3.3. Бразилія на заключному етапі переговорного процесу з формування загальноамериканської зони вільної торгівлі

1 листопада 2002 року представники Бразилії і США прийняли у відповідності із встановленим графіком спільну відповідальність за керування переговорним процесом на період до січня 2005 року, хоча до цих пір крісло голови займав представник однієї з країн-учасниць. Таке, дещо незвичайне рішення надихалося надіями на те, що дипломатія двох великих держав краще зуміє вирішити важкі проблеми на заключному етапі переговорів, який апріорі не міг буди простим і легким.

Процес йшов надзвичайно важко. Навіть вже по попередньо домовленим позиціям, таким, як лібералізація інвестиційного режиму, ринків послуг, інтелектуальної власності, виникали все нові і нові протиріччя. Крім того позиції США і Бразилії розходилися відносно форми майбутньої континентальної зони вільної торгівлі. В той час як бразильська дипломатія просувала формулу «АЛКА – союз союзів», яка передбачала досягнення кінцевої мети за рахунок розвитку субрегіональних інтеграційних об’єднань, створення на базі Меркосур зони вільної торгівлі Південної Америки і об’єднання з НАФТА на фінальній стадії. Вашингтон розглядав НАФТА в якості ядра, навколо якого шляхом індивідуального приєднання латиноамериканських країн і повинна була формуватися майбутня ЗВТ всієї півкулі [97].

Переговорний процес вступив в найскладнішу стадію, коли потрібно було домовлятися по широкому колу конкретних проблем, які напряму торкаються життєвих інтересів кожного з країн-учасників. В їх числі: розміри і темпи скорочення чи відміни митних тарифів, ліквідація нетарифних обмежень торгово-економічних відносин, регулювання урядових закупівель, форми захисту чутливих галузей, санкції за порушення трудового права і нанесення збитків навколишньому середовищу.

Цей сценарій підтвердився результатами зустрічі в Канкуні в рамках СОТ 14-16 вересня 2003. Очолювана Бразилією Група 21, до якої увійшли також Китай, Індія, Аргентина, ПАР, зіткнувшись з відмовою США і держав ЄС винести питання про політику сільськогосподарських субсидій в центр дискусії, відмовилася від подальшої участі в переговорах до тих пір, поки розвинені країни не переглянуть свою позицію. Висуваючи неприйнятну для адміністрації Дж. Буша постановку питання про відмову обговорювати «широкий порядок денний» і необхідність концентрації на ключовому питанні – проблемі сільськогосподарських субсидій, бразильська дипломатія відвела від себе можливі звинувачення у зриві переговорів по АЛКА, а також майстерно використала сільськогосподарський фактор в якості «каменя спотикання», щоб загальмувати лібералізацію своїх ринків готової продукції, в чому не було зацікавлене місцеве підприємництво [98]. Виступивши в Канкуні в ролі глобального лідера країн-гігантів, Бразилія істотно зміцнила свій переговорний потенціал у діалозі із США.

На початку січня 2003 року адміністрація Дж. Буша почала офіційні переговори з представниками п’яти країн Центральної Америки, спрямовані на те, щоб протягом року підписати угоду про зону вільної торгівлі. При цьому основні «кити» південноамериканської економіки, і в першу чергу Бразилія, були в кінці черги [99].

До середини 2003 року через протиріччя між США і латиноамериканськими країнами з’явився проект полегшеного варіанту угоди по АЛКА (ALCA «light»), який полягав у тому, щоб залишати рішення чутливих для обох сторін проблем в рамках ВТО. Це не сприяло активізації переговорів по АЛКА. В результаті в рамках VIII зустрічі міністрів закордонних справ 34-х країн континенту, яка відбулася 20-21 листопада 2003 року в Маямі, був фактично затверджений проект АЛКА «extra light». Мета його полягала в тому, щоб вилучити із всіх сфер по яким велися переговори спірні моменти і включити до його тексту мінімум зобов’язуючих позицій. Країнам членам майбутнього об’єднання надавалося право приймати на себе лише ті обов’язки, які вони будуть вважати необхідними. Крім того, допускалося вироблення окремих угод між країнами, які забажають прийняти більш жорсткі зобов’язання. При цьому угоди могли бути двосторонніми і на субрегіональному рівні, але в рамках зобов’язань проекту АЛКА [100]. Завдяки цьому США офіційно отримали можливість вести переговори із країнами Центральної Америки, Андійського співтовариства націй та Карибського басейну в рамках АЛКА, але на двосторонній основі.

До сьогоднішнього дня США вже мають договори про вільну торгівлю не тільки з країнами Центральної Карибського басейну, Чилі, Перу, Колумбією. В найближчий час вони повинні підписати договір про вільну торгівлю з Еквадором і Болівією.

Бразилія і більшість латиноамериканських країн всерйоз занепокоєні долею субрегіональних інтеграційних об’єднань. Крім спільних заяв про існування АЛКА із створеними раніше торгово-економічними блоками, нічого не було зроблено ні дев’ятьма переговорними групами, ні міністерськими конференціями, ні Самітами Америк, щоб реально вписати їх в загальноамериканський інтеграційний процес чи хоча б намітити стратегію їх зближення. В 40 пунктах міністерської декларації Кіто немає навіть згадки про субрегіональні союзи [101]. Таке ігнорування реально існуючих регіональних організацій розцінюється в Латинській Америці як намір США домогтися їх ліквідації після створення АЛКА.

Протягом 2004-го року в рамках АЛКА не було реальних просувань в сторону інтеграції. В намічений термін – до 1 січня 2005-го року – вона створена не була, а відображенням існуючих протиріч стали результати IV Саміту Америк, який відбувся 4-5 листопада 2005 року в Мар-дель-Плата. В роботі Саміту прийняли участь 34 голови держав Західної півкулі. В прийнятому даним форумом комюніке з питання створення АЛКА лише 29 країн виразили готовність продовжувати відповідні переговори. Аргентина, Бразилія, Венесуела, Парагвай і Уругвай заявили, що умови для угоди про єдиний торговий простір від Аляски до Вогняної Землі поки що не відповідають стану справ в регіоні. В числі вимог, які вони висунули до США – припинення субсидування національного сільського господарства і ліквідація митних бар’єрів на шляху експортованої із Південної Америки сільськогосподарської продукції. Врешті-решт лідерам країн Західної півкулі не вдалося домовитися про нові терміни створення зони вільної торгівлі [102].

Вже сьогодні очевидно те, що Бразилія і США прагнуть укріпити свої позиції шляхом залучення на свій бік все більшої кількості латиноамериканських держав. Однак, якщо на даний момент межі такого розподілу надто розмиті, і країни, які мають договори про вільну торгівлю із США можуть також бути союзниками Бразилії (як, наприклад, Чилі, Перу, Болівія, Еквадор), то вже найближчому майбутньому можливий такий хід подій, при якому чи то Бразилія, чи то США будуть вимагати від країн Латинської Америки більш чітко визначитися з тим, на чиєму вони боці. І в такій ситуації можливий розподіл Західної півкулі на два протилежні полюси.

Парадокс полягає в тому, що у Бразилії і США тісні економічні зв’язки, не дивлячись на всі існуючі між ними протиріччя, вони намагаються будувати двосторонні відносини на основі взаємних інтересів і декларують високу ступінь взаємної політичної довіри. У зв’язку з цим, логічно припустити, що у випадку формування багатополярної світової системи, США визнають Бразилію одним із полюсів цієї системи, а латиноамериканські країни примкнуть або до полюсу Бразилії, або до полюсу США.