Розділ 1 Історичні передумови формування інтеграційної політики Бразилії

1.1. Витоки інтеграції в Західній півкулі

Латиноамериканська інтеграція як фактор встановлення спільних економічних і соціально-політичних орієнтирів розвивалася по складному і суперечливому шляху, в неї були періоди спадів, проривів і криз.

Інтеграційний процес в Латинській Америці має деякі особливості. Він бере свій початок після Другої світової війни і є проявом поглиблення інтернаціоналізації господарського життя та прагнення країн регіону до прискорення економічного зростання.

Країни Латинської Америки розпочали об’єднавчі процеси раніше інших країн, що розвиваються. Реакцією на економічний спад був початок регіональної економічної інтеграції, яка свідчить про прагнення країн Латинської Америки спільними зусиллями вирішити нові проблеми й означає своєрідний виклик північному сусіду. Латиноамериканська інтеграція ґрунтується на ідеях об’єднання зусиль у межах поглибленого співробітництва на рівні «Південь-Південь», виходу із стану периферійності в системі світового господарства, посилення позицій у міжнародних економічних відносинах і міжнародному поділі праці.

У кінці 40-х років ХХ ст. була організована Економічна комісія ООН для Латинської Америки (ЕКЛА), аналітики якої розробляли концепції структурної перебудови економіки, у тому числі зовнішньоекономічного сектора регіону, реалізація яких дозволяла зміцнювати переговорні позиції цих країн при їх взаємодії із США. Не дивно, що США неодноразово виступали проти ЕКЛА, її рішень і конкретних дій. У двох наступних десятиліттях в обох сторін (США і Латинської Америки) виникли господарські труднощі, однією з причин яких був вплив на них світової економічної кризи 1957-1958 рр [15].

Бразильські правлячі кола вбачали у створенні регіональних економічних об’єднань – дієвий засіб розширення зовнішніх ринків. Бразилія приймала активну участь у створенні першого інтеграційного договору в Латинській Америці, який було підписано в 1960 р. в Монтевідео (Уругвай). За цим договором передбачалося створення протягом 12 років зони вільної торгівлі. Тоді ж було створено перше в Латинській Америці інтеграційне обє’днання – Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (Latin America Free Trade Agreement - ЛАВТ). До її складу увійшли 11 країн: Мексика, Аргентина, Болівія, Бразилія, Чилі, Колумбія, Еквадор, Парагвай, Перу, Уругвай, Венесуела. Угруповання об'єднало 85% країн Латинської Америки і Карибського басейну. Це великі і середні за обсягом ВВП країни. Вони переслідували чисто економічні цілі щодо сприяння індустріалізації економіки і розширенню ринків збуту. Величезна економічна диференціація між країнами не дозволила повністю реалізувати проект. В його рамках була створена система взаємних торгових преференцій, основу яких складали, перш за все, товари, що не були предметом взаємного експорту. Країни проводили протекціоністську торгову політику, покладену в основу концепції імпортного заміщення. Були підписані торговельні угоди в субрегіональних рамках, покликані знизити економічну диференціацію, підвищити рівень економічного розвитку на основі проведення політики імпортозаміщення.

Через два десятиліття (1980 р.) ЛАВТ була перейменована в Латиноамериканську Асоціацію інтеграції (ЛАІ - Association of Latin American Integratio), більш гнучку угоду, що дозволяла укладати торговельні угоди між 2-3 партнерами, але зона вільної торгівлі, так і не була створена. В червні 1990 р. члени ЛАІ вирішили зменшити взаємні мита на 10-20 % і скасувати низку протекціоністських заходів. З 1992 р. функціонує Латиноамериканський парламент із штаб-квартирою в Сан-Паулу (Бразилія).

І все ж, перші кроки латиноамериканської економічної інтеграції були досить обмеженими. За оцінками тамтешніх експертів, економіки південноамериканських країн слабо доповнювали одна одну і не були зорієнтовані на тісне торговельне і фінансове співробітництво [17].

На відміну від Західної Європи, в Латинській Америці була відсутня достатня політична мотивація, здатна подолати торговельно-економічні обмеження, можливі в процесі інтеграції. А тому розвиток інтеграції в латиноамериканському регіоні в 60-70 рр. проходив значно повільніше, ніж передбачалося.

Лише на початку 80-х рр. економічна інтеграція в Південній Америці стрімко зростає, інтеграційний процес помітно набирає сили: збільшуються обсяги внутрішньоконтинентальної торгівлі, частішими стають дво- і багатосторонні тарифні угоди. Країни регіону перетворюються в привабливих один для одного партнерів у торгівлі, перш за все в галузі промислових товарів та напівфабрикатів [18].

Прискорення латиноамериканської економічної інтеграції обумовлене рядом факторів. По-перше, в регіоні знайшли прояв тенденції, притаманні в цілому для світового господарства, зорієнтованого на глобалізацію і регіоналізацію. В Латинській Америці стали розуміти, що закритість, обмеженість внутрішнього ринку неминуче веде до подальшої маргіналізації.

Регіональна економічна інтеграція 80-х рр. стала своєрідним «випробувальним полігоном» на шляху до більшої включеності у світове господарство і, водночас, привабливим проектом для потенційних іноземних інвесторів. По-друге, до прискорення економічної інтеграції спонукала лібералізація зовнішньої торгівлі, що саме в цей період почала запроваджуватись латиноамериканськими країнами. Справа в тому, що поширена в регіоні автаркічна імпортзамінна модель національних економік вичерпала себе, а здійснення програм щодо введення єдиних тарифів і зняття нетарифних обмежень створювало сприятливі умови для підписання дво- і багатосторонніх угод про лібералізацію зовнішньої торгівлі. Таке було неможливим за умов закритих національних економік. Запровадження пільгових тарифів або їх повне скасування у певних секторах економіки стимулювали товарообмін в регіоні.

Економічна інтеграція в Латинській Америці у 80-90-ті роки отримала нові стимули і дещо змінила свій зміст після переходу від політики державного протекціонізму до лібералізації економіки і зовнішньої торгівлі. Особливо різко активізувалися інтеграційні процеси в 90-ті роки. Основною тенденцією стало приєднання регіону до єдиного світового господарського комплексу, який формувався.

Розвивалося співробітництво у межах Латиноамериканської економічної системи. Працювали її комітети і міжнаціональні комісії з виробництва і збуту продовольства та інших товарів, з водних ресурсів, судноплавства, енергетики [19].

З історичних та географічних причин економіка Південної Америки розвивалась переважно на узбережжі. Відсутність розвинутого транспортного сполучення між країнами (несприятливий рельєф) створили ускладнення для інтеграції, на відміну від компактної території Західної Європи. Більшість латиноамериканських країн у 90-ті роки проводили політику «відкритої економіки», але це не принесло їм відчутних результатів, оскільки знижувались ціни на сировину і необхідно було обслуговувати зовнішній борг.

Нова концепція інтеграції як основа для розвитку зв’язків Латинської Америки з іншими регіонами світу, отримала назву концепції «відкритого регіоналізму». Даний термін був розроблений у 1994 році Економічною комісією ООН, і мав на меті включати:

• проведення галузевої лібералізації ринків товарів і послуг, диференційованої за термінами реалізації для різних країн;

• проведення широкомасштабної лібералізації ринків за участю якомога більшого числа країн, перш за все традиційних партнерів;

• забезпечення стабільності та прозорості лібералізації згідно з правилами СОТ;

• підвищення ролі регіональних інститутів у макроекономічній стабілізації країн з метою мінімізації ризику виникнення нових криз;

• для захисту національної економіки проведення помірних протекціоністських заходів щодо третіх країн і поступовий перехід до загальних зовнішніх тарифів (при необхідності);

• скорочення транзакційних витрат між країнами і всередині кожної країни, забезпечити конвертованість національних валют, підписання платіжних угод;

• сприяння передачі технологій на основі підписання галузевих угоді;

• розробка спеціальних заходів щодо адаптації економічно менш розвинених країн і регіонів, у тому числі за рахунок зменшення протекціонізму, надання фіскальних пільг для залучення інвестицій;

• розробка гнучких інституційних структур по залученню широких мас населення [20].

Характеризуючи витоки інтеграційних процесів в Латинській Америці, неможливо не згадати той факт, що на відміну від інших регіонів світу, що розвиваються, країни Латинської Америки порівняно рано звільнилися від колоніальної залежності, ще в ХІХ столітті. Колоніальне минуле позначилося на структурі економіки латиноамериканських країн, основу якої становила видобуток мінеральної сировини і виробництво продукції тропічного землеробства. Зберігалася величезна торгова залежність від колишніх метрополій. Економіка більшості країн залежала від кон'юнктурних коливань світових ринків.

Проте, на початку 80-их років країни Латинської Америки за підтримки регіональних лідерів Аргентини і Бразилії змогли перегрупуватися і вийти на новий виток регіональної інтеграції. Серед причин прискорення інтеграцій, можна виділити наступні:

• конкуренція в торгівлі, з одного боку, та зростання доходів від використання нових технологій та інвестицій, з іншого боку, стимулювали створення більш крупних і відкритих ринків;

• лібералізація зовнішньої торгівлі в 80-х роках;

• радикальний перегляд механізмів інтеграції в регіоні [21].

Вдало проведена політика «відкритого регіоналізму» надала можливість латиноамериканським країнам проводити гнучку інтеграційну політику, без ризиків маргіналізації і «закритості» економік. Політика «відкритого регіоналізму» в перспективі призвела до створення за ініціативи Бразилії Спільного ринку країн Південного конусу (Меркосур), який є найбільш динамічно інтегрованим об’єднанням країн Латинської Америки, що розвиваються.