4.Порядок надання зем.Ділянок у постійне користування

Стаття 123. Порядок надання земельних ділянок державної або

комунальної власності у користування

1. Надання земельних ділянок державної або комунальної

власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної

Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим,

органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.

Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів

землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі:

надання земельної ділянки із зміною її цільового призначення;

формування нових земельних ділянок.

Надання у користування земельної ділянки в інших випадках

здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою

щодо складання документа, що посвідчує право користування

земельною ділянкою.

{ Частина перша статті 123 в редакції Закону N 5395-VI ( 5395-17 )

від 02.10.2012 }

2. Особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної

ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом

землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про

надання дозволу на його розробку до відповідної сільської,

селищної, міської, районної, обласної ради, Кабінету Міністрів

України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої

державної адміністрації.

У клопотанні зазначаються орієнтовний розмір земельної

ділянки та її цільове призначення. До клопотання додаються

викопіювання з кадастрової карти (плану) або інші графічні

матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір

земельної ділянки, письмова згода землекористувача, засвідчена

нотаріально (у разі вилучення земельної ділянки). { Абзац другий

частини другої статті 123 із змінами, внесеними згідно із Законом

N 5395-VI ( 5395-17 ) від 02.10.2012 }

3. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого

самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає

клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо

відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його

наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише

невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам

законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а

також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної

документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань

використання та охорони земель адміністративно-територіальних

утворень, проектів землеустрою щодо впорядкування території

населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Забороняється відмова у наданні дозволу на розробку проекту

землеустрою щодо відведення земельних ділянок, місце розташування

об'єктів на яких погоджено відповідним органом виконавчої влади

або органом місцевого самоврядування згідно із статтею 151 цього

Кодексу.

Умови і строки розроблення проектів землеустрою щодо

відведення земельних ділянок визначаються договором, укладеним

замовником з виконавцем цих робіт відповідно до типового договору.

Типовий договір на розроблення проекту землеустрою щодо відведення

земельної ділянки затверджується Кабінетом Міністрів України.

4. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки

погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 цього Кодексу.

{ Частина четверта статті 123 в редакції Закону N 5395-VI

( 5395-17 ) від 02.10.2012 }

5. У разі якщо місце розташування об'єкта, розміри і межі

земельної ділянки, що пропонується до вилучення (викупу), та умови

вилучення (викупу) цієї ділянки погоджені згідно з вимогами

статті 151 цього Кодексу, які під час розроблення проекту

землеустрою щодо відведення земельної ділянки не змінилися, проект

погодженню не підлягає.

6. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого

самоврядування у двотижневий строк з дня отримання проекту

землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а в разі

необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи

землевпорядної документації згідно із законом - після отримання

позитивного висновку такої експертизи приймає рішення про надання

земельної ділянки у користування.

7. Якщо земельна ділянка надається у користування Кабінетом

Міністрів України, погоджений проект землеустрою щодо відведення

земельної ділянки подається відповідно до Ради міністрів

Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та

Севастопольської міських державних адміністрацій, які розглядають

його і в місячний строк подають зазначений проект із своїми

пропозиціями до Кабінету Міністрів України.

8. Якщо земельна ділянка надається у користування Верховною

Радою Автономної Республіки Крим, погоджений проект землеустрою

щодо відведення земельної ділянки подається до Ради міністрів

Автономної Республіки Крим, яка розглядає його і в місячний строк

подає зазначений проект із своїми пропозиціями до Верховної Ради

Автономної Республіки Крим.

9. Рішенням про надання земельної ділянки у користування за

проектом землеустрою щодо її відведення здійснюються:

затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної

ділянки;

вилучення земельних ділянок у землекористувачів із

затвердженням умов вилучення земельних ділянок (у разі

необхідності);

надання земельної ділянки особі у користування з визначенням

умов її використання і затвердженням умов надання, у тому числі (у

разі необхідності) вимог щодо відшкодування втрат

сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва.

10. Підставою відмови у затвердженні проекту землеустрою щодо

відведення земельної ділянки може бути лише його невідповідність

вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових

актів.

11. Відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого

самоврядування у наданні земельної ділянки у користування або

залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду.

5.

Вiдповiдно до ст. 1 Закону України “Про концесії” від 16 липня 1999 р. концесія визначається як надання – з метою задоволення сус-пільних потреб уповноваженим органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування на пiдставi концесійного договору на плат-ній та строковій основі юридичній або фiзичнiй особі (суб’єкту підпри-ємницькоїдiяльностi) права на створення (будівництво) та управління (експлуатацію) об’єктом концесії (строкове платне володіння), за умови взятгя суб’єктом підприємницької дiяльностi (концесіонером) на себе зобов’язань щодо створення (будівництва) та управління (експлуатацii) об’єктом концесії, а також майнової вiдповiдальностi й можливого під-приємницького ризику.

Цим законом закріплено i перелік сфер господарської дiяльноcтi, для здійснення якої суб’єкти права державної чи комунальної власності можуть надаватися в концесію. До них, зокрема, відносяться: водопос-тачання; відведення та очищення стічних вод; надання послуг міським громадським транспортом; збирання та утилiзацiя сміття; надання по-слуг, пов’язаних з постачанням споживачам тепла; будівництво та екс-плуатація автомобільних доріг, об’єктів дорожнього господарства, інших дорожніх споруд; будівництво та експлуатація шляхів сполучення; будів-ництво та експлуатація вантажних i пасажирських портів; будівництво та експлуатація аеродромів; надання послуг у сфері кабельного телеба-чення; надання послуг зв’язку; транспортування та розподіл природного газу; виробництво або транспортування електроенергії; будівництво жи-лих будинків; використання об’єктів соціально-культурного призначен-ня; створення комунальних служб паркування автомобiлiв тощо.

Серед об’єктів права державної чи комунальної власності, що можуть надаватися в концесію, закон називає майно підприємств, які є цiлiсними майновими комплексами, законсервовані об’єкти, що можуть бути до-будовані з метою їх подальшого використання для надання послуг, пов’язаних із задоволенням громадських потреб, тощо.

Якщо у зазначених випадках для здійснення концесiйноїдiяльностінеобхiднi земельні ділянки, то вони надаються на умовах оренди на строк

дії концесійного договору. Використання на умовах оренди земельної дiлянки фактично обслуговує концесійний договір, а сама земельна ді-лянка не є об’єктом концесii. У зв'язку з цим ч. 1 коментованої статті ЗК передбачено, що порядок надання концесіонеру в оренду земельної ді-лянки встановлений саме нормами земельного законодавства, зокрема ст. 124 ЗК. Згідно з вимогами даної статті передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здій-снюється на пiдставi рішення вiдповiдного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Дещо інший зміст зафіксовано у ч. 2 коментованої статті, якою вста-новлено, що виключно законами мають визначатися види господарської дiяльностi (яка є значно ширшою, ніж концесійна дiяльнiсть), для яких земельні ділянки можуть надаватися у концесію. У цих випадках об’єктом концесii виступає конкретна земельна ділянка.

Серед видів господарської дiяльностi ст. 3 Закону України “Про концесii” називає, зокрема, будівництво та експлуатацію автомобільних доріг, об’єктів дорожнього господарства, інших дорожніх споруд; будів-ництво та експлуатацію шляхів сполучення; будівництво i експлуатацію вантажних i пасажирських портів; будівництво та експлуатацію аеропор-тів тощо.

На розвиток Закону “Про концесії” був прийнятий спеціальний За-кон України “Про концесii на будівництво та експлуатацію автомобіль-них доріг” від 14 грудня 1999 р. Ним встановлено, що об’єктом концесії є автомобільна (позаміська) дорога загального користування, що пере-буває у державній власності.

6.

Правовому режиму земельних сервітутів присвячені ст. ст.. 98-102 (глава 16 «Право земельного сервітуту») ЗКУ, ст. ст.. 401-406 (глава 32) ЦКУ.

Законодавче визначення земельного сервітуту наведено у ст. 98 ЗКУ: «[п]раво земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).» ЦКУ містить формулювання «право користування чужим майном (сервітут)» (ч. 1 ст. 401 ЦКУ), що не розкриває ознак сервітуту.

Проблема. Існуюче визначення земельного сервітуту (ст. 98 ЗКУ) є недосконалим, воно не узгоджується із положеннями ст. 100 ЗКУ (згадує про можливість встановлення сервітутів на користь визначених осіб - особистих сервітутів), а також в сукупності із ст. 100 ЗКУ утруднює (1) встановлення сервітутів відносно ділянок, що не є суміжними, (2) встановлення сервітутів на користь чи за рахунок іншого нерухомого майна (наприклад, сервітутне право власника трубопроводу на чужу земельну ділянку). Вважаємо, що такі сервітути можуть бути встановлені на підставі положень ст. 404 ЦКУ.

Слід розрізняти поняття земельного сервітуту як встановленого договором або судом речового права, наслідком якого є обмеження прав власників інших ділянок, та законодавчо встановлені обмеження прав власників земельних ділянок в інтересах сусідів, що не породжують речового права інших осіб.

Право земельного сервітутухарактеризується такими ознаками. По-перше, відносини земельного сервітутупередбачаютьнаявністьдвох, як правило, суміжнихземельнихділянок, з яких одна (обслуговуюча) обслуговуєіншу (панівну). У рамках земельного сервітутуобслуговуючаземельнаділянкасвоїмизручностями, перевагами, природними ресурсами усуваєнедолікипанівноїземельноїділянки.

По-друге, при встановленні земельного сервітутуобслуговуванняоднієїділянкиіншоювідбувається не безсистемно, а в межах прав, щонадаютьсявласникупануючоїземельноїділянкищодокористуванняобслуговуючоюділянкою. За своєююридичною природою такі права є обмеженимиречовими правами і передбачаютькористуваннялише невеликою частиноюобслуговуючоїземельноїділянки для чіткозафіксованих потреб. При цьомувласник (користувач) пануючоїземельноїділянки не має статусу користувачаобслуговуючоюділянкою і, відповідно, не є платником земельного податку (щодоостанньої).

7. ст. 100,101, 102

8.

Стаття 407. Підстави виникнення права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб

1. Право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (далі - землекористувач).

2. Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті.

{ Частина друга статті 407 із змінами, внесеними згідно із Законом N 509-VI ( 509-17 ) від 16.09.2008 }

3. Право користування земельною ділянкою державної або комунальної власності для сільськогосподарських потреб не може бути відчужено її землекористувачем іншим особам, внесено до статутного фонду, передано у заставу.

{ Статтю 407 доповнено частиною третьою згідно із Законом N 509-VI ( 509-17 ) від 16.09.2008 }

Стаття 408. Строк договору про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб

1. Строк договору про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб встановлюється договором і для земельних ділянок державної або комунальної власності не може перевищувати 50 років.

{ Частина перша статті 408 із змінами, внесеними згідно із Законом N 509-VI ( 509-17 ) від 16.09.2008 }

2. Якщо договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб укладено на невизначений строк, кожна із сторін може відмовитися від договору, попередньо попередивши про це другу сторону не менш як за один рік.

Стаття 409. Права та обов'язки власника земельної ділянки, наданої у користування для сільськогосподарських потреб

1. Власник земельної ділянки має право вимагати від землекористувача використання її за призначенням, встановленим у договорі.

2. Власник земельної ділянки має право на одержання плати за користування нею. Розмір плати, її форма, умови, порядок та строки її виплати встановлюються договором.

3. Власник земельної ділянки зобов'язаний не перешкоджати землекористувачеві у здійсненні його прав.

Стаття 410. Права та обов'язки землекористувача

1. Землекористувач має право користуватися земельною ділянкою в повному обсязі, відповідно до договору.

2. Землекористувач зобов'язаний вносити плату за користування земельною ділянкою, а також інші платежі, встановлені законом.

3. Землекористувач зобов'язаний ефективно використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, утримуватися від дій, які можуть призвести до погіршення екологічної ситуації.

Стаття 411. Право землекористувача на відчуження права користування земельною ділянкою

1. Землекористувач має право на відчуження права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, якщо інше не встановлено законом.

2. У разі продажу права користування земельною ділянкою власник цієї земельної ділянки має переважне перед іншими особами право на його придбання, за ціною, що оголошена для продажу, та на інших рівних умовах.

3. Землекористувач зобов'язаний письмово повідомити власника земельної ділянки про продаж права користування нею. Якщо протягом одного місяця власник не надішле письмової згоди на купівлю, право користування земельною ділянкою може бути продане іншій особі.

4. У разі порушення права переважної купівлі настають наслідки, передбачені статтею 362 цього Кодексу.

5. У разі продажу землекористувачем права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб іншій особі власник земельної ділянки має право на одержання відсотків від ціни продажу (вартості права), встановлених договором.

Стаття 412. Припинення права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб

1. Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб припиняється у разі:

1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;

2) спливу строку, на який було надано право користування;

3) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю.

2. Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб може бути припинене за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом.

9.

ПРАВО КОРИСТУВАННЯ ЧУЖОЮ ЗЕМЕЛЬНОЮ

ДІЛЯНКОЮ ДЛЯ ЗАБУДОВИ

Стаття 413. Підстави виникнення права користування чужою

земельною ділянкою для забудови

1. Власник земельної ділянки має право надати її в

користування іншій особі для будівництва промислових, побутових,

соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель

(суперфіцій). Таке право виникає на підставі договору або

заповіту.

2. Право користування земельною ділянкою, наданою для

забудови, може відчужуватися або передаватися землекористувачем у

порядку спадкування, крім випадків, передбачених частиною третьою

цієї статті.

3. Право користування земельною ділянкою державної або

комунальної власності для забудови не може бути відчужено її

землекористувачем іншим особам (крім випадків переходу права

власності на будівлі та споруди, що розміщені на такій земельній

ділянці), внесено до статутного фонду, передано у заставу.

4. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови

може бути встановлено на визначений або на невизначений строк,

крім випадків, передбачених частиною п'ятою цієї статті.

5. Строк користування земельною ділянкою державної чи

комунальної власності для забудови не може перевищувати 50 років.

{ Текст статті 413 в редакції Закону N 509-VI ( 509-17 ) від

16.09.2008 }

Стаття 414. Права та обов'язки власника земельної ділянки,

наданої для забудови

1. Власник земельної ділянки, наданої для забудови, має право

на одержання плати за користування нею.

Якщо на земельній ділянці збудовані промислові об'єкти,

договором може бути передбачено право власника земельної ділянки

на одержання частки від доходу землекористувача.

2. Власник земельної ділянки має право володіти,

користуватися нею в обсязі, встановленому договором із

землекористувачем.

Перехід права власності на земельну ділянку до іншої особи не

впливає на обсяг права власника будівлі (споруди) щодо

користування земельною ділянкою.

Стаття 415. Права та обов'язки землекористувача

1. Землекористувач має право користуватися земельною ділянкою

в обсязі, встановленому договором.

2. Землекористувач має право власності на будівлі (споруди),

споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови.

3. Особа, до якої перейшло право власності на будівлі

(споруди), набуває право користування земельною ділянкою на тих же

умовах і в тому ж обсязі, що й попередній власник будівлі

(споруди).

4. Землекористувач зобов'язаний вносити плату за користування

земельною ділянкою, наданою йому для забудови, а також інші

платежі, встановлені законом.

5. Землекористувач зобов'язаний використовувати земельну

ділянку відповідно до її цільового призначення.

Стаття 416. Припинення права користування земельною ділянкою

для забудови

1. Право користування земельною ділянкою для забудови

припиняється у разі:

1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та

землекористувача;

2) спливу строку права користування;

3) відмови землекористувача від права користування;

4) невикористання земельної ділянки для забудови протягом

трьох років підряд.

2. Право користування земельною ділянкою для забудови може

бути припинене за рішенням суду в інших випадках, встановлених

законом.

Стаття 417. Правові наслідки припинення права користування

земельною ділянкою

1. У разі припинення права користування земельною ділянкою,

на якій була споруджена будівля (споруда), власник земельної

ділянки та власник цієї будівлі (споруди) визначають правові

наслідки такого припинення.

У разі недосягнення домовленості між ними власник земельної

ділянки має право вимагати від власника будівлі (споруди) її

знесення та приведення земельної ділянки до стану, в якому вона

була до надання її у користування.

2. Якщо знесення будівлі (споруди), що розміщена на земельній

ділянці, заборонено законом (житлові будинки, пам'ятки культурної

спадщини тощо) або є недоцільним у зв'язку з явним перевищенням

вартості будівлі (споруди) порівняно з вартістю земельної ділянки,

суд може з урахуванням підстав припинення права користування

земельною ділянкою постановити рішення про викуп власником будівлі

(споруди) земельної ділянки, на якій вона розміщена, або про викуп

власником земельної ділянки будівлі (споруди), або визначити умови

користування земельною ділянкою власником будівлі (споруди) на

новий строк.

10.

До речових прав на землю, передбачених Земельним кодексом України,

відноситься право постійного користування земельною ділянкою (ст. 92 ЗК)

і земельні сервітути (гл. 16 ЗК).

Щодо речових прав на землю, то вони характеризуються такими ознаками:

по-перше, вони певною мірою залежні від правомочностей власника, без

згоди якого не можуть здійснюватися деякі правомочності володільця

речових прав на землю. Наприклад, користувач без згоди власника не має

права на їхню забудову,

по-друге, речові права на землю наділені і певною самостійністю,

оскільки перехід права власності на земельну ділянку до іншої особи не

завжди є підставою припинення речових прав на неї. Користувачі

земельними ділянками визнаються земельним законодавством самостійними

суб’єктами земельних відносин і не підпорядковані власнику. Наприклад,

відповідно до ст. 95 ЗК України землекористувачі мають право на

відшкодування збитків, у тому числі й заподіяних йому власником землі.

Стаття 152 ЗК надає землекористувачу право вимагати усунення будь-яких

порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення вчинені власником

земельної ділянки або внаслідок втручання власника в справи користувача

земельної ділянки,

по-третє, речові права на землю головно випливають із закону, а не із

зобов’язань, тому вони переважно не можуть бути змінені за погодженням

сторін,

по-четверте, речові права, як і права власників земельних ділянок,

об’єктом своїх повноважень мають земельну ділянку, тобто частину

земельної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з

визначеними щодо неї правом (ст. 78 ЗК України). У результаті цього

виникнення, зміна та припинення речових прав підлягає такій же державній

реєстрації, як і виникнення, зміна чи припинення права власності на цю

ділянку.

Оскільки, речові права на земельну ділянку здійснюються при одночасній

наявності права власності на земельну ділянку, то відбувається подвійна

реєстрація даних земельних прав: первинна і похідна [див.: 5,

с. 183-185]. ЗК України вимагає як реєстрацію права власності та права

користування земельною ділянкою (ст. 202), так і державну реєстрацію

сервітуту (ст. 100)

Найпоширенішим з речових прав на землю є право користування земельною

ділянкою. Наявність такої форми використання земель зумовлено тим, що,

по-перше, існують категорії власників землі, які в силу специфіки

суб’єкта відповідного права власності не можуть безпосередньо

використовувати земельні ділянки. До їх числа відноситься держава та

територіальні громади сіл, селищ і міст. По-друге, є чимало випадків,

елищ і міст. По-друге, є чимало випадків,

коли власники земельних ділянок тимчасово не мають можливості чи бажання

використовувати належні їм земельні ділянки [7, с. 148].

1992 року, за яким користування землею могло бути постійним або

тимчасовим [8], сьогодні його зміст значно звужено. Передусім це полягає

в тому, що, крім відсутності права тимчасового користування, значно

звужено й коло суб’єктів права постійного користування землею. До них,

згідно із ст. 32 ЗК України, відносяться тільки підприємства, установи

та організації, що належать до державної або комунальної власності.

Значне обмеження застосування користування землями як

організаційно-правової форми використання земель зумовлене розширенням

інституту власності на землі, кола його суб’єктів.

Істотною особливістю права користування землею є те, що його суб’єктом

не можуть бути громадяни. У перехідних положеннях ЗК України

передбачено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному

користуванні земельні ділянки, однак, відповідно ЗК України від

25 жовтня 2001 року, не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1

січня 2005 року переоформити у встановленому порядку право власності або

право оренди на них.

Ще одним речовим правом невласників земельних ділянок є право земельного

сервітуту, яке вперше як самостійний земельно-правовий інститут

закріплене у ЗК України (гл. 16). Право земельної сервітуту – це право

власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або

безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками) (ст. 98 ЗК

України). Визначимо особливості такого речового права:

по-перше, підставою сервітуту завжди є наявність сусідньої

використовуваної ділянки, інтереси належної експлуатації якої потребують

втручання в користування цією земельною ділянкою;

по-друге, право сервітуту встановлюється лише тоді, коли неможливо не

зачіпати інтереси сусідніх землекористувачів. Право сервітуту не повинно

виникати, якщо є можливість експлуатації земельної ділянки, не зачіпаючи

інтереси сусідніх землекористувачів;

по-третє, право сервітуту передбачає вузькоцільове використання

земельної ділянки (для проходу, проїзду, водопроводу, водозабору та

ін.);

по-четверте, право сервітуту не може бути самостійним предметом угод.

Стаття 101 ЗК України забороняє продавати, заставляти земельний сервітут

чи передавати його будь-яким способом особою, в інтересах якої

встановлено цей сервітут, іншим фізичним та юридичним особам;

по-п’яте, право сервітуту має додатковий характер до основного права на

земельну ділянку для особи, в користь якої встановлюється цей сервітут.

З припиненням права цієї особи на дану земельну ділянку припиняється і

право сервітуту;

по-шосте, встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення

власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут,

прав володіння, користування та розпорядження нею (ст. 98 ЗК);

по-сьоме, земельні сервітути бувають постійними і строковими.

Сервітути можуть встановлюватися для: проходу та проїзду на велосипеді

у та проїзду на велосипеді

через земельну ділянку, проїзду на транспортному засобі по наявному

шляху, прокладення та експлуатації ліній електропередач, зв’язку,

трубопроводів інших ліній комунікацій, прокладення на свою земельну

ділянку водопроводу із чужої природної водойми або через чужу земельну

ділянку, відводу води із своєї земельної ділянки на сусідню або через

сусідню, забору води з природної водойми, розташованої на сусідній

земельній ділянці, водопою своєї худоби із природної водойми,

розташованої на чужій земельній ділянці та прогону худоби до природної

водойми, прогону худоби по наявному шляху, встановлення будівельних

риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель

та споруд і для інших потреб.

Земельний сервітут встановлюється за домовленістю між власниками

сусідніх земельних ділянок на підставі договору або за рішенням суду.

Право земельного сервітуту виникає після його державної реєстрації в

порядку, встановленому для державної реєстрації земельних ділянок.

11.

Отже, речові права на землю, за Земельним кодексом України, полягають у

правах постійного користування землею та земельного сервітуту. Вони є

похідними від права власності на земельну ділянку, володіючи при цьому

певною самостійністю і незалежністю від права власності.

Підставами користування землями, які не мають речового характеру, є

права на землю, засновані на зобов’язаннях. За земельним законодавством

України найхарактернішими з них є оренда та застава земельних ділянок.

Правовому регулюванню земельних орендних відносин в Україні присвячено

декілька нормативно-правових актів, головними з яких є Земельний кодекс

України та Закон України "Про оренду землі" від 6 жовтня 1998 року [9].

Право оренди земельної ділянки – це засноване на договорі строкове,

платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною

орендареві для проведення підприємницької та іншої діяльності. Оренда

земельної ділянки може бути короткостроковою – не більше ніж 5 років та

довгостроковою – не більше як 50 років.

Орендодавцями земельних ділянок є їхні власники або уповноважені ними

особи. Орендарями можуть бути громадяни та юридичні особи України,

іноземні громадяни та особи без громадянства, іноземні юридичні особи,

міжнародні об’єднання та організації, а також іноземні держави (ст. 93

Земельного кодексу України).

Головними ознаками оренди є строковий характер правовідносин, платний

характер використання земель, взаємне регулювання відносин, що

торкаються використання земельної ділянки сторонами договору оренди.

Питанням застави земельних ділянок у Земельному кодексі України

присвячена тільки одна стаття – 133. Відповідно до неї, у заставу можна

передавати земельні ділянки, які належать громадянам та юридичним особам

на праві власності. Заставодержателями земельної ділянки є тільки банки,

які відповідають вимогам, установленим законодавством України.

Самоочевидною є потреба прийняття спеціальних законів про іпотеку землі,

земельний (іпотечний) банк.

Ст133, 93

З А К О Н У К Р А Ї Н И

Про державну реєстрацію речових прав

на нерухоме майно та їх обтяжень

У Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх

обтяження на земельні ділянки, а також на об’єкти нерухомого

майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких

неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме:

підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі,

споруди (їх окремі частини), квартири, житлові та нежитлові

приміщення.

Систему органів державної реєстрації прав становлять

центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію

державної політики у сфері державної реєстрації прав, та

структурні підрозділи територіальних органів Міністерства юстиції

України, які забезпечують реалізацію його повноважень та є

органами державної реєстрації прав.

Державну реєстрацію здійснює Державне агнество земельних ресурсів.

Державна реєстрація земельної ділянки здійснюється після визначення кадастрового номера в установленому порядку та прийняття відповідним органом, який здійснює розпорядження землями, рішення про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність (користування) чи після формування земельної ділянки на підставі документації із землеустрою за рішенням власника земельної ділянки про поділ або об'єднання земельних ділянок.

Державна реєстрація земельної ділянки здійснюється шляхом відкриття Поземельної книги.

До заяви додаються такі документи:

• копія документа, що посвідчує особу, якій надається земельна ділянка у власність або власника земельної ділянки, а у разі подання заяви уповноваженою ними особою - також копія документа, що підтверджує його повноваження діяти від імені таких осіб;

• копія реєстраційного номера облікової картки платника податків (ідентифікаційного номера) згідно з Державним реєстром фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів - для фізичної особи, крім осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття номера та повідомили про це відповідний орган державної податкової служби, ідентифікаційного коду згідно з Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України або податкового номера - для юридичної особи;

• технічна документація із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку з позначкою територіального органу Держземагентства про визначення кадастрового номера з рішенням органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про надання земельної ділянки у власність (користування) - у разі надання у власність (користування) земельної ділянки, межі якої встановлені в натурі (на місцевості), без зміни її цільового призначення;

• проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки з позначкою територіального органу Держземагентства про визначення кадастрового номера з рішенням органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про надання або передачу земельної ділянки у власність (користування) - у разі надання у власність (користування) земельної ділянки із зміною цільового призначення та/або надання у власність (користування) земельної ділянки, межі якої не встановлені в натурі (на місцевості);

• технічна документація із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, право користування земельною ділянкою, при поділі чи об'єднанні земельних ділянок з позначкою територіального органу Держземагентства про визначення кадастрового номера - у разі поділу земельної ділянки чи об'єднання земельних ділянок;

• цивільно-правовий договір про відчуження земельної ділянки - у разі продажу земельної ділянки із земель державної та комунальної власності;

• договір оренди земельної ділянки - у разі оренди земельної ділянки, що перебуває в державній або комунальній власності (кількість примірників договору повинна бути на один примірник більша, ніж кількість сторін договору);

• копія документа, що підтверджує право спадкоємця на земельну ділянку, - у разі звернення спадкоємця громадянина України, щодо якого прийнято рішення про передачу безоплатно у приватну власність земельної ділянки відповідно до законодавства;

• рішення суду - у разі здійснення державної реєстрації на підставі рішення суду;

• копії документів, що підтверджують оплату за проведення:

- державної реєстрації земельної ділянки, державної реєстрації державного акта - у разі державної реєстрації земельної ділянки та державного акта;

- державної реєстрації земельної ділянки, державної реєстрації договору оренди земельної ділянки - у разі державної реєстрації земельної ділянки та договору оренди земельної ділянки;

- державної реєстрації обмеження у використанні земельної ділянки - у разі, коли на момент державної реєстрації земельної ділянки існують обмеження у її використанні.

Під час подання заяви фізична особа пред'являє паспорт або інший документ, що посвідчує особу, а у разі подання заяви уповноваженою особою - також документ, що підтверджує її повноваження діяти від імені такої особи. Документ, що підтверджує повноваження діяти від імені іноземної особи повинен бути легалізований в установленому законодавством порядку.

13.

Суб'єктами права постійного землекористування є юри­дичні особи, які у встановленому законом порядку набули цього права для досягнення відповідних цілей і мають у зв'яз­ку з цим певні земельні права та обов'язки.

Відповідно до ст. 92 ЗК України право постійного користу­вання земельною ділянкою можуть здійснювати лише підпри­ємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності. До складу виключного кола суб'єктів, які можуть набувати права постійного користування земель­ною ділянкою, закон відносить лише деякі види юридичних осіб, які належать до юридичних осіб публічного права.

Серед суб'єктів постійного землекористування розрізня­ють сільськогосподарські та несільськогосподарські держав­ні і комунальні підприємства, установи та організації. Пер­шим надаються земельні ділянки у постійне користування для науково-дослідних, навчальних цілей, та ведення товар­ного сільськогосподарського виробництва (ст. 24 ЗК), другим — для здійснення відповідної несільськогосподарської діяльності (ст. 65 ЗК).

Набуття права постійного користування земельною ді­лянкою лише підприємствами, установами та організаціями, що належать до державної або комунальної власності, фак­тично означає, що іноземні юридичні особи не можуть висту­пати постійними землекористувачами. Вони мають право використовувати відповідні земельні ділянки на умовах оренди або на титулі приватної власності.

Прийняття 25 жовтня 2001 року нової редакції ЗК України потягло за собою ряд запи-тань з боку осіб, які отримали до цього часу земельні ділянки у постійне користування відповід-но до норм попередньої редакції Земельного кодексу України. Такі запитання виникли у зв’язку із закріпленням у пункті 6 розділу X «Перехідні положення» норми за якою громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні були до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому по-рядку право власності або право оренди на них.

Однак, на підставі Рішення Конституційного Суду № 5-рп/2005 положення пункту 6 розділу X втратило чинність, як таке, що не відповідає Конституції України в частині зобов'язання переоформити право постійного користування зе-мельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, орга-нізаційного та фінансового забезпечення .

14.

Право земельного сервітуту характеризується такими ознаками. По-перше, відносини земельного сервітуту передбачають наявність двох, як правило, суміжних земельних ділянок, з яких одна (обслуговуюча) обслуговує іншу (панівну). У рамках земельного сервітуту обслуговуюча земельна ділянка своїми зручностями, перевагами, природними ресурсами усуває недоліки панівної земельної ділянки.

По-друге, при встановленні земельного сервітуту обслуговування однієї ділянки іншою відбувається не безсистемно, а в межах прав, що надаються власнику пануючої земельної ділянки щодо користування обслуговуючою ділянкою. За своєю юридичною природою такі права є обмеженими речовими правами і передбачають користування лише невеликою частиною обслуговуючої земельної ділянки для чітко зафіксованих потреб. При цьому власник (користувач) пануючої земельної ділянки не має статусу користувача обслуговуючою ділянкою і, відповідно, не є платником земельного податку (щодо останньої).

Особливості земельного (предіального) сервітуту полягають у такому:

1) тут ніби мають місце "відносини між ділянками";

2) такі відносини є тривалими; зазвичай сервітути встановлюються на тривалий строк або взагалі без вказівки строку;

3) такий сервітут є неподільним: при поділі ділянки сервітутне право зберігається в цілому.

Так, земельний сервітут: 1) є результатом волевиявлення сторін правовідношення, котре втілюється в угоді, або рішенні суду, 2) є обтяженням земельної ділянки, а також 3) є обмеженням інших прав на земельну ділянку, 4) допускає тільки часткове користування земельною ділянкою як за способами, так і за територіальним поширенням, 5) складає поліфункціональну категорію, яка налічує багато різновидів; 6) земельний сервітут якнайменше обмежує права інших осіб, не позбавляючи власника (користувача) земельної ділянки належних йому прав володіння, користування та розпорядження цією ділянкою, 7) має відношення до конкретної земельної ділянки, і не може бути перенесений на іншу, 8) неподільний та невідчужуваний, 9) має здебільшого постійний характер.

15.При встановленні сервітуту судом, на наш погляд, суд має вирішувати спір саме про укладення відповідного договору.Чинне законодавство не визначає підстав, за наявності яких суд повинен задовольняти позов про встановлення сервітуту. На наш погляд, виходячи із принципів примусового відчуження об´єктів права приватної власності (ст. 41 Конституції України, ст. 1 Протоколу 1 до Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), підставою для рішення суду повинні бути (1) суспільна необхідність встановлення сервітуту, за умови (2) попереднього повного відшкодування зниження вартості земельної ділянки. Як видається, суспільна необхідність у встановленні сервітуту матиме місце тоді, коли без встановлення сервітуту пануючу земельну ділянку буде неможливо використовувати за призначенням, а негативні наслідки від встановлення сервітуту будуть явно меншими від вигоди для пануючої ділянки.

Також при встановленні сервітутів судом жодна із сторін не повинна отримати невиправданих переваг - це також із необхідністю випливає із принципу справедливості. Слід, наприклад, погодитися із апеляційним судом, який відмовив у позові про встановлення сервітуту для проїзду до ще не побудованого гаражу - на наш погляд, недолік потенційно пануючої присадибної ділянки був неспівставний із негативними наслідками для обтяженої присадибної ділянки у разі встановлення сервітуту. Аналогічно, не було потреби встановлювати сервітут у випадку, коли для створення проїзду власним двором позивачу достатньо було переставити огорожу та зрубати кілька фруктових дерев.

При розгляді однієї із справ судом відмовлено у встановленні сервітуту для обслуговування будівлі, побудованої ближче встановленої державними будівельними нормами відстані до межі, з тих мотивів, що про можливість обслуговування своєї будівлі позивачу слід було подбати при її будівництві. Хоча підхід суду заслуговує на увагу, на наш погляд, позов міг бути задоволений, але за умови повного відшкодування власнику обтяженої земельної ділянки всіх завданих йому незручностей.

Підсумовуючи все викладене, на наш погляд, рішення суду про встановлення сервітуту повинно в усіх випадках визначати умови договору про встановлення сервітуту, оскільки за своєю природою є вирішенням передцоговірного спору. Слід погодитися із тими судами, які вважають, що позивач повинен, крім підстав встановлення сервітуту, навести «його вид, права і обов´язки сторін, питання платності, умови дії сервітуту».

Проблемним є питання складу сторін при встановленні обтяженні сервітутом земельної ділянки, що перебуває в користуванні. Суди часто обмежуються залученням користувача, хоча встановлення земельного сервітуту зачіпає права власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки залучається хіба що як третя особа, і то далеко не завжди. Це видається помилкою.

16.

На відміну від загального правила, встановленого ч. 2 ст. 319 ЦКУ, (« [в]ласник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону»), обсяг права користування земельною ділянкою є обмеженим і обумовлюється цільовим призначенням земельної ділянки: земельна ділянка може (і повинна) використовуватися лише за цільовим призначенням (ст. ст.. 91, 96 ЗКУ).

Існують також спеціальні обмеження права користування, пов´язані із встановленням територій із обмеженим режимом використання. Нижче розглядаються найбільш типові з таких обмежень.

Ст. 110

Під обмеженням прав на земельну ділянку слід розуміти покладений обов’язок на власника чи землекористувача земельної ділянки утримуватись від певних дій щодо даної земельної ділянки, а обтяження земельної ділянки – це обов’язок вчинити певні дії.

Обмеження (обтяження) прав на земельну ділянку встановлюється законом, або актом уповноваженого на це органу державної влади, або договором і передбачає заборону на її користування або розпоряджання, у тому числі відчуження.

Одним з основних правових наслідків встановлення земельного сервітуту є обтяження обслуговуючої земельної ділянки, тобто певного обмеження прав її власника чи користувача.

земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками)»

17.Емфіте́взиc — це довгострокове, відчужуване та успадковуване речове право на чуже майно, яке полягає у наданні особі права володіння і користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб з метою отримання плодів та доходів від неї з обов'язком ефективно її використовувати відповідно до цільового призначення.

. Емфітевзис встановлюється за договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою (землекористувачем). Строк емфітевзису, розмір оплати, її форма, порядок та строки виплати встановлюються договором.

Суперфіцій. Власник земельної ділянки має право надати її іншій особі не лише для сільськогосподарських потреб, а й для будівництва. Суперфіцієм є право передачі земельної ділянки в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель.

Суперфіцій може виникати на підставі договору або заповіту як на визначений, так і на невизначений строк.

Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом, рішенням суду.

В ЗК дається таке визначення земельного сервітуту. Це — право власника чи землекористувача земельної ділянки на обмежене платне чи безоплатне користування чужою ділянкою (ч. 1 ст. 98).

Серед видів земельного сервітуту законодавець наводить:

- право проходу чи проїзду на велосипеді через чужу ділянку;

- право проводити водопровід з чужого природного водоймища чи через чужу земельну ділянку;

- право проводити та експлуатувати лінію електропередач, зв'язку, трубопровід, інші лінійні комунікації;

- право відводу води з своєї ділянки на сусідню чи через сусідню;

- право забору води із сусіднього природного водоймища чи право проходу до нього;

- право напувати худобу із сусіднього природного водоймища чи право прогону худоби до нього;

- право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту споруд та будівель та ін.

Особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.

18.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

У судовому порядку дія земельного сервітуту може бути:

скасована внаслідок неправомірних дій при його встановленні, виявлення відсутності підстав, неналеж­них сторонах тощо;

рипинення при порушенні власником сервітуту умов користування ним; при припиненні підстав його встановлення;

при неможливості подальшого цільового викорис­тання земельної ділянки внаслідок встановленого на неї сервітуту.

рішення суду про скасування земельного сервітуту. Рішення суду про скасування земельного сервітуту, що вступило в законну силу, є підставою для скасування державної реєстрації земельного сервітуту. У разі прийняття такого рішення суд повинен направити його в орган державної реєстрації прав на землю для внесення відповідних змін у державний реєстр прав на нерухоме майно;

19.

Ч 3 ст 102-1Право користування З.Д. державної або комун. Власності для с\г потреб не може бути відчужено її землекористувачем ін.. особам, внесено до статуного фонду, передано у заставу. + 8 питання.