримінально-правові принципи: немає злочину без закону, не існує покарання поза законом. Проголошення цих принципів мало своїм наслідком регламентацію законних підстав притягнення до кримінальної відповідальності.

Буржуазна юриспруденція виробила поняття складу злочину як сукупності необхідних елементів при доказуванні вини: суб’єкт злочину, його об’єкт, протизаконна дія та наявність вини. Але однозначного трактування елементів складу злочину в теорії права не існувало. Об’єкт посягання нерідко не відмежовувався від предмета, поняття вини поглиналося осудністю особи, а причинний зв’язок протиправного діяння і його наслідки трактувалися по-різному.

Суб’єктом злочину була осудна особа, котра досягла певного віку. Пережитком минулих часів було притягнення до кримінальної відповідальності дітей із 7-річного віку. Щоправда, вік злочинця мав вплив на характер призначуваного судом покарання (наприклад, до осіб, що були молодшими 21 року, смертна кара не застосовувалася).

Обов’язковою ознакою злочину була винуватість суб’єк­та, під якою розумівся такий стан, за якого особа усвідомлювала чи мала можливість усвідомити характер і наслідки своїх дій. Закон регламентував форми наміру (прямий, непрямий), різні форми необережності. Мав місце і принцип презумпції невинуватості, але за поліцейські порушення і фіскальні (фінансові) проступки до відповідальності притягували і за відсутності вини.

У розумінні об’єкта злочину чіткого тлумачення не існувало. Як правило, ним були суб’єктивні права особи, правові блага (речі, власність, інтереси, що охоронялися законом). Теоретичне визначення об’єкта не давалося, а закріплювалися лише окремі конкретні випадки зазіхань на нього.

У цілому в пореформеному праві були детально представлені всі види зазіхань на особу, власність, регламентувалися посадові злочини, злочини проти порядку управління, сімейно-моральні злочини тощо. Особливо виділялися злочини проти релігії та церкви. Найнебезпечнішими вважалися політичні злочини — бунт, повстання, державна зрада та ін. До них належали зазіхання на імператора та членів його родини. Відповідальність за такі злочини наставала навіть при незакінченому діянні.

Метою покарання було намагання шляхом кримінальної репресії виключити небажані для держави діяння. Саме в цей час у Росії достатнє поширення отримує ідея виправлення і перевиховання злочинців. Через те існувало багато видів і форм позбавлення волі. До кінця століття зберігався поділ покарань на основні (смертна кара, каторга, тюремне ув’язнення та ін.) і додаткові (позбавлення титулів, звань, поліцейський нагляд тощо). На початку ХХ ст. з’являється умовне і умовно-дострокове звільнення, стали практикуватися полегшені форми покарань, застосовувалися амністії.

Щодо смертної кари, то перед урядом стояло завдання двоякого характеру: з одного боку, зберегти карально-репресивний характер політики держави, її залякувальну спрямованість; з іншого — не відмовлятися від ліберально-буржуазних кримінально-правових доктрин. Вихід було знайдено в тому, що за існуючого обмеження застосування смертної кари згідно з чинними нормами кримінального права вона застосовувалася за особливим законодавством у місцевостях, оголошених на воєнному становищі.

Відповідно до загального законодавства смертна кара призначалася за злочини державні і карантинні (опір карантинним властям, підпал карантинних споруд тощо. Такий суворий захід був зумовлений боротьбою з поширенням епідемій). Відповідно до чинного військового законодавства смертю каралися мародерство, пограбування, дезертирство та ін.

У 1863 р. у зв’язку з польським повстанням генерал-губернаторам було надане право запроваджувати у губерніях воєнний стан. За таких умов найважливіші справи переходили до відання військового суду, що полегшувало винесення смертних вироків. Посилилися репресії і після загострення ситуації в державі у 1879—1881 рр., коли стали запроваджуватися посади тимчасових генерал-губернаторів і тим самим поширювалося застосування надзвичайних законів.

Тюремне ув’язнення як вид покарання одержало у ХІХ ст. в Європі та Америці домінуюче становище. Воно переслідувало дві мети: а) забезпечення безпеки держави та її громадян шляхом ізоляції злочинців; б) здійснення заходів щодо «перевиховання» правопорушників шляхом запровадження у місцях ув’язнення примусових робіт. Режим утримання злочинців у місцях позбавлення волі був різний. До ув’яз­нених могли застосовуватися спеціальні види покарань: побиття різками (до 50 ударів), триденне переведення на хліб та воду, ізоляція у темному карцері (до 1 місяця). Закон передбачав й інші види позбавлення волі: ув’язнення у фортеці, виправному будинку, арешт тощо.

Покарання каторгою бере свій початок з часів класичного абсолютизму. До каторжних робіт засуджували довіч­но або на певний термін (до 20 років). Такий вид покарання застосовувався за державні і тяжкі кримінальні злочини. Каторгу відбували на рудниках Сибіру та Далекого сходу. Жінки на каторзі у рудниках не працювали. Закон визначав терміни, відповідно до яких каторжники «доброї поведінки» переводилися на полегшені роботи і вільніший режим. З часом вони могли вступати до шлюбу, споруджувати житло, набувати власність.

Ті, хто відбув каторгу чи був звільнений від неї достроково, переводилися у стан засланців-поселенців. Заслання як вид покарання було примусовим поселенням у віддалених районах, переважно у Сибіру. Такі особи отримували певні пільги щодо придбання майна за місцем заслання.

Зміни в суспільному устрої та державному ладі на початку ХХ ст. На початок ХХ ст. в Російській імперії остаточно сформувалися чотири суспільні верстви: дворянство, духовенство, міські (буржуазія) і сільські обивателі. Дворянство зберегло більшість своїх колишніх привілеїв. Велике землеволодіння втратило свій справжній дворянський характер, оскільки майже третина великих землевласників були за своїм походженням буржуазією. Низький рівень господарювання і невеликі прибутки з поміщицьких маєтностей примушували дворян закладати або продавати свої маєтності. Водночас дворяни залишалися панівним класом, найосвіченішим і найдосвідченішим у питаннях політичного життя і справах управління державою.

Буржуазія була економічно наймогутнішим класом і найперспективнішим щодо політичного життя держави. Вона стала ініціатором створення перших політичних партій («Союз 17 Октября» — октябристи, партія конституційних демократів — кадети та ін.), організатором підприємницьких корпорацій. Уряд своєю політикою протекціонізму сприяв розвитку капіталістичної промисловості, підтримуючи тим самим буржуазію. Але до вершин політичної влади вона не допускалася.

Селянство складало майже 80% населення Російської імперії. Незважаючи на скасування кріпосного права і деяке вирішення гострих поземельних питань, воно продовжувало залишатися майже неосвіченим, найнижчим і нерівноправним станом. На селі продовжували зберігатися значні пережитки кріпосництва: відробітки на користь землевласника, кругова порука, сплата викупних та оброчних платежів, общинне землекористування.

Ще до першої російської буржуазно-демократичної революції (1905—1907 рр.) і за доби революції було ліквідовано найпомітніші залишки кріпосницької системи на селі:

— скасовано кругову поруку в сільській общині щодо виплати викупних платежів та виконання повинностей;

— скасовано тілесні покарання селян, до яких вони засуджувалися за вироками волосних судів;

— у 1907 р. скасовано викупні платежі;

— скасовувалися «увольнительные» — документи, що видавалися сільськими громадами селянам, котрі вступали на державну службу чи йшли на навчання;

— селянам надавалася свобода у виборі місця проживання.

Однак найрадикальнішим заходом уряду щодо селянства стало проведення Столипінської аграрної реформи. Насамперед, вона дбала про зміцнення сільської буржуазії шляхом зруйнування общини, зміцнення приватної власності на землю, ліквідації існуючих обмежень стосовно відчуження надільних земель.

Початок реформі поклав Указ від 9 листопада 1906 р., за яким кожний домогосподар як член сільської общини дістав право вимагати надання йому земельного наділу у приватну власність. Захищаючи інтереси селянина-власника, закон приписував надавати землю однією ділянкою шляхом виділення хуторів чи відрубів.

14 червня 1910 р. було опубліковано закон про вихід селян із сільської общини. Розвиваючи положення попереднього указу, закон визнавав приватними власниками селян тих общин, у яких земельні переділи не проводилися протягом останніх 24 років. Таким чином домогосподарі отримували у влас­ність ті наділи, якими вони користувалися останнім часом.

У губерніях і повітах організовувалися землевпорядкувальні комісії. Значну роль у здійсненні реформи відіграв Селянський банк, створений у кінці ХІХ ст., котрий видавав позики на купівлю землі і був посередником при продажу землі помісного дворянства.

Столипінська аграрна реформа передбачала проведення політики переселення до районів Сибіру і Далекого Сходу. Вона переслідувала мету — зменшити земельний голод у центральних районах Росії, послабити суперечності між селянами та землевласниками-поміщиками. Крім того, передбачалася і непряма мета — здійснення русифікації національних окраїн держави.

Реформа сприяла зміцненню сільської буржуазії, розвитку капіталістичних відносин на селі. Її негативною стороною було те, що вона не зачіпала поміщицьке землеволодіння, не ліквідовувала старих, докапіталістичних порядків у країні.

Революція 1905—1907 рр. призвела до перетворення абсолютистської самодержавної монархії на різновид конституційної монархії.

1. У серпні 1905 р. були прийняті три закони: «Маніфест про запровадження Державної Думи», «Запровадження Державної Думи» і «Положення про вибори до Державної Думи». Відповідно до них Дума являла собою представницький орган, який обирався на 5 років на основі цензового і станового виборчого права. Виборчих прав позбавлялися особи до 25 років, жінки, військовослужбовці, учні (студенти), «інородці», кочові народи.

Положення про Думу визначало її компетенцію як органу, який створювався для попередньої розробки і обговорення законопроектів (законодорадчий орган). Вона могла бути достроково розпущена імператором.

2. 17 жовтня 1905 р. видається Маніфест «Про удосконалення державного порядку», який проголошував демо­кратичні права і свободи. Передбачалося розширення повноважень Думи.

Важливим положенням Маніфесту було проголошення того, що жодні закони не можуть бути прийняті в державі без схвалення Думи. Крім того, Дума наділялася правом контролю за діяльністю виконавчо-розпорядчих органів держави.

3. Реорганізується Рада міністрів, яка до цього часу була дорадчим органом при імператорі та координувала діяльність міністерств. Відтепер у Росії створювався урядовий орган. Звичайно, він ще не мав вигляду «буржуазного урядового кабінету», який би формувався парламентською більшістю або партією, яка здобула перемогу на парламентських виборах. Голова Ради міністрів і міністри призначалися та звільнялися імператором і були відповідальними лише перед ним.

4. Реорганізується Державна рада. Якщо раніше весь її склад призначався імператором, то відтепер половину призначав імператор, а інша частина обиралася з числа духовенства, вчених, дворян і буржуазії. Термін її повноважень визначався дев’ятьма роками. При цьому кожні три роки відбувалася ротація її складу на одну третину. У галузі законодавства Державна рада отримала такі самі права, як і Дума. Без її затвердження законопроект не передавався імператору на підпис.

23 квітня 1906 р. видаються «Основні державні закони», які з формально-юридичного боку мали характер конституційних актів. Відповідно до них імператору належала верховна самодержавна влада. У галузі законодавства сформувався своєрідний законодавчий тріумвірат: імператор—Дума—Державна рада. Жоден закон не міг бути прийнятий без схвалення Думи та Державної ради і вступити в силу без підпису імператора. «Основні державні закони» (ст. 87) надавали імператору можливість з подання Ради міністрів приймати укази законодавчого характеру в тому випадку, коли в них виникала нагальна потреба, а сесійні засідання Думи і Державної ради не проводилися.

Таким чином, Росія зробила перший крок на шляху до перетворення феодально-абсолютистської монархії на монархію буржуазну. Зміни, що відбулися в державному ладі, дозволили буржуазії зміцнити свої позиції, але в цілому невідкладні соціально-економічні та політичні питання залишилися невирішеними.

Навесні 1906 р. Дума розпочала роботу. Однак рівні законодавчі права Думи і Державної ради з перших засідань обумовили постійні конфлікти між ними. Державна рада, яка наполовину складалася з високих чиновників, була консервативним органом. Дума — ліберального спрямування.

Загострення конфлікту між Думою і урядом при обговоренні аграрного питання призвело до її розпуску в червні 1906 р. Перша Дума проіснувала всього 72 дні.

Друга Дума, скликана у лютому 1907 р., була за своїм складом більш радикальною, ніж перша. Вона стала ще в жорсткішу позицію до уряду з цілої низки питань. Це змусило уряд піти на радикальні кроки, які згодом були роз­цінені як «липневий державний переворот». Його суть полягала в тому, що 3 липня 1907 р. імператор видає указ про розпуск ІІ Думи, скориставшись формальним приводом — підготовкою соціал-демократичною фракцією Думи збройного повстання. Такий крок уряду був легітимний, оскільки монарх мав право на розпуск Думи.

Однак, разом з тим, імператор видає нове «Положення про вибори», яке означало зміну виборчого закону, що зробити самостійно, без самої Думи і Державної ради, правитель не міг. Зміна виборчого закону була очевидним порушенням Маніфесту від 17 жовтня 1905 р. Новий виборчий закон сприяв формуванню в Думі консервативної більшості. Такий її склад задовольняв уряд, дозволяв йому проводити через неї свою лінію.

Третя Державна Дума пропрацювала повністю визначений законом термін (п’ять років) і восени 1912 р. припинила роботу. Четверта Дума розпочала свою роботу в 1913 р. Незважаючи на такий самий консервативний склад Думи і підтримку нею уряду, вона не змогла ефективно працювати. Перша світова війна внесла свої корективи. Труднощі військового часу, поразки російських військ на фронті та інші чинники обумовили розкол Думи і уряду. Розпочалася тривала урядова криза. Стали висуватися вимоги створення Міністерства громадської довіри, яке б несло відповідальність перед Думою. Іншими словами, йшлося про створення «кабінету міністрів» у його класичному варіанті, який був би відповідальним перед парламентом. Однак замість цього імператор застосовував практику частої зміни міністрів і прем’єрів.

Врешті-решт, урядова криза призвела до видання самодержцем 25 лютого 1917 р. указу про розпуск четвертої Думи. 27 лютого того самого року її депутати створили Тимчасовий комітет Державної Думи, на основі якого був сформований Тимчасовий уряд.

Лютнева буржуазно-демократична революція в Росії. Формування буржуазної держави і права. Буржуазно-демократична революція в Росії розпочалася 23 лютого (8 березня за н. ст.) 1917 р. у Петрограді і завершилася 27 лютого цього самого року. Імператор Микола ІІ зрікся престолу на користь свого брата Михаїла, але і той відмовився прийняти корону. Це поклало край російському самодержавству, феодальній державі і праву.

В організації верховної влади в державі ще в ході революції виявилися дві політичні лінії. Перша — лінія ультра­радикальних сил, насамперед більшовиків, яка полягала у створенні єдиного революційного органу — Тимчасового революційного уряду, який би здійснював економічні та соціальні перетворення у більшовицькому дусі. Це, фактично, була замаскована форма узурпації влади більшовиками та їхніми соціалістичними союзниками легітимним шляхом.

Друга — лінія більшості помірно демократичних сил, яка полягала в утворенні коаліційного Тимчасового уряду, котрий зосередив би в своїх руках законодавчу та виконавчу владу до скликання Всеросійських Установчих зборів.

На початку революції на роль урядової влади претендував Тимчасовий комітет Державної Думи, який три дні виконував урядові функції. Однак під тиском Петроградської ради він змушений був піти на створення Тимчасового уряду, який був сформований у ніч з 1 на 2 березня 1917 р. на чолі з князем Львовим. Формально Тимчасовий уряд ні перед ким не звітував і не був відповідальним, але фактично йому доводилося працювати під контролем Тимчасового комітету Державної Думи і Петроградської Ради¹.

Таким чином, на початок березня 1917 р. в Росії на руїнах абсолютистської самодержавної монархії було створене двовладдя. Одну владу представляв Тимчасовий уряд — виразник інтересів буржуазії; другу — Петроградська рада, котра представляла інтереси дрібнобуржуазних револю­ційно-демократичних сил. Тимчасовий уряд продовжував політику самодержавства у Першій світовій війні, заявивши про свою прихильність до всіх укладених до нього міждержавних договорів («війна до переможного кінця»). Після завершення війни передбачалося скликання Всеросійських Установчих зборів, які повинні сформувати новий (пос­тійний) уряд і визначити долю Росії.

Лютнева буржуазно-демократична революція проголосила права і свободи громадян, зокрема і свободу політичної діяльності. Усі партії вийшли з підпілля.

Залишившись осторонь від влади, більшовики вирішили «від імені революційного народу» створити ще один орган влади, який був би наділений повноваженнями здійснювати контроль над Тимчасовим урядом і перед яким цей уряд був би відповідальним. Таким органом, за планами більшовиків, повинна була стати Всеросійська нарада Рад. У такий спосіб більшовики прагнули усунути Тимчасовий уряд від влади, зосередивши її у Всеросійській нараді Рад, тобто в своїх руках. Але на той час ця «рокировка» влади була утопією.

Тоді більшовики йдуть на наступний крок. У квітні 1917 р. вони висунули лозунги «Ніякої підтримки Тимчасовому урядові». «Перетворимо війну імперіалістичну у громадянську». За логікою більшовиків, Тимчасовий уряд не здатний дати «ні миру, ні землі», а тому його треба усунути від влади, яку передати радам. Ради, звичайно, повинні контролюватися більшовиками. У червні 1917 р. з їхньої ініціативи скликається І Всеросійський з’їзд Рад, на якому більшовики запропонували надати З’їзду повноваження найвищого органу влади та утворити з числа його депутатів свій уряд. Іншими словами, знову йшлося про відсторонення від влади законного Тимчасового уряду. Більшість депутатського корпусу блокувала вимоги більшовиків.

Перед загрозою спроб усунення від влади буржуазного Тимчасового уряду керівництво партії кадетів (її представники переважали у складі уряду) приймає рішення про надання Тимчасовому уряду повноважень законодавчого і виконавчого органу. Крім того, за відсутності самодержця він став виконувати функції глави держави. Це посилювало роль Тимчасового уряду як державного органу. Але за умов двовладдя до початку липня 1917 р. Тимчасовий уряд продовжував працювати фактично під контролем Тимчасового комітету Державної Думи і Петроградської Ради.

Формування буржуазної держави в Росії в період після Лютневої буржуазно-демократичної революції проходило шляхом: а) пристосування царського державного апарату до нових умов; б) створення нових органів влади; в) лік­відації адміністративно-каральних органів царського режиму.

Найважливіше місце в системі органів державної влади посідав Тимчасовий уряд. Як відомо, буржуазні революції на Заході спричинювали демократизацію найвищих ланок влади — створення парламентів і відповідальних перед ними урядів. Низовий же апарат поступово реорганізовувався і пристосовувався до нових умов.

В Росії все відбувалось по-іншому: старі органи влади були ліквідовані, а ті, що виникали в ході революції, виявилися нездатними управляти державою і тримати під контролем ситуацію в країні. Як наслідок — часті урядові кризи, гарячкові спроби управляти з допомогою «батога і пряника».

Продовжував функціонувати Урядовий сенат — найвищий судовий орган держави; міністерства, а також утворені в ході війни Особливі наради: з питань палива, оборони, перевезень, продовольства та біженців. Новими органами влади та управління стали, насамперед, нові міністерства: праці, продовольства, пошти і телеграфу, віросповідань тощо.

Апаратом державного регулювання економіки стали органи, що діяли разом з буржуазними громадськими орга­нізаціями або апаратом монополій. Це — Головний еконо­мічний комітет та Економічна рада, призначені вирішувати економічні питання. З метою вирішень аграрних проблем були створені Головний, губернські, повітові та волосні земельні комітети. Була створена Особлива нарада з підготовки положення про вибори до Установчих зборів. Для підготовки законопроектів і складання висновків з юридичних питань при уряді була створена Юридична нарада, до складу якої увійшли найвпливовіші і відомі юристи держави. Не будучи виконавчим чи розпорядчим органом, Нарада відігравала першорядну роль у законотворчості, впроваджувала ідеї і принципи буржуазної законності, ліквідовувала суперечності між нормативними актами, забезпечувала їх політичну та юридичну цілісність.

Перед загрозою втрати влади з ініціативи О. Керенського Тимчасовий уряд у серпні 1917 р. прийняв рішення про скликання у Москві, котра була дещо спокійнішою, ніж столиця, Державної наради, у якій взяли участь понад 2 тис. представників від різних громадських і політичних орга­нізацій. Вона повинна була стати еквівалентом Установчих зборів чи парламенту. Основним її завданням було створення «сильної влади», яка б користувалася підтримкою усього населення. Це була політична альтернатива намаганню більшовиків передати владу до рук Рад робітничих і солдатських депутатів. З поставленими завданнями Державна нарада не справилася, але підготувала ґрунт для корніловського заколоту, який був придушений.

Тоді за справу зміцнення державного ладу Росії і створення парламенту взялися меншовики та есери. В останні дні серпня 1917 р. вони запропонували скликати Демократичну нараду, яка була б демонстрацією єдності народу та уряду і уособлювала сильну владу. З іншого боку, ініціюючи її скликання, вони намагалися перешкодити більшовикам захопити владу через раду. Наприкінці своєї роботи, 22 вересня 1917 р., Демократична нарада затвердила Всеросійську демократичну раду (предпарламент), перед якою ніс відповідальність Тимчасовий уряд. 7 жовтня того самого року предпарламент під назвою Тимчасова рада республіки розпочав роботу. Замість того, щоб контролювати Тимчасовий уряд, предпарламент став дорадчим органом при ньому. Він повинен був виконувати свої функції до скликання Всеросійських Установчих зборів. Це, фактично, була спроба відновити в державі двовладдя.

Таким чином, за весь період перебування при владі буржуазія не зуміла завершити будівництво своєї держави: не було створено парламенту; був відсутній розподіл влади, а Тимчасовий уряд, зосередивши фактично всю повноту влади, виявився нездатним її утримати; не було сильного механізму виконавчої влади як у центрі, так і на місцях.

Як зацікавлена у деякій реконструкції державного апарату буржуазія боялася, що такі кроки послаблять державний механізм, що це можуть використати ультрареволюційні сили для утвердження своєї диктатури. Тому буржуазія всіляко намагалася зберегти успадковані від царизму систему, структуру та кадри державного апарату. Головну причину своєрідності буржуазного державного будівництва в Росії в 1917 р. необхідно шукати у постійному підштовхуванні буржуазного уряду до більш-менш радикальних змін із боку революційного народу, в середовищі якого зростав авторитет і вплив більшовиків.

Період між Лютневою революцією і жовтневим більшовицьким переворотом в історії Росії прийнято поділяти на два етапи: а) двовладдя (березень—липень); б) доба буржуазної диктатури (липень—жовтень).

В умовах двовладдя політичний режим характеризувався переплетенням двох диктатур — буржуазної демократії, яку уособлював Тимчасовий уряд і його органи на місцях; і революційно-демократичну, представлену Радами всіх рівнів і різними дрібнобуржуазними комітетами, комісіями тощо.

За формою правління Росія формально залишалася «монархією без монарха». У державному устрої відбувався процес пристосування старого державного апарату до нових умов, реконструкції абсолютистського політичного режиму, демократизації і децентралізації управління країною. В період буржуазної диктатури в політичному режимі з’явилися елементи бонапартизму і посилення особистої влади глави Тимчасового уряду О. Ф. Керенського. Змінилася і форма правління. Незважаючи на нелегітимність цього кроку, Росія таки була 1 вересня 1917 р. офіційно проголошена республікою. У зв’язку з появою на її окраїнах, в національних районах власних урядів, які не визнавали центральне керівництво, намаганням національно-патріотичних сил домогтися створення власної державності (як це яскраво спостерігалося на прикладі України) унітарна імперія стала швидко розпадатися.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Назвіть джерела права Росії другої половини ХІХ ст.

2. Охарактеризуйте цивільне та кримінальне право Росії.

3. Яку мету переслідувало покарання за кримінальним правом Росії?

4. Дайте характеристику суспільного устрою Росії початку ХХ ст.

5. Мета, зміст та наслідки столипінської аграрної реформи.

6. Державна Дума в Росії: формування, склад, компетенція.

7. Які парламентські інститути з’явилися у державному устрої Росії на початку ХХ ст.?

8. Що таке «законодавчий тріумвірат»?

9. Чому події початку липня 1907 р. дістали назву «державний переворот»?

10. Які лінії розвитку політичних подій в Росії постали в період Лютневої буржуазно-демократичної революції?

11. Що таке двовладдя в Росії?

12. Чому скликання Державної наради у серпні 1917 р. вважають альтернативою насильницькому захопленню влади?

13. Дайте характеристику предпарламенту в Росії.

Тести-тренінги

1. Які з названих джерел не були притаманні праву Росії другої половини ХІХ ст.:

а) правовий звичай;

б) канонічне право;

в) кримінальний кодекс;

г) царське законодавство.

2. Що розумілося під злочином за кримінальним правом Росії другої половини ХІХ ст.:

а) дія або бездіяльність, за які закон передбачав покарання;

б) порушення закону і розпоряджень царської влади;

в) порушення права власності і зазіхання на життя людини;

г) протиправна поведінка осудної особи.

3. Столипінська аграрна реформа передбачала:

а) звільнення селян від кріпосної залежності;

б) наділення селян земельними ділянками за викуп;

в) можливість селян-домогосподарів вийти з общини;

г) створення органів селянського самоуправління.

4. На І Всеросійському з’їзді Рад робітничих і солдатських депутатів (червень 1917 р.) депутати від більшовиків запропонували:

а) ліквідувати двовладдя в Росії і передати владу Тимчасовому урядові;

б) утворити з числа депутатів з’їзду свій уряд;

в) створити в Росії коаліційний парламент;

г) підняти збройне повстання проти заколоту Корнілова.

Четвертий модуль

Історія держави і права Новітнього часу